Володимир Великий. Хрещення Русі та його значення .

Прийняття християнства на Русі
До прийняття християнства на Русі проповідували язичницьку віру. В той час Володимир Великий наказав спорудити в Києві на пагорбі капище з фігурами богів: Перуна, Дажбога, Стрибога, Хорса, Семергла та Макоші. Ідоли були встановлені також в інших містах, але особливе поклоніння насамперед Перуну, його безумовний культ, навіть зовнішній вигляд його фігури, - усе це означало певний крок до єдинобожжя.

Населення за правління Володимира продовжувало приносити в жертву богам птахів, риб, свиней та іншу живність, поблизу капищ відбувалися ритуальні ворожіння. 12 липня 983 року на честь перемоги над племенем ятвягів було вчинено людські жертвоприношення. Цього дня фанатичний натовп убив якогось Федора Варяга та його сина – обидва були християнами.

Але система „шестибожжя” з головним богом Перуном не виправдала надій Володимира, оскільки не прискорила процесу об’єднання земель, який наприкінці Х століття набув виразного конфедеративного характеру. До того ж воїни-дружинники молилися й далі Перуну, ковалі – Сварогу, землероби – Ярилу, мореходи – Стрибогу тощо.

Можливо, не без впливу жерців та характерників навіть сини Володимира намагалися ігнорувати загальнодержавні інтереси, замикаючись лише на питаннях життєдіяльності своїх уділів. Відцентрові тенденції спостерігалися в Полоцькій, Древлянській та Новгородській землях. Крім того, волхви примушували удільних князів приносити в жертву богам іноземців-християн, що аж ніяк не сприяло приїзду на Русь зарубіжних фахівців. Язичество культивувало й інші старі звичаї: на Івана Купала в кожному населеному пункті топили в річці чи озері найвродливішу дівчину, для загробного життя померлого глави сім’ї вбивали його дружин і наложниць. Загалом жерці були зацікавлені в посиленні свого впливу на князів та їхнє оточення на місцях, і централізація їх не влаштовувала.

Існує припущення, що вже 860 р. Патріарх Фокій, прибувши з Візантії до Переяслава, призначив там митрополитом Михайла. Вибір цього міста не був випадковим: у ІХ ст.. сильне переяславське князівство простягалося на сході до Волги, а на північному сході – до нинішньої Московської області.

Мабуть, легендою є відомий сюжет у „Повісті минулих літ” про те, ніби-то Володимир приймав представників різних релігій, аби переконатися, яка з них найбільш прийнятна для Русі. Насправді вибір християнства візантійського обряду фактично був зумовлений всією історією відносин Русі з Новим Римом. Саме Візантія заклала основи східноєвропейської цивілізації, носіями якої стали болгари, греки, білоруси, росіяни, серби, українці та інші народи.

Хрещенню передував воєнно-політичний союз Русі з Візантією, укладений десь близько 987 р..

1 серпня 989 р. (існує й інша дата) відбулося хрещення киян. Володимир попередив жителів своєї столиці: той, хто відмовиться від обряду, вважатиметься особистим ворогом князя. Процедура хрещення проходила, мабуть, біля злиття річки Почайни з Дніпром. Хрестилися, напевне, і всі сини Володимира: Всеволод, Вишеслав, Ізяслав, Мстислав, Позвизд, Святополк, Святослав, Станіслав, Судислав, Ярослав (Борис і Гліб народилися пізніше). Прагнучи принизити язичницьких богів, Володимир наказав тягти статую Перуна до води, і 12 киян били її ланцюгами, щоб дух ідола не впливав на людей. Скинутий до Дніпра Перун виплив біля того місця, де пізніше збудували Видубицький монастир (старослов’янське „видубай” означає „випливай”). Язичники згодом встановили статую в лісі і молилися на неї. До другої половини ХІІ ст. Язичницькі капища зберігалися біля річки Збруч, у Смоленській та Псковській землях, де відбувалися й жертвоприношення людей.

Взагалі хрещення в регіонах Русі тривало упродовж кількох століть, оскільки населення вперто не бажало розставатися зі звичною вірою предків. Скажімо, 991р. Митрополит Михайло та чотири єпископи намагалися охрестити жителів Ростова і Суздаля, але зустріли такий запеклий опір, що змушені були тікати, рятуючи своє життя. На зламі Х – ХІ ст. християнство закріпилося більше в Північному Подніпров’ї, де знаходились центри єпархій – міста Чернігів і Бєлгород. Але сільське населення сприйняло християнські догмати лише в ХІІ – ХІІІ ст., а спалення трупів як рецидив язичництва існувало аж до ХІХ ст.. Десь до середини ХІІ ст. язичниками залишалися тиверці, уличі, в’ятичі, радимичі, а в Ростово-Суздальській землі ще 200 років після хрещення проганяли єпископів, руйнували церковні споруди, бунтували проти нової віри, причому повстання найчастіше ініціювали жерці.

Поза всяким сумнівом, однією з важливих причин вибору Володимиром саме грецького християнського обряду було підпорядкування вищих духовних осіб імператорській владі, що практикувалося, хоча й у пом’якшеній формі, у Візантії. Невипадково київський князь взяв собі ім’я Василій (грецьке basilevs - государ), бо його метою було освячення релігією власного єдиновладдя. Відомо, що в ІХ ст. Папа Лев VІ Мудрий підпорядкував церкву державі, що позбавило її власної думки і свободи духовного розвитку. Недарма відомий український поет В. Стус вважав, що з прийняттям християнства на Русь прийшла деспотія візантійського православ’я, розвинувся комплекс лицемірства, виникла жіночність духу, зникла чітка структура державних установ.

Безумовно, двоїстість внутрішнього життя Нового Риму – Візантії не могла не вплинути на Русь. З одного боку, Константинополь з його 400 тис. жителів (у Римі Х ст. Було не більше 45 тис. населення) пишався високим рівнем освіченості, там існували класи філософії, била у вічі пишнота імператорського двору. З іншого боку, історія Візантії до її розгрому хрестоносцями 1204 р. – це постійні змови, отруєння, вбивства на замовлення, інтриги, деспотизм і схиляння, навіть плазування, перед верховною владою.

Саме від Візантії східне слов’янство сприйняло нову ідею державності, яка означала нехтування правами особи, захоплення адміністративним опікунством на шкоду індивідуального почину, надто гордовита впевненість у своєму історичному месіанізмі (ця тенденція набула гіпертрофованих рис у володарів Московського (Російського) царства), сліпу покірність авторитетам і переслідування будь-яких спроб аналізу помилок влади.

Ієрархи православної церкви (розкол християнства на католицизм та православ’я остаточно стався на соборі в Нікеї після тривалих теологічних диспутів), починаючи з Іларіона, Феодосія Печерського, Климента Смолятича, розвивали насамперед містико-аскетичну традицію грецького богослов’я, суворо критикували інші віровчення, особливо іудаїзм, римський обряд християнства, іслам. Так, митрополит Іларіон проповідував: іудейство – ідеологія закону, воно нібито примітивно виправдовує свої догмати, тоді як християнство – релігія благодаті, що ґрунтується на вченні про спасіння душі, на ідеї не здирництва. І якщо іудейство, з погляду Іларіона, не поширювало своєї влади на інші народи, то християнська ідея спасіння – „благодатна и изобильна, простирается на все края земные”. Благодать для автора цих слів – синонім істини, а закон – лише її тінь, служитель і предтеча самої благодаті. Провідна ідея Іларіона – людина забов’язана творити добро, у цьому полягає її життєве призначення.

Візантія негативно ставилася до призначення митрополитами Русі місцевих священиків. У 1147 р. за сприяння князя Ізяслава Климент Смолятич став київським митрополитом (він навчався в монастирській школі, потім у Константинополі), проте, як тільки князь був змушений залишити престол, він перестав бути митрополитом. У 1151 р. Ізяслав повернув собі владу, і Климент знову одержав митрополичу кафедру – але лише до смерті князя 1154 року. Новий митрополит Костянтин з Візантії скасував усе, що вніс у церковне життя його попередник.

Митрополити Русі постійно призначалися Константинополем. У великих містах засновувались єпископські кафедри, які були центрами церковних округів – єпархій. Єпископів призначав київський митрополит, їм підпорядковувалися всі розташовані на території єпархії церкви й монастирі. Князі виділяли на утримання церкви десяту частину стягнутих ними податків – так звану десятину.

Особливе місце в церковній організації посідали монастирі. Вони створювались як добровільні товариства людей, що відмовилися від сімейного, звичайного мирського життя і присвятили себе Богові. Кожен чернець присягався додержуватись трьох найголовніших чеснот: послуху, не сріблолюбства і безшлюбності. Навіть розмовляти або їсти за одним столом із жінкою, хоча б то була сестра чи мати, суворо заборонялось. Ченці могли споживати лише рослинні страви, у всі пости їжу їм давали лише на заході сонця, мед дозволявся тільки хворим.

Існувало й пустельнице чернече життя, пустельники у скитах вголос могли тільки молотись. Пізніше митрополит Петро Могила (Петру Мовіле) 1644 р. писав: православні українські ченці ведуть „ангольське життя в тілі”. Найвідомішим руським монастирем часів Київської Русі був заснований у середині ХІ ст. від Різдва Христового Києво-Печерський монастир.

Монастир, так само як і вищі церковні ієрархи, володіли землею й цілими селами, займалися торгівлею, лікуванням людей. Нагромаджені там статки витрачалися на будівництво храмів, прикрашення їх іконами, на переписування церковних книг.
^ Значення хрещення Русі
Християнство в історії України відігравало суперечливу роль, бо слугувало і засобом соціального і національного поневолення народу, й засобом його боротьби проти соціального і національного гноблення. Міжконфесійні суперечності, поляризуючи український народ, стримували процес національної інтеграції й самовизначення, робили його легкою здобиччю різних держав і церков. Але водночас вони відігравали й роль фактору, котрий сприяв збереженню й українського етносу як такого. Саме конфесійна строкатість не дала можливості українству повністю оросіянитися чи полонізуватися. Боротьба тут за „рідну віру”, по суті, поєднувалася з боротьбою за етнозбереження, національно-культурну ідентифікацію.

Монастирі відігравали виключну роль у житті ранньосередньовічного суспільства. Наявність у місті чи князівстві монастиря, за уявленнями людей того часу, сприяла стабільності й процвітанню, оскільки вважалося: „молитвами іноків (ченців) світ спасається”. Церква загалом сприяла зміцненню державності, об’єднанню земель у єдину державу. Неможливо переоцінити вплив церкви на еволюцію культури. Через церкву Русь прилучилася до візантійської культурної традиції, продовжуючи й розвиваючи її. На землі русичів прийшли кам’яна архітектура (слово „цегла” з’явилося в Україні значно пізніше – від німецьких майстрів, а за часів Київської Русі цеглу іменували еллінським словом „плінфа”), книжкова справа, практика системного містобудівництва, різновиди прикрас для храмів – панікадила, мозаїка, фрески, письмо на пергаменті. Майстри з Візантії та Болгарії навчили русичів виробляти різні предмети зі скла, смальту; від них руські умільці перейняли тонку техніку перегород частої емалі на золотих речах. Нова, більш гуманна релігія поклала край дикому звичаю ховати разом із померлим чоловіком його дружин чи наложниць, знищувати його слуг, худобу та майно. Церква стала опікуватися сімейними справами, впроваджувала в родинне життя християнські норми моралі й етики, карала за антирелігійні провини, найтяжчою з яких вважалося богохульство. Усе це дозволило Русі увійти рівною в коло європейських держав.

Православ’я закріпило переважно південно-східну орієнтацію Києва, утвердивши Русь у ролі своєрідного сателіта в орбіті Візантії на схилі життя імперії. Адже тоді її імператори ще вміли маніпулювати „варварами” у своїх цілях. Як тільки 991 р. Володимир прийняв послів із Риму і надіслав туди своїх представників, з Константинополя пролунав наказ: „Не приспілковуйтесь зловірно, від переписки з ними ухилитися необхідно”. Замкнувшись у вузько конфесійних рамках ортодоксальної церкви, Русь неминуче уповільнила свій прогрес і віддалилася від західноєвропейської цивілізації.

Держава могутнішала а разом з нею переборювались міжплемінні відміни. Єдина віра давала підлеглим держави нові відчуття єдності і спільності. Поступово складалося загально руська самосвідомість – важливий елемент єдності древньоруської народності.

Християнство зі своєю вірою у одного бога, визнанням Бога джерелом влади та порядку у суспільстві внесок поважний внесок в закріплення в Київській Русі феодальних стосунків. Хрещення Русі змінило її в рівного партнера середньовічних християнських держав і тим самим збільшило зовнішньополітичне, положення у тодішньому світі. Духовне та культурне значення прийняття християнства велико. На Русь з Болгарії і Візантії прийшли богослужебні книжки на слов’янській мові, виросло число тих, хто володів слов’янською письменністю та грамотою. Слідством цього хрещення Русі став розвиток живопису, іконопис, кам’яного та дерев’яного зодчества, церковної і светьскої літератури, системи освіти. Православ’я, прилучивши Русь до древньої греко-римської і християнської традиції, став разом з тим одним з факторів, визначаючи особливості економічної, соціальної, політичної, релігійної, культурної, духовної історії нашої країни.
ВисновокКнязювання Володимира Великого справедливо вважається початком розквіту Київської Русі. Історики вважають час його правління добою зміцнення Києвом своїх попередніх завоювань, досягнення ним вершини стабільності політичного та економічного розвитку. Це був один із найяскравіших політичних діячів європейського масштабу.

Заслуги Володимира Великого безсумнівні, а результати діяльності очевидні й досі. Саме Володимир запровадив в Україні християнство, і поширив його на підлеглі Києву землі Східної Європи. До держави часів Володимира в усі часи апелювали ідеологи української держави. За часів Володимира закон в Україні став писаним, як у цивілізованих країнах. Саме від тризуба Володимира і Рюриковичів загалом веде свій початок нині чинний український герб.