Рух, основні його форми і властивості

Рух – це найважливіший атрибут матерії, спосіб її існування. Рух включає в себе всі процеси у природі і суспільстві. У загальному випадку рух – це будь-яка зміна, будь – яка взаємодія матеріальних об’єктів, зміна їх станів. У світі немає матерії без руху, як нема і руху без матерії. Тому рух вважається абсолютним, на той час як спокій – відносним: спокій – це лише один із моментів руху. Тіло, що перебуває у стані спокою відносно Землі, рухається відносно Сонця.

Рух виявляється у багатьох формах. В процесі розвитку матерії з’являються якісно нові і більш складні форми руху. Саме особливості форм руху зумовлюють властивості предметів і явищ матеріального світу, його структурну організацію. У зв’язку з цим можна сказати, що кожному рівню організації матерії( нежива природа, жива природа, суспільство) притаманна своя, властива лише їй, багатоманітність руху.

Основні форми руху матерії. У філософії розрізняють п’ять основних форм рух матерії:

· механічна форма руху (дія – протидія; притягання – відштовхування тощо);

· фізична форма руху (наприклад, позитивна – негативна електрика, симетрія – антисиметрія);

· хімічна форма руху (розкладання – з’єднання; асоціація – дисоціація);

· біологічна форма руху (асиміляція – дисиміляція; спадковість – мінливість);

· соціальна форма руху (соціальні суперечності; соціальні конфлікти, антагонізми; боротьба інтересів різних соціальних груп тощо).

Окрім форм, філософія виокремлює два типи руху — якісний і кількісний. Якісний рух — це зміна самої матерії, перебудова її структури й виникнення нових матеріальних об'єктів та їх нових якостей. Кількісний тип руху — це просте перенесення матерії в просторі й часі.

Сучасний матеріалізм стверджує, що джерелом усіх форм ру­ху є внутрішня суперечність, а також взаємодія між ними.

9. Простір і час, основні характеристики.

Простір і час — це філософські категорії, що відбивають ос­новні форми існування матерії. Простір і час характеризують будь-яке явище матеріального світу. Якщо простір є найзагальнішою формою збереження змісту об'єктивної реальності, то час — це форма його розвитку, внутрішня міра його існу­вання й самознищення

Час — це форма буття матерії, що ви­ражає тривалість існування матеріальних об'єктів і послідов­ність зміни її станів у процесі їх розвитку.

Вирізняють об'єктивний та суб'єктивний час. Об'єктивний час в матеріалістичному тлумаченні — це форма існування ма­терії, вираз безперервності руху, тривалості перебігу процесів зміни, швидкості, ритму, темпу, взаємозв'язку, послідовності зміни стану об'єктів та явищ під час їх взаємодії (виникнення та знищення). Суб'єктивний час — це форма існування свідомості, яка містить переживання людиною реальних подій і процесів, що віддзеркалюють певний часовий проміжок: те­перішнє, минуле й майбутнє.

Виокремлюють фізичний, біологічний, соціаль­ний та інший час.

Простір — форма буття матерії, що характеризує її протяж­ність, структуру, взаємодію елементів між собою у середині матеріальних об'єктів. Простір характеризує структурну органі­зацію єдності світу: протяжність об'єктів, їх взаємні кордони, міс­це, яке вони посідають серед інших об'єктів.

Властивості просто­ру залежать від виду й рівня матерії, а також від швидкості мате­ріального руху. Фізичний, біологічний, соціокультурний просто­ри відрізняються один від одного специфічною топологією, мет­рикою, формами симетрії тощо. Загальною властивістю просто­ру, що існує на всіх відомих структурних рівнях, є тривимірність.

Взаємодоповнюючись, простір і час функціонують як універсаль­ні форми організації всього безмежного світу. Час і простір тісно переплетені між собою, і те, що виникає у просторі, здійснюється водночас і в часі. Те, що проходить у часі, міститься одночасно й у просторі.

10. Свідомість, як вища форма відображення дійсності

Свідомість - найвища, притаманна тільки людям і зв`язана з мовою функція мозку, яка полягає в узагальненому і цілеспрямованому відображенні дійсності, в попередній уявній побудові дій і передбаченні їх результатів, в розумному регулюванні і самоконтролю поведінки людини. Вона не тільки відображає, а й творить світ на основі практичної діяльності.

Головними ознаками свідомості є відображення світу, відношення цілепокладання, управління. Свідомість як відображення відтворює насамперед форми людської діяльності і через них форми природного буття. Специфіка свідомості як відношення полягає з її націленості на буття, на пізнання, освоєння того, що лежить поза свідомістю, на розкриття його сутності. Водночас об`єктом розгляду свідомості може бути вона сама й її носії, тобто свідомість пов`язана з самосвідомістю.

Основними елементами свідомості, які перебувають в діалектичному взаємозв`язку, це: усвідомлення явищ, знання, самосвідомість, емоції, воля. Розвиток свідомості - це насамперед збагачення її новим знанням про навколишній світ і про саму людину. Пізнання речей має різний рівень, глибину проникнення в об`єкт і ступінь явності розуміння. Звідси повсякденне, наукове, філософське, естетичне і релігійне усвідомлення світу, а також чуттєвий і раціональний рівні свідомості.

11.Вихідні принципи гносеології

Гносеологія або ж теорія пізнання пропонує вирішення проблем джерела знання, способів отримання знання, критеріїв істинності знань.

В основі сучасної гносеології лежать кілька принципів.

1. Принцип об’єктивності – визнання об’єктивного існування дійсності, як об’єкта пізнання, її незалежно від свідомості та волі суб’єкта

2. Принцип пізнаванності – пізнання людини в принципі немає меж, людські знання в принципі здатні давати адекватне відображення дійсності.

3. Принцип активного творчого відображення – процес пізнавання – це цілеспрямоване творче відображення дійсності в свідомості людини. Пізнання виявляє об’єктивний зміст реальності як діалектичної єдності дійсності і можливості, відображаючи не тільки дійсно існуючи предмети та явища, а й усі їхні можливі модифікації.

4. Принцип діалектики – визнання необхідності застосування до пізнання основних принципів, законів, категорій діалектики.

5. Принцип практики – визнання суспільно – історичн предметно – чуттєвої діяльності людини, як основну, рушійну силу, мету пізнання та критерієм істинни.

6. Принцип історизму – вимагає розглядати усі предмети та явища в їхньому історичному виникненні і становленні.

7. Принцип конкретності істини – абстрактної істини не може бути – вона завжди конкретна, кожне положення наукового пізнання слід розглядати в конкретних умовах місця та часу.

12. Чуттєве пізнання, йогоформи

Чуттєве, пізнання містить в собі ті образи, які дають нам органи почуттів. Основні форми чуттєвого пізнання - відчуття, сприйняття, уявлення.

У відчуттях кожний орган почуттів (зору, дотику, слуху, нюху, смаку) специфічним для нього способом відображає окремі властивості, сторони речей (колір, звук, запах, твердість).

Сприйняття - це відображення властивостей предмета, взятих як ціле.

Уявлення - це наочний цілісний образ речі, виникаючої на основі уяви і минулого чуттєвого досвіду, що зберігається і що відтворюється в пам'яті в узагальненій формі.

Чуттєві образи людини, на відміну від образів, які дають органи чуттів тварини, опосередковані соціальним досвідом і володіють внутрішньою активністю.

Базовою формою чуттєвого пізнання є відчуття. Вони забезпечують безпосередній зв'язок свідомості з об'єктивною реальністю, є єдиним зовнішнім каналом, по якому людина може отримати інформацію про світ.

Що стосується інших форм чуттєвого пізнання, то їх роль в пізнанні визначається, по-перше, тим, що в порівнянні з відчуттям вони є більш багатими за своїми пізнавальних можливостями формами, по-друге, тим, що вони включають в себе не тільки відображення, але і уяву (на основі сприйняття в свідомості людини можуть виникати нові образи - елементи фантазії, мрії, художньої творчості), по-третє, тим, що розвинені форми чуттєвого пізнання є передумовою для переходу до раціонального рівня пізнання.

Чуттєве відображення –джерело будь-якого знання про дійсність. Виділення чуттєвого пізнання як початкового етапу пізнання має сенс лише тоді, коли вирішується питання про джерело наших знань про дійсність.

13. Істина як процес

Істина – правильне відображення суб’єктом об’єктивної дійсності, підтверджене практикою. Основна проблема – як можна встановити відповідність одержаних знань реальним об’єктом, які постійно розвиваються.

Характеристики:

- об’єктивність,

- абсолютність;

- відносність;

- конкретність;

- перевірка практикою

Кожна істина є суб’єктивною за формою і об’єктивною за своїм змістом.

Абсолютна істина – утримує в собі повне і всебічне знання про сутність предметів, явищ і не може бути спростована.

Відносна істина – в основному вірне відображене явище дійсності, але в процесі розвитку науки, практики уточнюється, конкретизується, поглиблюється.

Ступінь достовірності людських знань має певні обмеження, зумовлені рівнем практики, індивідуального досвіду. Долаючи ті чи інші обмеження процесу пізнання, людина розвиває об’єктивний зміст істини. Отже, істина є процес, об’єктивний за змістом і суб’єктивний за формою.