Екологічний імператив розвитку

За Г. Білявським, екологічний імператив – звернена до людства вимога (подібна до закону моральної категорії) обмежити і зупинити згубне для природи господарювання і у своїй діяльності враховувати антропогенний тиск на довкілля і екологічну витривалість біосфери. Це дотримання всіх екологічних правил і вимог, обмежень і заборон, чинних і таких, що можуть виникнути у майбутньому, насамперед, збалансованість виробництва з природою, співіснування техносфери й біосфери згідно з концепцією збереження та відтворення останньої.

Але позитивні зміни щодо екологічної безпеки людства ще не досягнули необхідного рівня. Так, у стратегії сталого розвитку США з 16 пунктів тільки у 12 згадуються екологічні завдання, спрямовані на боротьбу із забрудненням, відходами, локальне очищення довкілля. Суперечності між екологією та економікою тривають. Крім того, стратегія США передбачає сталий розвиток в окремо взятій країні, що принципово неможливо. Американці ж планують поширити свій “досвід” на інші країни світу, у тому числі бідні.

Китайський “Порядок денний на ХХІ ст. – Біла книга Китаю про населення, навколишнє середовище і розвиток Китаю у ХХІ ст.”, побудований на аналогічних американським принципах з урахуванням місцевої специфіки.

Інші розвиненні країни також не пропонують практично нічого нового. Вони пропонують старий природовитратний механізм, доповнений інтенсифікацією виробництва, ресурсозбереженням та посиленням боротьби із забрудненням

Японія впровадила “зелений валовий національний продукт” (порівняння економічного зростання з екологічними збитками). Але її стратегія також не враховує глобального екологічного аспекту. Подібна ситуація складається у Франції, Німеччині та ін.

Підвищеною екологічністю відрізняється “План дії “Стійкі Нідерланди”, в якому зроблені спроби визначити межі споживання ресурсів для своєї країни, обумовлені допусковим глобальним забрудненням і витратами відновних і невідновних ресурсів. Але спосіб досягнення цієї мети залишається старим – ставка на високі технології (Білявський, Бутченко, Навроцький, 2002, С.151).

Таким чином, сучасні тенденції екологічної політики більшості високорозвинених країн (а інші країни мають ще менші можливості поліпшення власної і глобальної екологічної політики) показують, що потрібні зовсім нові підходи і методи формування екологічної безпеки та раціонального природовикористання, і це залишається головним завданням людства на сучасне і майбутнє.

Українські вчені навіть пропонують замінити використання категорії “індикатори сталого розвитку” на більш суттєву “індикатори гармонійного розвитку”, у якій переважали б екологічні пріоритети: