Форма буття людини

Розрізняються основні форми буття:

1) буття речей (тіл), процесів,;

2) буття людини;

3) буття духовного (ідеального);

4) буття соціального.

Буття л-ни – це реальне існування л-ни, яке також має два аспекти:

Існування людини як частини природи

Існування людини як суспільної істоти.

Т. ч., БЛ – це її реальне існування як єдності матеріального та духовного, буття л-ни самої по собі та її буття в матеріальному світі.

25. Сутність людини, сенс її життя.

Проблему людини у філософії вивч філософська антропологія.

Людина – це єдність біологічного, психологічного та соц.-інформативного, вона стає найвищим щаблем у р-ку живих організмів на Землі, суб’єктом праці, соціальної форми життя, спілкування та свідомості.

Сенс життя, сенс буття — філософська та духовна проблема, що має відношення до визначення мети існування, призначення людства, людини як біологічного виду, одне з основних світоглядних понять, що має величезне значення для становлення духовно-морального обличчя особистості.

Питання про сенс життя також може розумітися як суб'єктивна оцінка прожитого життя та відповідності досягнутих результатів початковим намірам, як розуміння людиною змісту та спрямованості свого життя, свого місця у світі, як проблема впливу людини на навколишню дійсність та постановки людиною цілей, що виходять за рамки його життя.

Усвідомлюючи себе як особистість, людина замислюється над сенсом свого життя.

Загальним для аналізу проблеми сенсу життя є такі головні підходи:

· Сенс життя із самого початку іманентно притаманний життю

· Сенс життя сприяє прогресу на основі добра й справедливості

· Сенс життя створюється самим суб’єктом

Спільним для всіх трьох підходів є прагнення сформувати людську єдність і зацікавити людей реалізувати в житті свої сутнісні риси. Кожна людина виокремлює свій індивідуальний сенс життя,але при цьому важливе значення мають суспільно значимі цілі індивіда ,що визначають характер його діяльності. Цілі життя пов язані насамперед з бажанням найповнішого задоволення матеріальних і духовних потреб,закладених природою в людині. Ці потреби є численними й багатогранними. Кожна людина обирає лише ті потреби ,які відповідають її індивідуальним особливостям,і спрямовує свою діяльність на вирішення тих проблем,які вона сама визначає для себе як сенс життя,отже,немає єдиного сенсу життя для всіх людей. Кожна людина завдяки своїм індивідуальним схильностям може мати кілька індивідуальних цілей,які визначають сенс її життя.

26. Проблема свободи і відповідальності людини

Невід’ємним атрибутом людини є свобода волі, тобто людина в будь-якій ситуації може діяти або не діяти. Від народження людині дана лише свобода стати чи не стати людиною. Свобода волі людини має 2 виміри-негативний і позитивний. Негативний полягає в тому, що людина може сказати „ні”. Будучи істотою вільною, людина не зобов’язана бути розумною і може сказати „ні” тільки тому, що має на це право.

Позитивний вимір передбачає осмисленість дії. Осмислюючи себе, своє становище в світі та суспільстві, людина може не тільки відмовитись від чогось, вона може спрямувати свої дії на досягнення якоїсь позитивної якості, на створення чогось.

Атрибутом свободи людини є відповідальність. Людина завжди відповідає за свої вчинки, навіть відмова від чогось теж вчинок. Поняття свободи та відповідальності у різних вимірах передбачають 2 різних характеристики людини-її здатність бути собою та особистістю. Особа і особистість людини передбачають свободу волі. Відмінність між ними існує через відповідальність, яку вони передбачають. Особа-це людина, наділена негативною свободою, оскільки на неї поширюється принцип моральної відповідальності, згідно з яким людина не відповідає за ті вчинки, які вона не усвідомлює. Тобто, тільки знаючи, що таке добро і зло людина здатна на хороші та погані вчинки.

27. Філософська антропологія

Філософська антропологія - напрям, завданням якого є систем­не вивчення й обґрунтування сутності людського буття та людської індивідуальності.

Нерідко термін «філософська антропологія» тлумачать у ширшому значенні — як філософське вчення про лю­дину, або філософію людини. Щоб збагнути сучасний стан філософії людини, необ­хідний історичний екскурс розв'язання проблем людини. Кристалізація філософського розуміння людини, особливо на початкових етапах розвитку філософії, відбувалася на основі міфів, легенд, переказів і закладених у них ідей, образів, понять, а також своєрідного діалогу між міфологі­єю та філософією, що тільки «спиналася на ноги» у своє­му розвитку.

Безпосередньо антропологічна проблематика знаходить свій вияв у діяльності софістів і в творчості автора філо­софської етики Сократа, які вводять людину в буття як головну дійову особу.

Платон стояв на позиціях антропологічного дуалізму душі і тіла, хоча душу вважав субстанцією, яка й робить людину людиною, а тіло розглядав як ворожу їй матерію. Тому від якості душі залежала й загальна характеристи­ка людини, її призначення і соціальний статус.

Філософія Нового часу, хоча й не звільнилася повністю від релігійного впливу, проблему людини вирішує не в мі­стичному світлі, а в реальних земних умовах, утверджую­чи її природний потяг до добра, щастя, гармонії. Цій філо­софії органічно притаманний гуманізм і антропоцентризм, вона часто пронизана ідеєю автономії людини, вірою в її безмежні можливості. У Новий час до визначальних ознак людини було віднесено те, що вона силою свого розуму створює знаряддя праці, щоб збільшити власну продуктив­ну спроможність. Набуває поширення механістичний погляд на людину як своєрідну машину (Р. Декарт, Ж.-О. Ламетрі, П.-А. Гольбах, Д. Дідро, К.-А. Гельвецій). Людський організм (на який впливає свідомість і відчу­ває на собі зворотний вплив) — це самостійна заводна ма­шина на зразок годинникового механізму. Ще однією від­мітною рисою філософської атропології цього часу є тлу­мачення людини як продукту природи, цілком детермінованої її законами. За словами П. Гольбаха, вона «не може — навіть подумки — вийти з природи».

38. Політична свідомість.

Політична свідомість – це сукупність уявлень і почуттів, поглядів і емоцій, оцінок і установок, що виражають відношення людей до здійснюваної і бажаної політики, що визначають здатність людини до участі у керуванні справами суспільства і держави; це специфічна форма суспільної свідомості, система відображення в духовному житті людей політичних інтересів і уявлень різних соціальних груп, національних спільнот і суспільства в цілому; політична свідомість являє собою систему ідей, теорій, поглядів, уявлень, почуттів, вірувань, емоцій людей, настроїв, у яких відбивається природа, матеріальне життя суспільства і вся система суспільних відносин; це система знань і оцінок, завдяки яким відбувається усвідомлення сфери політики суб'єктами, що виступають у вигляді індивідів, груп, класів, спільнот. Вона є необхідним елементом функціонування і розвитку політичної системи в цілому.

Сутність політичної свідомості полягає в тім, що це є результат і одночасно процес відображення й освоєння політичної реальності з урахуванням інтересів людей.

Політична свідомість формується з появою класів, держави і політики як сфери громадського життя, тобто з виникненням політичної системи суспільства. В ній відбиваються взаємини класів і соціальних груп, їхня роль і місце в системі державної влади, а також відносин між націями і державами, основою для єдності цих зв'язків є економічні відносини суспільства.

28. Людина, як індивід, індивідуальність, особа та особистість.

Найбільш узагальненим родовим є поняття "людина". Зазвичай, людину визначають як біосоціальну істоту, що є вищою ланкою розвитку живих організмів шляхом їх еволюції, а також передумовою й активним суб'єктом культурної еволюції. Поняття людини, насамперед, охоплює загальнородові риси, що відрізняють людину від інших живих істот. Поняття людини в такому визначенні стосується не якоїсь конкретної людини, а людини як представника роду людського. Основними ознаками людини є якісні характеристики людини, які виділяють її з тваринного світу, є і її біологічна структура, а також загальні прояви соціальної суті: свідомість, мова, здібність до праці і творчості.

Поняття "індивід"характеризує людину як відособ­леного, поодинокого, конкретного представника людської спільності (конкретний учень, студент, викладач, бізнесмен). Індивід (лат. individuum — неподільне) — окрема людина, особа в групі або суспільстві, окремий представник людської спільноти.

Поняття "індивідуальність"є похідним від поняття "індивід" і відтворює те неповторне, специфічне, унікальне, своєрідне, чим один індивід відрізняється від іншого. Ці від­мінності можуть бути абсолютно різними, починаючи від при­родних рис, особливостей поведінки та закінчуючи манерою ходи чи специфікою одягу.

Поняття "особистість"входить у науковий обіг для ви­значення в людині не даних від природи, а в набутих у спів­житті з іншими людьми характеристик, які називаються соціальними. Отже, особистість - це соціальна характеристи­ка людини через комплекс ознак, яких вона набуває в су­спільстві внаслідок залучення її до системи суспільних від­носин. Саме тому особистістю не можна народитися, нею можна лише стати в суспільстві. Формування особистості відбувається з часом, коли індивід із пасивного об'єкта пере­творюється на активного суб'єкта суспільних відносин,здійснюючи власну діяльність, набуваючи знань, досвіду, культури, досягаючи певних статусів тощо. До соціальних рис індивіда належать:соціальні статуси, соціальні ролі, що їх відіграє індивід у суспільстві;соціальні риси, зумовлені взаємодією з іншими;почуття, думки, переконання, сформовані під упливом середовища; соціально визначена мета діяльності;загальний рівень освіти та культури індивіда;професійні здатності й уміння;ідентифікація себе з групою.

29. Історичні типи взаємовідношень людини і суспільства.

Лише з відмовою від релігійного світогляду і рядом фундаментальних відкриттів у природознавстві, в першу чергу відкриття Ч.Дарвіном законів еволюції живої природи, стало можливим зробити дійсно наукову періодизацію історії взаємовідносин суспільства та природи. Перша така спроба була зроблена Ф. Енгельсом в його знаменитій роботі «Походження сім'ї, приватної власності та держави". В ній він, означаючи основні етапи розвитку людського суспільства, виділив такі основні:

• дикість - період переважного присвоєння готових продуктів природи; штучно створені людиною продукти слугують, головним чином, допоміжними знаряддями такого присвоєння.

• варварство - період введення скотарства та землеробства, період оволодіння методами збільшення виробництва продуктів природи за допомогою людської діяльності.

• цивілізація - період оволодіння подальшою обробкою продуктів природи, період промисловості у власному смислі цього слова і мистецтва.

У науковій літературі радянських часів епігони К.Маркса та Ф. Енгельса від надмірної відданості своїм вчителям іноді створювали досить химерні схеми періодизації взаємодії суспільства та природи. Показовою є спроба, зроблена В.К. Рахіліним, який виділяв такі періоди:

• стародавній період - час накопичення знань про природу і початок формування основних типів взаємовідносин людини і природи;

• рабовласництво - час інтенсивного розвитку землеробства і скотарства;

• феодалізм - новий етап в освоєнні природи людиною;

• капіталізм - ера активного промислового використання природи, що ігнорує екологічні закони;

• соціалізм - період наукового природокористування.

Більш вдалим є спроба Ю.В.Павленка в колективній монографії «Екологія і культура». Він, беручи за критерій пануючий тип господарства, виділяє два основних етапи взаємодії людини та природи:

• привласнюючий тип господарства панує переважно на найдавнішому етапі розвитку людства і характеризується тим, що людська трудова діяльність спрямована на здобуття того, що у природному середовищі існує у готовому вигляді (промислові тварини, їстівні рослини тощо).

• відтворюючий тип господарства в екологічному аспекті характеризується передусім тим, що людина не просто бере з навколишнього середовища якусь частину природних багатств, а й сама активно перетворює це середовище відповідно до своїх цілей та потреб. Вона не тільки власною працею забезпечує відтворення предметів свого споживання, але й створює те, що взагалі не існує в природі.

30. Основні підходи до розуміння суспільства.

Поняття "суспільство" в філософії має не одне визначення. "Суспільство - найзагальніша система зв’язків і відносин між людьми, що складається в процесі їхньої життєдіяльності ("людське суспільство"); історично визначений тип соціальної системи (первісне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, комуністичне суспільство); специфічна форма соціальної організації, що склалася в процесі історичного розвитку даної країни"

Н.Смелзер в своїй праці "Соціологія" визначає певні умови, які повинні виконуватись, щоб соціальне об’єднання можна було назвати суспільством. До цих умов належать: "(а) певна територія; (б) поповнення суспільства головним чином за рахунок дітонародження; (в) розвинута культура і (г) "політична" незалежність".

Суспільство є надскладною системою, яка формується в міру розвитку здатності людей відокремлювати себе від природи. Філософія визначає три основні групи факторів, які обумовлюють розвиток людського суспільства:

- праця (специфічно людська доцільна діяльність);

- спілкування (колективний характер діяльності і життя);

- свідомість (пізнання, інтелект, духовний зміст людської діяльності).

У сучасній літературі існують кілька визначень суспільства. Спільним для них є те, що вони з різних боків намагаються окреслити ту цілісність, яка найкраще виявляється через такі ознаки.

По-перше, суспільство – це люди.

По-друге, суспільство – це різні люди.

По-третє, суспільство – це явище самодостатності людини.

По-четверте, суспільство – це спільність людей.

І, по-п’яте, суспільство – це відносини між людьми.

Вважаючи, що наведені ознаки найбільш повно (у вимірі сьогодення) відображають сутність і зміст суспільства, можна зробити висновок у вигляді такого визначення.

Суспільство – це природно соціальна самодостатня спільність людей, виокремлена з природи частина матеріального світу, історично змінна форма життєдіяльності й спілкування людей.

31. Суспільство як система, що саморозвивається.

У сучасній літературі існують кілька визначень суспільства. Спільним для них є те, що вони з різних боків намагаються окреслити ту цілісність, яка найкраще виявляється через такі ознаки.

По-перше, суспільство – це люди.

По-друге, суспільство – це різні люди.

По-третє, суспільство – це явище самодостатності людини.

По-четверте, суспільство – це спільність людей.

І, по-п’яте, суспільство – це відносини між людьми.

Вважаючи, що наведені ознаки найбільш повно (у вимірі сьогодення) відображають сутність і зміст суспільства, можна зробити висновок у вигляді такого визначення.

Суспільство – це природно соціальна самодостатня спільність людей.

Розглядаючи суспільство як самоорганізовану систему, що саморозвивається, слід підкреслити, що цей саморозвиток характеризується якісними змінами і певною спрямованістю. Залежно від спрямування якісних змін суспільного розвитку той характеризується як прогресивний чи регресивний.

Суспільний прогрес — це такий поступальний розвиток суспільства, що сприяє збільшенню міри свободи людини, розширенню можливостей для вільного розвитку її індивідуальності, утвердженню у взаєминах між людьми і соціальними групами гуманізму, соціальної справедливості, злагоди і демократи.

Суспільство є надскладною системою, яка формується в міру розвитку здатності людей відокремлювати себе від природи. Філософія визначає три основні групи факторів, які обумовлюють розвиток людського суспільства:

- праця (специфічно людська доцільна діяльність);

- спілкування (колективний характер діяльності і життя);

- свідомість (пізнання, інтелект, духовний зміст людської діяльності).

32. Роль народонаселення і природних умов в роз-ку суспільства

Поряд iз природним середовищєм значною мiрою природним фактором розвитку су­спiльства є народонаселения, постiйне вiд­творення людей. Цю сторону природи лю­дини вивчає наука демографiя.

Демографiчнi вiдносини, у свою чергу, - це тi вiдносини, в якi вступають люди у багатогранно­му процесi вiдтворення населения. Це суто робоче поняття. Воно озна­чає створення ciм’ї, народження, мiграцiю, шлюбнi вiдносини, взаємо­вiдносини мiж поколiниями тощо.

Фiлософське бачення цiєї системи сукупностi вiдносин полягає у тому, що демографiчна система, по-перше, внутрiшньо спрямована на самозбереження, самовiдтворения, i, по-друге, це - цiлicнiсть, динамiчна система, яка змiнюється з icторичним розвитком суспiльства.

Найважливiший показник стану народонаселення - народжуванiсть. Дослiдниками суспiльства, економicтами, соцiологами, полiтиками часто використовується поняття демографiчна сuтуацiя. Це насамперед стан таких демографiчних процесiв, як народжуванicть i cмертність,вступ до шлюбу i розлучення (шлюбнicть), склад i розмiщення населен­ия на певнiй територiї у вiдповiдний перiод часу тощо. Демографiчна полiтика - система спецiальних заходiв, спрямова­них на досягнення у майбутньому бажаного для суспiльства типу аборiвня вiдтворення населения. Найбiльш вiдчутно можна впливати надинамiку вiдтворення населення i на демографiчну ситуацiю черезрегулювання або через вплив з боку держави на piвень народжува­ностi. Важливою характеристикою демографічної системи є якiсний стан населення.Насамперед, це стан здоров'я (фiзичного, генетичного), oсвітa, квалiфiкацiя населення тощо. А тому оптимальний тип вiдтворення населення забезпечується за допомогою демографiчної полiтики, спря­мованої на розширене вiдтворення не тiльки з точки зору кiлькicних показникiв, а й якiсних характеристик. Найгoловнiший показник якiсноro стану населення - стан здоров'я.

33Формаційна теорія суспільного розвитку(К.Маркс)

Для iсторико-фiлософського вивчення процесу розвитку сус­пiльства К. Марксом була введена така важлива категорiя, як су­сniльно-економiчна формацiя (СЕФ). Вона виражае тип суспiльс­твa,щохарактеризуєтьсясвоїм способомвиробництва i вiдповiдними йому виробничими вiдносинами. Суспiльству вiдомi такі типи формацiй: первiсний i рабовласницький лад, феодалiзм, капіталізм, комунiзм (перша стадiя - соцiалiзм), постiндустрiальнi країни i посткомунiстичний лад (головним чином для країн СНД). Основними структурними елементами СЕФ є базис та над­будова, а також надбазовi та надбудовнi елементи - нацiя, мова,культура, побут, сiм'я та iн.

Базисом називається сукупнiсть ycix виробничих вiдносин, що складаються в суспiльствi. Можна дотримуватися й iншого ви­значення: базис є сукупнiсть наявних у суспiльствi економiчних укладiв. Надбудова - це вiдображення базисних вiдносин в iдеалiзованiй формi.

Вона існує для захисту базису i складається з трьох елементів:

1. сукупностi iдей, теорiй;

2. наявностi вiдповiдних iнститутiв та органiзацiй, якi культи­вують цi iдеї,тeopiї (центральною серед них є держава);

3. наявностi iдеологiчної спрямованостi - забезпечення функ­цiонування панiвного ладу.

Мiж базисом та надбудовою існує дiалектичний зв'язок, в якому провiдне мiсцепосiдає базис. Для правильного розумiння життєдiяльностi суспiльства велике значення має його соцiальна структура. Це сукупнiсть соцiальних спiльностей, класiв, нацiй, соцiальних груп, прошаркiв тощо. Кожна з цих спiльностей має свої об'єктивнi й суб'єктивнi чинники утворення та функціонування

К Маркс виокремлював 5 суспільно-ек формацій:

1. Первісний лад

2. Рабовласницька ф-я

3. Феодальна СЕФ

4. Капіталістична СЕФ

5. Комуністична ф-я

Формаційний підхід КМ та ФЕ тлумачить всесвітню історію як єдиний, лінійно-поступальний природно-історичний процес послідовної зміни СЕФ. Цей підхід є доволі поширеним у світовій ф-ї.

34. Цивілізаційні моделі розвитку суспільства

Цивілізаційний підхід, видимо, бере початок наприкінці XVIII в., коли був уперше вжитий термін "цивілізація".

В основу розробки цивілізаційного підходу були покладені (або незалежно відтворені) наступні чотири основні посилки його теорії:

1) зв'язок процесу формування й розвитку цивілізацій із соціокультурними, природно-кліматичними й іншими особливостями;

2) розбіжність границь держав із границями цивілізацій;

3) некоректність теоретичної постановки про існування єдиної, загальнолюдської цивілізації;

4) відносна недовговічність цивілізацій.

Кожна цивілізація, на думку Тойнбі, проходить на своєму життєвому шляху наступні стадії:

Стадія зародження - генезис.Цивілізація може виникнути або в результаті мутації примітивного суспільства або на руїнах “материнської” цивілізації.

За стадією генезису має місце стадія зростання, на якій цивілізація розвивається в повноцінну соціальну структуру. Під час зростання цивілізацію постійно підстерігає небезпека переходу в стадію надламу, що, як правило, (але не обов'язково) змінюється стадією розпаду. Розпавшись, цивілізація або зникає з обличчя Землі (єгипетська цивілізація, цивілізація інків) або дає життя новим цивілізаціям (еллінська цивілізація, що породила через всесвітню церкву західне і православне християнство).

Він виокремив 2 типи цивілізацій:

· Основні (шумерська, вавилонська)

· Локальні

Головними рушійними силами р-ку цивілізації вважав зіткнення між Викликом і творчою відповіддю з боку людей.

Така інтерпретація суспільства дозволяє відповісти на питання про зумовленість розвитку: якщо всі індивіди, котрі складають дане суспільство, зможуть перебороти надлам у душі, то й суспільство в цілому зможе перебороти цю стадію. Звідси можна констатувати, що Тойнбі відкидає ідею фаталізму в процесі розвитку цивілізації, визначаючи можливість свободи вибору конкретної людини.

40. Економіка і мораль.

У суспільстві перехідного типу як складній соціальній системі активну роль відіграє мораль, феномен якої полягає у формуванні суспільної та індивідуальної свідомості, економічної свідомості, регулюванні економічної діяльності.

Мораль – це невід\'ємний компонент суспільства, пов\'язаний із основними формами життєдіяльності людини. Мораль є одним з головних факторів стабільності економіки суспільства.

Економічна мораль є компонентом суспільної свідомості, що являє собою поєднання економічних та моральних цінностей, мотивів і стимулів соціуму.

Вона виконує такі функції: 1) формує свідоме прагнення діяти у відповідності до самостійно поставленої економічної мети; 2) координує дії суб\'єктів економічної діяльності; 3) підвищує ефективність роботи підприємства, культуру взаємин у ньому, а також у всьому суспільному просторі; 4) регулює поведінку підприємця за умови внутрішньої узгодженості системи її вимог із вимогами та потребами суспільства; 5) відображає систему об\'єктивних протиріч в економічних відносинах й виробляє моральні норми, що регулюють ці протиріччя; 6) виражає моральні обов\'язки підприємців перед суспільством.

Економічна мораль є також умовою самореалізації людини та її творчої свободи в соціумі. Моральна мотивація економічної діяльності особистості є складноструктурованою системою мотивів та ціннісних орієнтацій людини, що передбачають економічну детермінацію привернення її до трудової поведінки залежно від соціально-економічних (макро- та мікро-) умов реалізації функцій праці як засобу та потреби життя. Моральні та матеріальні мотиви економічної діяльності, інтереси, плани, очікування об\'єднані в людській свідомості і не можуть існувати один без одного. Тільки одночасна реалізація цих мотивів діяльності та їхня динаміка є природним станом особистості, що становить її фізичну та духовну єдність.

36. Поняття суспільної свідомості, її структура

Суспільна свідомість є сукупністю ідеальних форм (понять, суджень, поглядів, почуттів, ідей, уявлень, теорій), які охоплюють і відтворюють суспільне буття, вони вироблені людством у процесі освоєння природи і соціальної історії. Важливими елементами структури суспіль­ної свідомості виступають суспільна психо­логія та ідеологія.

Суспільна психологія-це емоційне ставлення людей до суспільного буття,його оцінювання,що виражається у відповідних почуттях,емоціях.

Ідеологія- це систематизований і теоретично обґрунтований вираз інтересів різноманітних соціальних груп. Ідеологія ,як і суспільна психологія,спрямована на регулювання суспільних відносин. Між ними є певна єдність і водночас деякі відмінності:суспільна психологія є безпосередньою та стихійно створеною формою відображення інтересів певної соціальної групи.

У структурі суспільної свідомості важливе місце посідають її форми. Зокрема,форми дають можливість виокремити різноманітні способи відображення суспільного буття в суспільній свідомості.

До основних форм суспільної свідомості належать: політична, правова, моральна, естетична, релігійна, наукова та власне філософська.

Політична свідомість-це сукупність побутових і теоретичних поглядів,ідей,що відображають ставлення до влади й боротьбу за владу різноманітних класів,партій,соціальних груп тощо.

Правова-це сукупність побутових і теоретичних ідей,поглядів на вирішення питань права,закону,правосуддя тощо.

Моральна свідомість-це побутові й теоретичні уявлення про методи й засоби морального регулювання поведінкою людей у праці,побуті,політиці,родинних,особистих та інших відносинах.

Естетична-це відображення дійсності в образно-художній формі.

Релігійна свідомість охоплює релігійну ідеологію та релігійну психологію,що ґрунтуються на вірі існування надприродного.

Наука як форма суспільної свідомості відображає діяльність людей,спрямовану на виробництво знань про природу,суспільство й сам процес пізнання з метою досягнення істини й відкриття об активних законів.

Деякі дослідники до структури свідомості відносять також площину несвідомого,що містить інстинкти,рефлекси,сновидіння,комплекси тощо,та площину надсвіломго-інтуїцію,прозріння,совість.

37. Роль матеріального виробництва в житті суспільства.

Матеріальне виробництво - системотворчий компонент соціуму, що інтегрує всі його компоненти в цілісність. Суспільство не може існувати без виробництва матеріальних благ, засобів існування людей, що здійснюється певним способом.

На відміну від політичної економії, що вивчає економіку, до того ж у всіх її властивостях та відносинах, соціальна філософія використовує поняття спосіб виробництва і його складові - продуктивні сили та виробничі відносини - для дослідження суспільства і підходить до способу виробництва як до загальносоціально-філософського поняття, що виражає взаємозв'язок внутрішніх елементів. Інакше кажучи, соціальна філософія виражає світоглядну природу поняття способу виробництва, його складових та його методологічну роль у пізнанні суспільства як системи.

Матеріальне виробництво є основою виникнення всіх інших видів суспільного виробництва, оскільки воно вимагає для свого здійснення певних програм, проектів та ідей (а останнє і є продукт духовного виробництва); певної системи відносин людей до природи і між людьми (що складає продукт суспільних відносин); певного типу особистості, здатної до участі в конкретній суспільно-виробничій діяльності (тобто “виробництво людини”, формування певного типу особистості); матеріальне виробництво є також виробництвом потреб.

В структурі матеріального виробництва розрізняються дві взаємопов’язані підсистеми: з одного боку, технологічний спосіб виробництва, з іншого – економічний спосіб виробництва.

Перший є способом взаємодії людей з предметами і засобами своєї праці і з цього приводу між собою у зв’язку з техніко-технологічними особливостями виробництва.

Другий, тобто економічний, – це спосіб взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин, який дозволяє суспільству нормально функціонувати на даному, конкретно-історичному етапі свого розвитку. Цей спосіб виробництва в літературі називають способом виробництва матеріальних благ, він є предметом вивчення як політичної економії, так і конкретних економічних наук: економіки промисловості, будівництва, транспорту тощо.

Отже, спосіб виробництва є історично конкретною єдністю продуктивних сил, як активної форми відношення людей до природи, та виробничих відносин як сукупності відносин, що складаються між людьми у процесі освоєння ними природи.

39. . Правова свідомість

Cуттєву роль у життєдiяльностi суспiльства вiдiграє правова cвi­домiсть.

Правосвідомість — форма суспільної свідомості, що містить в собі сукупність поглядів, почуттів, емоцій, ідей, теорій та компетенцій, а також уявлень і настанов, які характеризують відношення особи, суспільної групи і суспільства в цілому до чинного чи бажаного права, а також до всього, що охоплюється правовим регулюванням.

Характерні риси правосвідомості

1. Є однією з форм суспільної свідомості і разом з політичною, моральною, філософською та іншими формами свідомості відображує суспільне буття.

2. Містить в собі поняття, уявлення, судження, почуття, емоції, концепції, теорії, програми.

3. Обумовлена соціально-економічним устроєм конкретного суспільства, рівнем розвитку його загальної культури.

Ідеологічні елементи правосвідомості виступають в якості головних елементів правової культури та правового виховання.

Право як система загальнообов'язкових норм i правил поведiнки людей, що вираженi в юридичних законах i вiдображають державну волю, вста­новлюють права та обов'язки учасникiв правовiдносин, змiнюється разом з розвитком суспiльства, держави, полiтики. Правова свiдо­мість тісно взаємопов'язана з правовими нормами та законами увiдповiдностi з пануючими в суспiльствi уявленнями про законнicть, порядок, справедливicть. Свiй змicт правова свiдомiсть реалiзує насамперед в основних сферах життєдiяльностi суспiльства - соцiально-економiчнiй та полiтичнiй, там, де i вiдбу­вається процес формування правосвiдомостi, правової культури членiв суспiльства.

Поведiнка, взаємовiдносини людей, як вiдомо, регулюються полiтичними, моральними i правовими поглядами. Знання особистiстю своїх прав та обов'язкiв дaє змогу.

41. Екологічна свідомість.

Екологічна свідомість як специфічна, самостійна форма суспільної свідомості виникає лише в XX ст. нашої ери як наслідок відображення загрози глобальної екологічної катастрофи та наростання кризових явищ у взаємовідносинах суспільства та природи в цілому. Вона формується на основі пізнання як тих законів, що забезпечують цілісність природного середовища, так і тих, що повинні обумовлювати людську діяльність з метою збереження і покращання придатного для людського існування стану природи. В той же час можна говорити про існування елементів екологічної свідомості і на більш ранніх етапах існування людського суспільства. З одного боку, екологічна свідомість зароджується в результаті усвідомлення екологічно відшліфованих відносин рослин і тварин з абіотичним та біотичним середовищем, біотичних колообігів речовини та енергії, а з іншого боку, вона відображає гостру екологічну ситуацію, що виникла в результаті господарської діяльності людини.

Становлення екологічної свідомості в сучасну епоху, на думку багатьох учених, йде за чотирма основними напрямками:

• науковим, що виражається в прагненні реалізувати на практиці наявні теоретичні і практичні знання про існуючі у природному світі зв'язки, про те, як можна уникнути їх порушення в ході виробничої діяльності людини;

• економічним - виражається в усвідомленні економічної невигідності виробничої діяльності, що руйнує оточуюче людину природне середовище;

• культурним - проявляється в прагненні зберегти природне середовище як елемент культурного середовища;

• політичним - знаходить вияв у прагненні людей створювати умови існування, відповідні гідності людини.

35.Сутність духовного життя суспільства,суспільна свідомість.

