Філософія Нового часу (XVII – XVIII ст.).

“Найкращим з усіх доведень є досвід, якщо тільки він корениться в експерименті”.

Ф. Бекон

Ми приступаємо до вивчення одного з визначальних напрямків світової філософії, в основі якого лежить прагнення експериментального дослідження природи, розробка методів такого дослідження, що мало велике значення для теоретичного обґрунтування матеріалістичної філософії XVII – XVIII ст. Цей напрямок представляють багато видатних філософів, але провідна роль в цьому належить Ф.Бекону і Р.Декарту.

Англійська філософія XVII ст. Проблема методу наукового пізнання. Першим філософом, котрий взявся за розробку наукового методу на основі матеріалістичного розуміння природи, був англійський філософ Френсіс Бекон (1561 – 1626). Він став родоначальником англійського матеріалізму і всієї експериментуючої науки свого часу. Природознавство в його очах було справжньою наукою, а фізика, котра спиралася на чуттєвий досвід – найважливішою частиною природознавства. Згідно з його вченням, чуттєве пізнання – джерело будь-якого пізнання. Дослідна наука якраз і полягає в застосуванні раціонального методу до чуттєвих даних. Наукове знання, на думку Бекона, випливає не просто з безпосередніх чуттєвих даних, а саме з цілеспрямовано організованого досвіду, експерименту, котрий необхідно покласти також в основу природної філософії.

Основною філософською працею Ф.Бекона є “Новий Органон” (1620), в котрий він з’ясував своє матеріалістичне розуміння природи і дав філософське обґрунтування свого індуктивного методу пізнання.

У розумінні природи Бекон насамперед виходив із вчень ранніх грецьких матеріалістів, для яких природа була ніким не створеною вічною і нескінченною і мала єдині матеріальні начала. При цьому він віддавав перевагу такому матеріальному началу, як атом, “який є істинно сутнім, володіє матерією, формою, місцем, опорою, стремлінням, рухом..., і який також при руйнуванні усіх природних тіл залишається непохитним і вічним” (Див. Ф.Бекон. Соч. в 2-х томах, т.2, М., 1972, стор. 335).

Бекон з притаманною йому іронією критикував ідеалістичні, схоластичні погляди філософів середньовіччя, як на його думку, нічого для науки і для філософії не дають, бо вони підмінюють суть справи красивими фразами і видають їх за саму сутність предмета. Схоласт “... плете яку-небудь наукову тканину, безперечно дивну за тонкістю нитки і за тонкістю роботи, але цілком пусту і ні на що не здатну”, – так Бекон оцінював погляди філософів-схоластів (Див. Ф.Бекон. Соч., т.1, стор. 125).

На шляху пізнання природи є багато перешкод і заблуджень. Ці заблудження Бекон назвав “примарами” – нереальними передсудами людського пізнання, які “осаджують уми людей” і стримують науковий прогрес (Див. Ф.Бекон. Соч., т.2, стор. 18). Таких примар у Бекона чотири види: примари роду, печери, майдану і театру.

Примари роду – “знаходять основу у самій природі людини, в племені чи самому роді людей, бо невірно стверджувати, що відчуття людини є міра речей” (там же, стор. 19). Тобто, людям, які належать до певної спільності, притаманні невірні уявлення про щось і ці невірні уявлення передаються із роду в рід.

Примари печери – це заблудження індивідуальне. “У кожного є своя особлива печера, котра послаблює і спотворює світло природи” (там же).

Примари майдану – це передсуди, “котрі відбуваються як би в силу взаємної зв’язаності і співтовариства людей” (там же). Люди зустрічаються, обмінюються новинами, певними знаннями, які нерідко бувають далекими від істини, і сприяють заблудженню.

Примари театру – це заблудження, котрі виникають внаслідок засвоєння неправильних філософських положень, філософських систем, “поставлених і зіграних комедій”, котрі представляють “вигадані і штучні світи” (там же, стор. 20).

Критикою цих примар, які перешкоджають пізнанню людей, Бекон прагнув звільнити їх від заблуджень, догм і передсудів.

Методом, здатним забезпечити істинне знання, без догм і передсудів, Бекон вважав послідовно проведену індукцію. Остання, на його думку, є поступове без пропусків, сходження від конкретних багаточисельних фактів, їх властивостей, до найзагальніших аксіом.

Кожний предмет, річ, за Беконом, має властивості, які виявляють себе у певній формі. Наприклад, багаточисленні явища мають таку властивість, як теплота. Останнє означає, що явище має форму її виявлення. Цією формою є особливий для кожного явища вид руху. Форма органічно зв’язана з властивістю. Форма дає уявлення про властивості речі, а речі у властивості оформляються. В такому випадку, форма являє собою сутність властивостей будь-яких речей. Вона є матеріальним носієм сутності.

На органічному зв’язку властивостей та їх форм виявлення і ґрунтується розроблений Беконом його індуктивний метод пізнання. Цей метод конкретизують три таблиці, які на думку філософа, дають можливість отримати істинне знання: “таблиця сутності і присутності” – дослідник повинен дати повний огляд усіх речей, явищ природи, в яких є та властивість, яка його цікавить; “таблиця відхилень, або відсутності” – в ній дослідник повинен виходити з того, що відсутність певної властивості у предмета означатиме відсутність її форми (сутності). Якщо предмет не має властивості, яку необхідно дослідити, то він виключається з подальшого розгляду. І насамкінець, остання таблиця індуктивного методу – “таблиця ступенів, або таблиця порівнянь”. Дослідник в цю таблицю включає всі предмети, котрі відрізняються один від одного за ступенем властивостей, форму яких необхідно знайти (Див. Ф.Бекон. Соч. в 2-х томах. т.2, стор. 93, 104).

Індукція Ф.Бекона є вченням про методи наукового експериментального дослідження на основі присутності бо відсутності певних властивостей речей, на основі зміни ступеню (інтенсивності) цих властивостей визначається їх форма, отже їхня сутність.

Бекон розглядав індукцію як засіб вироблення основоположних теоретичних понять і аксіом природознавства, або, як він сам висловлювався, “природної філософії”.

Введення експериментального індуктивного методу в наукове дослідження було видатним досягненням філософії ХVІІ століття.

Заради справедливості, слід також відзначити, що індуктивний метод Бекона страждає однобічності, бо зводить процес пізнання до лише аналізу, залишаючи поза своїм змістом уже доведені наукою загальні аксіоми. Індуктивний метод Бекона не може дати уявлення про єдність, цілісність природи.

Предметом філософії, за Беконом є бог, природа і людина. Однак бог не повинен бути в центрі філософії, бо бог – предмет вивчення релігії. Завданням філософії є створення образу природи, зображення того, що є в самій дійсності.

Природа – джерело всіх знань. Вона багатша і складніша від того, що відображається у свідомості людини, основна ступінь пізнання – чуттєве пізнання, досвід, експеримент. Шлях пізнання – це рух від досвіду до вищого узагальнення.

Світогляд Бекона був суперечливим, неоднозначним. В одному випадку він визнавав вчення про атомну будову речовини, в іншому – стверджував, що “все це є неправильним”, що матерія – це “сукупність частинок” (Див. Бекон. Соч. в 2-х томах, т.2, стор. 90).

Бекон не був і послідовним матеріалістом. Так він вважав, що на шляху пізнання природи слід взяти за зразок “божественне творіння”, “божественну мудрість і порядок” (там же, стор. 36), включав бога в предмет філософії і т.п.

Однак, попри всі суперечності і непослідовність Бекона, саме він, як родоначальник емпіричного пізнання природи, відіграв виключно важливу роль у подальшому розвитку світової філософії. Філософія Френсіса Бекона – це уособлення англійського Відродження.

* * *

За часів Бекона, експеримент, досвід, вважався найважливішим методом вивчення природи. Була прийнята думка, що таке вивчення є найбільш істинним, достовірним. Однак розвиток науки все вагоміше ставив на порядок дня питання про пошуки більш загальних синтетичних методі дослідження природи, погляд на світ не як на випадкове нагромадження предметів, не зв’язаних між собою, а як на єдине ціле.

Здійснити це могли лише видатні особистості з новим стилем мислення, котрий поєднував би знання, отримані в процесі спостереження і експерименту, і здатністю до широких наукових абстракцій і узагальнень.

