Вплив візантійської культури на культуру київської Русу

Історичний акт прийняття християнства візантійського, православного напряму був здійсненний князем Володимиром в 988 р. і з цього моменту в сонмі Європейських християнських держав з’явилась Київська Русь. Великий князь Володимир здійснив сміливу державну реформу, яка дозволила Древній Русі встати врівень з розвинутими феодальними монархіями. Адже в цю епоху Візантія була ще в розквіті: там не вмерла антична традиція – в її школах вивчали Гомера та інших класиків древності, в філософських диспутах продовжували жити Платон і Аристотель. Візантійський варіант християнства відповідав потребам феодального суспільства і отже – задумам Володимира.

Державна реформа Володимира як би вивільнила потенціал, що поступово нагромаджувався в древньоруському суспільстві: почався бурхливий, стрімкий розвиток, країни. Запрошені Візантії майстри будують кам’яні споруди і храми, розписують їх прикрашають фресками, мозаїкою, іконами, а поряд з ними працюють руські, які вчаться невідомій раніше майстерності. Уже наступне покоління буде споруджувати складні будови в руських містах, майже не потребуючи допомоги іноземців. Духовенство, що прибуло, не тільки служить в нових храмах, але й готує руські кадри для церкви, внаслідок чого поширюється знання і письменність. Організовуються школи, в які Володимир під плач матерів збирає дітей вищих верств, молодих людей посилають вчитися за рубежі рідної країни. Вводиться літописання. Як і усі розвинуті держави, Київська Русь починає чекати золоту монету. Древня Русь поступово стає державою нової високої культури. Не слід, однак, думати, що в язичеські часи вона не мала по-своєму досконалої культури. Ця народна язичеська культура буде ще довго жити і надасть древньоруській культурі своєрідність та неповторні риси. Саме сплав досягнень тодішньої світової культури (від творів Аристотеля до засобів кладки кам’яної арки) та успіхів язичеської культури і побудив самобутній характер руської культури. Самобутність – у чому? Перш за все вона виявляється в приматі естетичного моменту над філософським. Хто кращі російські філософи? Державін (в оді «Бог»), Тютчев, Достоєвський, Володимир Соловйов. Навіть Чернишевський прагне бути письменником. Можна спорити – добрим чи недобрим, але російські філософи – всі письменники, художники. А «світогляд у кольорі» - це ікони. Доказом цього служать шедеври класичної пори руського іконопису. Щоб писати так, треба було всім своїм Єством вірити, що краса – категорія не стільки естетична, скільки онтологічна. Згадаємо, що Русь до ХVІІ ст. не знала шкільної філософії, а тому не дала таких учених творів, як «Джерело знання» Іоанна Дамаскіна (близько 650-746 рр.) у Візантії або «сума богослов’я» Фоми Аквінського (1225-1274 рр.) на середньовічному заході, що підводили б підсумки смисловому змісті цілої епохи. Але це не означає, що на Русі не було свого філософськи осмисленого буття, тільки філософствування здійснювалось в специфічних формах – в формах іконопису. Не в трактатах, а в іконах, не в силогізмах і дефініціях, а в зримих проявах краси – достатньо строгої, твердої та не замутненої. Щоб пропускати чисте світло духовного смислу, доводиться шукати центральні ідеї древньоруської культури. Творчість краси Валя на себе додаткові функції, які в інших культурах брало абстрактне мислення.

Друга риса древньоруської культури і в Київській Русі, і в Московській Русі – це релігійність. В той час, коли в Західній Європі протікала криза Реформації, сфери буття на Русі були пронизані православним релігійним впливом і багато в чому визначались ним. На Русі виникають цілі міста – пам’ятники православного мистецтва, про які сучасна людина може говорити як про міста – заповідники: Суздаль, Ростов Великий, Переяслав-Зелеський, Кирилів та інші. Наші храми прикрашені, монументальні і веселі, завдяки світлому, яскравому, сяючому іконостасу, завдяки людяному устрою простору, його комізму і золоту вогню просто красиві і світлі. І, нарешті, характерною рисою древньоруської культури є двоє вір’я – сполучення християнської віри і попередніх язичеських звичаїв. Дійсно, тому що язичество було роздрібненим, воно було знищено. Володимиром досить мирним шляхом. Скинули у воду язичеських ідолів, що простояли в Києві кілька років, поплакали та й забули про них. Необхідно пам’ятати, що древньоруська культура, головним осередком якої є Київ, за своїм походженням і характером була європейською культурою, але вона зазнала також значний вплив культур Сходу. Древня Русь в Х-ХІІ ст. підтримувала різносторонні зв’язки з багатьма Європейськими і східними народами та країнами, і цим пояснюється стрімкий зліт її культури. Безперечно, найбільш важливими і плідними були зв’язки Київської Русі з Візантією, яка в той час була світовим культурним центром і спільним джерелом культурних впливів. Однак значний візантійський вплив ніяк не приводив до того, що древньоруська культура перетворювалась в копіювання візантійської, а Київ – в якийсь філіал Константинополя. Засвоюючи більш розвинену візантійську культуру і через неї – досвід і надбання європейської і частково східної культур, культура Київської Русі виявила яскраву самобутність. Про це свідчить оригінальна література Київської Русі, наприклад «Слово о полку Ігоревім» - твір, що не має прецедентів у візантійській літературі і відрізняється від західних епічних поем. Своєрідністю відзначені також архітектура і інші мистецтва Київської Русі. Безперечно, Софія Київська немислима без Софії Константинопольської, але вона певно свідчить і про відмінності двох культур. Константинопольська Софія має форму базиліки з одним величезним куполом, Київська – форму хрестово-купольного храму з малими куполами навколо центрального куполу і багатокуполове завершення, характерне для древньоруського стилю. В ХІ-ХІІ ст. стольний град Русі підтримував широкі відносини із східними сусідами і з країнами Європи. Значною вагою Древньоруської держави в європейських справах зумовлено те, що Західні посли, купці, воїни були в той час нерідкими гостями Києва. Їх вражали розміри столиці Русі, пишність її палаців та храмів. Відомості, що вони подавали про Русь, знаходили узагальнене відображення в західних хроніках і космографіях. Так, Адам Бременський, відомий географ ХІ ст. назвав Київ «суперником Константинополя і кращою прикрасою грецького світу». Певну своєрідність має і руська література, що виникла ще в Х ст. Офіційне прийняття християнства Древньоруською державою потребувало не тільки численних перекладних богослужбових і просвітительських книг, але й складання власних, руських творів. Із пам’ятників світської літератури до нас дійшло, так зване «Поучення» Володимира Мономаха, звернене до дітей князя. В ньому відбилась велика тривога за подальшу долю батьківщини, прагнення попередити нащадків, діти їм поради, що запобігти політичного розкладу Древньоруської держави. Відомі також твори церковного характеру: життя руських святих Бориса і Гліба, Ольги, Володимира, повчання Феодосія печерського і Луки Жиляти, нарешті «Слово про законі благодать» першого руського митрополита Іларіона. Серед писемних пам’ятників древньоруської культури перше місце належить літопису. Літописи – це не просто перелік історичних фактів, в них втілилося широке коло уявлень і понять середньовічного суспільства. В ході свого розвитку досягає розквіту і древньоруське мистецтва. Центрами мистецтва візантійської орієнтації стали давні міста України і Росії: Чернігів, Київ, Новгород, Володимир. Звідки походить та візантійська художня течія, котра визначає собою великокняже мистецтво до монгольською Києва і Чернігова? Київські ченці – літописці, як відомо, виводили всю насаджену на Русі візантійську культуру безпосередньо із ласого Константинополя і як на транзитний путь вказували на Херсонес.