Символіка рослинного і тваринного світу в язичницькому світогляді.

Природні культи давніх слов’янможна умовно розділити на чотири: культи води, культ лісів і дерев, культ предків, культ злих сил. Зрозуміло, цим не вичерпуються прояви слов’янського язичницького анімізму: цілий ряд джерел підтверджує, що слов’яни поклонялися каменям і горам, колодязям і озерам, звірам і птахам, вогню, зіркам, Місяцю та Сонцю.

Культ водипов’язаний з тим, що слов’яни вважали воду першо-матерією світу. Насправді "земні" джерела водного культу слід шукати в значенні води для землеробства, що було основою господарства давніх слов’ян. Здавна слов’яни приносили жертви озерам і колодязям, полюбляли молитися над водою, називали річки богинями, запалювали свічки над колодязями і криницями. Поруч із виключно "зрошувальною" також шанувалася "очисна" властивість води, внаслідок чого ще в середні віки зберігався звичай водних ордалій. Водні ордалі - випробування, які полягали в тому, що людину, запідозрювану в чаклунстві, кидали у воду, уважно спостерігаючи, - потоне вона чи ні.

Найбільш відомий прояв культу води, безперечно, - це віра у водяників і русалок. Водяного народна фантазія зображувала у вигляді старця з довгою, заплутаною бородою, який надає перевагу тихим глибоким заводям. Русалки уявлялися вродливими дівчатами, що через якісь причини (найчастіше - через нещасливу любов) знайшли свою смерть у воді. Танці русалок - це хвиля на воді, а їхні пісні - це шум хвилі. Коли в розпал літа, під час визрівання врожаю, вранці виступала роса. люди вважали. що русалки приносять її у своєму довгому волоссі, і назвали Русальським тиждень, що передував святу літнього сонцестояння.

Предметом культу дерев ставали як окремі породи дерев (найчастіше дуб - найпомітніше за розмірами і за віком дерево лісостепової зони), так і цілі гаї. Там, у священних гаях, під загрозою суворого покарання заборонялося ловити птахів, полювати на тварин, навіть рубати дерева. Наші предки були переконані, що саме в лісах та гаях, де затишно і спокійно, в пущах, подалі від людських очей жили боги. Тому в лісах найчастіше і розташовувалися культові споруди слов’ян-язичників, проводилися окремі обрядово-ритуальні дії.

Візантійський імператор Костянтин Багрянородний залишив опис подібних дій біля священного дуба на острові Хортиця. Торговці, які щойно подолали небезпечні дніпровські пороги, збиралися під його розложистим гіллям і приносили йому жертви: хто хліб, хто кусень м’яса, хто живих півнів. Потім, утворивши коло з 12 стріл, провадили ворожіння - можливо, про прикінцевий прибуток свого підприємства.

Втілюючи загальне бачення і розуміння місця людини в світі, світогляд впливає на її життєві позиції та вчинки. У життєво-практичному світогляді важливе місце посідають уявлення та вірування. Уявлення – це образ якогось предмета чи явища, який міг сприйматися раніше і відтворився в пам’яті або створений уявою. Воно стосується не тільки минулого й теперішнього, а й майбутнього. У народному світогляді переважають уявлення як плід власне уяви, що стосується таких ситуацій, яких людина повністю не реалізувала в дійсності. Отже, йдеться про перетворювальне, а також спотворене відображення реальних предметів і явищ.

Релігійні уявлення людей називаються віруваннями. Вони сприймаються без перевірки, на віру. Віра становить основу релігійного світогляду. Релігійні люди переконані в існуванні надприродних сил та в їх визначальній ролі у світі.

Світогляд народу завжди мав яскраво виражене релігійне спрямування. Вірування необхідно відрізняти від повір’їв – своєрідних народних уявлень про залежність людини та її долі від явищ навколишнього світу. Народні повір’я широко відображені в усній народній творчості, зокрема в переказах, легендах тощо.

Логічно буде розпочати з найвищих богів: Волос – Велес, Даждьбог, Хорс, Перун, Стрибог, Род, Симаргл, Мокош. Частина з них мали чужинське походження: Хорс, був іранським божеством Місяця, Перун – богом блискавки у литовців, Мокош – богинею хатнього вогнища у фінських племен Верхнього Поволжя.

Перун був грізним божеством, але водночас, це був і мудрий бог. Уявляли його стрункім, золотовусим чоловіком з луком і стрілами в руках. Хорс, згаданий ще в "Слові о полку Ігоревім" як бог нічного світила, помилково вважався богом сонця. Даждьбог ─ одне з головних божеств язичницької Русі. Під цим ім’ям обожнювалося Сонце, давало життя, живило навколишнє природне середовище. Бог що дає добро.

Антиподом Даждьбогу був Стрибог, той що знищує добро, уособлював холод і негоду, родоначальник усіх вітрів. Симаргл, бог Землі та підземного царства, дослідники трактують його образ як крилатого пса, охоронця зерна і посівів, мав крила, гострі пазурі та зуби.

Представницею жіночої статі була Мокош – це божество родючості і домашнього господарства. Цікаво, що такі боги як Род і Велес у кам'яну добу відігравали найважливішу роль для слов'ян, а пізніше вже вважалися однопорядковими релігійно-міфологічними персонажами з Перуном, Велес став покровителем нижчого світу, а Род семантично пов’язаний з родючістю.

У дохристиянські часи наші предки не мали чіткого уявлення про душу. Припускалось існування кількох душ в однієї людини.

Побутувало й інше трактування душі. Наприклад, душа ототожнювалась з Долею, щодо якої існували різні погляди: Доля – душа предків; Доля – душа людини, або її двійник.

Доля як душа предків – не що інше як збережений старовинний культ предків, охоронців родинного вогнища. Люди вважали, що Доля вмирає разом з людиною. Хоча такий погляд переважав, були й інші повір'я, за якими Доля померлого живе в його могилі або спочиває на ній. Щоб викликати її, треба перескочити через могилу, хоча не виключена можливість появлення замість щасливої Долі лихої, тобто Недолі.

Також хочеться зазначити про згадані Б. О. Рибаковим, О. П. Моцєю, В. М. Ричкою - поховальні обряди – спалення мерця, або викладення мертвого тіла у позі ембріону для повернення у материнське лоно за для рееркарнації духу померлого в іншу людину, або істоту.

Уявлення про злих духів, що надійшли з давніх часів слід відрізняти від знахарів, примівників, ґрадівників, віщунів тощо, демонічні істоти, демони – це фантастичні істоти. У давні часи траплявся домовик - був богом хатнього вогню і печі, певно був добрим богом, а не дідьком... Розрізняли декілька домовиків.

На Русі домовиків звали Возицею, бо той мав людську фігуру з кінськими копитами та вухами, доглядав коней у стайні, боронив од звіра. Домовик Баган, глядів худобу від багаття, йому укладали містечко в корівниках, кошарах, яслах свіжим сіном. А покровителя хатнього добра звали домовиком-клієцьником.

Нижчі духи і півдухи: русалки, мавки. Русалки – богині земної води, живуть на самому дні в чудових кришталевих палатах у морі, у річках і, навіть, у криницях. Русалки – невеликі дівчата, діти-семилітки, живуть громадами. Вони дуже вродливі з чорними очима та довгим русявим, або зеленим волоссям. За народними переказами русалоньки дуже рідко з’являються на люди одягнені, майже завжди вони у прозорих сорочках, або голі, прикриваючі тіло розпущеними косами, гойдаються на гіллі верби, розбігаються по лісах, долинах, полях – пустують, мнуть жито; розпусні діви співають пісні, кличуть парубків до лісу, і там залоскочують до смерті.

Мавки живуть у лісах і у печерах. Всі вони показуються в образі гарних дівчат, люблять музику і танці, вночі плавають по воді в річках, озерах, хлюпаються. Зачіпають, жартують, а як тільки хто їх вподобає, то миттю лоскочуть, топлять у воді, стинають голову.

До русалок і мавок прилучають міфічні духи – нічки (від німецького nachtmar), або великоруські кікімори – то жіночі духи, живуть у хатах, виходять вночі, пустують, шукають гребені молодиць, плутають прядиво.

Найтемніші вірування та найстрашніші легенди про упирів, про вампірів – тварин з породи кажанів, іноді мерців, що встають з могил та п'ють кров живих людей, поширилися з Греції, Моравії, Угорщини та Польщі, спричиняючи велику паніку серед людей, аби ті божеволіли.

Щодо живих людей, таких як відьми та вовкулаки, не надається надприродна сила чи особлива здібність. Відьми – це звичайні жінки, інколи з містичними можливостями, та зазвичай з конкретною спеціалізацією – здоювати молоко у чужих корів. Відьом серед народу розрізняли на вчених, родимих. Саме родимі відьми мали телепатичні здібності, силою своєї думки шкодили людям, тваринам. Відьми крадуть з неба дощ, і росу, ховають у горщиках, крадуть з неба зорі і місяць, літають повітрям на Лису гору й справляють там чудні ігрища. Наприклад, Київщина дуже славетна та багата на такі відьомські гори, одна у Києві, поряд з Цаповим болотом (відьомським), друга трохи нижче Києва, та понад Дніпром. Так само, як і упирі, відьми можуть вставати з могил, мстяться людям за кривду, що зазнали за життя – п’ють їхню кров. На одному з таких оповідань збудована, як відомо, ціла чудова фабула повісти Гоголя "Вій".

Вовкулаками, більш поширені у Європі, називають людей зі здатністю перевертатися вовками, і навпаки. На Україні перші згадки про вовкулаків з’являються вже в оповіданні "Слово о полку Ігоревім", мова йшла про невірів, людей яких покарано за різні гріхи, головне за порушення сексуального утримання напередодні свят. Живуть вони у лісі поряд із вовками, нападають на домашню худобу, та тільки душать її – не їдять. Залежно від регіону вовкулаки називалися по різному, на заході – вукодлака. На Червоній Русі в засуху і холеру палили упирів та відьом на терновому вогні, що є символом небесного вогню, блискавки