Такою особистістю і став видатний мислитель Франції ХVІІ ст. – Рене Декарт – один з основоположників науки і філософії нового часу.

Р. Декарт – автор дедуктивного методу пізнання і родоначальник філософського раціоналізму. Рене Декарт (1596 – 1650) – філософ, математик, фізик, механік, фізіолог, народився в родині французького дворянина. Отримав блискучу освіту. Багато подорожував. Останні 20 років жив в Нідерландах, де займався науковою діяльністю. В 1649 році після переслідування його церковниками переселився до Швеції, де і помер у 1650р.

Р.Декарт – один з творців вищої математики; аналітичної геометрії; сформулював ряд законів механіки, зокрема загальний закон дії і протидії, закон збереження кількості руху при ударі непружних тіл; у фізіології один з перших описав рефлекторний акт тощо.

Основні філософські праці Декарта: “Розміркування про метод” (1637), “Роздуми про першу філософію” (1641), “Начала філософії” (1644).

Основна риса філософського світогляду Декарта – дуалізм. Дуалізм Декарта виявлявся у його вченні про так звані субстанції.

З одного боку, субстанція, як начало, є об’єктивним, вічним матеріальним тілом, котре для свого існування не потребує причини. Це – протяжна субстанція, реальне тіло.

З іншого боку, філософ допускав нематеріальну, ідеальну, “мислячу субстанцію”, котра існує незалежно, сама по собі. Отже, Декарт визнавав два незалежних начала – матеріальне і ідеальне. В цьому і полягає його двоїстість, дуалізм.

В теорії пізнання Декарт виступив як реформатор, автор нового наукового методу пізнання – дедукції, котра означає виведення пошукових істин на основі інших істин, що вже відомі і встановлені. Це щось на зразок математики, коли конкретне знання отримують на основі деяких загальних принципів, постулатів і аксіом.

Декарт сформулював чотири основні правила наукової дедукції:

Перше правило – не визнавати істинним нічого, окрім того, що з очевидністю пізнається, що не підлягає сумніву.

Цей сумнів не є переконанням в непізнаванності світу, а являє собою лише засіб для знаходження найпершого достовірного начала. Цим є знамените положення Декарта: “cogito ergo sum” – “мислю, отже існую”.

Друге правило – розподіляти кожне утруднення, яке виникає в процесі пізнання на стільки частин, наскільки це можливо для їх кращого розв’язання.

Третє правило – мислити необхідно логічно, по порядку, починаючи з предметів найбільш простих і тих, що легко пізнаються, щоб перейти від доведеного до ще не доведеного.

Четверте правило – необхідно в процесі дослідження складати якомога повні огляди фактів, систем, гіпотез, предметів, їх властивостей – того, що вивчається, щоб бути впевненим, що нічого не пропущено.

На думку Декарта, дотримання цих правил – гарантія того, що достовірні начала філософії будуть знайдені.

Однак, і це слід підкреслити, дотримання цих правил не є ще гарантією достовірного пізнання. В історії філософії ми маємо безліч фактів, коли філософи про одні і ті ж речі висловлювали різні, навіть протилежні судження. Згадаймо, для прикладу, уявлення античних філософів про першоначала буття, філософії.

Декарт вважав, що пізнання не може ґрунтуватися на відчуттях, покази яких є обманливими. Єдиними, найдостовірнішим засобом пізнання, його критерієм може бути лише мислення, розум, інтелектуальна інтуїція.

Декарт так характеризує цю інтуїцію: “під інтуїцією я розумію не віру в хитке підтвердження почуттів і не обманливе судження безладного уявлення, а поняття ясного і уважного розуму... Так, наприклад, будь-хто може інтуїтивно осягнути розумом те, що він існує, що він мислить, що трикутник обмежується трьома лініями, що куля має одну поверхність і подібні цим істини...” (Р. Декарт. Правила для руководства ума, стор. 57 – 58).

Мислення, за Декартом, це самодостатній феномен, котрий не залежить від чуттєвого пізнання, досвіду. Мислення – це єдине джерело знань про все те, що безпосередньо не сприймається органами відчуттів. Воно первинно по відношенню до останніх. Тому єдиним, ясним, виразним знанням може бути лише те знання, котре отримане на рівні мислення.

Таким чином, Декарт перебільшував, абсолютизував раціональне, розумове у пізнанні. Він був засновником філософського раціоналізму – напрямку в теорії пізнання, згідно з яким його істини мають своїм джерелом не чуттєве пізнання, не емпіричний досвід, а розум (від лат ratio – розум, rutionalis – розумний).

Раціональні, логічні ознаки достовірного знання, його загальність і необхідність, Декарт вбачав у математиці, її аксіомах. Ці ознаки не даються у досвіді і його узагальненні, а взяті з самого розуму, його ідей, котрі природжені йому. Це, безумовно, безпідставна точка зору. Бо вона заперечує пізнання в його єдності з чуттєвим досвідом, практикою.

Раціоналізм фактично відкидає ту достовірну істину, що єдиним джерелом знань є чуттєвий досвід людини, вплив зовнішнього світу на її органи відчуттів.

Філософські погляди Декарта, його наукові здобутки, мали значний вплив на подальший розвиток науки і філософії.

Раціоналізм Декарта, як однобічне розуміння логічного характеру математичного знання, не став загальновизнаним напрямком у світовій філософії. Він мав як прихильників, так і супротивників.

Одним з перших, хто піддав змістовній критиці раціоналізм Декарта, його вчення про “природженість ідей”, був Джон Локк.

Філософія емпіризму Джона Локка. Джон Локк (1632 – 1704) – видатний англійський філософ, природодослідник, матеріаліст. Локк став першим філософом, котрий став на шлях ретельного аналізу і систематизації пізнавальних можливостей людини, його судження, висловлені з цього приводу, не втратили своєї актуальності і в наш час.

Основними філософськими працями Д.Локка є: “Досліди про закони природи” (1662 – 1664); “Два трактати про державне управління” (1679); “Досвід про людське розуміння” (1690); “Думки про виховання” (1693) та інші.

Локк спробував в противагу Декарту створити емпіричну (дослідну) методологію пізнання. Для нього не було проблеми стосовно того, звідки беруться знання, де їх джерело. “На досліді ґрунтується все наше знання, – від нього воно врешті-решт походить” (Див. П.С.Таранов. Анатомия мудрости. Том 2, стор. 233).

Локк був засновником емпіричної філософії. Емпіризм (від грец. empeiria – досвід) – філософське вчення, що визнає досвід єдиним достовірним засобом пізнання і применшує значення логічного аналізу - теоретичних узагальнень. Емпіризм виводить загальний і необхідний характер знань не з мислення, а з досвіду.

Локк доводив, що всі ідеї, всі поняття, котрі людина має, виникають внаслідок дії предметів зовнішнього світу на органи відчуттів людини. Дж.Локк відкинув вчення Декарта про природженість ідей. Якби ідеї у людей були б природженими, то тоді вони б мали однакові погляди на все, мали б однакові ідеї. Однак цього ми не спостерігаємо, зауважує філософ. Це тому, що такі ідеї просто не існують.

Єдиним джерелом усіх ідей Локк оголосив відчуття людини. Ідеї, набуті на основі відчуттів, лише матеріал для знання, котрий є первинним. Без нього ніяке знання, ніякі ідеї – неможливі.

Дж. Локк – автор сенсуалістичної теорії пізнання (від лат. sensus – відчуття). Сенсуалізм – філософське вчення, що визнає єдиним джерелом пізнання відчуття.

Дж. Локк перебільшував значення досвіду, відчуттів у процесі пізнання і належить до філософів-емпіриків, сенсуалістів.

Важливою складовою теорії пізнання Дж. Локка є його вчення про первинні та вторинні якості речей. Первинні якості їх є об’єктивними, такими, що від людини, її відчуттів не залежать. Первинними якостями є рух, спокій, маса, протяжність, твердість, зчеплення частинок, час, простір, фігура, кожного тіла тощо. Вторинні якості – суб’єктивні, тобто такі, що залежать від людини. Це те, що ми відчуваємо з допомогою наших органів відчуття, а саме: тепло тощо. Такий підхід до з’ясування відмінностей первинних і вторинних якостей речей, це, безумовно, серйозний аргумент на користь матеріалістичної теорії пізнання.

