Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



ЕТНОСОЦІАЛЬНЕ БУТТЯ СУСПІЛЬСТВА




Читайте также:
  1. Бюджетний федералізм як чинник становлення громадянського суспільства
  2. В чому полягає внесок філософії Середньовіччя в духовний розвиток суспільства
  3. Взаємодія природи та суспільства
  4. Г) особливості пізнання суспільства, соціальне гноселогія.
  5. Громадянство України: поняття, підстави набуття і припинення
  6. Економічні потреби суспільства. Закон зростання потреб.
  7. Етнонаціональні виміри і механізм вдосконалення українського суспільства
  8. Здобуття Україною незалежності, відродження гувернерства.
  9. ЗМ 2 Економічні системи суспільства.

В соціальній філософії вивчення етнічних спільнот почалось зі значним запізненням, їх вивчала в основному етнографія та деякі інші науки. Але за своїм значенням і важливістю саме ці спільноти, як свідчить світова історія і сучасність, займають провідне місце.

Неймовірна строкатість сучасної етнічної картини світу. За даними ЮНЕСКО, на нашій планеті проживає понад 2 тис. Народів (останнім часом все частіше вживається поняття “ЕТНОС” або “ЕТНІЧНІ СПІЛЬНОТИ” – від грец. етнос – народ, плем’я). Із них: в ЄВРОПІ – біля 50, в АЗІЇ – понад 800, у Північній та Південній Америці – понад 300, в Австралії і Океанії – більш як 200 (В Україні, згадаємо, – понад 100). Більш як 90% народів входять до складу багатонаціональних держав – із понад 160 існуючих нині держав близько 9/10 є багатонаціональними. А ця обставина породжує надзвичайну складність міжнаціональних чи міжетнічних відносин у всьому світі.

Під ЕТНОСАМИ ми розуміємо стійку людську спільноту, що історично склалася і має характерні ознаки, тобто – етнос – це народ, який перебуває на певній стадії етноісторичного процесу. Таке розуміння етносу дозволяє виділяти певні його історичні типи, адже етноси, з кожним етапом розвитку людства, набувають нових історичних форм.

Первинним етнічним колективом докласового, первісного суспільства був РІД, члени якого об’єднувалися спільністю походження, мови, звичаїв, вірувань, побуту та деяких елементів первісної культури. РІД був найпершою етнічною і виробничою групою людей, члени якої пов’язані узами кровної спорідненості, колективною працею та спільним захистом загальних інтересів.

На початковій стадії розвитку РОДУ, тобто на рубежі середнього палеоліту (кам’яного віку), належність до нього визначалась за материнською лінією (МАТРІАРХАТ). Пізніше, коли чоловіча праця стала переважаючою, що пов’язане з переходом до землеробства, матріархат змінився на ПАТРІАРХАТ, за якого приналежність до роду почала визначатися по батьківській лінії.

Наступною формою етнічної спільноти людей є ПЛЕМ’Я. У кількісному відношенні це вже більш широка спільнота, оскільки вона об’єднувала щонайменше два роди, складалася, як правило, із декількох сотень або навіть тисяч людей.

Поява ПЛЕМЕНІ обумовлена необхідністю перш за все збереження і захисту середовища існування, тобто території проживання, місць полювання та рибальства, від зазіхань з боку інших людських об’єднань. Важливе значення мало також запобігання виродженню роду, яке загрожувало йому у зв’язку з сексуальними стосунками між кровноспорідненими гомо сапієнс звідси заборона (табу) на такі стосунки.



Важко переоцінити значення родоплемінної спільноти як у становленні людства у цілому, так і кожної окремої особистості зокрема. Перш за все ця спільнота сприяла удосконаленню знарядь праці, виробленню норм і правил соціальної поведінки, розвитку первісної культури і мови спілкування. По суті, суспільство вперше отримало можливість зберігати виробничий досвід, форми соціального управління, початки культури, досягнення в розвитку мови, вірувань, традицій і в більш досконалій формі передавати все це наступним поколінням. Для свого часу родоплемінна форма існування людства була найоптимальнішою спільнотою, яка відповідала й водночас стимулювала виробничу діяльність. Саме цим можна пояснити існування такої форми етносу практично у всіх народів і її збереження у деяких регіонах світу аж до наших днів (наприклад, Африка, Азія, Південна Америка, Океанія).



Отже, ПЛЕМЕНА – це етнічні спільноти людей, які об’єднували РОДИ, що проживали на одній ТЕРИТОРІЇ і мали ВЛАСНЕ ІМ’Я, МОВУ (точніше, племінний ДІАЛЕКТ), ЗВИЧАЇ, МІФОЛОГІЧНІ чи РЕЛІГІЙНІ УЯВЛЕННЯ, КУЛЬТОВІ ОБРЯДИ тощо. Звідси і походження слова “ПЛЕМ’Я” – від кореня “ПЛІД”, “ПЛОДИТИ”.

З моменту своєї появи родоплемінна спільнота виступає як СОЦІАЛЬНО-ВИРОБНИЧА і водночас – ЕТНІЧНА спільнота. З розвитком суспільного розподілу праці, зокрема – відокремлення скотарства від землеробства, появи ремісництва, виникнення відносин обміну і майнової нерівності людей посилюється потреба у створенні більш досконалої людської спільноти, скріпленої не лише кровно родинними зв’язками, але й іншими відносинами, які відкривали нові можливості для розвитку людства. Такою формою спільності людей стала НАРОДНІСТЬ.

НАРОДНОСТІ звичайно складалися з декількох племен, близьких за своїм походженням та мовою. Так, у “ПОВІСТІ МИНУЛИХ ЛІТ” наводиться перелік племен і племінних об’єднань, на основі яких виникла давньоруська народність. Польська народність сформувалася із слов’янських племен: полян, віслян тощо; німецька – із германських племен: швабів, баварців та інших.

Народності виникали і з різномовних племен, які змішалися в результаті завоювання одних племен іншими: наприклад, французька народність склалася з римських колоністів, галльських та германських племен: франків, вестготів, бургундів тощо.

Головною ознакою НАРОДНОСТІ як історичної спільноти людей є наявність ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ЗВ’ЯЗКІВ. Адже розвиток приватної власності, обміну, суспільний розподіл праці та класове розшарування зруйнували родоплемінні зв’язки і створили умови для формування нової людської спільноти, для якої характерними стали, окрім спільності МОВИ, спільність ГОСПОДАРСЬКОГО, ПОЛІТИЧНОГО та КУЛЬТУРНОГО ЖИТТЯ, яка складалася, а також УСВІДОМЛЕННЯ своєї СПІЛЬНОСТІ та ДОЛІ. Помітно посилюється також ПОЛІТИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ у людських стосунках, відбувається соціально-класова диференціація між людьми.



Виходячи з цього, НАРОДНІСТЬ можна визначити як спільність людей, які проживають на одній ТЕРИТОРІЇ, об’єднані СПІЛЬНОЮ МОВОЮ, особливостями ПСИХІЧНОГО СКЛАДУ, КУЛЬТУРИ і СПОСОБУ ЖИТТЯ, що закріплені у ЗВИЧАЯХ, ТРАДИЦІЯХ.

Завдяки цьому НАРОДНІСТЬ зберігає себе навіть за несприятливих умов: згадаймо український народ, який входив до складу інших держав (Польщі, Австро-Угорщини, Росії). Одним із показників народності є власне ІМ’Я, під яким вона стає відомою своїм сусідам (наприклад, “РУСЬ” для східно-слов’янських племен, які консолідувалися до ІХ-ХІІ ст. У давньоруську народність).

Із розвитком капіталістичних відносин посилюються економічні та культурні зв’язки, виникає НАЦІОНАЛЬНИЙ РИНОК, ліквідується господарська роздрібленість народностей, їх різні частини згуртовуються у національне ціле, тобто НАРОДНОСТІ ПЕРЕТВОРЮЮТЬСЯ У НАЦІЇ як більш стійкі людські спільноти.

ПРИРОДНІ ТА СОЦІАЛЬНІ ЧИННИКИ УТВОРЕННЯ І РОЗВИТКУ ЕТНОСІВ

Поняття “ЕТНОС” вживається як у широкому, так і в більш вузькому значеннях.

У першому, тобто широкому, значенні, ЕТНОС (або ЕТНІЧНА ГРУПА) визначається як група людей, яка історично склалася і пов’язана спільністю території, де вона формувалася, спільністю мови, культури й особливостями психічного складу. Отже, поняття етнічної спільноти охоплює окремі племена, групи споріднених племен, народності та нації, тобто всі раніше розглянуті людські спільноти.

У іншому ж, більш вузькому значенні, під етносами розуміють лише такі спільноти, як родоплемінні, народності ж і нації відносять до етносоціальних спільнот, оскільки їх виникнення й існування пов’язане перш за все зі спільністю іншого характеру – соціальною, економічною та політичною.

Але у будь-якому значенні ЕТНОС є сталим колективом і існує як стійка система, яка протиставляє себе усім іншим на основі розмежування “МИ – НЕ МИ” (“ВОНИ”), “СВОЇ – ЧУЖІ”, “ КРАЩІ – ГІРШІ” тощо. І це визнання етнічним колективом своєї ЄДНОСТІ є головною ознакою етносу, відображає у СВІДОМОСТІ ЛЮДЕЙ існуючу його цілісність як системи. Але етнічна приналежність є продуктом не лише свідомості, а й ПРИРОДИ ЛЮДИНИ, відображенням певної фізичної чи біологічної реальності.

РАСИ і ЕТНОСИ

Люди, які населяють нашу планету, складають єдиний вид гомо сапієнс. Тому етнічна чи расова приналежність людей не породжує їх ізоляції, внаслідок чого в межах всього людства йде обмін генами і відтворюється єдиний ГЕНОФОНД виду. Він належить всьому людству, складає його основне багатство і є природною основою подальшого розвитку цивілізації. Проте етнічна мозаїка, про що говорилося раніше, як і расовий поділ людства, є реальністю, з якою не можна не рахуватися.

Людство складається з трьох великих РАС, формування ознак яких – колір шкіри, волосся, очей, будова волосся, форма носа, вилиць, повік тощо – на перших етапах розвитку мало виразне кліматогеографічне пристосування. Так, представники НЕГРОЇДНОЇ РАСИ мають темну шкіру, кучеряве волосся, дуже широкий ніс, товсті, немов би вивернуті губи. МОНГОЛОЇДНА РАСА, яка складалася в умовах напівпустельного і степового ландшафту, має також свої особливості: товстий шар жиру на обличчі, вузький розріз очей і наявність особливої складки у внутрішньому кутку очей, жовту шкіру тощо. Найбільш характерною морфологічною особливістю ЄВРОПЕОЇДНОЇ РАСИ є сильно виступаючий ніс як результат впливу клімату тощо, білий колір шкіри (як наслідок порівняно суворого клімату і невеликої кількості сонячного світла).

Отже, РАСИ – це групи людей, які історично склалися, об’єднані спільністю походження і характерними особливостями будови тіла, форми волосся, пігментації шкіри і очей, що передаються спадково. Водночас антропологічні дані свідчать про те, що раси за своїми біологічними особливостями – будова кисті руки, кори головного мозку, гортані, язика, таза тощо – і за розумовими здібностями цілком рівноцінні і належать до єдиного виду гомо сапієнс, чим спростовуються ще не зниклі й на сьогодні расистські концепції “вищих” та “нижчих” рас і народів.

Таким чином, расовий подів людства визначається лише природними чинниками. Етнічний же поділ, як зазначалося раніше, має природно-соціальну детермінацію, у етносів із самого початку їх виникнення наявні соціальні чинники, роль і значення яких зростає із розвитком етнічних спільнот.

Але расовий поділ людства призводить і до певного відчуження людей, і до об’єднання їх у великі групи.

Прямо чи опосередковано РАСОВІ ОСОБЛИВОСТІ людей вплетені у їх суспільне життя, інколи навіть суттєво впливають на нього – адже на цій основі виникають і РАСОВІ КОНФЛІКТИ, і прояви своєрідної РАСОВОЇ СОЛІДАРНОСТІ. Тому природно-расовий поділ суспільства, сам по собі не маючи соціального змісту, все ж відіграє певну роль у суспільній історії людства.

ДО ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ “НАЦІЯ”

Мова вже йшла про те, що НАЦІЇ є продуктом капіталістичного етапу (за іншого підходу – індустріального суспільства) розвитку людства. Це історична спільність людей, яка має низку специфічних ознак. Але визначення поняття “НАЦІЯ”, яке б з достатньою повнотою відображало її суттєві ознаки, у науці поки що не існує. Чимало вчених неодноразово висловлювали і висловлюють сумніви щодо можливості вироблення більш чи менш загальноприйнятого визначення цього поняття.

