Теми рефератів 2 страница

В XVII – XVIII ст. сформувався географічний детермінізм (від латин. детермінаре – визначати) як напрямок соціальної філософії та соціології, який проголошував географічне середовище вирішальним чинником розвитку суспільства, історичної долі тієї чи іншої країни, того чи іншого народу. Його засновник французький мислитель Шарль-Луї Монтеск'є (1689 – 1755) у своїй праці “Про дух законів” висловив глибоку на той час ідею про загальну закономірність, якій підпорядковані всі явища природи й суспільства, вважав, що характер народу, суспільно-політичний устрій країни, релігійні уявлення, становище жінки, форма сім’ї, тобто весь спосіб життя людей зумовлений передусім характером поверхні Землі, ґрунтами і особливо – кліматом. Влада клімату, вважав він, “сильніша від усіх влад”. Представник цього ж напряму був також англієць Г.Бокль (1821 – 1862), який у своїй праці “Історія цивілізації в Англії” визначив вже чотири чинники життя та долі людства: клімат, ґрунт, ландшафт, їжа.

З погляду сучасної науки у цих мислителів ми бачимо перебільшення ролі одного чи кількох чинників у житті та розвитку суспільства, хоча для свого часу їх вчення були прогресивними. Водночас безсумнівним є той факт, що людина живе на Землі в межах її тонкої оболонки – географічного середовища. Більш того, сама людина є природною істотою, яка живе за законами природного світу. Адже людина у всіх видах діяльності, щоб вона не робила і що б не перетворювала, чинить як істота природна.

Природа є необхідною умовою функціонування та розвитку суспільства. При цьому природні умови можуть або сприяти розвитку суспільства, або ж певною мірою гальмувати його. Ця залежність була особливо відчутною в період становлення людства – за первіснообщинного ладу. Адже надто сприятливі природні умови, які давали чи дають нині людям все необхідне для життя, не потребуючи певних зусиль від людей, як і надто суворі, що зумовлюють напруження всіх її життєвих сил для підтримання лише свого фізичного існування, негативно позначилися на бутті суспільства.

Зовнішні стосовно людини природні передумови поділяються на загальні, які діють протягом всієї історії на всі покоління (космічні явища, геологічні та кліматичні чинники), та специфічні, до яких можна віднести запаси мінералів, корисних копалин, пального, природні засоби комунікації та інші, які діють у різні періоди історії людства з різною силою і справляють неоднаковий вплив на народи, що існують одночасно.

Природні умови впливають на суспільство передусім своїми процесами, явищами, силами як постійними (склад атмосфери і води, припливи і відпливи, наприклад), так і тимчасовими, поодинокими (метеорити, зміна географічних і магнітних полюсів та інші), які діють і безпосередньо, й опосередковано, тобто самі собою й за участю людей.

Водночас природні передумови забезпечують можливість довготривалого існування і розвитку суспільства потрібними йому резервами. До них можна віднести запаси корисних копалин та енергетичних ресурсів Землі, а з часом – і Космосу, ресурси води та кисню в атмосфері тощо. Іншими словами, людство нерозривно пов’язане і залежить від матеріально-енергетичних ресурсів та процесів, що відбуваються в біосфері.

Матеріально-виробнича сфера суспільства є визначальною у ньому. Вона здійснюється через людську працю. Природа є загальною умовою і предметом людської праці. Природні умови справляють вплив на розвиток продуктивних сил, їх напрям. Суттєвим є вплив природних умов на форми і темпи історичного процесу. Адже відомо, що природні цикли (доби, пори року) визначають ритм життєдіяльності людини, від них залежить продуктивність людської праці. Засухи, повені, виверження вулканів, землетруси можуть знищувати результати людської праці й гальмувати розвиток суспільства.

Сімейно-побутова сфера людської життєдіяльності має також природний характер. Відомо, що народжуваність дітей різної статі в певній статистичній пропорції природно визначена, хоча цей чинник має свої суспільні вияви. Такі соціальні інституції, як шлюб, медичні заклади також безпосередньо пов’язані з природою людини.

Природні умови багато в чому визначають побут людини. Адже і характер помешкання, і форми розселення залежать передусім від природних умов: клімату, ландшафту тощо. Від цих умов залежить також необхідність певного одягу, різна калорійність продуктів харчування та ін.

Природні чинники відігріють значну роль і в соціальній сфері суспільства: весь світ соціальних спільнот як світ зв’язків, відносин, контактів тощо теж має відбиток природного. Розглянемо це на конкретних прикладах.

Починаючи з періоду розкладу первіснообщинного ладу, одним з первинних осередків людського суспільства є сім’я – своєрідний мікроколектив, який має виняткову соціальну стійкість. Найважливішою ж функцією сім’ї є відтворення людського роду, тому цілком зрозуміло природне начало як найважливіша основа сім’ї.

Природним процесом є також зростання народонаселення як потреба суспільства, адже без нього неможливий висхідний розвиток людства.

Проявом природних визначальних чинників є расовий подів суспільства. Расова ж приналежність і розділяє людей (різних рас), і водночас об’єднує їх у великі групи. Він є наслідком дії природних механізмів, але не можна абстрагуватися від того, що прямо чи опосередковано расові особливості вплетені у суспільне життя – адже на цій основі виникають і расові конфлікти, і прояви своєрідної расової солідарності.

Однією з найскладніших проблем сучасного світу є проблема етнонаціональних спільнот і їх взаємозв’язок. Адже у сучасному світі відбувається своєрідний “етнічний ренесанс”. Про характер цих спільнот мова буде далі, тому обмежимося лише констатацією того незаперечного факту, що нації, як правило, розглядаються лише як соціальне (або лише духовне) явище, у тіні залишається природність національних спільнот. Але ж нації складаються з людей, які, проживаючи, діючи на одній території протягом століть, постійно спілкуються між собою. Тому в процесі багаторічної етнонаціональної еволюції формуються певні природні характеристики людей – їх фізичний вигляд, фізіологічні характеристики їх темперамент, менталітет тощо. Доречно зазначити, що одна з концепцій нації, запропонована Л.М.Гумільовим, ґрунтується на положенні, що нація має природне (біологічне) походження.

Врахування природної складової в національних спільнотах, можливо, проллє світло на особливу життєстійкість цих спільнот, високу прихильність до них людей.

Наявні певні аспекти природного і в соціально-класових поділах суспільства, хоча вони на сьогодні ще мало досліджені і не мають яскраво вираженого характеру. Можна лише констатувати певні аспекти розподілу праці між чоловіками й жінками, різну питому вагу цих груп у соціальному управлінні тощо.

Стосовно політичної сфери суспільства поширена думка, що політичні механізми соціального управління й самоуправління зовсім не пов’язані з природними чинниками, що вони функціонують лише як утворення суспільні. Дійсно, у самих політико-управлінських структурах проявів природного небагато, їх можна звести лише до територіально-природних факторів, регіональних особливостей території країни. Щодо природного об’єкта політико-управлінської діяльності можна констатувати, що вона включає в себе природне як безпосередньо, так і опосередковано. Проблема освоєння нових земель і в цілому землекористування, захист здоров’я людей і регулювання зростання народонаселення, організація суспільних форм захисту природи, рослинного та тваринного світу та інші – ці питання завжди входили в орбіту політичних інтересів і ставали метою діяльності і турботою політичних інституцій.

Змістовним є взаємозв’язок духовної сфери суспільства і природи. Отже, навіть короткий розгляд проблеми свідчить про те, що природне начало проявляється в усіх сферах суспільного життя, і форми його прояву багаті та різноманітні.

З розвитком людства – удосконалення знарядь праці, нагромадження знань – вплив природи на розвиток суспільства ставав менш значним. Водночас посилювався вплив суспільства на природу, зумовлений зростанням кількості населення Землі, у результаті розвитку самих людей, постійним зростанням їх потреб.

Оскільки ставлення людини до природи ґрунтується передусім на виробництві, то перехід від одного етапу взаємовідносин суспільства і природи визначається революційними переворотами у продуктивних силах суспільства. В історії мали місце три такі перевороти:

– неолітична революція (виникнення землеробства, перехід від так званої “присвоюючої економіки” до виробничої”;

– промислова революція (перехід від ремісничих знарядь праці до машин, створення промисловості);

– науково-технічна революція.

Відповідно до цих “вузлових точок” у розвитку продуктивних сил виділяються і етапи взаємодії суспільства з природою та їх наслідки для природи:

Перший етап охоплює період від виникнення виду гомо сапієнс до появи землеробства і скотарства, тобто період “присвоючої економіки”, коли людина жила полюванням, рибальством та збиральництвом. Його характерна риса – єдність людини і природи, – людина не виділялася з природи, не справляла на неї суттєвого впливу. Соціальне життя, яке народжувалося, мало природну, екологічну та демографічну детермінацію

Другий етап утворює період, коли панівним і вирішальним видом виробництва стало землеробство, а в деяких місцях – скотарство. Це аграрний період, коли докорінно змінюється характер відносин суспільства з природою – людина починає активно перетворювати природу. відбувається освоєння нових територій, будівництво іригаційних споруд, вирубування лісів тощо. Виникають відмінності між натуральною, “незайманою” природою та штучним, “олюдненим” середовищем.

Вже на цьому етапі вплив людини на довкілля набуває інколи руйнівного характеру. На завершальному ж його етапі процес виокремлення людини з природи набув форми протистояння людини природі. Цей етап і є наслідком неолітичної революції.

Третій етап починається з промислової революції XVIII ст. у Англії. Машинне виробництво підпорядковує сільське господарство промисловості, село – місту. Саме в цей час виникає ідея панування людини над природою (згадаймо ідеолога капіталізму Ф.Бекона). Щодо технології машинного виробництва, то вона за своєю сутністю шкідлива для природи, вплив людини на природу стає згубним, набуває глобального характеру.

Четвертий етап пов’язаний з початком науково-технічної революції (друга половина 50-х років ХХ ст.) як грандіозного перевороту в продуктивних силах суспільствах. Для нього вже характерне забруднення довкілля не лише відходами виробництва, а й радіоактивними речовинами, створення штучних (синтетичних) матеріалів, яких природа сама переробити не може, використання хімічних речовин у сільському господарстві (гербіциди, пестициди тощо), які не розчиняються й мігрують по світу і, що найнебезпечніше для людини, – накопичуються в її організмі. Але найголовніше – колосальне зростання обсягу виробництва і використання природних ресурсів.

Сферою життя людини стала практично вся планета. Попередні, локальні чи регіональні, екологічні кризи стали передумовою для сучасної глобальної, всепланетної, загальнолюдської трагедії. Причинами ж глобальної екологічної кризи є: нераціональне, споживацьке ставлення людства до природи; забруднення людської свідомості хибними злочинними ідеями зверхності одних рас, народів над іншими; мілітаризація, а також підпорядкування цим ідеям наукових пошуків та досліджень.

Отже, старий тип відносин суспільства з природою на сьогодні себе повністю вичерпав. Людство стало перед альтернативою – або перейти до якісно нового (тобто п’ятого) етапу взаємодії з природою – практичного подолання відриву людини від природи і протиставлення людини природі, етапу утвердження їхньої єдності, або ж, знищивши природу, знищити і саму себе.

Поряд з довкіллям природним чинником розвитку суспільства є народонаселення, постійне відтворення людей. Цю складову природи людини вивчає демографія (від грец. демос – народ і графо – пишу). Але народонаселення має два рівні – власне соціальний і соціоприродний, тобто демографічний. Загрозливим у цьому аспекті є той неспростовний факт, який мовою ООН називається “парадоксом відсталості”, адже сучасний “демографічний вибух” локалізований у регіонах Африки, Азії та Латинської Америки, тобто у найбільш відсталих країнах світу, що свідчить про парадоксальність поведінки людини. На сьогодні населення Землі складає вже 6 млрд. 100 млн. чоловік, а на 2050 р., за прогнозами, воно вже складатиме близько 10 млрд. чол., тобто досягне граничної для планети межі.

Отже, ми живемо в трагічну епоху, але не треба ототожнювати трагічне з безнадійним. Сьогодні варто пам’ятати і про певні надії, передумови подолання глобальних кризових явищ, блокування і відведення вселенської загрози для людства. Основними чинниками цього є: розгортання інформаційної (комп’ютерної), біотехнологічної революції як технічної основи можливого виходу із ситуації “виживання”, подолання перешкод на шляху об’єднання людства, тобто створення нової цивілізації.

– Формування змішаної ринкової й соціально орієнтованої економіки як домінуючого типу світового господарства. Вона дасть можливість зміцнити світові господарські зв’язки, вирішити глобальні проблеми.

– Становлення принципу ненасильства і демократії у внутрішній і зовнішній політиці держав, у групових і навіть міжособистісних стосунках людей – тобто це потреба переходу від культу сили до діалогу, компромісів, консенсусу.

– Необхідність об’єднуючих процесів у духовному житті – як релігійному, так і світському варіанті, тобто пошуки шляхів ідейного зближення, взаєморозуміння між країнами і народами.

– Інтегративні процеси, які вже охопили всю планету.

– Насамкінець, вже можна бачити певні “прориви” у сфері інтелектуальних пошуків; ми напередодні інтелектуальної революції, перед обличчям нового Всесвіту, нової природи і відповідно нової людини, про яку мріяли мислителі минулого.

Отже, стратегічні й тактичні шляхи виживання людства існують, розум людський відкриває їх, хоча вони звивисті й тернисті.

Економічне життя суспільства. У попередньому розділі суспільство розглянуте як надскладна система суспільних відносин. Подальший аналіз цієї системи передбачає розгляд кожної сфери суспільного життя, її роль в житті людини і суспільства, виділення основної, визначальної сфери, яка не тільки була історично першою, але й “прародильницею” всіх інших сфер життя суспільства – природної, соціальної, політичної, етносоціальної та духовної. Такою є економічна сфера життєдіяльності, його матеріальне виробництво.

Матеріальне виробництво. Матеріальне виробництво є основою виникнення всіх інших видів суспільного виробництва, оскільки воно вимагає для свого здійснення певних програм, проектів та ідей (а останнє і є продукт духовного виробництва, про яке мова буде далі); певної системи відносин людей до природи і між людьми (що складає продукт суспільних відносин); певного типу особистості, здатної до участі в конкретній суспільно-виробничій діяльності (тобто “виробництво людини”, формування певного типу особистості); матеріальне виробництво є також виробництвом потреб.

Матеріальне виробництво не лише база виникнення інших видів суспільного виробництва, але й умова їх розвитку. Воно також визначає характер і спрямованість розвитку суспільного виробництва.

Що ж таке матеріальне виробництво? Це процес трудової діяльності людей, які з допомогою наявних засобів здійснюють перетворення природи з метою створення матеріальних благ, необхідних для задоволення людських потреб. Отже, воно має двоїстий характер, одночасно спрямоване і на перетворення природи, і на суспільне “самоперетворення” людини.

В структурі матеріального виробництва розрізняються дві взаємопов’язані підсистеми: з одного боку, технологічний спосіб виробництва, з іншого – економічний спосіб виробництва.

Перший є способом взаємодії людей з предметами і засобами своєї праці і з цього приводу між собою у зв’язку з техніко-технологічними особливостями виробництва. Другий, тобто економічний, – це спосіб взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин, який дозволяє суспільству нормально функціонувати на даному, конкретно-історичному етапі свого розвитку. Цей спосіб виробництва в літературі називають способом виробництва матеріальних благ, він є предметом вивчення як політичної економії, так і конкретних економічних наук: економіки промисловості, будівництва, транспорту тощо.

Отже, спосіб виробництва є історично конкретною єдністю продуктивних сил, як активної форми відношення людей до природи, та виробничих відносин як сукупності відносин, що складаються між людьми у процесі освоєння ними природи.

Продуктивні сили. Головною продуктивною силою суспільства є люди, трудящі, які приводять у рух всі інші елементи продуктивних сил. Адже людина як виробник матеріальних благ включена в процес виробництва і характеризується деякими властивостями: по-перше, певним рівнем і складом фізичних сил; по-друге, навичками до праці, тобто вмінням оперувати знаряддями праці; по-третє, психічними здібностями до праці, тобто мисленням, волею, знаннями.

Таким чином, психічні, ідеальні властивості людей є моментами продуктивних сил суспільства. Все це дозволяє людині виступати не лише головним елементом продуктивних сил, але й рушійною силою їх розвитку.

Продуктивні сили є системою суб’єктивних (людина) та речових (техніка і предмети праці) елементів, необхідних для процесу матеріального виробництва. Вони включають в себе, крім людини, засоби праці – це перш за все знаряддя праці, знаряддя виробничого процесу (інструменти, машини тощо), умови праці, а також виробничі будівлі, залізниці та шосейні дороги, освоєні водні шляхи, канали, засоби зв’язку тощо та предмети праці. Предмети праці у сукупності з засобами праці складають засоби виробництва.

Розглянемо ці елементи продуктивних сил детальніше.

Знаряддя праці є зміненою частиною природи, за допомогою якої людина в процесі виробництва впливає на предмет праці. До них відносяться різноманітні механічні, фізичні, хімічні, біологічні та інші засоби зміни речей і явищ у природі.

Вони втілюють у речовій, матеріальній формі технічну сторону прогресу продуктивних сил, що забезпечує можливість передачі досягнень одного покоління до інших. Епохи розрізняються не тим, що виробляється, а тим, як вони виробляють, якими знаряддями праці здійснюється процес виробництва. Але самі по собі знаряддя праці, які разом з предметами праці утворюють речову форму продуктивних сил, не можуть саморозвиватися, більш того, вони втрачають свої корисні якості, якщо не охоплені живою працею людини.

Предмети праці є частиною природи, на яку спрямована праця людини для виробництва речей. Вони поділяються: на первинні, характерні в основному для добувної промисловості (вугілля, нафта, газ, які видобуваються із землі; цілинні землі, які обробляються та ін.); вторинні як необхідний компонент обробної промисловості, в якій вже вкладена людська праця: перероблена сировина і напівфабриками, метал, бавовна тощо.

Предмети праці є найбільш пасивним елементом продуктивних сил. Але за його “асортиментом” можна робити висновки про міру освоєння суспільством природи, адже кількість різних речовин і явищ природи, які є предметами праці – це показник того, наскільки природні ресурси включені у суспільне виробництво.

Становлячи цілеспрямований процес, виробництво не може функціонувати, якщо воно не використовує поряд з матеріальним і Духовні чинники, не забезпечує поєднання науки з виробництвом. Наукові програми, довгострокові плани і прогнози, науково-технічні рішення практичних завдань, система наукової організації управління виробничими процесами, технологічні цикли, які відображають якісні і кількісні зміни об’єктивних і суб’єктивних факторів праці, особливості їх взаємодії – все це невід’ємні складові сучасного виробництва.

Отже, теоретичною основою практичної виробничої діяльності постає наука, котра виступає духовним регулятором виробництва і в процесі свого розвитку чинить істотний вплив на всі основні елементи продуктивних сил, в тому числі і на людину. Ось чому мова сьогодні йде про те, що наука перетворилася (чи перетворюється) в безпосередню продуктивну силу.

Виробничі відносини. Соціальна природа способу виробництва виявляється у виробничих відносинах. Якого б розвитку не набула техніка, продуктивні сили в цілому, вони не розкривають соціальної сутності виробництва – його мету, стимули людської діяльності, тому й соціальні характеристики будь-якого способу виробництва закладені насамперед у виробничих відносинах.

Виробничі відносини – друга сторона способу виробництва – це ті відносини між людьми, які проявляються у відносинах з природу речей. Вони включають в себе: по-перше, відносини з приводу знарядь, предметів, засобів праці, адже для початку виробничого процесу виробник повинен з’єднатися зі знаряддями праці, а це поєднання може бути різним, в залежності від того, кому належать ці знаряддя – суспільству, групі чи окремій людині.

Отже, відносини власності є головною, визначальною стороною виробничих відносин.

По-друге, відносини людей з приводу речей поширюються і на вироблені продукти, які створені для використання. А для цього вони повинні бути попередньо розподілені, потім обміняні і, насамкінець, спожиті.

Тобто, відносини розподілу, обміну і споживання є важливими складовими виробничих відносин. Але ж ці відносини залежать від власності, визначаються нею. Власник засобів праці завжди присвоює вироблений продукт; в залежності від характеру виробничих відносин вироблені матеріальні блага розподіляються та споживаються або спільно – як у первісному суспільстві, або ж пануюча меншість присвоює додатковий продукт.

Таким чином, продуктивні сили того чи іншого суспільства в їх історично конкретному поєднанні з виробничими відносинами утворюють економічний спосіб виробництва. При цьому продуктивні сили виступають як його зміст, а виробничі відносини – як його форма, у якій люди здійснюють виробництво. Взаємозв’язок продуктивних сил і виробничих відносин є суттєвим, необхідним, стабільним. Він є основою загального закону розвитку суспільства – закону про відповідність виробничих відносин характеру й рівню розвитку продуктивних сил. Об’єктивна, матеріальна природа виробничих відносин визначається тим, що вона формується не волею і бажаннями людей, а у відповідності зі станом наявних продуктивних сил. Як і будь-яка форма, виробничі відносини здійснюють активний зворотний вплив на розвиток продуктивних сил. Це можна уявити таким чином: продуктивні сили створюються і розвиваються, зберігаються чи виходять з ладу в результаті практичної діяльності людей, які керуються певними мотивами й конкретним чином організовані для суспільного виробництва, а це все визначається існуючими виробничими відносинами. Активний зворотний вплив виробничих відносин на продуктивні сили може бути подвійним: вони можуть прискорювати суспільний прогрес (за умови їх відповідності) і суттєво гальмувати розвиток суспільства (коли між ними виникає невідповідність, а тим більше – конфлікт).

Таким чином, основним соціологічним законом, дія якого прослідковується на протязі всієї історії людства, є закон про визначальну роль способу виробництва у суспільному житті. Адже зі зміною способу виробництва змінюється само суспільство: трансформуються соціальна структура, про що йтиметься у наступному розділі; відбуваються зміни у системі управління, виникають нові організації, установи; змінюються погляди людей, їхня психологія – формується певний тип особистості.

Сутність і наслідки НТР. У 50-х роках ХХ ст. починається науково-технічна революція. В своїй основі вона є докорінним, якісним перетворенням продуктивних сил в результаті перетворення науки в провідний чинник суспільного виробництва в цілому, матеріального – зокрема. Замінюючи все більшою мірою фізичну працю людини, відсторонюючи її безпосередню включеність у виробничий процес, НТР суттєво змінює всю структуру й елементи продуктивних сил, умови, характер і зміст праці. Втілюючи у собі зростаюче об’єднання науки, техніки і виробництва, НТР разом з тим впливає на всі сторони життя сучасного суспільства, включно управління виробництвом, освіту, культуру, психологію людей, взаємовідносини між суспільством і природою.

Як соціальний феномен, НТР має такі особливості:

– по-перше, це докорінні якісні зміни як у науці, так і в техніці; в минулому не було такого взаємозв’язку відкриттів у науці з якісними змінами в техніці;

– по-друге, якщо раніше якісні зміни відбувалися в окремих сферах науки і техніки, то НТР є всеохоплюючими якісними змінами у всіх основних сферах науки і техніки;

– по-третє, змінюються зв’язки науки з виробництвом: якщо у XVII – XVIII ст. наука відставала від техніки в своєму розвитку, йшла “слідом” за виробництвом, вирішувала лише його “замовлення”, то в ХІХ ст. наука починає наздоганяти техніку, йти “поруч” з нею, втілюється в нових засобах виробничого процесу, поступово перетворюється у безпосередню виробничу силу. В процесі ж НТР наука все рішуче випереджує техніку, ставить і вирішує такі завдання, які розв’язуються практично, впроваджуються у виробничий процес, тобто наука все більшою мірою, повніше стає безпосередньою продуктивною силою;

– по-третє, це якісні зміни характеру праці: людина все більше звільняється від нетворчої продуктивної діяльності, за нею зберігається творча сторона участі у виробництві.

Для більш змістовного розуміння феномену НТР розглянемо її основні напрямки.

1. Автоматизація виробництва як вища форма механізації, яка знаходить свій вираз у використанні сукупності технічних засобів, що утворюються без безпосередньої участі людини і дозволяє здійснювати виробничі процеси безперервно, в оптимальному технологічному режимі, і забезпечує одержання найкращих результатів при найменших затратах. Автоматизація є технологічною суттю НТР; зміна ж у результаті автоматизації місця людини в системі виробництва, характеру і змісту праці людини є соціальною сутністю НТР.

2. Відкриття і використання нових джерел енергії, перш за все атомної, а в перспективі, на що спрямована одна із міжнародних програм – і екологічно чистої термоядерної енергії.

3. Хімізація промисловості й сільського господарства. З одного боку – виготовлення штучних, синтетичних матеріалів із наперед заданими властивостями, тобто нових предметів праці.

4. Якісна зміна транспорту, зв’язку, комунікацій. Створення ракетної техніки й освоєння космосу, надпотужних повітряних та океанських лайнерів, телебачення, лазерні засоби зв’язку та інше – все це революціонізувало цю сферу.

5. Впровадження біології у виробництво. Так звана “біологічна революція” привела до широкого застосування у промисловості, сільському господарстві біологічних технологій найбільш ефективних і економних. Успіхи сучасної генетики дозволили не лише “заглянути” у таємниці життя, але й покращувати породу тварин, їх клонування, збільшувати врожайність сільськогосподарських рослин, по-новому підійти до самої людини аж до зміни її спадковості та лікування шляхом генної інженерії тощо.

6. Освоєння космічного простору, тобто “космізація” науки, виробництва. Рисами космізації виробництва є:

- відтворення та використання у виробничій сфері процесів, умов, аналоги яких у їх природному вигляді існують переважно в космосі (вакуумну, кріогенна техніка, потужна радіація, плазма, надвисокий тиск та температура тощо);

- розвиток ракетної та космічної техніки і втілення їх досягнень в інші галузі виробництва (створення нових матеріалів, приладів, технологічних та виробничих процесів);

- винесення в космос, наприклад, на орбіти супутників Землі та космічні станції, частини виробничо-технічних комплексів, супутників прикладного значення, в перспективі – використання енергії космосу задля подальшого розвитку земного виробництва.

Отже, під космізацією виробництва ми розуміємо свідому діяльність людей, у якій безпосередньо чи опосередковано використовується процеси і явища космосу або ж знання про них, а також пов’язана освоєнням з космосу техніка.

7. Революція в техніці розумової праці, тобто кібернетизація або комп’ютеризація виробництва та управління. Ця революція привела до створення складних кібернетичних пристроїв (ЕОМ), які стали не лише помічниками людини у збиранні, обробці, зберіганні та використанні інформації, в управлінській і прогностичній діяльності, але й замінюють людину в її рутинних, нетворчих видах діяльності, а в перспективі – і в багатьох її творчих процесах.

Таким чином, НТР перетворює продуктивні сили, але, згідно з раніше сформульованим законом, їх докорінна зміна неможлива без відповідних перетворень виробничих відносин. Тому сьогодні мова йде про якісно нове, інформаційне суспільство, про соціальні наслідки НТР.

До таких наслідків відносяться проблеми зайнятості, робочого часу; зміна галузевої структури виробництва; географічне розміщення продуктивних сил; зростання і розвиток міст, тобто урбанізаційні процеси; форма, структура управління підприємствами і організація праці, зміна її змісту та характеру, покращення умов; проблеми підготовки та перепідготовки робітників, інженерно-технічних працівників та менеджерів; це також проблеми побуту та сім’ї, демографічних процесів; насамкінець, це проблема культури, зокрема формування масової культури, про що йтиме мова у відповідному розділі цього посібника.

Соціальне буття суспільства. У попередніх розділах суспільство розглянуте не як механічна сума індивідів, а як соціальна система, в основі якої лежить спосіб виробництва матеріальних благ. В межах цієї системи формуються й функціонують різні спільноти і групи, великі й малі, взаємовідносини яких і складають власне соціальну структуру. Тому остання існує як сукупність демографічної, поселенської, класової (чи стратифікаційної), професійно-освітньої та етносоціальної структур.