Духовне життя су­спiльства - це надзвичайно широке поняття, що включає в себе багатогранні процеси, явища, пов'язанi з духовною сферою життєдiяльностi людей; сукупнiсть iдей, поглядiв, почуттiв, уявлень людей, процес їx виробництва, розповсюдження, перетворення суспiльних, iндивiдуальних iдей у внутрiшнiй cвіт людини. Духовне життя суспiльства охоплює світ iдеального (сукупнiсть iдей, поглядiв, гiпотез, теорiй) разом з його носiями - соцiальними суб'єктами - iндивiдами, народами, етносами. Основу духовного життя становить духов­ний світ людини - її духовнi цінності свiтогляднi орієнтації: Разом зтим, духовний світ окремої людини, iндивiдуальностi неможливий поза духовним життям суспiльства. Тому духовне житгя - це завжди дiа­лектична єднiсть iндивiдуальногo i суспiльного, яке функцiонує як iнди­вiдуально-суспiльне. вiдуально-суспiльне.

Суспiльна свiдомicть є сукупнicтю iдеальних форм (понять, суджень, поглядiв, почуттiв, iдей, уявлень, теорiй), якi охоплюють i вiдтворюють суспiльне буття, вони виробленi людством у процесi осво­єння природи i соціальної історії. Суспiльна cвідомість не тiльки вiдображає суспiльне буття, а й творить його, здiйснюючи випереджаючу, прогностичну функцiю щодо суспiльного буття.

Випереджаюча роль суспiльної cвідомості саме i проявляється в Ії соцiальнiй активностi. Вона пов'язана головним чином з науково-теоре­тичним piвнем вiдображения дiйсностi, глибоким усвiдомленням суб'­єктом вiдповiдальностi за прогрес суспiльства.

43. Плюралізм філософських методологій.

Методологія розробляє типологію методів. Відповідно до цього структурується саме методологічне знання. Вченням про метод взагалі та філософський метод зокрема виступає філософська методологія. Філософський метод, розгортаючись у систему, вбирає в себе основний зміст філософського знання. Тому філософська методологія в інструментальному значенні збігається з філософією. Оскільки сфера філософії включає в себе різноманітні філософські системи й течії, то й філософська методологія являє собою множину методологічних програм, у яких вирізняються своєрідні методологічні системи. Жодна з існуючих філософських методологій не може набувати ролі абсолютного пізнавального інструментарію. Кожна з них має сенс і стає продуктивною лише в межах предметної галузі, окресленої її основоположними принципами. Намагання надати тій чи іншій методології універсального пізнавального засобу завдає шкоди і науці, й самій методологічній теорії. Дослідники у своїх методологічних орієнтаціях дотримуються принципу методологічного плюралізму.

Донедавна у вітчизняній філософській, суспільно-політичній літературі (словники, енциклопедії, посібники, підручники тощо) поділ здійснювався на наукову (марксистську, діалектико-матеріалі-стичну) та ненаукову (західну, буржуазну тощо) методологію. Сьогодні ідейно-політичні підвалини втрачають сенс. Нині дедалі частіше стає нормою методологічний плюралізм, утверджується методологічний обмін і співробітництво. Вітчизняні філософи, науковці широко застосовують методологію західних дослідників (біхевіоризму, прагматизму, неопозитивізму тощо). І навпаки, західні філософи, політологи, соціологи не відмовляються від методології діалектичного та історичного матеріалізму.

44. Методології загальнонаукового рівня (системний аналіз, синергетика тощо)

Методологія не є суспільною наукою і має прошарків характер. Найбільш загальний характер має філософська методологія. Її альтернативні підходи – діалектика та метафізика. Для загальнонаукових методів виділяють: індукція, дедукція, системний аналіз, синергетика тощо.

СИНЕРГЕТИКА, створений професором Штутгартського університету Германом Хакеном міждисциплінарний напрям, який займається вивченням систем, що складаються з багатьох підсистем різної природи (електронів, атомів, молекул, кліток, нейронів, механічних елементів, органів тварин, людей, транспортних засобів і т.д.), і виявленням того, яким чином взаємодія таких підсистем приводить до виникнення просторових, тимчасових або просторово-часових структур в макроскопічному масштабі.

Системний аналіз - сукупність методологічних засобів, використовуваних для підготовки і обґрунтування рішень з складних проблем політичного, військового, соціального, економічного, наукового і технічного характеру. Спирається на системний підхід, а також на ряд математичних дисциплін і сучасних методів управління. Основна процедура - побудова узагальненої моделі, що відображає взаємозв'язки реальної ситуації; технічна основа системного аналізу - обчислювальні машини і інформаційні системи. З 1950-х рр. застосовується в економіці, сфері управління, при рішенні проблем освоєння космосу і ін. Термін системний аналіз іноді уживається як синонім системного підходу.