Подібні сумніви й труднощі є свідченням виключної складності, своєрідності й суперечливості такого дивовижного феномена, як нація. Ті ж визначення, які існують сьогодні, умовно можна поділити на такі великі групи:

– ПСИХОЛОГІЧНІ, засновником яких можна вважати французького філософа та історика ХІХ ст. Е.РЕНАНА: “нація – це душа, духовний принцип”. Представником цього ж напрямку був австромарксист Отто БАУЕР, який вважав, що нація є сукупністю людей, “спільністю долі згуртованих у спільність характеру”. Одне із сучасних визначень зводиться до того, що це “несвідома психічна спільність”. Безумовно, ігнорувати психологічний чинник не можна, як і проблему несвідомого у нації, але це потребує подальшого глибокого вивчення.

– КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ ТЕОРІЇ нації започатковані К.РЕННЕРОМ (Шпрінгером) і зводяться до тези, що нація є “союзом осіб, які однаково розмовляють”, “культурний союз”. Отже, якщо засновники психологічної теорії нації зводять її перш за все до спільності національної психології та характеру, то прибічники даної теорії – в основному до спільності національної мови та культури.

– ЕТНОЛОГІЧНА ТЕОРІЯ нації, найбільш поширена сьогодні, акцентує увагу на таких ознаках нації, як спільність походження, самосвідомості тощо. Вразливим місцем її є недооцінка, або навіть ігнорування соціального у нації.

– ЕТАТИЧНІ ТЕОРІЇ пов’язують теорію нації з теорією держави. Прикладом може бути наступне визначення: нація – це народ, організований у державу. Державність, безумовно, є суттєвою ознакою нації, але існують і бездержавні нації.

– БІОЛОГІЧНА ТЕОРІЯ нації (Л.Гумільов) виходить з того, що нація є частиною біосфери, біологічною популяцією, до якої відноситься як його вища форма.

– У МАРКСИЗМІ, при всьому його ігноруванні національної проблематики і абсолютизації класового в суспільстві, пануючою стала ІСТОРИКО-ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ нації. Її засновником став відомий теоретик марксизму К.КАУТСЬКИЙ. Надалі, спираючись на К.Каутського (частково – і О.Бауера) Й.Сталін у 1913 р. сформулював таке визначення нації: “НАЦІЯ – є усталена спільність людей, яка склалася історично, виникла на базі спільності МОВИ, ТЕРИТОРІЇ, ЕКОНОМІЧНОГО ЖИТТЯ й ПСИХІЧНОГО СКЛАДУ, що виявляється у СПІЛЬНОСТІ КУЛЬТУРИ”. І далі – категоричне твердження: “Лише наявність всіх ознак, взятих разом, дає нам націю”. Саме тут, в останніх цитованих словах, ми бачимо догматизм, абсолютизацію, жорстке пов’язання всіх перелічених ознак.

Цей досить втомлюючий перелік типових груп визначень НАЦІЇ (адже самих визначень, здається, існує понад 20) стосується в основному історії проблеми. У сучасній НАЦІОЛОГІЇ (на Заході виникла і розвивається спеціальна наука, про сутність якої говорить сама її назва; “приживається” ця наука і у вітчизняній науці) існують наступні тлумачення поняття “НАЦІЯ”:

– НАЦІЯ – це “населення визначеної території, яке має спільні звичаї, походження, історію й часто мову” (“Словник американської спадщини англійської мови”);

– НАЦІЯ – це “велика кількість людей, які вважають себе спільністю. Вони часто мають одну або декілька спільних ознак: мову, культуру, релігію, політичні й інші інститути, історію і віру у спільність долі. Вони звичайно мають спільну територію” (Це досить синтетичне визначення можна віднайти у “Міжнародному виданні американської енциклопедії”);

– НАЦІЯ – це “спільність людей, яка складається з однієї або кількох національностей, має більш чи менш визначену територію й уряд” (Данина етатичній теорії нації із всесвітньовідомого “Вебстерівського словника англійської мови”).

Але за будь-якого визначення нації дається перелік певних її ознак. До їх аналізу ми й звернемось далі.

ОБ’ЄКТИВНІ ТА СУБ’ЄКТИВНІ ОЗНАКИ НАЦІЇ

До незаперечних ознак нації можна віднести таку об’єктивну її ознаку, як СПІЛЬНІСТЬ ЕКОНОМІЧНИХ ЗВ’ЯЗКІВ ТА ТЕРИТОРІЇ. Адже наявність спільного економічного життя породжує націю як форму етносоціальної спільноти.

Під СПІЛЬНІСТЮ ТЕРИТОРІЇ мається на увазі не площа тієї чи іншої країни, а ПРИРОДНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ КОМПЛЕКС, інтегруюча роль якого проявляється у тому, що він

– є загальним середовищем господарської діяльності (згадаймо спеціалізацію народного господарства, продуктивні сили, розподіл праці тощо);

– суттєво визначає ПОБУТ людей, характер ПОМЕШКАННЯ, особливості ЇЖІ, ОДЕЖІ, весь СПОСІБ повсякденного ЖИТТЯ;

– є вмістилищем просторових КОМУНІКАЦІЙ;

– набуває рис ДЕРЖАВНИХ КОРДОНІВ, перетворюється у ДЕРЖАВНУ ТЕРИТОРІЮ. Тобто, – це соціальна якість, якої природні явища набувають у певних соціальних умовах.

Отже, у такому розумінні ТЕРИТОРІЯ НАЦІЇ є певним просторовим полем її життєдіяльності, природою, сукупністю енергетичних, сировинних та інших ресурсів, які включені у сферу суспільного виробництва і складають необхідні умови існування нації: це її надра, ліси, пасовища, джерела води тощо. Природна ж та господарська складові території утворюють ГЕОПРОСТІР, який водночас є й культурним простором, коли у його межах існують певні культури.

Є.МАЛАНЮК і І.ЛИСЯК-РУДНИЦЬКИЙ досліджують, як ЛАНДШАФТ ЗЕМЕЛЬ, у межах яких сформувалася українська культура, вплинув на її специфіку та ДОЛЮ в цілому. Описуючи географічний ландшафт України, Є.МАЛАНЮК констатує, що він був однаково прийнятним як для землеробства, так і для розведення худоби, адже з півночі на південь цей ландшафт є послідовним чергуванням лісу, лісостепу та степу. Своєрідний степовий коридор, який відокремив ліс від моря, був сприятливим місцем для переміщення кочівників з Азії, що відіграло далеко не останню роль у долі української землеробської культури. І.Лисяк-РУДНИЦЬКИЙ вважає, що саме “пограниччя” українських земель, їх розташування на межі “заселеної країни і так званого Дикого поля” стало формуючим український національний тип чинником. Так, “українською людиною пограниччя став козак... У своїй суті козацтво було організацією військової самооборони населення..., становило авангард української селянської колонізації”. Отже, географічний ландшафт українських земель опосередковано вплинув на специфіку та долю української культури.

Цікаві думки з цього приводу і у М.БЕРДЯЄВА відносно російського народу: “неосяжні простори Росії тягарем лягли на душу російського народу”, “російська людина відчуває себе безпомічною оволодіти цими просторами та організувати їх”.

Але спільність території, не залишається постійною. Цей так званий “ЕТНОАРЕАЛ” розширюється або звужується під впливом різних причин. Тому справедливою є думка, згідно якої так звані корінні народи є лише останніми прибульцями, про що свідчить світова історія.

До СУБ’ЄКТИВНИХ ОЗНАК нації відносяться КУЛЬТУРНО-ПСИХОЛОГІЧНІ. Серед них особливий інтерес викликає НАЦІОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР та САМОСВІДОМІСТЬ.

Попри різні тлумачення НАЦІОНАЛЬНОГО ХАРАКТЕРУ, безсумнівним є те, що у ньому немов би акумулюються своєрідність історичного шляху нації, її господарської діяльності, особливості соціального, культурного розвитку й географічного довкілля. Є.Маланюк, як і М.ГОГОЛЬ, вважали, наприклад, що від вигляду землі, місця осідлості залежить спосіб життя і навіть характер народу, а про поєднання у ньому різних характерів, кожний з яких є певною мірою національним. Тому навряд чи є сенс у спробах вивести для всього народу якийсь загальний показник, подібно до таких: горді іспанці, флегматичні шведи, емоційні українці, пихаті англійці тощо.

У той же час загальновідома пунктуальність німців, їх акуратність, схильність до порядку, дисципліни, свого роду педантизм як риси національного характеру німців, притаманні їм і при Бісмарку, і при націонал-соціалізмі, і в умовах сучасного розвитку німецької нації, які суттєво впливають на трудову діяльність. Разом з тим можна констатувати повну відсутність пунктуальності у латиноамериканців, їх емоційність, схильність до екстремізму, панування популізму як наслідок низького рівня загальної культури і відсутності політичної культури (що певною мірою відноситься і до українців).