Основне завдання філософії – це дослідження здібностей людини до пізнання, виявлення джерел людського знання, їх природного походження.

Дж. Локк є видатним теоретиком в галузі вчення про державу, державну владу і право.

Держава, на думку Дж. Локка природного, а не божественного походження, так само як і влада короля. Людство народжене вільним і наділено від природи свободою, а влада короля “була дана йому волею мас”. Державу створюють люди для того, щоб запобігти війні між ними. Це – “головна причина того, що люди утворюють суспільство (державу), відмовляючись від “природного стану” (Дж. Локк. Избр. Филос. произведения в 2-х томах, т.2, М., 1960, стор. 16).

Держава виникає там, де вільні люди відмовляються від природного права на самозахист, від права особистого покарання насильників і надають це право суспільству в цілому. Причина переходу від природного стану людей до утворення держави – це ненадійність, негарантованість їх існування у природному стані.

Людина, на думку Локка, має три невід’ємних права: право на життя, право на свободу і право на власність, набуту особистою працею. Приватна власність за Локком, це результат безпосередньої трудової діяльності людини.

Мета держави – збереження свободи і власності. Держава не повинна бути свавільною. Її завдання – видавати закони, карати порушників права, захищати громадян від зовнішніх посягань.

Дж. Локк вимагав чіткого розподілу законодавчої та виконавчої влади. Законодавча влада повинна приймати закони. Виконавча влада повинна організовувати їх виконання.

Законодавча влада, прийнявши закони, немає потреби в подальших нарадах, зборах і т.п. Виконавча влада, навпаки, має потребу в постійно діючих органах, щоб виконувати ці закони.

Такі погляди Дж. Локка мали прогресивне значення. В них виявлялися прагнення філософа пристосувати уявлення про державу, державний устрій до тієї політичної форми правління, котра була встановлена в Англії в результаті буржуазної революції 1688 року.

Філософські та соціально-політичні ідеї Дж. Локка мали сильний вплив на подальший розвиток світової філософії, англійського просвітництва, спрямованого проти схоластики, на користь науки, емпіричного, дослідного знання – проти ідеології феодального суспільства.

Французька філософія ХVІІІ ст. Французька філософія займає чільне місце в історії європейської і світової культури завдяки діяльності таких видатних представників просвітництва, як Вольтер, Руссо, Дідро, Гольбах, Гельвецій.

Франсуа Марі Арує Вольтер (1694 – 1778) – видатний французький просвітник-енциклопедист, філософ, історик, блискучий літератор, правознавець, захисник обездолених. Всією своєю багатогранною діяльністю боровся проти засилля церкви, клерикалів, схоластики, властей; закликав до непокори, до боротьби: “Народ! Прокинься, розірви свої кайдани; тебе закликає свобода, ти народжений для неї” – це Вольтер. За критику антидемократичного правління регента Франції, майже на рік, був заточений в Бастилію. Нерідко змушений був тікати від переслідувань за кордон.

Опублікував низку філософських праць, таких як “Філософські листи” (1727 – 1733), “Метафізичний трактат” (1734), “Розміркування про людину” (1737), “Основи філософії Ньютона” (1736 – 1738), “Сократ” (1759), “Кишеньковий філософський словник” (1764) та багато інших. За життя Вольтера вийшли друком 19 томів його творів посмертне, повне видання творів філософа налічувало аж 70 томів.

В цих творах Вольтера були закладені основи французької філософії і французького просвітництва.

Головний об’єкт його досліджень – природа, її походження, матерія, її властивості, людина, її свобода, критика реакційної теології, клерикалізму (від лат. clericalis – церковний), французького судочинства, котре безпідставно переслідувало ідейних супротивників існуючого режиму. Основний девіз творчості Вольтера: “Чим люди більш освіченіші, тим більше вони вільні”. Не випадково багато праць філософа викликали супротив владних структур, ряд з них за рішенням французького парламенту було заборонено і спалено.

Вольтер розумів, що для розвитку просвітництва недостатньо лише заперечувати реакційну теологію, засилля клерикалів. Тому він вдався до матеріалістичних вчень англійських філософів – Бекона і Локка, праці яких добре знав.

Вольтер визнавав сенсуалістичну теорію Дж. Локка. Він відкидав твердження Берклі, англійського філософа-ідеаліста, що речі існують лише у відчуттях самого суб’єкта. Предмети зовнішнього світу існують реально, об’єктивно і своїм впливом викликають у нас певні відчуття. Твердження Берклі – це “абсурд”, “Дотик в прямому значенні цього слова, – підкреслював Вольтер, – дає мені незалежно від моїх відчуттів, ідею матерії” (Цит. по В.Н.Кузнецов, Б.В.Мееровский, А.Ф.Грязнов. Западно-европейская философия ХVІІІ века. М., 1986, стор. 186). І далі: “елементи світу матеріальні, інакше кажучи, вони є протяжною і непроникливою субстанцією” (там же).

Разом з тим Вольтер визнавав існування бога як творця і упорядника Всесвіту. Бог його створив і більше не втручається у його існування. Він вважав, що остаточне з’ясування. Він вважав, що остаточне з’ясування походження природи не можна пояснити з неї самої, тому необхідно визнати бога як її творця. Вольтер стояв на позиціях деїзму. Деїзм (від лат. deus – бог) – релігійно-філософське вчення, яке визнає бога першопричиною світу, але заперечує втручання в його подальший розвиток і функціонування. Вольтер полюбляв цитувати висловлювання Ф.Бекона, що “поверхова філософія схиляє розум до безбожництва, глибини філософії повертають уми людей до релігії” (там же, стор. 191).

Вольтер доводив, що матерія свій рух “отримує ззовні” і це означає, що бог є. Однак згодом під впливом англійських філософів-матеріалістів, він дещо змінив свій погляд на це: стверджував, що бог “іманентний самій природі”. Тобто перейшов на позиції пантеїзму.

Основна суперечність філософського вчення Вольтера – це невідповідність між його матеріалістичними поглядами на природу, її реальне існування, критика теології, з одного боку, і його спробами деїстичної аргументації божественного творіння світу, обожнення природи, з іншого.

Вольтер висунув і обґрунтував ряд плодотворних ідей стосовно предмету історичної науки. Він вважав, що історики повинні вивчати не діяльність коронованих осіб, а життя народу; історики повинні досліджувати його духовну культуру – мораль, філософію, право, науку, мистецтво, літературу. Предметом історії повинна бути історія розвитку матеріальної культури людства. Вольтер сам був автором ряду змістовних історичних праць таких, як “Історія Карла ХІІ” (1731); “Епоха Людовика ХІV” (1751); двотомна “Історія Російської імперії за Петра Великого” (1709, 1763) тощо.

Жан Жак Руссо (1712 – 1778) – визначний французький просвітник, енциклопедист, філософ, соціолог, літератор і педагог. Головними філософськими і соціологічними працями Руссо є: “Розміркування про походження і основах нерівності між людьми” (1755), “Суспільний договір” (1762), “Еміль або про виховання” (1762).

Основні проблеми філософії і соціології, котрі розглядав у своїх творах Ж.Ж.Руссо, можна звести принаймні, до таких визначальних для його вчення положень: 1) проблема людини її соціального становища у суспільстві; 2) проблема походження і сутності соціальної нерівності і соціального гніту; 3) проблема договірної теорії суспільства і держави; 4) проблема виховання громадян.

Як ніхто з його попередників, Руссо стає на захист обездолених верств населення. Він засуджує соціально-політичне поневолення людини у сучасному йому суспільстві, її безправ’я і гноблення. Філософ щиро вірив в те, що цього ганебного стану можна позбутися, коли стати на шлях “просвіченого правління”. Він був переконаний, що єдиний шлях подолання соціального поневолення – це просвітництво. Філософ був впевнений, що “народи залишаться зневажливими, розбещеними і нещасними” лише до тієї пори, “поки влада, з одного боку, а просвіченість і мудрість – з іншого, не вступлять у союз”. В цьому питанні Руссо стояв на позиціях “просвіченого правління”.

Далі. З’ясовуючи походження та сутність соціальної нерівності і соціального гноблення, Руссо приходить до глибокого висновку: фундаментальним, критеріальним джерелом такого стану у суспільстві є виникнення приватної власності.

“Та людина, – писав Руссо, – яка, обкопавши і обгородивши певну ділянку землі, сказала: “це моє” і знайшла людей, які були достатніми дурнями, щоб цьому повірити, була справжнім засновником громадянського суспільства”.

Однак філософ, в принципі, не заперечував сам інститут приватної власності. Він виступав лише проти її розміру і нерівномірного розподілу. Тому, щоб досягти соціальної рівності, необхідно повернути людей до того стану, в якому не буде крупної приватної власності, а отже, і соціального поневолення. Це, безумовно, “чітке” вирішення питання, але нездійсненне, ілюзорне.

Розглядаючи проблему суспільного устрою, Руссо прагнув знайти таку форму об’єднання людей, яка б захищала і охороняла своїм авторитетом гідність, честь, недоторканність, майно кожного громадянина. Руссо був прибічником демократичного буржуазного устрою – держави, котра основана на суспільному договорі. Він захищав думку про те, що народ має право на революційне повалення будь-якої влади, яка нехтує його життєвими інтересами.

Значним вкладом Руссо в договірну теорію держави було обґрунтування ним трьох фундаментальних тез: 1) народ – суверен; 2) суверенітет народу невід’ємний і неподільний; 3) законодавча влада належить тільки народу. Руссо вважав, що в законах, які приймаються, відображається “загальна воля” народу.

Свої педагогічні погляди Руссо протиставляв нормам старої феодально-кастової системи виховання. Він вимагав, щоб її метою була підготовка добропорядних, чесних молодих людей, котрі могли б утворювати високоморальну трудову сім’ю, здатну виховувати в такому дусі своїх дітей. Головним чинником цього повинні ж бути переконання і апеляція до їх розуму.

У з’ясуванні філософських питань Руссо дотримувався дуалістичних поглядів – визнавав існування двох першоначал: і матерії, і духу. В теорії пізнання поділяв сенсуалістичне вчення матеріаліста Дж. Локка. Руссо критикував християнство, відкидав теологічну догматику усіх релігій, які суперечили “суспільному договору” і разом з тим прагнув обґрунтувати свою “громадянську релігію”, вимагаючи, щоб “кожний громадянин” мав релігійні переконання. Руссо заперечував атеїзм, протиставляв свої погляди французьким матеріалістам. В питаннях світогляду дотримувався теїзму (від грец. teos – бог) – світогляду, в основі якого лежить розуміння бога, котрий не лише створив світ, але й втручається в усі його події. Філософ вважав, що Всесвітом управляє мудра і могутня сила, котра є благий бог.

Дені Дідро (1713 – 1784) – видатний французький філософ, просвітник, ініціатор і керівник багатотомної Енциклопедії, письменник. Разом з Вольтером мав великий вплив на суспільно-політичне життя Франції, французьку філософію і культуру.

Основні філософські праці присвячені з’ясуванню проблем походження природи, теорії пізнання, психології, атеїзму, літератури і мистецтва. Серед них: “Філософські думки” (1746), “Думки до пояснення природи” (1759), “Розмова Д’Аламбера і Дідро” (1759), “Філософські основи матерії і руху” (1770) та багаточисельні статті в Енциклопедії.

За своїми філософськими переконаннями Дідро – матеріаліст. Він був переконаний, що природа існує об’єктивно, реально, що “неможливо передбачити чогось, що існує поза матеріальним світом”. Відчуття є джерелом усіх наших знань. Наші судження про речі природи є вторинними по відношенню до них. Ми лише реєструємо те, що отримуємо в процесі досвіду. В теорії пізнання Дідро стояв на позиціях сенсуалізму.

“Пам’ятай, – писав філософ, звертаючись до свого читача, – що відчуття складають джерело усіх наших знань, що природа не бог, людина не машина, гіпотеза не факт; і будь певний, що якщо ти побачиш у моїй книзі що-небудь, що суперечить цим принципам, це означатиме, що ти мене зовсім не зрозумів” (Цит. по: Д.С.Таранов. Анатомия мудрости, т.2, стор. 342).

Дідро вважав, що для успішного пізнання природи необхідні три речі – три методи дослідження: спостереження природи, розміркування і експеримент. “Спостереження збирає факти; розміркування їх комбінує; досвід перевіряє результати комбінацій”.

І далі: “Достовірний метод філософствування був і буде полягати в тому, щоб розумом і експериментом контролювати відчуття, відчуттям пізнавати природу” (там же, стор. 357).

З’ясовуючи сутність матеріальності природи, Дідро висловлював думку про можливість загальної чутливості матерії. За цією теорією не лише людина, а й тварини мають психічні функції, наділені здатністю відчуття і пам'яттю.

Дідро був переконаним атеїстом, піддавав ніщивній критиці засилля церкви у суспільному житті, теологію, релігійні догмати. У своїй філософській еволюції філософ швидко пройшов шлях від деїзму Вольтера до матеріалізму і атеїстичних поглядів.

Головною справою життя Дідро, безумовно, було видання “Енциклопедії або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел”, котра відіграла велику роль у пропаганді нових суспільно-політичних ідей, наукових досягнень, розповсюдженні просвітництва, критиці схоластики та релігійного мракобісся. У Дідро були величезні труднощі на цьому шляху, але він довів цю справу до кінця – 35 томів Енциклопедії були видані.

Енциклопедія стала одним з видатних наукових і культурних надбань ХVІІІ століття. Говорячи словами Дідро, Енциклопедія набула значення “найрідшого з існуючих пам'ятників людського розуму”.

Вплив Дідро на суспільну думку в європейських країнах був величезний. Спілкування з ним стало бажаним для багатьох монархів, котрі намагалися показати свою просвіченість. Російська імператриця Катерина ІІ не забарилась скористатися цим. Дідро був запрошений до Петербургу. Протягом одинадцяти місяців (у 1774 р.) Дідро майже щоденно проводив двогодинні бесіди з імператрицею про нагальні соціально-економічні проблеми європейських країн і Росії. Філософ справив на Катерину ІІ позитивне враження. Та й Дідро теж не залишився у боргу перед імператрицею, оскільки він вважав найкращим державним устроєм просвічену монархію і захищав її.

Серед французьких просвітників-енциклопедистів ХVІІІ століття чільні місця займали видатні філософи-матеріалісти К.Гельвецій і П.Гольбах. Основними проблемами їх філософського вчення були проблеми природи, людини і суспільства.

Клод Адріан Гельвецій (1715 – 1771) – стійкий прибічник матеріалістичної філософії зокрема сенсуалізму Дж. Локка. Заслугу останнього він вбачав в тому, що англійський філософ за основу людських знань брав відчуття. Написав ряд змістовних праць: “Про розум” (1758), “Про людину” (1773), в яких намагався на основі матеріалістичного вчення з’ясувати сутність людини і суспільства.

Сутність вчення К.Гельвеція: природа існує об’єктивно, незалежно від людини. Вона вічна. Ніким не створена. Є, була і завжди буде. Людина здатна пізнати природу, її предмети і явища з допомогою відчуттів. Іншим засобом пізнання є мислення, котре розумів лише як комбінування відчуттів. Це досить спрощений підхід до такого феномену, як мислення, котре ґрунтується на відчуттях, однак до останніх не зводиться.

Особливу увагу Гельвецій приділяв проблемам людини, її вихованню, впливу на цей процес соціального середовища.

Гельвецій стверджував, що “жодна людина не народжується доброю” і що “жодна людина не народжується злою”. Люди народжуються не лише без ідей, а і “без характеру і байдужі до морального добра і зла...”. “Людина в колисці – ніщо і її вади, її доброчесності, її штучні пристрасті, її таланти, її передсуди і, накінець, навіть почуття себелюбства – все в ній нажите” (Див. К.Гельвецій. Соч. в 2-х томах, т.2, стор. 263, 271). І далі: “усім тим, чим ми є, ми зобов’язані вихованню” (там же).

Гельвецій був глибоко переконаний, що моральність, справжня доброчесність людині залежить від соціального середовища, від державного устрою, правильних законів. Тому для доброчинного виховання необхідно скасувати ті закони суспільства, які є шкідливими для народу, і замінити їх корисними для нього. Нове законодавство повинно стати основою нової моральності і нового виховання. Все суспільне життя на думку філософа цілком залежить від законодавства, а останнє повинно враховувати думку людей. Слід також підкреслити, що Гельвецій визнавав наявність закономірностей у розвитку суспільства, ототожнюючи їх з інтересами людей, котрі є “потаємною причиною” його руху.

У своїй знаменитій праці “Про розум” Гельвецій піддав гострій критиці церкву, реакційну мораль теологів протиставляючи їй “земну”, людську моральність. Не випадково Парижський архієпископ різко засудив книгу філософа, яка “приймає за своє основне начало мерзотну доктрину матеріалізму..., котра встановлює правила, зовсім протилежні євангельській моральності, котра спрямована на порушення миру в державі, на обурення підлеглих проти влади і проти самої особи їх государя; вона сприяє безбожникам, деїстам, всілякого роду невіруючим; відроджує майже всі їхні безбожні системи, які повні ненависті до церкви і її служителів, які порушують побожне благоговіння перед священним писанням і батьками церкви, і які є блюзнірськими, богохульними, хибними і єретичними” (Цит. по: В.Н.Кузнецов, Б.В.Мееровський, А.Ф.Грязнов. Западно-европейская философия ХVІІІ века. М., 1986, стор. 303).

Промовиста характеристика вчення Гельвеція. Чи неправда?..

Паризький парламент засудив книгу Гельвеція “Про розум” до спалення. Однак це не зламало філософа. Він продовжував працювати над проблемою людини. У 1770 році робота над новою книгою була завершена. Гельвецій назвав її “Про людину”, але публікувати не наважувався, боячись переслідування. Книга вийшла вже після смерті філософа, у 1772 році, в Голландії (до речі, з допомогою російського посла у цій країні князя Д.Голіцина).

Серед великих французьких філософів-енциклопедистів Поль-Анрі Гольбах (1723 – 1789) був найбільш яскравим, ґрунтовним і послідовним у своїх філософських поглядах. Написав ряд змістовних праць таких, як “Викриття християнства” (1761), “Кишенькове богослів’я” (1768), “Система природи або про закони світу фізичного і духовного” (1770), “Соціальна система” (1773), “Природна мораль” (1776) та багато інших. За свою творчу діяльність в 1780 році був обраний почесним членом російської імператорської академії наук.

Головною філософською працею Гольбаха була “Система природи”. В ній він дав розгорнуту, добре обґрунтовану теорію матеріалізму.

Основні положення філософського вчення такі:

1. Природа існує сама по собі, реально, об’єктивно, незалежно ні від бога, ні від людини. Вона – вічна, ніким не створена. “Слова бог і творіння не містять у собі ніякого реального змісту і тому їх необхідно вилучити із вжитку”.

2. Основою природи є матерія і рух. “Матерія є все те, що якимсь чином діє на наші відчуття”. Це – одне з найбільш важливих визначень матерії як речовини, що є у філософській літературі.

Рух – універсальний атрибут матерії, “спосіб її існування”. Рух необхідним чином випливає з самої сутності матерії. Рух і матерія – взаємозв’язані. Немає матерії без руху як і руху без матерії. “Природа отримала свій рух від самої себе”.

Гольбах розрізняв два види руху: а) рух як переміщення тіл, котрий ми спостерігаємо; б) рух як внутрішня, прихована зміна. “Рух... є послідовна зміна відношень якого-небудь тіла до різних точок простору” (Див. П.Гольбах. Соч. в 2-х томах, М., 1963, т.1, стор. 75). І далі: “Існує ще “внутрішній і прихований рух, котрий залежить... від поєднання, дії і протидії невидимих молекул, з яких складається... тіло” (там же, стор. 69).

Таким чином, Гольбах близько підійшов до розуміння руху як “зміни взагалі”.

3. В природі все причинно обумовлено. Безпричинних явищ не буває. Випадковість – це явища, причини яких нам невідомі. Фактично, Гольбах заперечував випадкові явища, їх зв’язок з причинністю, необхідністю.

4. Джерелом пізнання є природа. Наші відчуття – це образи тих речей, які ними відображаються. “Будь-яка ідея – це образ предмета, від якого походять наші відчуття і уявлення”. Гольбах солідарний з сенсуалістською теорією пізнання Дж. Локка.

5. Критика релігії і ідеалістичної філософії. Релігія виникла в результаті темряви, обману одних і жахом перед невідомим – інших. “Релігія – це мистецтво одурманювати людей з метою відволікання їх думок від того зла, яке заподівають їм у цьому світі ті, що мають владу”. “Кожна людина, яка розумно розмірковує, швидше стане атеїстом, бо з допомогою розміркування вона прийде до того, що теологія є набором нісенітниць, що релігія суперечить усім принципам здорового глузду і вносить несправності у людське пізнання” (Цит. по: В.С.Таранов. Анатомия мудрости, т.2, стор 387).

Гольбах рішуче виступив проти ідеалізму англійського філософа Дж. Берклі (1685 – 1753), котрий виходив з того, що існує лише те, що людина сприймає з допомогою відчуттів безпосередньо. “Існувати означає бути сприйнятим” – основна теза беркманської філософії. Те, що не сприймається відчуттями, отже, не існує. Без суб’єкта немає і об’єкта. Це, безумовно, нісенітниця. Таку, “філософію” Берклі Гольбах називав “найсумбурнішою” із усіх ідеалістичних систем, бо вона суперечить здоровому глузду.

6. Погляди на суспільство, його устрій. В основі їх – знання, освіта, просвітництво. Перетворення суспільства у відповідності з цим – єдиний шлях до покращення життя людей. Вирішальна роль в історії належить законодавцям, котрі повинні приймати “справедливі” закони. Бо лише такі закони забезпечать людям щасливе життя. Був прибічником договірної теорії держави. Вимагав свободи для функціонування приватної власності. Найліпшою формою державного устрою вважав конституційну монархію, не відкидаючи при цьому і абсолютну монархічну владу, у випадку, коли вона є “просвітницькою”. Буржуазне суспільство розглядав як “царство розуму”.

Філософія Нового часу, завдяки рішучій діяльності її видатних творців, остаточно підірвала вплив на суспільне життя реакційної церковно-феодальної ідеології, розчистила шлях для встановлення нових буржуазних відносин, сприяла подальшому розвитку матеріалістичного світорозуміння.

Основні риси філософії Нового часу (ХVІІ – ХVІІІ ст.). На завершення теми, слід визначити основні риси, що притаманні філософії Нового часу. Ними є, принаймні, такі основні риси:

1. Зв’язок з наукою. Критика схоластики;

2. Впровадження в науку експериментальних і математичних методів дослідження;

3. Розробка і застосування в процесі пізнання методів індукції і дедукції.

4. Раціоналізм і емпіризм як визначальні напрямки філософії Нового часу;

5. Розробка вчення про людину і її невід’ємні права;

6. Просвітництво;

7. Розробка договірної теорії держави, вчення про її сутність та природне походження.

2.5. Німецька класична філософія (ХVІІІ – ХІХ ст.)

“Все, що в науках засновано на розумі, залежить від філософії.”

Гегель.

Німецька класична філософія представлена багатьма видатними особистостями (Фіхте, Шеллінг, Шопенгауер та інші). Але найбільший вклад в розвиток німецької класичної філософії внесли такі мислителі, як І.Кант, Г.Гегель і П.Фейєрбах.

Основні філософські ідеї І.Канта. Імануїл Кант (1724 – 1804) – німецький філософ і вчений, родоначальник німецької класичної філософії. Народився в м. Кенігсберзі (Прусія) в родині ремісника. Закінчив теологічний факультет Кенігсберзького університету, в якому спочатку був доцентом, потім професором і ректором. Викладав у ньому ряд курсів філософії, логіки, математики, механіки, фізики, географії, антропології і загальної історії. Був енциклопедично ерудованою людиною.

Розрізняють два періоди в творчій діяльності Канта – “докритичний” (до 1770 р.) і “критичний”.

В “докритичний” період Кант виступив як крупний вчений, теоретик, природодослідник. В цей період він визнавав можливість об’єктивного існування речей поза свідомістю людини.

“Ідеалізм, – писав Кант, – полягає в утвердженні, що існують лише мислячі істоти, а речі суть лише наші уявлення..., яким насправді не відповідає ніякий предмет. Я ж, навпаки, кажу: нам дані ці речі як такі, що знаходяться поза нами... Я визнаю, що поза нами існують тіла, тобто речі, які самі по собі нам невідомі, але про які ми знаємо з уявлень, котрі збуджуються у нас їх впливом на нашу чутливість. Хіба можна назвати це ідеалізмом? Це його пряма протилежність” (Цит. по: П.С.Таранов. Анатомия мудрости, т.2, стор. 404).

В “докритичний період” Кант публікує свою блискучу роботу “Загальна природна історія і теорія неба” (1755), в якій обґрунтовує гіпотезу про природне походження сонячної системи. Кант пояснював процес виникнення сонячної системи діянням протилежних сил і тенденцій – притяганням і відштовхуванням, доцентровими і відцентровими силами.

Це дало можливість обґрунтувати ряд особливостей сонячної галактики – розташування орбіт планет майже в одній площині, а також виникнення природних супутників планет, кілець Сатурна і т.п. Кант стверджував, що народження нових світів і руйнування старих – це вічний, безперервний процес оновлення світу.

Космогонічна концепція Канта була найвеличнішим досягненням астрономії з часів Коперніка. Вперше було розхитано уявлення про те, що природа немає ніякої історії в часі.

В “докритичний період” Кант зробив важливе відкриття про гравітаційну взаємодію Місяця і Землі, котра впливає на швидкість їх обертання, про уповільнююче обертання Землі внаслідок тертя, котре викликається приливами і відливами. Всі ці ідеї Канта стали основою для нового погляду на світ як на рухливий, змінний, суперечливий. Це відіграло важливу роль у формуванні діалектики.

Таким чином, в “докритичний період” вченню Канта були притаманні елементи матеріалізму і діалектики, а саме: визнання ним об’єктивного, реального існування природи (концепція природної історії сонячної системи); наукові відкриття стосовно взаємодії Місяця і Землі, уповільнюючого обертання Землі внаслідок приливів; діяння відцентрових і доцентрових сил, притягання і відштовхування; визнання фундаментального положення матеріалістичної філософії про те, що речі існують поза нашою свідомістю і що уявлення про них ми маємо завдяки відчуттям, які є джерелом знань.

В “критичний період” творчість Канта набуває іншого ґатунку. Він фактично став на шлях заперечення пізнання речей, їх сутності. в цей період Кант публікує ряд праць таких, як “Критика чистого розуму” (1781), “Критика практичного розуму” (1788), “Критика здатності суджень” (1790).

Головна ідея цих творів – це “критика” теорії пізнання, теза про те, що людина перш ніж з’ясувати сутність речей повинна встановити межі своїх пізнавальних можливостей; що вона зможе пізнати, а що не зможе.

Вже в цьому містився сумнів Канта стосовно можливості самого пізнання. Це, можна сказати, перша циклинна в Кантівську теорію незнання. Це – перший елемент агностицизму. Агностицизм (від грец. а – не, gnosis – знання) – вчення, яке повністю чи частково заперечує можливість пізнання світу.

Кант вимагав здійснювати пізнання теоретично, а не в процесі практичної діяльності. Гегель у зв’язку з цим писав, що Кант подібний до людини, котра бажає навчитися плавати до того, як вона ввійде у воду.

Другий елемент агностицизму Канта – це розміркування про несхожість, неідентичність самого предмету і його образу.

Предмети природи, за Кантом, знаходяться поза нашою свідомістю, незалежно від неї. Але образи їх, що виникають у нашій свідомості, не схожі, не ідентичні з предметами, так само як дим не схожий на вогонь, як крик, викликаний біллю, на саму біль.

Третій елемент агностицизму Канта – це уявлення про категорії мислення як “чисті”, апріорні, дані до досвіду форми пізнання. Апріорі (лат. a priori – первісно) – термін ідеалістичної філософії, котрим позначаються знання, отримані до досвіду і незалежно від нього, і яке споконвічно притаманне свідомості. Так, Кант стверджував, що такі категорії, як простір і час є апріорними формами пізнання.

Більше того, за вченням Канта, всі категорії трансцендентальної логіки є “чистими”, апріорними, позбавленими “домішок” досвіду, практики. Трансцендентальний (від лат. transcendere – переступати) – все те, що виходить, переступає, за межі чуттєвого досвіду, не дається в ньому, тобто є апріорним. Таке тлумачення Канта є просто недоречним. Бо всі категорії, поняття науки мають практичне, апостеріорне походження. Вони є результатом узагальнення практичного досвіду.

Апостеріорі (від лат. a posteriori – з наступного) – термін, що на відміну від апріорі, означає знання котре отримане в результаті досвіду, практичної діяльності.

Четвертий елемент агностицизму Канта – це розрив діалектичного зв’язку між сутністю і явищем, встановлення принципової відмінності між ними. Кант вважав, що сутність є “річчю в собі” і її пізнати неможливо, що людина здатна пізнати неможливо, що людина здатна пізнати лише явища. Однак з точки зору діалектики, між явищем і сутністю немає принципової межі, а є лише відмінність між тим, що пізнано і тим, що ще не пізнано. Коли ми пізнаємо явище, то так чи інакше одночасно пізнаємо і його сутність. Сутність таким чином, з’являється, а явище дає уявлення про сутність. Інакше бути не може.

Кант – філософ суперечливий, непослідовний. З одного боку, він глибокий вчений-природодослідник, котрий здійснив ряд важливих відкриттів, був близький до матеріалізму і, з іншого боку, став родоначальником класичного агностицизму, фактично став на шлях заперечення пізнання. З одного боку, все багатство реального світу Кант втиснув у свої 12 апріорних категорій загальної логіки і вважав їх вічними, незмінними, нерухливими, які ні за яких обставин не переходять одна в одну. З іншого боку, розглядаючи так звані антиномії “чистого розуму”, розкрив глибоку діалектику взаємозв’язку, категорій кінечного і безкінечного, простого і складного, причини і наслідку, свободи і необхідності. Антиномія (грец. – суперечність в законі) – нездоланна суперечність, утруднення. Що це за антиномії “чистого розуму”?

Кант у своїй праці “Критика чистого розуму” розглядає чотири такі антиномії:

1. Світ має початок в часі і просторі. Світ не має початку і в часі, і в просторі.

2. Будь-яка складна річ складається з простих частин. В світі немає нічого простого.

3. Все в світі відбувається за необхідністю. Однак цього не досить для пояснення усіх явищ. Бо у світі дії, які здійснюються свободно, вільно. “Існує свободна причинність. Немає ніякої свободи, все здійснюється у світі тільки за законами природи”.

4. У світі є необхідна сутність як його причина. Немає ніякої абсолютно необхідної сутності в світі, ні поза ним.

Тобто, Кант звернув увагу на суперечності “чистого розуму”, які, на його думку, є нерозв’язними, антиномічними. Іншими словами “чистий розум” може довести одну частину антиномії і спростувати іншу і навпаки, може довести іншу і спростувати одну.

Це вчення Канта про антиномії “чистого розуму” відіграло важливу роль у розвитку діалектики.

Позитивним у вченні Канта було уявлення про роль антагонізмів у суспільному розвитку і про необхідність вічного миру, якого можна досягти через взаєморозуміння між народами, міжнародну торгівлю, співробітництво, врахування взаємних інтересів, невтручання в внутрішні справи держав, статус-кво кордонів тощо.

Інтерес представляють і розміркування Канта про моральний закон (категоричний імператив), про людину, яку не можна розглядати як засіб для досягнення будь-якої мети, бо вона сама є такою метою. Ці думки Канта, безперечно, є одним з досягнень німецької класичної філософії.

Кант – дуаліст. З одного боку, він визнавав, що матеріальні речі існують самі по собі, об’єктивно і відображаються нашими відчуттями. З іншого боку, він вважав, що вони є “речами в собі”, тобто непізнаванними.

Далі. Заперечуючи бога, як архітектора Всесвіту, Кант разом з тим стверджував, що божественний дух створив необхідні передумови для наступного розвитку природи; що є вище, розумне начало, творець світової доцільності і гармонії. У зв’язку з цим він прагнув обмежити науку, щоб зберегти релігію. “Я повинен, – писав Кант, – потіснити знання, щоб надати місце вірі”.

Таким чином, основною рисою філософії Канта є її двоїстість, поєднання в одній системі різнорідних, протилежних філософських напрямків. Основна суперечність філософського вчення Канта – це невідповідність між визнанням ним існування речей, явищ природи поза свідомістю людини і запереченням їхнього пізнання (речі – об’єктивні, але непізнаванні).

Філософська система і діалектика Гегеля. Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 – 1831) – один з найвидатніших німецьких філософів, чільний представник німецької класичної філософії, об’єктивний ідеаліст.

Філософія Гегеля – вершина німецького класичного ідеалізму кінця ХVІІІ – початку ХІХ століття.

За основу усіх явищ природи і суспільства Гегель приймав духовне першоначало. Він називав його “світовим духом”, “абсолютною ідеєю”, “світовим розумом”. “Абсолютна ідея” – об’єктивна, ні від кого і ні від чого незалежна, реально існуюча і внутрішньо суперечлива. Вона є основою гегелівської системи об’єктивного ідеалізму.

Сутність гегелівської філософської системи. “Абсолютна ідея”, маючи свій імпульс розвитку, оскільки вона внутрішньо суперечлива, у своєму русі проходить три ступені: 1) розвиток цієї ідеї на першому етапі породжує своє власне багатство, створюючи свої поняття, категорії. Гегель цей процес з’ясував у своїй праці “Наука логіки”. 2) Ідея завдяки своїй суперечливості переходить у своє інше буття, у свою протилежність, якою є матеріальна річ – природа. Гегель розглядає це у своїй праці “Філософія природи”. 3) На третьому етапі розвиток ідеї завершається повним збігом (тотожністю) самої ідеї і світу або, за висловом Гегеля, “абсолютним знанням”. Лише на цьому етапі “абсолютна ідея”, як “абсолютне знання”, знову повертається до своїх джерел і пізнає саму себе, свій розвиток. Процес розвитку “абсолютної ідеї” завершується. Це з’ясовується Гегелем у праці “Філософія духу”. Схематично це можна відобразити таким чином: “абсолютна ідея” – природа – абсолютне знання (філософія). Завершується гегелівська філософська система і завершується її пізнання.

Найбільш змістовним етапом розвитку абсолютної ідеї є початковий її етап, де Гегель розглядає власне багатство самої цієї ідеї. Цим багатством є: вчення про буття, де Гегель вперше обґрунтовує ним створений один із основних законів діалектики – закон переходу кількісних змін у якісні і визначає ті категорії (поняття), які цей закон конкретизують – кількість, якість, становлення, міра, перехід, визначеність, стрибок; вчення про сутність, де Гегель зосереджує свою увагу на суперечливості буття, як першооснови будь-якого руху, будь-якої життєвості, і яка міститься в самих речах і явищах, іманентно їм притаманна. “Принцип усілякого саморуху, – писав Гегель, – є ні чим іншим як зображенням суперечності”.

У своєму вченні про сутність Гегель підходить до розуміння одного з фундаментальних принципів діалектики – принципу суперечності, його всезагальності. Він визначає його як закон мислення закон єдності та боротьби протилежностей, конкретизує його рядом категорій: протилежність, відмінність, суперечність, єдність (тотожність), боротьба, взаємодія, позитивне, заперечувальне, різниця тощо.

Розробка Гегелем вчення про суперечливість всього, що нас оточує, – найвище досягнення світової філософії ХІХ століття, надбання високої гуманітарної культури, результат проникнення мислення людини у фундаментальну, глибинну сутність усіх речей і явищ дійсності.

Вчення про поняття. На цьому етапі абсолютна ідея збагачується новим змістом стосовно утворення понять логіки, їх суперечливості. Гегель розглядає поняття загального, особливого і одиничного, їх суперечливість.

Поняття особливого “знімає” у собі одиничне і, таким чином, є його першим запереченням. Поняття “зняття” у Гегеля означає одночасно і знищення, і утримання. Згідно з цим, вища категорія “знищує” в процесі свого руху те, що є в нижчій, але зберігає у собі все позитивне, що міститься у попередній категорії, але в переробленому, “знятому” вигляді.

Далі. Поняття загального, у свою чергу, включає в себе особливе, тобто “знімає” його і тому є його другим запереченням. Отже, рух думки йде таким шляхом: одиничне – особливе (перше заперечення одиничного) – загальне (друге заперечення особливого). Тут Гегель підходить до розкриття сутності своєї знаменитої тріади: тезис, антитезис і синтез або заперечення заперечення. Це не що інше, як геніальна здогадка філософа про важливий загальний закон діалектики – закон заперечення заперечення.

Величезною заслугою Гегеля є розробка ним діалектичного методу дослідження, котрий за своїм змістом включає в себе закони і принципи діалектичної логіки, закони мислення. За Гегелем, цей метод не може бути відмінним від діалектики, він тотожній їй. А це означає, що діалектичний метод передбачає розгляд усіх явищ через призму їх суперечливості: зв’язку з іншими явищами; біжучості категорій; якісних перетворень; утримання, “зняття” старого у новому тощо.

Діалектичний метод, писав Гегель, “... єдино істинний. Він не є чимось відмінним від свого предмета і змісту, бо саме зміст внутрі себе, діалектика, котру він має у собі, рухає вперед цей зміст. Не можна вважати науковими будь-які способи викладу, якщо вони не дотримуються руху цього методу” (Див. Гегель. Наука логики. Соч. т.1, М., 1970, стор. 108).

До заслуг гегелівської філософії слід віднести також змістовну розробку категорій діалектики, розкриття їх сутності та особливостей. Це низка таких категорій, як форма і зміст, сутність і явище, можливість і дійсність, необхідність і випадковість, причина і наслідок, частина і ціле і т.п. Гегель показав, що категорії діалектики є рухливими, біжучими, плинними, як наслідок плинності тих речей, які вони відображають. Гегель піддав критиці дуалізм Канта, його сумніви стосовно можливості пізнання сутності речей; він був переконаний, що “у затаєній і замкнутій сутності Всесвіту немає сили, котра змогла б протистояти дерзанню пізнання; вона повинна розкритися перед ним, показати йому свої багатства і свої глибини...” Гегель розробив і застосував такий важливий метод наукового дослідження, як сходження від абстрактного до конкретного . Вся його філософська система є ілюстрацією цього методу – від загальної, абстрактної “абсолютної ідеї” до філософії з її конкретним багатством понять, категорій і принципів.

Ґрунтовною і глибокою є гегелівська концепція філософії історії. Виходячи з взаємовідношення суб’єкта і об’єкта, історика та предмета його дослідження, Гегель історичну літературу поділяє на три види: 1) першопочаткову; 2) рефлективну; 3) філософську. Першопочаткова історія – це відношення одночасності, в тому значенні, що сам дослідник знайомий із своїм предметом безпосередньо. Це висхідна історична форма. Дух автора і дух подій, про які він пише, є тотожними. Автор не користується рефлексією, оскільки сам відтворює їх вочевидь. Рефлективна (відображувальна) історія – це, коли автор живе в один час, а досліджує інший. “Рефлективний” історик черпає свій матеріал з першопочаткової історії. Він може ненароком спотворити дух тієї епохи, про яку пише. Рефлективна історія несе в собі можливість антиісторизму, несвідомого перекручення історичної правди.

Гегель ставить, таким чином, дуже важливе питання історичного пізнання, а саме: як із сучасності проникнути у давнину, як відтворити дух епохи, яка зникла, коли дослідник належить до зовсім іншої епохи.

Філософська історія, за Гегелем, повинна бути такою, якою вона є: історичною, емпіричною – такою, яка не допускає апріорних вигадок.

Філософія історії займається не окремими ситуаціями, а загальним мисленням, оскільки проникає в ціле – прослідковує загальні закономірності його розвитку.

Вся історія людства, за Гегелем, є прогресом в усвідомленні свободи і її об’єктивації у політико-правових формах та інститутах. Всесвітня історія - це прогрес у розвитку і усвідомленні свободи. Філософ приходить до фундаментального теоретичного висновку, що всесвітньо-історичний процес здійснюється з необхідністю, що історія розвивається закономірно (Див. Г.Гегель. Соч. т.8. Философия истории. М., 1935, стор. 32 – 33, 92 – 94).

Разом з цими здобутками гегелівської філософії необхідно відзначити і її негативні сторони.

1. Філософська система Гегеля і його діалектика, діалектичний метод, не узгоджувалися між собою. З одного боку, Гегель вважав свою систему завершеною, остаточною, незмінною. З іншого боку, його ж діалектичний метод вимагав зміни, руху, розвитку, так як останні, з точки зору діалектики, є найзагальнішими принципами буття. Тому основною суперечністю гегелівського філософського вчення була суперечність між його консервативною, незмінною системою і його ж діалектичним методом.

2. Діалектика як метод, на думку Гегеля, може бути застосована лише для усвідомлення, аналізу тільки минулого, а не теперішнього і майбутнього. Можна так сказати: посада зобов’язувала. Гегель був офіційним прусським філософам. Він став на шлях відвертої апологетики реакційної прусської монархії Фрідріха-Вільгельма ІІІ, вважаючи її “найдосконалішою формою держави”, вищим виявленням і втіленням “абсолютного духу”. Тому і не бажав Гегель застосовувати свою діалектику для аналізу німецької дійсності, оскільки це таїло небезпеку для стабільності самої прусської реакційної державної системи.

3. Хибною в самій основі є “абсолютна ідея” Гегеля, яка, нібито, породжує із самої себе весь предметний світ. Це – відродження на вищій основі об’єктивного ідеалізму Платона, його “теорії ідей”, безпідставність якої показав ще Арістотель.

4. Однією з негативних рис суспільних поглядів Гегеля є його націоналізм, зверхнє ставлення до інших народів, відмова їм у цивілізованому розвитку. Гегель лише німців вважав носієм абсолютного духу, “історичним народом”. Духи ж інших народів – “безправні”.

Безумовно, це негативні моменти у філософському вченні Гегеля, однак, попри все це, Гегель вніс великий вклад в розвиток філософії, мав енциклопедичну вченість і там, де він брався за справу, там його поява була епохальною. Гегель геніально вгадав діалектику речей в діалектиці понять.

Одним з серйозних і непримиренних супротивників філософського вчення Гегеля був Людвіг Фейербах.

Матеріалізм і гуманізм філософії Л.Фейербаха. Людвіг Фейербах (1804 – 1872) – німецький філософ, войовничий матеріаліст і гуманіст, чільний представник німецької класичної філософії. Ввійшов в історію як глибокий і ґрунтовний критик ідеалізму Гегеля.

На думку Фейербаха, “філософія Гегеля – це раціональна містика”, “спекулятивна філософія”, котра є безпідставною. Абсолютний дух Гегеля є звичайною людською свідомістю, яка відірвана від людини і перетворена в абсолют. Така філософія не зможе досягти істинних результатів, доки вона перебуває в межах “чистої думки”. Думка – це кінець, а не початок речей.

Основні філософські твори Л.Фейербаха: “До критики філософії Гегеля” (1839), “Про начала філософії” (1841), “Сутність християнства” (1841), “попередні тези до реформи філософії” (1842), “Основні положення філософії майбутнього” (1843), “Питання про безсмертя з точки зору антропології (1846 – 1866) та багато інших.

Сутність основних положень філософії Фейербаха можна звести, принаймні, до наступних:

1) Природа, буття, матерія – основа, реальність, котра з необхідністю породжує мислячий дух, розум. Природа, матерія, існує незалежно від мислення, свідомості і будь-якої філософії. Свідомість є продуктом матерії, а не навпаки (Див. Людвиг Фейербах. Избр. Филос. Произведения в 2-х томах, т.1, М., 1955, стор. 69, 87, 117)

2) Природа – основа, на якій діє людина як частина природи;

3) Природа – джерело усіх наших знань. Якби не було природи, то наше пізнання не мало б ні спонукань, ні матеріалу, ні змісту. Початок пізнання – відчуття. “Моє відчуття суб’єктивно, але його основа або причина об’єктивна” (цит. твори, т.1, стор. 572). Пізнання цим не закінчується. “Відчуттями читаємо ми книгу природи, але розуміємо її не відчуттями, а розумом” (том же, стор. 271). Людське пізнання – безмежне. “Те, чого ми ще не пізнали, пізнають наші нащадки” (Цит. твори, т.1, стор. 85).

4) Не “абсолютний дух” повинен бути предметом філософії, а “людина, включаючи і природу”. Це – єдиний, універсальний і вищий предмет філософії” (Див. цит. твори Фейербаха, т.1, стор. 202);

5) Релігія є заблудженням людини. Вона свого власного змісту. “Божественна сутність є не чим іншим як людською сутністю, яка об’єктивується і розглядається як окрема сутність” (там же, т.2, стор. 43). “Людина об’єктивує свою сутність і в цьому полягає таємниця, сутність релігії” (там же, стор. 60), “Бог є відособлена, виділена, суб’єктивна, своєрідна сутність людини” (стор. 61), “Бог – це відокремлене від людини його Я”.

“Людина втілює в релігії свою власну потаємну сутність” (там же, т.2, стор. 64);

6) Релігію необхідно подолати. В результаті подолання релігії необхідно: на місці віри поставити – невіру; на місце релігії – освіту; на місце біблії – розум; на місце неба – Землю, на місце Христа – людину.

Однак Фейербах не ставить питання про подолання релігії як форми свідомості. Він намагався надати філософії характер релігії, тобто створити нову релігію, але без бога.

Фейербах у своєму вченні перебільшував роль форм суспільної свідомості у розвитку суспільства. Він вважав, що періоди розвитку людської історії “відрізняються один від одного лише перемінами в релігії” (Див. Соч., т.1, стор. 108). Однак це не відповідає істині. Християнство існує вже понад 2000 років, а людство у своєму розвитку пройшло вже кілька епох (періодів) – рабовласництво, феодалізм, капіталізм, посткапіталізм тощо, хоча релігія (християнство) не зазнала до корінних змін. Докорінні зміни мало матеріальне виробництво, яке і зумовило подальші суспільні зміни.

Фейербах не зрозумів ролі матеріально-предметної діяльності людей як критерію істини в процесі пізнання, замінивши його сумнівним категоричним судженням, що “істинно те, що відповідає сутності роду; невірно те, що йому суперечить. Іншого закону для істини не існує” (Див. Людвиг Фейербіх, т.2, стор. 192).

Далі. Критикуючи справедливо гегелівську філософію, протиставляючи йому свою матеріалістичну концепцію природи, Фейербах абсолютно не зрозумів діалектику Гегеля – саме те, що є найціннішим у його вченні. Він просто відкинув її, як раціональну містику.

Маркс у своїх “Тезах про Фейербаха” звинувачував його в тому, що, нібито, Фейербах розглядав людину абстрактно, лише як біологічний вид, а не як суспільну істоту, продукт історії. Однак це не зовсім справедливо по відношенню до Фейербаха. Філософ неодноразово наголошував на тому, що людина не лише творіння природи, а й продукт історії. “Людина, – писав Фейербах, – яка виникла безпосередньо із природи, і була лише чисто природною істотою, а не людиною, а продукт культури, історії” (Людвиг Фейербах. Соч. т.1, стор. 266).

Людвіг Фейербах великий своїм палким захистом матеріалізму, його змістовною розробкою, критикою релігії і ідеалізму, своїм гуманізмом, непохитною вірою в людину, її розум, людяну мораль. В чому виявляється гуманізм філософії Фейербаха?

Він виявляється насамперед, в тому, що Фейербах поставив людину в центрі своєї філософії.

В обґрунтуванні ним моральних принципів людини, якими повинні бути: примноження добра, чиста совість, любов до людини, її прагнення до щастя та її благо. Сутність цих принципів відображає таке судження Фейербаха: “Добрим і моральним є лише той, хто виключно і єдино, абсолютно і безумовно має своїм принципом і критерієм благо людини” (Соч. т.1, стор. 640); і далі: “Чиста совість є не що інше, як радість з приводу радості, котра принесена іншій людині” (там же, стор. 634); “Моя моральна вимога до людей обмежується виключно тим, щоб вони не робили нічого злого” (там же, стор. 641); “Доброчесність – це власне щастя, котре, однак, почуває себе ща