Глава 4.3. Економічні методи

Економічні методи управління виникли і розвиваються в процесі виробничої діяльності людини на основі виробничих відносин, які проявляються як об'єктивні економічні закони та певні економічні інтереси. Тому сучасному управлінцю необхідно знати й уміло використовувати закономірності ринкової економіки, враховувати їх та не намагалися керувати економікою командно-адміністративними методами. Реформування економіки України потребує здійснення переходу від переважно адміністративних до економічних методів управління на всіх рівнях та активізації людського фактора. Економічні методи зорієнтовані на досягнення поставлених цілей за допомогою притаманних управлінню економічних засобів та стимулів, що впливають на економічні інтереси працівників.

Сучасному суспільству притаманні об'єктивні економічні інтереси, використання яких має велике значення для прискорення інтенсифікації народного господарсьва. Вони широко використовуються в процесі управління виробництвом, розподілі суспільного продукту і національного доходу на основі державних цільових комплексних програм економічного і соціального розвитку та економічних стимулів.

Економічні методи державного управління покликані поєднати інтереси всього суспільства, підрозділу виробництва та особисті інтереси працівника; забезпечувати точне врахування всіх інтересів з метою їх оптимального поєднання для збільшення об'ємів продукції і покращення її якості, росту прибутку та заробітної плати, підвищення ефективності виробництва. Свідоме використання в процесі управління об'єктивних економічних ринкових законів і економічних інтересів шляхом оцінки якості праці за кінцевими результатами, матеріального стимулювання виробництва на всіх рівнях народного господарства і є економічними методами державного управління. Розподіл функцій державного і господарського управління диктує формування та розробку адекватних ринку методів управління: укладення контрактів на забезпечення державних потреб у продукції, управління державною часткою (пакетами акцій), делегування повноважень щодо управління власністю, вплив на кадрову політику тощо.

Отже, економічні методи державного управління - це система прийомів і способів прямої дії на народне господарство шляхом широкого використання вимог економічних законів, товарно-грошових відносин та їх економічних категорій з метою створення умов, які забезпечують досягнення високих кінцевих господарських результатів.

Система економічних методів державного управління - це сукупність взаємопов'язаних типових економічних методів:

-індикативне планування та цільові державні програми;

-державне регулювання;

-грошово-кредитна та фінансова політика;

-захист і заохочення конкуренції, антимонопольна політика;

-вплив на ринкове ціноутворення;

-оподаткування доходів підприємств, організацій та особистих доходів громадян;

-економічне стимулювання.

Система економічних методів базується на сировинних та природних багатствах країни, інтелектуальних надбаннях людства. Ефективне використання економічних важелів і стимулів, які визначають зміст кожного методу, залежить від умов їх застосування (правових, господарських, соціальних, фінансових тощо). Тому, в зв'язку з переходом на нові ринкові методи господарювання, створюються передумови для широкого розповсюдження економічних методів управління, найбільш важливим серед яких є індикативне планування.

Індикативне планування

Планові основи державного управління, принцип плановості є таким самим атрибутом ринкової економіки, як і принципи свободи підприємництва, приватної власності, конкуренції тощо. Тому індикативне, (рекомендаційне) планування - найближче до вільного, цивілізованого регульованого ринку. Адже індикативний характер планової системи ринку є непорівнянним з директивністю ієрархії планів командно-розподільної системи управління. Для останньої директивну силу плану вимушено було доведено до максимально можливої межі, оскільки це був загальний інструмент доведення рішень до виконавців і контролю за їх виконанням. Сувора субординованість рівнів і ланок державного управління позбавляла всю систему найважливішої передумови динамічного розвитку - автономності її підсистем у виробленні та реалізації управлінських рішень і стримувала ініціативу суб'єктів господарювання соціалістичної економіки. У результаті не були виконані планові завдання жодної п'ятирічки в масштабах усього СРСР, а підприємства і організації через бажання досягти запланованих показників нерідко підривали свої економічні можливості для подальшої діяльності чи випускали продукцію, яка в умовах ревльного ринку ніколи не здобула б суспільного визнання.

Навпаки, індикативний план носить не директивний, а рекомендаційний характер. Планові документи тут містять лише загальні контури державного прогнозу про бажаний розвиток економіки, включають рішення про державні витрати і капіталовкладення, про поточні витрати державних підприємств. Прямим завданням плану виступає координація використання державних ресурсів. Індикативне планування впливає на приватний сектор головним чином через його стимулюючий (або обмежуючий) попит, а також через "тиск пропозиції" з боку державних підприємств.

Він складається з двох частин: індикативної та директивної. В першій - державні господарські органи на основі аналізу функціонування економіки визначають та інформують підприємців про пріоритетні економічні цілі, варіанти прогнозів структурних змін, розвиток науки і техніки, динаміку найважливіших матеріально-фінансових пропозицій, зміну кон'юнктури внутрішнього та зовнішнього ринків, рівень і співвідношення цін тощо. Директивна частина містить бюджетний план, параметри системи оподаткування, банківський процент, ставки амортизації та розробки державного замовлення. До найбільш розповсюджених індикативно-планових методів можна віднести:

1)прогнози і перспективні плани економічного й соціального розвитку, а також екологічної безпеки;

2)комплексні цільові програми подолання проблемних ситуацій;

3)маркетингове прогнозування внутрішніх і зовнішніх ринків.

Поетапність переходу до індикативного планування і регулювання ринкової економіки в країнах Заходу тривала десятиліттями - на початку стихійно, а згодом - регульовано. Сьогоднішня ситуація в Україні вимагає прискорення цього процесу через державний вплив, контроль органів управліня щодо дотримання законості. Адже з української системи державного керівництва разом з паралізуючою директивністю відкинули й раціональні елементи планування як методу управління, напрацьовані за минулі десятиліття. Як наслідок, управління втратило чітку перспективу, рішення приймалися здебільшого інтуїтивно, наосліп, без аналізу альтернативних варіантів і можливих наслідків.

Централізоване планування з використанням середньо- й довгострокових планів і цільових програм з установленням подекуди деталізованих виробничих завдань і термінів їх виконання, з суворою системою моніторингу господарської діяльності стали сьогодні економічною реалією багатьох високорозвинутих країн з ринковою економікою. Все це, однак, не заперечує ринок, а гармонійно впроваджено в ринкові відносини, являючи собою сучасний господарський механізм, який органічно поєднує планові та ринкові засади.

Повчальним у цьому плані є досвід Південної Кореї. На початку 60-х років уряд цієї країни ініціював розробку серій п'ятирічних планів економічного розвитку. Для реалізації своєї економічної політики було засноване Міністерство економічного планування (МЕП) з широкими повноваженнями _щодо врегулювання умов господарської діяльності підприємств і галузей. Керівник МЕП обночасно був заступником прем'єр-міністра. МЕП як координуючий орган роботи всіх міністерств мало також можливість за рахунок бюджетних повноважень безпосередньо впливати на інвестиційну та виробничу політику.

У Франції під час президенства Ф.Міттерана теж було утворено Міністерство планування економіки (МПЕ), яке також виконувало подібні

функції. В Японії, починаючи з 1995 року, постійно розробляються п'ятирічні плани вирішення найважливіших проблем економічного розвитку країни. У США планування зосереджене, головним чином, на місцях. На рівні держави перше місце належить бюджетному плануванню і державній бюджетній системі. Державний бюджет фактично є досить деталізованим планом розвитку країни.

Відомий американський вчений-економіст, лауреат Нобелівської премії В.Леонтьев радить запозичити досвід планування економіки колишнього СРСР, пристосувавши його до капіталістичної економіки. Без цього неможливий цілеспрямований розвиток продуктивних сил будь-якого суспільства. Капіталізм практично звільнився від криз, які його потрясали, тільки тому, що він пристосувався до нових умов, перейшов до регулювання розвитку економіки і втручання у складні соціально-економічні процеси суспільства з боку держави.

Ось чому сьогодні слід говорити (а відповідно й діяти) не про повну відмову від планування у загальнодержавному масштабі, а про оптимальне поєднання плану і ринку.

Державне регулювання

Лише в абсолютно стабільній економічній системі будь-який регулюючий вплив може бути відсутнім і в ній діють лише закони саморегуляції. Проте такої ідеальної моделі вільного ринку в світовій практиці поки що не існує. Сучасні промислове розвинуті держави є змішаними суспільствами, в яких взаємодіють ринок, котрий визначає більшість цін і кількість товарів, будучи засобом підвищення ефективності економіки, і система коригування ринку як засіб досягнення оптимально справедливого розподілу доходів через структуру соціального законодавства та програми оподаткування і регулювання грошового обігу. Уряди цих країн впливають на ринок через власність на певні підприємства й управління ними (наприклад, оборонні, паливно-енергетичні, фармацевтичні); уряди регулюють діяльність певних підприємств (атомні станції, телефонні компанії); уряди витрачають кошти на наукові дослідження, освоєння космосу; уряди оподатковують громадян і перерозподіляють доходи на користь малозабезпечених верств населення; уряди запроваджують фіскальну та монетарну політику з метою забезпечення економічного зростання, пом'якшення ділових циклів економіки.

Тобто держава виступає ключовим фактором у створенні економічної сфери, сприятливої для підприємницької діяльності. Але її роль має бути відмінною від тієї, яку владні структури виконували в умовах командно-адміністративної системи. Держава, не втручаючись безпосередньо у діяльність підприємств, повинна управляти ринком і підтримувати його чи стримувати негативні тенденції через відповідні юридичні інститути, систему оподаткування тощо. Держава покликана виконувати функції поєднання приватних І суспільних Інтересів окремих Індивідів та соціальних груп: забезпечення ефективності функціонування ринкової економіки, справедливого розподілу доходів та сприяти макроекономічному зростанню і стабільності економіки. Адже уряд повинен відповідати за ефективність роботи всіх без винятку сфер економіки, незалежно від того, на яких засадах вони функціонують: на чисто ринкових, директивних чи змішаних.

Отже, державне регулювання економіки являє собою систему типових заходів законодавчого, виконавчого і контрольного характеру, які здійснюються відповідними державними органами й громадськими організаціями з метою стабілізації та пристосування існуючої соціально-економічної системи до постійно змінюваних умов. Основними об'єктами державного регулювання економіки є: діловий економічний цикл, господарська структура, умови нагромадження, грошовий обіг, платіжний баланс, ціни, зайнятість, умови конкуренції, наукові дослідження. соціальна політика, підготовка й перепідготовка кадрів, навколишнє середовище, зовнішньоекономічна діяльність.

Для того, щоб виконати комплекс функціональних управлінських дій, суб'єкт управління повинен володіти комплексом повноважень, і зокрема:

1) отримувати від органів держстатистики, місцевих органів управління, окремих підприємств усю необхідну статистичну інформацію, перелік і періодичність якої встановлено чинними нормативно-правовими актами, а також проводити вибіркові економіко-статистичні обстеження;

2) виходити з обгрунтованими пропозиціями щодо пріоритетного виділення державних субсидій, пільг з оподаткування, захисту внутрішнього ринку, квотування виробництва окремих видів продукції.

Досвід економічно розвинутих держав свідчить, що вони регулюють законодавче та економічними методами насамперед ті ланки, де ринкові відносини спрацьовують неефективно. Це передусім - врегулювання проблеми соціального захисту незахищених верств населення, створення додаткових робочих місць, захист національного ринку і виробника. Методом їх вирішення і є державне регулювання.

Не заперечуючи загальної спрямованості державного регулювання -від центру до периферії, від міністерства до кожного суб'єкта ринкової економіки, необхідно, водночас, особливо наголосити на важливості обов'язковості включення механізму зворотного зв'язку. Адже інакше не можна буде подолати диктатний характер державного управління, до якого підштовхують, з одного боку, тягар традицій відцентрове спрямованих дій командно-адміністративного регулювання радянської економіки, а з іншого - вічно існуюча спокуса ієрархічної верхівки жорстко підпорядкувати всю управлінську вертикаль своїм інтересам. Останні ж не завжди і не в усьому адекватно відображають інтереси керованої підсистеми.

Виходом із цієї ситуації повинно стати започаткування інституційної реформи через якнайширше включення згаданого механізму зворотного зв'язку. Його суть не можна звести лише до більш повного взаємообміну інформацією. Адже ринкова суть полягає в тому, що інформація обох потоків (а не лише ієрархічно спрямованого "зверху вниз") повинна мати регулюючий характер, оскільки регулювання здійснюється не тільки, і не стільки через вузьку сферу відносин керівництва. До нього мають бути залучені всі види ресурсів, які складають матеріальну основу виробництва. Отже, йдеться про управління, яке поряд з регулюваням темпів і пропорцій, залучає до сфери свого впливу також якісні характеристики розвитку ресурсної бази виробництва.

Як бачимо, ринок являє собою складну конструкцію, яка не складається сама собою - тут необхідні значні організаторські зусилля, особливо на етапі переходу від тоталітарної до демократичної системи, від командної до ринкової економіки. Досвід країн, що швидкими темпами розвивались у післявоєнний період, продемонструвавши світові "економічне диво", переконливо свідчить про те, шо всі вони моделювались і здійснювалися під керівництвом держави. Саме вона визначала шлях пріоритетним економічним процесам, енергійно в них втручалася, спрямовувала їх течію обраним курсом. Сила цих послідовних дій з боку держави, зрозуміло, не в довільному визначенні завдань і шляхів їх розв'язання, а в твердій опорі на всебічне вивчення економічних реалій та виявлення на цій основі об'єктивно досяжних цілей. Такі констатації дуже корисні не тільки для пізнання практики розвитку окремих країн, а й є орієнтиром для трансформаційного процесу в Україні, який потребує:

-дотримання курсу на економічні реформи та істотне прискорення радикальних ринкових перетворень;

-активного державного втручання в економічний процес як одну з передумов переходу до економічного зростання.

Слід зазначити, що ці вимоги відповідають світовим прогресивним тенденціям щодо формування ефективних стратегій соціально-економічного розвитку. Для прикладу, в червні 1992 р. на міжнародній конференції ООН з проблем майбутнього розвитку цивілізації на рівні глав держав і урядів були сформовані відповідні до цього позиції, а саме:

-людству потрібна нова модель соціально-економічного розвитку, яка повинна опиратися на важелі централізованого регулювання на рівні окремої держави та світової співдружності в цілому;

-нова модель повинна грунтуватися на інтегрованих інтересах суспільства і лише потім на інтересах приватного підприємництва.¹¹

У свою чергу Всесвітній банк і МВФ, узагальнюючи сучасні погляди світової фінансової еліти на еволюцію концепції ефективного управління економікою, висунули гасло дня: "Ефективне управління - могутня економіка". Президент Всесвітнього банку розвитку і реконструкції Джеймс Вульфенсон у виступі на щорічних зборах у Гонконзі у вересні 1997 року підкреслив необхідність підвищення ефективності та якості державного регулювання економіки. Уряд, за його словами, має діяти в двох напрямках: стимулювати та розвивати приватний бізнес; забезпечити громадянам необхідні соціальні гарантії.¹²

Вищесказане дає змогу зробити висновок про те, що сучасна стратегія соціально-економічного розвитку будь-якої країни має бути ринкове орієнтованою з посиленням регулюючих функцій держави в економіці.

Грошово-кредитна та фінансова політика

Характерною ознакою ринкової економіки є високорозвинута і розгалужена фінансово-банківська система. Через неї здійснюється процес акумуляції фінансових ресурсів суспільства та забезпечується найбільш ефективне і раціональне їх використання. А тому в жодній країні фінансова ситема не випущена з-під контролю держави. Грошово-кредитна та фінансова політика є одним з впливових методів, за допомогою якого уряд регулює фінансово-економічні відносини в державі, стимулює виробництво, впроваджує розподільчу та перерозподільчу функцію.

Під фінансами розуміється процес формування доходів юридичних і фізичних осіб та їх використання. Мета цих відносин - створення добробуту окремого громадянина, фірми, регіону, держави в цілому, який досягається через постійне зростання валового національного продукту (ВНП). Функціонування фінансів забезпечується через фінансову систему, яка являє собою сукупність різних форм організації фінансових відносин. Для забезпечення обігу фінансових ресурсів різної цілеспрямованості держава використовує різноманітні фінансові інститути: державні фінанси, фінанси підприємств і організацій та фінансовий ринок.

Фінанси підприємств і організацій - базова підсистема, у якій створюється ВНП і є об'єктом фінансово-господарських відносин, їх характер визначається методом фінансово-господарської діяльності. У ринкових умовах таким методом є комерційний розрахунок. Він являє собою, з одного боку, оперативно-господарську самостійність підприємств, а з іншого - повну їх фінансову відповідальність за кінцевий результат. В основу комерційного розрахунку покладено принцип самоокупності та одержання прибутку. Перехід до ринкових відносин у виробничій сфері . - це насамперед впровадження замість фіктивного господарського розрахунку реального комерційного. У невиробничій сфері - це поступове обмеження бюджетного фінансування за рахунок додаткових джерел фінансування.

Державні фінанси, які забезпечують формування та використання державних доходів, функціонують на основі створення різних централізованих фондів: бюджет, державне соціальне страхування (пенсійний фонд і фонд соціального страхування), майнове та особисте страхування через державні організації, державний кредит, різноманітні фонди цільового призначення (Чорнобильський фонд, фонд соціального захисту населення тощо).

Фінансовий ринок є сферою функціонування різноманітних цінних паперів, які випускаються державою і підприємствами з метою залучення фінансових ресурсів. Він відіграє координуючу роль у регулюванні ринкових відносин, виконуючи функції перерозподілу ресурсів у галузевому і територіальному розрізах. На відміну від інших ланок фінансової системи, такий перерозподіл, по-перше, відбувається у стислі строки, а по-друге, має об'єктивний характер, бо не визначається волею державних структур. Фінансовий ринок відіграє важливу роль у мобілізації тимчасово вільних коштів населення, чим сприяє вирішенню проблем грошового обігу та інфляції, оскільки зменшує тиск на споживчий ринок.

Як ми вже зазначали у попередньому розділі, центральне місце в системі державних фінансів належить бюджету. Він як система економічних розподільних відносин охоплює фактично все суспільство, забезпечуючи виконання державою її головних функцій. Будучи основним централізованим фондом держави, бюджет визначає її фінансовий стан.

Найбільш складним явищем для бюджету є його дефіцит – перевищення видатків над доходами. Джерелами покриття бюджетного дефіциту є державні позички (внутрішні та зовнішні) або емісія паперових грошей.

Економічна наука стверджує, що у ринковій економіці дефіцит бюджету може бути навіть корисним, особливо тоді, коли під час спаду виробництва держава, витрачаючи більше грошей, ніж одержує, забезпечує збільшення попиту, в тому числі через зростання купівельної спроможності громадян. Держава вкладає кошти у виробничу сферу, створюючи передумови для зростання доходів, у тому числі й самої держави, у вигляді додаткового надходження податків. Споживачі починають більше купувати, підприємці - більше продавати. Внаслідок цього зростають обсяги виробництва і скорочується безробіття. Таке дефіцитне фінансування - свого роду державне емісійне кредитування інвестицій.

Водночас, у період піднесення економіки держава не може дозволити собі дефіцит бюджету, бо інакше вона стимулюватиме інфляцію. Таким чином, в окремі роки, з метою регулювання економічної активності, держава може допускати дефіцит бюджету. Саме такий метод розвитку національної економіки використовувався у багатьох країнах, які останнім часом почали наближатися до рівня економічно розвинутих індустріальних країн.

Грошовою називають політику, головна мета якої здійснювати регулювання кредитів, ставок банківського процента і грошової маси. Кредит входить у систему перерозподілу ВНП, однак, на відміну від фінансів, він включає перерозподіл тільки тимчасово вільних засобів і коштів. Залежно від того, хто виступає в ролі кредитора, розрізняють дві форми кредиту: комерційний і банківський.

Банківський процент виконує на кредитному ринку стимулюючу або стримуючу роль, заохочує або, навпаки, зменшує зацікавленість у кредиті. Він формується під впливом попиту на гроші та їх пропозиції. Одним із важливих засобів грошової політики є вплив на форму позичкового процента. При встановленні процента за кредит комерційні банки враховують цілий ряд факторів, які умовно можна розділити на дві групи -зовнішні, що не залежать від комерційного банку, і фактори, які безпосередньо пов'язані з його діяльністю та діяльністю позичальника.

Створення розгалуженої банківської системи надає кредитним відносинам системного і глобального характеру. Кредитування, тобто надання позичок, здійснюється за принципами цілеспрямованості, диференційованості, строковості, платності, забезпеченості позичок, рівноправності сторін у кредитних відносинах.

Кредитна система - це сукупність кредитних установ, які діють у державі. Вона будується на двох рівнях: центральний емісійний банк і комерційні банки та інші кредитні установи. На центральний банк покладаються функції регулювання грошового обігу в країні та діяльності комерційних банків. В Україні ці функції виконує Національний банк, який є провідником політики уряду. Комерційні банки безпосередньо проводять кредитування, ведуть рахунки підприємств, здійснюють їх касове обслуговування. Крім акціонерних комерційних банків, у нашій країні на державних засадах функціонують Ощадний та Експортно-імпортний банки.

В умовах ринкової економіки банки відіграють важливу роль у суспільстві, будучи своєрідним інструментом проведення грошової політики. Тому дуже важливо, яку концепцію (ідею) покладено в її основу. В економічній науці є дві протилежні теорії щодо змісту грошової політики держави - кейсіанська і монетариська.

Кейсіанство обґрунтовує політику регулювання через процентну ставку, яка змінюється завдяки зростанню (скороченню) пропозиції грошей. Збільшення пропозиції називається політикою "дешевих" грошей, скорочення пропозиції - політикою "дорогих" грошей.

Монетаризм обґрунтовує необхідність регулювання державою кількості грошей і через них - можливість впливати на сукупний попит і обсяги валового національного продукту. Прихильники цього напряму визначають граничний обсяг збільшення кількості грошей. Якщо суспільство страждає від інфляції і першість у державній політиці надано антиінфляційним заходам, то монетаристська теорія регулювання є найдоцільнішою.

Як бачимо, банки виступають центрами концентрації та перерозподілу позичкового капіталу, організації його руху й ефективного використання, а також контролю за ним. Концентруючи та перерозподіляючи величезні кошти, вони мають змогу впливати не тільки на поведінку окремих суб'єктів кредитних відносин, а й на вирішальні економічні процеси, на інтереси держави й окремих соціальних верств населення, на стан справ в окремих галузях, сферах економіки та регіонах. Завдяки банкам кредит перетворився на могутню підйомну силу регулювання провідних процесів на макро- і мікроекономічному рівнях.