Найрельєфніше, найчіткіше національний характер сьогодні виявляється в острівних, відносно ізольованих країнах (Велика Британія, Японія), де мінімальний вплив завойовників, які “розмивали” етносоціальне середовище, “змішуючись” з місцевим населенням. Як протилежність – згадаймо геополітичне положення України, внаслідок чого навіть у відносно “чистому” вигляді риси характеру українців невимовно складно, навіть за сьогоднішнього рівня розвитку науки, виділити, типізувати тощо.

Національний характер не зводиться просто до психічних особливостей народу, які найчастіше зустрічаються у ньому. Він є неповторним поєднанням відмітних рис даної нації. (“Терплячими” є не лише українці, росіяни, а й китайці. “Запальними” – і греки, і грузини, і іспанці, хоч це різні нації.)

НАЦІОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР є складовою НАЦІОНАЛЬНОЇ ПСИХОЛОГІЇ, яка окрім нього, включає НАЦІОНАЛЬНІ ПОЧУТТЯ, соціально зумовлені і сформовані на протязі історії національної спільноти: почуття патріотизму, національної гордості, гідності й, водночас, – національного чванства, зарозумілості, винятковості тощо; психологічну сторону національних ТРАДИЦІЙ та ЗВИЧАЇВ, національні СТЕРЕОТИПИ.

Можна навести безліч прикладів прояву національного характеру й національних особливостей психології народів, адже яскравою національною індивідуальністю характеризується МИСТЕЦТВО всіх націй: українська пісня не схожа на російську, німецька – на англійську, остання – на польську тощо. Те ж можна сказати й про танці, жанри літератури, характер гумору (співставимо гумор український, англійський чи американський, майже його відсутність у японців, гумор російський тощо). Найбільшою мірою ці риси знаходять у фольклорі народів.

Але не варто забувати й про те, що інколи існуючі соціальні відмінності (наприклад, у рівні життя між окремими країнами та регіонами) сприймаються буденною свідомістю як національні, і, відповідно, заторкувати національні почуття можуть будь-які конкурентні ситуації, починаючи від спортивних змагань і закінчуючи конкурсом до вступних іспитів у ВУЗи. Тому завжди треба враховувати не лише соціальні, але і соціально-психологічні аспекти міжнаціональних відносин.

Особливе місце, про що говорилося раніше, серед суб’єктивних ознак нації належить НАЦІОНАЛЬНІЙ САМОСВІДОМОСТІ як усвідомленню людиною своєї приналежності до певної національної спільноти, ототожнення свого “Я” з “МИ”, часто своєрідне розмежування “МИ – ВОНИ”, тобто своєї й інших національних спільнот. Її можна дещо умовно назвати результатом самопізнання представників нації, адже кожному цікаве своє походження – і людині, і народу. Наприклад, українцям цікаві наші витоки, героїчне минуле, формування тих чи інших рис характеру й психології. ЄВРЕЯМ – їх палестинське походження, їх найстародавніша релігія, іудаїзм, який став старозаповітним фундаментом для християнства; циганам – їх індійська прабатьківщина і їх тодішнє кастове й професійне положення; татарам – історія зародження воїнів-кочівників, які прийшли із Середньої Азії і там же зникли; німці, англійці, французи, скандинави ніколи не втратять інтересу до переселення арійських племен, хоч цей здоровий інтерес і пережив хворобу нацизму, і т.д.

Чисельними є чинники формування національної самосвідомості. Це і геопростір, і історичне минуле нації, її справжня чи придумана історія; це і культура національної спільноти, її вклад у світову культуру і “творення” нею особистості – її носія; такою є мова як засіб формування та виразу національної самосвідомості; сюди відносяться й уже згадувані традиції, звичаї з їх надзвичайною стійкістю; останнім часом це стосується й екологічних проблем довкілля, які часто перетинаються з політичними; певною мірою впливають також такі чинники, як чисельність спільноти, її соціальна структура, демографічні процеси, державний статус, а також етнічний склад населення, процеси спілкування та інші.

Важко переоцінити значення такої ознаки нації, як МОВА. Адже мова і мислення утворюють єдність, у якій мова, за визначальною ролею мислення, є відносно самостійним явищем, яке, у свою чергу, робить певний зворотний вплив на мислення. Мова є найважливішим інструментом думки. Вона також найважливіший засіб спілкування представників однієї національної спільноти, найсуттєвіший елемент національної культури. Згадаймо, що в основу сучасної класифікації народів світу покладено мовний (лінгвістичний) принцип, який поділяє не народи, а їх МОВИ на сім’ї, групи тощо. І, свідчать дані досліджень французьких вчених, людство говорить сьогодні на 5 651 мові (щоправда, приблизно у 2/3 мов відсутня писемність).

Зауважимо лише, що національна мова є засобом спілкування (це її комунікативна функція), тобто засобом організації обміну діяльністю, думками, всіма духовними цінностями; будь-якою інтелектуальною діяльністю спільноти, що здійснюється у мовній формі; засобом створення багаточисельних культурних цінностей, особливо тих, що проявляються у мовній і лише у мовній формі: поезія і проза, драматургія і публіцистика, наука і філософія; вона є засобом зберігання виражених у слові національних культурних цінностей, засобом обміну цими цінностями з іншими націями; насамкінець, у ній відображається і закріплюється історичний досвід народу, особливості його життя тощо. Тому ГЕТЕ у свій час висловив думку, що “ти стільки раз людина, скільки ти знаєш мов”.

Ось чому МОВНА ПРОБЛЕМА є однією з найгостріших проблем сучасного світу. Нею визначаються й питання українського духовного відродження.

ПОНЯТТЯ МЕНТАЛІТЕТУ. ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО МЕНТАЛІТЕТУ

Кожний народ, накопичуючи історичний досвід, дивиться на світ під власним кутом зору. І хоч людина здебільшого не усвідомлює його існування, вона безсила обійти його. Є щось таємниче у тому, що отримало у літературі назву “МЕНТАЛІТЕТ”, те, що повністю не висловлене, не сформульоване, не усвідомлене, але існує і визначає ставлення людини до світу. Воно існує на рівні ВЗІРЦІВ ПОВЕДІНКИ, взірців ВИБОРУ, на ОКРЕМИХ ОЦІНОК і ПЕРЕВАГ, які підхоплюються іншими людьми й непомітно формують їх СВІДОМІСТЬ. Це немов би якась ТРАДИЦІЯ, яка подібно до могутнього потоку захоплює людей і непомітно змушує їх робити і говорити те, що роблять і говорять інші, створюючи при цьому ілюзію природності і безумовності власної поведінки. Тобто, менталітет – це шар людської свідомості, який непрорефлектований, не усвідомлений повністю, потаємний від самих його носіїв, або, по іншому, соціально-культурний автоматизм поведінки.

Неодноразово йшла вже мова про те, що мислення є пізнанням світу. Менталітет – це манера мислення, його склад, його особливості, його своєрідність, тобто це емоційні та ціннісні орієнтації, колективна психологія, спосіб мислення і людини, і, у даному випадку, нації. Можна визначити цей феномен і дещо по-іншому: МЕНТАЛІТЕТ є психічним складом розуму, душевним складом, напрямком думок, способом думок або характером роздумів, духовним світом (дещо опоетизовано – це ДУША, СЕРЦЕ і РОЗУМ НАРОДУ), які відрізняють його з-поміж інших народів.

Менталітет УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ визначається розташуванням між Сходом і Заходом, тривалим бездержавним існуванням, розчленованістю народу у минулому. Одна ж із головних причин української бездержавності – це соціальна пасивність (згадаймо “моя хата з краю...”), правовий нігілізм (відоме “закон як дишло...”), комплекс меншовартості (малоросійства, “меншого брата” тощо), необов’язковості, ненадійності (“у кожному українцю дрімає Мазепа” – найбільш осудлива характеристика, яка свідчить про нашу ненадійність).

М.КОСТОМАРОВ, видатний український діяч, з гіркотою констатував “два лиха у слов’ян: одне з них – незгода між собою”. Отже, відмічаються такі негативні риси українського менталітету, як відсутність згуртованості, єдності, взаємопідтримки (сумновідомий ментальний вислів “де два українці – там три гетьмани”), терпимість, заздрість, байдужість. Але, КОСТОМАРОВ відзначає й такі риси українців, як ГУМОР, ПРАЦЬОВИТІСТЬ, МИРОЛЮБНІСТЬ, ДОБРОДУШНІСТЬ та інші.

Дмитро ЧИЖЕВСЬКИЙ теж цікавиться проблемами українського менталітету, виділяє такі його особливості як емоційність, сентиментальність, чутливість, ліризм, індивідуалізм, прагнення до свободи та інші.

