Зміст дисципліни

Розділ І. Суть, роль та методологічні основи менеджменту

Менеджмент як специфічна сфера людської діяльності

План

1.1.1 Необхідність, сутність управлінням суспільним виробництвом.

1.1.2 Види і форми управління.

1.1.3 Обєкти і суб’єкти управління.

1.1.4 Предмет науки менеджменту.

1.1. Необхідність і сутність управління суспільним виробництвом

снову управління складають об’єктивні процеси суспіль­ного розвитку, знання яких впливає на трактування відповідних понять, і підходи до з’ясування їхнього змісту.

Розвиток продуктивних сил суспільства супроводжується по­глибленням поділу праці. Поділ праці викликає необхідність ко­операції праці. У свою чергу, кооперація праці породжує об’єктив­ну необхідність координації різноманітних її видів та різновидів у організованих соціально-економічних системах (трудовий ко­лектив, підприємство, галузь, народне господарство). Управлін­ня є обов’язковим елементом доцільної колективної діяльності людей. Воно застосовується скрізь, де необхідно координувати спільну діяльність людей. Отже, управління іманентне суспіль­ному виробництву на будь-якій стадії його розвитку.

Сутність управління. Якщо діяльність людини уявити у ви­гляді руху до якоїсь мети, то її можна зобразити у вигляді пев­ного вектора. Спрямованість вектора буде визначатися цілями діяльності, а величина — готовістю людини діяти у напрямку досягнення цих цілей. Якщо людина діє сама по собі, вона ру­хається в бажаному напрямку, згідно зі своїми ресурсами і праг­неннями. На виробництві людина перестає належати собі, тому що тут від результатів її індивідуальної праці залежить резуль­тат в цілому. Процес виробництва диктує свої параметри руху і визначає необхідний для досягнення людиною результату напря­мок, тобто задає свій вектор.

Для того, щоб досягти загального результату, необхідно зро­бити так, щоб людина співвідносила власні бажання з вимога­ми виробництва, прикладаючи зусилля для досягнення постав­лених перед нею цілей, рухатися в потрібному напрямку.

За такого підходу соціальне управління — це вилив на люди­ну, внаслідок якого вона робить не те, що хоче, а те, що потрібно. Управляти людиною означає задавати їй правильний напрямок діяльності і добиватися від неї потрібного результату.

При цьому варто зауважити таке.

По-перше, поняття соціального управління (менеджменту) прийнятне лише для людини, оскільки лише вона може діяти правильно або неправильно. Механізм в принципі не може діяти неправильно: він завжди діє однаково, відповідно до власної конструкції або заданої програми. Наприклад, якщо кажуть, що система працює неправильно, тоді мають на увазі, що вона діє не так, як чекали, як хотілося. Дії людини визна­чаються свободою її волі. Вона сама вирішує, що правильно, а що — ні. Обидві ці альтернативи присутні в її свідомості, і на­прямок, в якому вона буде рухатися, визначається тільки її вибором. Тому соціальне управління (менеджмент) — це завж­ди прямий або опосередкований вплив на поведінку людини.

По-друге, управління не можна плутати з примусом. Від­мінність полягає в тому, що примус не передбачає свободи волі, у такому разі людина позбавлена будь-якого вибору. Людину можна примусити діяти так чи інакше, але як тільки примусо­вий вшщв зникає, вона знову розпочинає рухатися у власному напрямку.

По-третє, важливо розрізняти управління (забезпечує пра­вильний рух до поставленої мети) і підприємництво (власне цілепокладання). Відмінність полягає в тому, що управління завжди має справу з людиною, тому воно не є специфічним щодо предметної сфери, в якій людина діє. Підприємство завжди пов’язане з діяльністю в конкретній предметній сфері. Таким чином, підприємство продукує, задає цілі й визначає страте­гію, а управлінець перетворює цю стратегію в програму дій і забезпечує її реалізацію, добиваючись від усіх працівників єди­ної спрямованості руху.

Види і форми управління. У системі суспільного виробниц­тва управління здійснюється в різноманітних видах та формах.

Технічне здійснюється за допомогою сукупності управлінсь­ких операцій, які забезпечують координацію виконання робо­чих операцій в різноманітних природних і технологічних про­цесах. Наприклад, рух літаків, переробка сировини і матері­алів, обробка деталей, постачання електроенергії тощо.

Державне управління соціально-економічними процесами в суспільстві здійснюється за допомогою різноманітних інсти­туцій — правової системи міністерств, місцевих органів влади тощо.

Ідеологічне управління полягає в переконанні членів суспі­льства у необхідності сприйняття ними відповідних ідей, кон­цепцій їхнього розвитку.

Господарське управління виробничою та економічною діяль­ністю різних організацій, що діють у системі ринкових відно­син, передбачає знання і врахування перш за все законів та за­кономірностей розвитку суспільного виробництва, механізму взаємодії його факторів, а також його інформаційного, вольо­вого, морально-етичного й емоційного характеру. Господарсь­ке управління враховує складність і стохастичність соціально- економічних систем, різноманітність факторів, які впливають на їхні організацію та функціонування, рухливість внутрішніх елементів, здатність до самовдосконалення, підвищення свого організаційного рівня. Об’єктом нашого дослідження є госпо­дарське управління, передусім на рівні підприємства.

Складність та різноманітність управлінських процесів господарської діяльності як на рівні суспільного виробництва загалом, так і на кожному з них зокрема об’єктивно викликає до життя різні форми здійснення їх.

Наукове й емпіричне управління. Перше ґрунтується на роз­роблених рекомендаціях, а друге — на досвіді, здоровому глузді.

Інноваційне управління означає діяльність, орієнтовану на постійний пошук, і застосування технічних, технологічних, організаційних та інших нововведень.

Оперативне управління — це діяльність, орієнтована на роз­в’язання невідкладних поточних питань.

Адаптивне управління характеризується здатністю систе­ми реагувати на зміни зовнішнього середовища. Воно передба­чає безперервність планування, прогноз оцінок, урахування не­визначеності тощо. Усі форми управління в практиці тісно пе­реплетені та взаємозумовлені, що суттєво ускладнює управлін­ську діяльність, але використання можливостей, форм прояву видів управління веде до підвищення її потенціалу та ефектив­ності .

Обґрунтованого єдиного поняття управління в науковій літе­ратурі немає. І це не випадково. Наприклад, що об’єднує управління автомобілем з управлінням конем або космічним по­льотом? А як бути з управлінням економікою, фірмою, війська­ми? Засновник кібернетики Н. Віннер говорив, що всі види управління об’єднує інформація, але він не пояснив, що таке управління. Проте, не знаючи, що таке управління, люди успіш­но ним займаються не одну тисячу років. Парадокс, та в при­роді їх чимало.

На основі принципу системного підходу господарське управ­ління визначається як свідома цілеспрямована діяльність лю­дини, за допомогою якої вона впорядковує, координує, а відтак підкоряє своїм інтересам елементи внутрішнього та зовніш­нього середовища об’єкта управління. Один із найвідоміших представників сучасного менеджменту П. Друкер про сутність управління висловився своєрідно: “Управління — це особли­вий вид діяльності, який перетворює неорганізований натовп в ефективну цілеспрямовану та продуктивну групу”.

Однією з основоположних умов управління є взаємодія між двома суб’єктами, один із яких виступає в ролі суб’єкта управ­ління, а інший—у ролі об’єкта управління. Управлінська взає­модія відбувається лише за умови, коли об’єкт управління ви­конує команди суб’єкта управління, тобто коли здійснюється управління. Для цього необхідно: по-перше, наявність у суб’єк­та управління потреби та можливості управляти об’єктом управ­ління, подаючи для цього відповідні управлінські команди; по- друге, наявність у об’єкта управління готовності та можливості ці команди виконувати. Ці умови перетворюють можливість здійснення управління в реальність. Пізнання діалектичного взаємозв’язку суб’єкта й об’єкта управління дає змогу проник­нути в сутність та з’ясувати природу і можливості здійснення управління як соціального явища.

Об’єкти і суб’єкти управління. Те, на що спрямована управ­лінська діяльність, є об’єктом управління. Об’єкт управління має просторові та часові параметри (розміри, місцезнаходжен­ня, його природні зміни в процесі існування). Об’єктами виду управління, яке розглядається, є різноманітні форми суспіль­них відносин, поведінка і діяльність людей у різних організа­ціях. На підприємствах об’єктами управління виступають та­кож матеріальні та грошові ресурси. Це відбилося в таких по­няттях, як управління фінансами, маркетингом, НТП, якістю продукції та праці, ефективністю виробництва тощо. Це озна­чає, що існування та відтворення різноманітних елементів су­спільного виробництва здійснюється за допомогою управління, набуваючи статусу об’єктів управління.

Суб’єктом управління є персоніфікатор управлінської діяль­ності, тобто окрема людина або об’єднання людей. Якщо управ­ління має офіційний характер, то його суб’єкт організаційно і юридично оформляється у вигляді посади або сукупності по­сад, які утворюють підрозділи управління. До суб’єктів управ­ління належать і відповідні суспільні інститути (організації, установи), працівники апарату управління. Проте якої б фор­ми не набирав суб’єкт управління, його існування зводиться до дій конкретних людей. У цьому полягає єдність і відмінність між сутністю та формами прояву такого соціального явища, як господарське управління.

Підхід до управління з погляду його сутності та форм про­яву дає можливість відрізняти суб’єкт управління від суб’єкта управлінської діяльності. Останній може бути лише фізичною особою, живою людиною. Саме через суб’єктів, які можуть ви­ступати як суб’єктами, так і об’єктами, реалізуються управ­лінські відносини.

Наприклад, як суб’єкт управління в акціонерному това­ристві виступає рада директорів, а як об’єкт — його структурні підрозділи. Разом із тим суб’єктами управлінської діяльності виступають керівники та виконавці різних рангів і підрозділів цього товариства.

Управлінська праця є засобом взаємодії між об’єктом і суб’єк­том, внаслідок чого виникають та реалізуються управлінські відносини. Для того щоб взаємодія була ефективною, необхід­но дотримуватися ряду умов.

По-перше, суб’єкт та об’єкт управління мають відповідати один одному, інакше буде важко реалізувати їхні потенційні можливості. Наприклад, якщо розумна і здібна людина стає керівником у тій галузі, про діяльність якої вона не має чіткої уяви, то даремно сподіватися, що рішення, які приймаються нею, враховуватимуть природу об’єкта управління повною мірою, а відтак будуть зрозумілими для підлеглих. Крім цього, суб’єкт і об’єкт управління мають бути сумісними в процесі функціонування. Якщо керівник і підлеглий несумісні психо­логічно, то рано чи пізно між ними почнуться конфлікти, котрі можуть катастрофічно вплинути на результати роботи.

По-друге, в межах єдності суб’єкта й об’єкта управління ос­танній повинен мати відносну самостійність. Суб’єкт управ­ління неспроможний передбачити всі інтереси об’єкта і мож­ливі варіанти його дій (поведінки) в тій або інхпій ситуації, особливо, якщо вона непередбачена. Перш за все, немає га­рантії, що рішення, які ухвалюються “нагорі”, будуть опти­мальними при реалізації їх підлеглими, тому що віддаленість від місця подій, незнання багатьох деталей, пов’язаних з об­ставинами, які можуть змінитися, є перешкодами цьому. Суб’єкт управління може затримувати з різних причин саме прийняття рішення, що призводить до втрати часу та пов’я­заних із цим негативних наслідків для об’єкта. Якщо об’єктом управління є люди з притаманними їм особистими інтереса­ми, прагненнями, поглядами на ситуацію, їм треба давати можливість реалізувати їх на практиці. Якщо такої можли­вості немає, люди або перестають виявляти активність, або зроблять усе, щоб досягти свого. Якщо всього цього не врахо­вувати, наслідки взаємодії суб’єкта й об’єкта управління мо­жуть бути найбільш непередбаченими.

По-третє, суб’єкт і об’єкт управління мають взаємодіяти між собою, ґрунтуючись на принципах зворотного зв’язку та відпо­відним чином реагуючи на управлінську інформацію, одержа­ну одним від одного. Така реакція є орієнтиром для коригуван­ня подальших дій, котрі забезпечують адаптацію суб’єкта й об’єкта управління не лише до змін зовнішнього середовища, а й до нового стану один одного.

По-четверте, як суб’єкт, так і об’єкт управління мають бути зацікавлені в чіткій взаємодії; один — у поданні необхідних у даній ситуації команд, інший — у вчасному й точному вико­нанні їх. Можливість суб’єкта управляти зумовлена готовністю об’єкта діяти згідно з командами, які надходять. Подібна ситу­ація виникає за умови, коли особиста мета учасників управлін­ського процесу збігається і, разом з тим, відповідає меті об’єкта управління. Іншими словами, міра досягнення учасниками управлінської діяльності своїх цілей має перебувати в прямій залежності від міри досягнення цілей самого управління, які випливають з потреб його об’єкта. Цей об’єктивний взаємозв’я­зок складає глибинну внутрішню проблему управління в тому разі, якщо його суб’єкт і об’єкт не є співвласниками.

Господарське управління охоплює сукупність взаємопов’я­заних технічних, організаційних, економічних, соціально-пси­хологічних та інших факторів. До технічних факторів нале­жать: високий рівень механізації та автоматизації виробничих процесів, забезпеченість засобами виробництва, технології, що використовуються, засоби комунікацій тощо. Організаційні фактори включають: організаційну структуру, форми органі­зації праці та виробництва, територіальне розміщення вироб­ництва, чисельність та склад персоналу. До економічних фак­торів належать: розміри підприємства та його спеціалізація, рівень економічного розвитку та використання виробничого потенціалу, рентабельність виробництва тощо. До соціальних факторів належать: розвиток соціальної інфраструктури, де­мографічна ситуація, мотиваційні потреби, згуртованість ко­лективу тощо.

Сутність управління зводиться до активного впливу на па­раметри будь-якого об’єкта з метою усунення небажаних відхи­лень від заданих режимів роботи, підтримання стану впоряд­кованості, плановості та динамічної рівноваги з навколишнім середовищем.

Не можна плутати поняття управління та організація. Якщо управління означає вплив на систему (об’єкт), якою управля­ють за допомогою спеціальних методів, то організація як про­цес — це створення системи та її структурних елементів, де здійснюються управлінські процеси, пошук виконавців, роз­поділ обов’язків та повноважень, дотримання відповідної тех­нології управління тощо. У процесі організації різноманітні зусилля працівників спрямовуються в єдине русло.

Управління — більш широке поняття, ніж регулювання. Лише в технічних системах його можна розглядати як один із видів регулювання. Управління соціально-ринковими система­ми включає в себе й організацію, і координацію, і мотивацію. Отже, воно передбачає не лише нормативне й ненормативне регулювання (закони, статути, юридичне, організаційне забез­печення, традиції, звичаї тощо), а й безпосередній вплив керів­ного органу або керівника на об’єкт управління. Регулювання в менеджменті забезпечує не лише стабілізацію об’єкта, підтримку його розвитку в заданих оптимальних параметрах, а й створення умов для здійснення процесів, які виникають, на основі саморегулювання шляхом використання організацій­них, економічних та інших нормативів, соціальних норм, зви­чаїв, традицій.

Управління — одна з форм виробничих відносин. Воно відоб­ражає причинно-наслідкові зв’язки та залежності, що виника­ють у процесі здійснення суспільного виробництва. Оскільки об’єктом відносин управління є трудова діяльність людей, то управлінські відносини є перш за все економічними відноси­нами.

Теоретично управління можна розглядати в організаційно- технічному і соціально-економічному аспектах. Організаційно- технічний аспект управління передбачає збір та переробку інформації, прийняття та реалізацію рішень за відповідних організаційних умов. Соціально-економічний аспект управлі­ння включає: свідоме використання об’єктивних законів, котрі виявляються через суб’єктивну діяльність людей; формуван­ня мети діяльності; визначення шляхів, методів та засобів управління; одержання бажаного результату; зміни об’єкта управління у зв’язку з досягненням поставленої мети. До­слідження управління як соціально-економічної категорії дає змогу більш глибоко розкрити його зміст і цільову спрямо­ваність.

Характер та зміст управління визначаються формою влас­ності на основні фактори виробництва, виробничими відноси­нами, економічними законами та рівнем розвитку продуктив­них сил суспільства, виробничим потенціалом підприємства. Управління охоплює економічну, соціальну, духовно-ідеоло- гічну та політичну сфери життєдіяльності.

Всезростаюча роль управління в забезпеченні суспільних процесів відтворення на різних його рівнях зумовлена, з одно­го боку, зовнішніми факторами — НТП, економічною кризою або підйомом, розвитком зовнішніх зв’язків, інформатизацією суспільства тощо, з іншого — внутрішніми факторами: інтен­сифікацією виробництва, збільшенням матеріально-речових елементів продуктивних сил тощо.

Неорганізованість, невміння кваліфіковано управляти процесами виробництва призводять до матеріальних втрат, і, навпаки, раціональна організація управління, котра ґрун­тується на останніх досягненнях сучасної науки менеджмен­ту, дає можливість успішно досягати поставленої мети і є одним із факторів соціально-економічного прогресу сучасно­го суспільства.

Погляд на систему управління крізь призму людини. Сис­тема менеджменту — це люди, які узгоджують зусилля інших людей для досягнення загального результату. Це те загальне, що присутнє завжди і скрізь, де підприємство складається з двох і більше людей.

Для розуміння сутності системи управління можна скорис­татися аналогією з живим організмом, в якому є різні системи життєдіяльності, внутрішні органи і м’язи. Без нервової систе­ми усі вони будуть нежиттєздатні, тобто головне завдання нер­вової системи — забезпечити цілісність діяльності. Врахову­ючи те, що будь-який організм існує в певному середовищі і вимушений взаємодіяти з ним, нервова система повинна забез­печити також стійкість діяльності у постійно змінюваних зовнішніх умовах. ГІри цьому стійкість діяльності у змінюва­них умовах означає не що інше, як розвиток. Система управлі­ння організації — це своєрідний аналіз нервової системи, міра досконалості якої залежить від забезпечуваності нею цілісності й стійкості діяльності організації в мінливому середовищі.

Ключовою властивістю системи управління, завдяки якій за­безпечується цілісність діяльності, є керованість. Ефективність діяльності підприємства прямо залежить від міри узгодженості дій її працівників.

Про стійкість діяльності можна говорити тоді, коли заданий напрямок розвитку зберігається, незважаючи на постійно змінювані обставини.

Ключовою властивістю системи управління, завдяки якій забезпечується стійкість діяльності, є адаптивність. Адап- тивність тим вища, чим більше в системі управління праців­ників, здатних швидко орієнтуватися і гнучко перебудовува­ти власну діяльність відповідно до змінюваних обставин. Низька адаптивність означає деградацію, пов’язану з відсут­ністю розвитку.

Успіх діяльності підприємства у змінюваних умовах суттє­во залежить від того, чи є в системі управління керівники, здатні мислити самостійно, і наскільки вони можуть вплинути на діяльність підприємства.

Рівень активності щодо змінюваних умов є якісною від­мінною рисою однієї системи управління від іншої. Якщо не­відомий рівень адаптивності тих служб, які забезпечують ви­робництво продукції і послуг відповідно до потреб споживачів, тоді говорити про ефективність діяльності підприємства моле­на лише в межах поняття ймовірності.

Контрольні запитання і завдання

1. У чому полягає необхідність управління спільною діяльністю? Види управління.

2. Класифікація факторів управління.

3. Об’єкти і суб’єкти управління. їхнє співвідношення й особливості.

4. Різні аспекти управління.

5. Фактори, що впливають на підвищення ролі управління орга­нізацією.

6. Методологічна основа науки управління.

7. Методи пізнання об’єктів управління.

8. Складові науки управління.

9. Закони яких наук використовуються в управлінській діяльності? Закономірності управління суспільним виробництвом.