Але ці традиційні риси менталітету українців протягом десяти років державності супроводжуються і новаціями, зокрема, такими, як “очищення” нашого менталітету від рудиментів тоталітаризму, комуністичної та посткомуністичної ідеології, радянського світовідчуття, комплексу “гомо совєтікус”, малоросійства та інших.

ПРИРОДА СУЧАСНОГО “ЕТНІЧНОГО РЕНЕСАНСУ”

Як уже відмічалось, десь 9/10 народів світу входять до складу багатонаціональних держав. Отже, проблема міжетнічних, міжнаціональних відносин сьогодні має найважливіше значення, оскільки світ переживає так званий “етнічний ренесанс”, тобто відродження. У той же час національні відносини, чи національне питання є складною, майже не регульованою сферою суспільного життя. Пояснюється це тим, що

– в умовах багатонаціональної країни фактично будь-яке питання суспільного життя може розглядатися з точки зору національних потреб і інтересів, тобто набувати національного характеру. А це приводить до підміни соціального національним;

– національні відносини перш за все охоплюють емоційну сферу життєдіяльності людей, тобто значну роль відіграють психологічні моменти. Тому ці відносини і процеси важкокеровані, вимагають надзвичайного делікатного підходу, чуйності і такту;

– національне питання має історичний характер, є історичною даністю, яка зберігається в історичній пам’яті народів і визначає певну спрямованість (дружності чи ворожості, наприклад);

– не можна забувати й про те, що національні процеси завжди піддавалися активному впливу релігії, що національні почуття, як правило, переплетені з релігійними, їх важко відділити одне від одного. Звідси можна зробити висновок, що багатоконфесійність створює додаткові труднощі у вирішенні національного питання.

Як свідчить світовий досвід, національне питання завжди має конкретно-історичний зміст, породжується певними як загальними, так і специфічними причинами. Отже, немає і не може бути придатних для всіх конкретних проявів національних відносин “рецептів”, однакових для всіх етапів розвитку країн і для всіх регіонів світу.

У той же час можна констатувати, що у галузі міжнаціональних відносин на передній план висуваються такі головні проблеми:

– міжнаціонального економічного спілкування (суперечність сучасного світового розвитку: з одного боку, інтеграційні економічні, політичні процеси, формування світового ринку, а, з другого, – наявність національних інтересів, проблеми економічного розвитку окремих країн і регіонів);

– мовна проблема (проблема державної мови, двомовності, функцій мов у суспільному житті і функціонуванні держави);

– проблема національних територій як наслідок історичного минулого;

– насамкінець, проблема НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН, їх статусу у державі.

Ми є свідками драматичних міжнаціональних конфліктів майже у кожній країні, де проживають представники різних національностей. На пам’ять приходить Північна Америка (Канада – Квебек, США – “республіка Техас”, “латинос”), Європа (Бельгія – гостре суперництво валлонів і фламандців; Іспанія – проблема басків, каталонців та галісійців; Франція – Корсіка, Бретань; Велика Британія – північна Ірландія; Югославія; Кіпр; АЗІЯ – курдська проблема в Іраці, Турції; палестинці в Ізраїлі; таміли в Шрі-Ланці; сикхи в Індії; Тібетці в Китаї... В цих конфліктах щорічно гинуть десятки тисяч людей.

Історія свідчить, що демократія не рятує від національних трагедій, не є спасінням від усіх нещасть, що вона “вивільняє” сили зла не менше, а інколи і більше, ніж сили добра.

Вирішення національного питання можливе лише шляхом гармонізації національних відносин, яка можлива лише за наступних умов: при наявності демократичної і правової держави; відмови національних меншин від сепаратизму; надання меншинам, компактно розселеним, широкої автономії та самоврядування; визнання культурної автономії розпорошених територіально меншинам; накінець, максимальне переміщення прийняття владних рішень на локальній, місцевий рівень.

Контрольні запитання

1. В чому сутність формаційного підходу до історії людства?

2. Що таке цивілізація?

3. Розкрийте зміст поняття “рушійні сили суспільного розвитку” у соціальній філософії.

4. Які джерела розвитку суспільства?

5. У чому проявляється роль особистості в історії?

6. Яка роль народу в історії?

7. Які види соціальної динаміки?


Дата добавления: 2014-12-30; просмотров: 28; Нарушение авторских прав







lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2021 год. (0.029 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты