Тема 4. Міжнародні операції з цінними паперами

Міжнародні операції з цінними паперами. Цінні папери, їх фундоментальні якості та систематизація. Характеристики акцій та облігацій. Похідні цінні папери. Види міжнародних операцій з цінними паперами. Учасники міжнародних операцій з цінними паперами. Фондова біржа.

Основу міжнародного портфельного інвестування складають операції з цінними паперами. Цінний папір — це документ, який засвідчує майнове право чи відношення позики власника документа щодо особи, яка випустила такий документ. Більшість цінних паперів повинні проходити особливу процедуру реєстрації. Вона вимагається для того, щоб подати інвесторам надійну і суттєву інформацію про цінні папери, які відкрито пропонуються. Володіючи такою інформацією, інвестори можуть досить точно оцінити якість своїх інвестицій.

Цінні папери, як і інші складні об’єкти, можна класифікувати за численними ознаками:

— економічна природа (відносини власності — акція; кредитні відносини — облігація, нора, вексель);

— тип права, що реалізуються (грошові вимоги — облігація, вексель; майнові права — акція, закладна, коносамент);

— економічний статус (фондові і комерційні);

— матеріальна форма (обособлені документи, записи на рахунках);

— форма власності (державні і недержавні);

— національна приналежність (національні, іноземні, міжнародні);

— особливості випуску та обігу (за цільовою орієнтацією, обіговістю, доходністю, передачею майнових прав, черговістю задоволення претензій, порядком дотримання терміну погашення тощо).

Важливо акцентувати увагу на неоднаковій інвестиційній значущості тих чи інших цінних паперів. Одні з них (векселі, депозитні сертифікати та інші короткотермінові папери) обертаються на грошовому ринку як замінники грошей для виконання розрахунків за постачання товарів і платежів за різні зобов’язання, епізодично виконуючи також роль засобу для короткотермінового інвестування з метою одержання доходу. Інші цінні папери (акції, облігації, інвестиційні сертифікати та ін.) обертаються на ринку капіталу і служать для фінансування довготермінових інвестицій у виробництво та комерційну діяльність.

У вузькому розумінні до безпосередньо інвестиційних цінних паперів належать ті, що дають право власнику на частину активів емітента, тобто всі види акцій всіх типів емітентів. У широкому розумінні (опосередковано) до інвестиційних можна віднести також окремі види боргових цінних паперів, сертифікатів та похідних (таблиця 1).

Акція — це пайовий цінний папір, що закріплює права його власника на одержання частки прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів і на участь в управлінні цим товариством, а також на частину майна під час його ліквідації. Акція — безстроковий документ і існує стільки, скільки існує акціонерне товариство. Для емітента випуск акцій є джерелом капіталу і його влаштовує те, що він не зобов’язаний повертати інвесторам вкладений ними капітал. Інвестор, який купує акції, також дотримується власних інтересів — одержати дохід і брати участь в управлінні акціонерним товариством (пропорційно купленим акціям). У більшості випадках емісія акцій здійснюється під час заснування акціонерного товариства, тобто формування статутного капіталу, перетворення вже існуючої компанії в акціонерне товариство і додаткової мобілізації капіталу для збільшення існуючого статутного капіталу. Доход від акцій її власник одержує у вигляді дивіденду, отриманого з частого прибутку, після сплати всіх боргів і відрахувань. Дивіденди виплачуються, таким чином, в останню чергу і їх розмір встановлюється рішенням загальних зборів акціонерів. Доходами акціонера є також і збільшення ринкової вартості акції.

Акції бувають іменні і на пред’явника. У першому випадку ім’я власника обов’язково заноситься до книги реєстрації (реєстр), яку веде або сам емітент, або реєстратор чи депозитарій. У другому випадку акції не реєструються і досить фактичного володіння акцією для того, щоб її власник підтвердив, що саме він є акціонером даного акціонерного товариства. Акція на пред’явника, на відміну від іменної, може випускатися тільки у документарній (паперовій) формі. Вона повинна бути обов’язково оплаченою її власником.

Таблиця 1

Систематизація основних видів інвестиційних цінних паперів

За ступенем вільного обігу акції поділяються на відкриті і закриті. Власником відкритої акції може стати будь-який покупець, а закритої — тільки деякий (певної категорії). Випускаються також акції, що не мають взагалі ніякого ходіння на ринку.

Звичайно акції продаються і купуються, але існують і акції, які розподіляються серед акціонерів даної компанії пропорційно раніше одержаним ними акціям. Акція може бути засновницькою, тобто такою, яка розповсюджується лише серед засновників акціонерного товариства і дає їм деякі переваги: додаткову кількість голосів, першочергове право на одержання акцій наступних випусків, вирішальний при прийнятті рішень з питань діяльності компанії.

З численних класифікаційних ознак акцій помітно виділяються декілька основних — фіксованість доходу, участь в управлінні та ін. Відносно цих ознак акції поділяються на звичайні (прості) і привілейовані (преференціальні).

Акція є звичайною, якщо вона засвідчує: а) право власника на участь в управлінні справами акціонерного товариства; б) право на одержання дивідендів, причому не гарантованих і не фіксованих; в) право на певну частину майна, яке залишається після ліквідації акціонерного товариства.

Акція є привілейованою, якщо вона засвідчує: а) право власника на одержання дивідендів, в основному, з фіксованим відсотком, що виплачується незалежно від результатів діяльності акціонерного товариства; б) переважне право (порівняно з власниками звичайних акцій) на першочергове одержання дивідендів і на пріоритетну участь у розподілі майна акціонерного товариства під час його ліквідації (якщо подібний пріоритет передбачений умовами випуску акцій).

Є модифікація привілейованої акції, яка передбачає додаткову участь, а саме: право власника одержувати додаткові дивіденди поверх оголошеної суми у тому випадку, якщо дивіденди зі звичайних акцій перевищують оголошену суму. Тобто, забезпечується участь власників таких привілейованих акцій у розподілі прибутку, що залишається.

Інша модифікація привілейованої акції («привілея, що бере участь») дозволяє її власникові брати безпосередню участь у розподілі надприбутку, тоді як власник будь-якої іншої акції такого права не має.

Ці переваги привілейованих акцій перед простими акціями зрівноважуються тим, що власник привілейованої акції не має права брати участь в управлінні акціонерним товариством. Він не має права голосу на зборах акціонерів, якщо статутом акціонерного товариства це спеціально не передбачено.

Переваги привілейованої акції — «безголосого» цінного паперу — слід розглядати як компенсацію за відсутність права голосу.

Привілейована акція не можуть випускатися на суму, що перевищує 10 відсотків статутного фонду акціонерного товариства.

Привілейовані акції з коректованим дивідендом. Це такий цінний папір, який дозволяє його власникові одержувати щоквартально збільшений дивіденд, збільшення відбиває зміну відсоткових ставок з короткотермінових державних облігацій або позичкового відсотка з банківських кредитів.

Привілейована акція з відстроченим дивідендом. Це цінний папір, котрий випускається тільки для засновників даного акціонерного товариства. Дивіденди по цій акції не виплачуються до того часу, поки за звичайними акціями не буде досягнуто виплати дивідендів за максимально встановленою квотою. Частина прибутку, що залишилася після таких виплат повністю або частково розподіляється між власниками згаданих акцій.

Вельми популярними є два різновиди привілейованих акцій: кумулятивні і конвертовані.

Більшість привілейованих акцій є комулятивними вони мають властивість кумуляції (накопичення) дивідендів, що надає їм підвищену надійність. Правило таке: дивіденди, не виплачені акціонерам протягом деякого періоду не анулюються, а накопичуються і нараховуються власникам привілейованих акцій. Вони одержують дохід в наступному періоді у розмірі накопиченої суми. А от власники некумулятивних привілейованих акцій втрачають свій дохід за будь-який період часу, протягом якого не оголошувалася виплата дивідендів.

Кумулятивні привілеї не тільки підвищують надійність акцій, але й надають їм певну спекулятивність. Справа в тому, що з погіршенням фінансового становища акціонерного товариства заборгованість його перед акціонерами накопичується, а з покращенням — виплата відбувається повністю. Це призводить до того, що зі збільшенням прибутків даного акціонерного товариства зростає попит на його кумулятивні акції, бо заборгованість (так звані «аррії») одержить той, хто матиме ці акції на момент оголошення дивідендів.

Незалежно від кумулятивності, привілейовані акції можуть бути конвертованими (конвертабельними), тобто мати властивість обмінюватися по обговореній ставці на певну кількість звичайних акцій чи облігацій даного емітента. Неконвертовані акції не змінюють свій статус.

Емітент може залишити за собою право відкликання привілейованих акцій, тобто право будь-коли викупити їх за номінальною ціною з компенсаційною надбавкою.

Як бачимо, привілеїв у власників таких цінних паперів немало. Тому не викликає подиву підвищений інтерес на фондовому ринку саме до привілейованих акцій. Наприклад, якщо в США вартість привілейованих акцій в загальній вартості всіх акцій в 1981 р. становила всього 7%, то на 1992 рік цей показник піднявся до 27% і продовжує підвищуватися.

Секрет такого успіху привілейованих акцій пояснюється досить просто. Пільги, що дозволяють одержувати підвищений і стійкий (надійний) дохід, роблять ці акції привабливими для інвесторів. Емітентів привілейовані акції теж влаштовують. Справа в тому, що з одного боку, через пільгові акції емітент одержує капітал у великому розмірі і має можливість розширити виробництво або перепрофілювати його. З іншого боку, цілий ряд обмежень, перш за все перетворення власника безголосих акцій у пасивного акціонера, дозволяє емітенту захищати систему управління підприємством від «сторонніх», не розпилювати статутний фонд, зберегти контрольний пакет акцій. Принцип «дай гроші, візьми привілеї і не втручайся в наші справи» багатьох емітентів влаштовує. А коли обидві сторони задоволені вчинками одна одної, то це значить, що така співпраця є перспективною.

Облігація — це борговий цінний папір, що визначає боргові відносини між власником (володарем, держателем) облігації та емітентом і підтверджує зобов’язання емітента повернути власникові облігації її номінальну вартість в обумовлений термін, а також виплачувати визначений відсоток (винагороду). Відносини між вказаними особами трактуються як позика.

Цінний папір є облігацією, якщо він засвідчує наступне: а) право на одерження у фіксований термін його номінальної вартості або іншого майнового еквівалента; б) право на одержання фіксованого відсотка від номінальної вартості.

Акція та облігація належать до різних видів цінних паперів. Акція — це право на власність, а облігація — право на позику. Власник акції бере участь в управлінні (маються на увазі не привілейовані, а звичайні акції), а власник облігації участі в управлінні не бере. Зате останньому гарантовано стабільний дохід (у вигляді твердої відсоткової винагороди), в той час як дивіденди можуть бути як великими, так і малими (а іноді навіть взагалі не виплачуватися). Акції пов’язані з підвищеним ризиком, хоча, з іншого боку, обіцяють принадливий зиск і тим самим імпонують багатьом інвесторам. Вища якість (надійність) облігації супроводжується нижчим відсотком виплати. Облігації привабливі для обачливого інвестора, особливо тоді, коли він не дуже багатий для того, щоб ризикувати.

До облігації, випущеної в документарній формі, якщо вона не є дисконтною (про дисконт мова піде далі), додається купон, котрий дає власникові право на одержання доходу. Розрізняють номінальну, викупну і курсову (ринкову) вартість облігації. Придбання облігацій може здійснюватися громадянами та юридичними особами за рахунок як власних, так і позикових коштів.

Облігації ще більше, порівняно з акціями, відрізняються різноманітністю видів і модифікаціями. Для групування облігацій і створення різновидів існує безліч класифікаційних ознак, а саме: забезпечення позики, періодичність нарахування доходу, терміни погашення позики, надійність, режим обігу, способи виплати доходу та погашення облігацій і т.д.

Кожен з різновидів облігацій має свої особливості. Наприклад, якщо облігація є цільовою, то обов’язково вказуються товари або послуги, під які вона випускається. Облігація з бонами на підписку дає право її власникові на одержання облігацій того чи емітента під час їх нових випусків, а якщо власник не хоче цього придбання, то він вправі продати бони на ринку як самостійні цінні папери. Облігації з правом дострокового погашення надають це право емітенту, яким він може скористатися, як захоче. Найпопулярнішими різновидностями облігацій є: а) облігації зовнішніх і внутрішніх державних позик; б) облігації місцевих позик; в) облігації підприємств; г) іноземні облігації, наприклад, облігації Міжнародного банку реконструкції і розвитку, Міжнародного валютного фонду.

Одним з видів державних облігацій є казначейські зобов’язання. Рішення про випуск довготермінових і середньотермінових казначейських зобов’язань приймає уряд, а про випуск короткотермінових — Міністерство фінансів. Рішення про випуск місцевих позик приймають органи місцевого самоврядування. Підприємство у більшості випадків має право випускати облігації на суму не більше 30% від розміру свого статутного фонду. У відповідній інформації підприємства вказуються дані про господарську діяльність підприємства та його службових осіб, мета випуску облігацій, терміни повернення коштів у разі відмови від випуску облігацій тощо.

Державні облігації відрізняються високою надійністю. Причина тому — платоспроможність держави, яка має великі фінансові активи.

Облігації випускаються на різні терміни й умовно поділяються на короткотермінові (до 3 років), середньотермінові (від 3 до 7 років) і довготермінові (від 7 до 30 років). Наприклад, казначейські зобов’язання випускаються на термін до 1-го року, від 1-го до 5-ти років або від 5-ти до 10-ти років. Існують також безтермінові облігації, під час випуску яких не вказується термін погашення. Облігації можуть не друкуватися у вигляді окремих документів, а відбиватися у боргових книгах («касові» облігації). За іменними (зареєстрованими) облігаціями виплати здійснюються безпосередньо їх власником. До облігацій на пред’явника додаються відривні купони для одержання виплат на кожну дату платежу.

Одні облігації мають вільний обіг, інші — обмежений. Купуючи останні, інвестор приймає зобов’язання залишатися їх власником протягом певного часу. Обмежуються ціни або коло суб’єктів торгівлі. Але є і такі облігації, котрі взагалі не підлягають обігові: вони не можуть ні продаватися, ні обмінюватися або використовуватися як застава.

Про заставу слід сказати докладніше. Облігація є забезпеченою, якщо емітент гарантує виконання своїх зобов’язань як щодо повернення основної суми боргу, так і виплати процентів з нього. Застосовуються різні види застави: майно, фондові цінності, доходи від майбутніх проектів, майбутні податкові надходження та ін. Облігації із заставою майна розділяються на першозакладні і загальнозакладні. Перші створюють борг, який емітент виплачує в першу чергу, а другі — дохід, який виплачується після розрахунків з власниками першозакладних облігацій. Якщо облігація видається під заставу нерухомого майна, то вона називається іпотечною. Облігації із заставою фінансових активів забезпечуються цінними паперами інших компаній, які знаходяться у власності емітента, в тому числі, його філіалів або дочірньої фірми. До цього виду застави належать також цінні папери, які зберігаються у даного емітента на умовах трасту. Застава у вигляді майбутніх доходів від інвестованих проектів властива в основному місцевим облігаціям: вони погашаються, зокрема, за рахунок орендних платежів, комісійних зборів і мита, майбутніх податкових надходжень.

Якщо виконання зобов’язань по облігаціях забезпечується не самим емітентом, а іншою юридичною особою, то така облігація називається гарантованою. Рейтинг облігацій цього виду зумовлюється фінансовою вагомістю компанії-гаранта. Предметом гарантій може бути частина виплат: або лише відсотки, або лише сума позики.

За так званими реорганізаційними облігаціями емітент відповідає перед інвесторами тільки по капітальній сумі позики. Щодо виплат відсотків, то їх розмір залежить від доходів емітента.

Надійність одного й того ж емітента на різних ринках звичайно котується по-різному, тому деякі емітенти випускають так звані своп-облігації, під час випуску яких умови виплати доходу і погашення пов’язують з умовами обміну валют (своп-угода).

Існують цінні папери, які називаються облігаціями з поверненням. Це облігації з достроковим відкликанням. Емітент має право відкликати їх раніше терміну погашення й викупити за ціною трохи вищою за номінальну. Відкликавши їх, емітент може випустити нові облігації, але вже з новою ставкою і терміном погашення. Причиною відкликання облігацій звичайно є зниження відсоткових ставок порівняно з тими, під які випускались облігації, а також зміни терміну погашення боргу.

Різновидом облігацій з поверненням є облігації відкладеного фонду. Це такі облігації, котрі викупляються емітентом на кошти, які щорічно відкладаються ним з прибутку для погашення частини або навіть всього боргу. Вигода для емітента в тому, що частина позики оплачується достроково і тому на дату погашення потреба в грошових коштах буде не дуже велика. Емітент зобов’язаний завчасно попередити інвестора про відкликання облігацій і дати обіцянку викупити їх за ціною вищою номінальної. При цьому облігації викупаються не тільки раніше, але й без виплати винагороди.

Крім відкладеного фонду емітент може створити викупний фонд, що використовується для придбання на фондовому ринку облігацій у тих випадках, коли викуп можна виконати за раніше встановленою ціною або нижчою за неї. Дозволяється створювати обидва фонди одночасно або послідовно.

Практика знає облігації з розширенням та облігації із звуженням. Перші випускаються на певний термін і дають можливість власникові обміняти їх в момент викупу на довгострокові зобов’язання того ж достоїнства. Облігації із звуженням (так звані рекретивні облігації) мають зворотну дію: випущені на довший термін, вони можуть погашатися значно раніше. Не важко побачити, що облігації з розширенням більше влаштовують емітента, а облігації із звуженням — інвестора.

Облігації можуть бути конвертованими (конверсійними), якщо в умовах їх випуску обумовлена можливість обмінювати їх на прості або привілейовані акції, які випускає даний емітент. Обмін відбувається протягом строку позики. Звичайно, власник таких облігацій обмінює їх лише тоді, коли дивіденди з акцій будуть вищими, ніж відсотки з облігацій (така ознака властива єврооблігаціям). Конверсія дає можливість емітенту знизити ставку відсотка, а інвестору — впевнитися у підвищеній надійності облігації та заручитися перспективою зростання власного капіталу вже у формі дивідендів.

Правилами фондового ринку можуть передбачатися модифікації процесу конверсії. Наприклад, грошовий дохід з конвертованих облігацій може не виплачуватися, а замість нього їх власникам безплатно видаються нові цінні папери. При цьому номінальна вартість облігації наступного випуску збільшується на величину доходу з конвертованої облігації, а відсоток залишається незмінним.

Нормативними положеннями можна передбачити порядок, за яким власник облігації не може продати право на придбання акцій за певною ціною окремо від облігацій. Можна передбачити додаткову плату за обмін цінних паперів. Для інвестора вельми привабливі так звані відшкодовувальні облігації, які він може в зручний момент обміняти на готівку.

Виходячи із способу погашення, облігації класифікуються на серійні, котрі погашаються послідовно за серіями через певні проміжки часу, і ординарні, що викуповуються емітентом в установлену дату. Відомі також облігації з правом дострокового погашення, під час випуску яких емітент повідомляє всі відомості, що супроводжують випуск термінових облігацій, але при цьому резервує за собою право на дострокове погашення боргу. Необхідно відмітити, що таке резервування не повинно бути безмежним у часі: емітент зобов’язаний повідомити, після закінчення якого терміну він може скористатися вказаним правом.

Серійні облігації можуть погашатися або одноразово, або за групами і розрядами, а також викупом партій облігацій на біржі. Для країни з підвищеною інфляцією доцільно випускати індексовані облігації, курс погашення яких рано чи пізно зміниться.

Облігації вважаються погашеними, якщо здійснено виплату інвесторам відсотків за останній період і номінальної вартості облігацій. Випускаються також «вічні» облігації, які не передбачають зобов’язань емітента з погашення.

Під час розгляду питання про виплати з облігацій потрібно з’ясувати, по-перше, за якою ставкою здійснюється виплата, по-друге, у якому вигляді і, по-третє, коли відбувається виплата.

Ставка облігацій може бути не тільки твердою (фіксованою), але й змінною (плаваючою). Фіксована купонна ставка використовується для періодичної виплати доходів у вигляді відсотків (такі облігації можуть достроково відкликатися емітентом). Облігація з плаваючою купонною ставкою, яка залежить від кон’юнктури на ринку, є цінним папером із зростаючою купонною ставкою, яка служить стабілізуючим елементом в умовах інфляції. Облігації з мінікупоном — перехідна форма від купонної до безкупонної облігації, котра має порівняно невелику відсоткову ставку за купоном і мінімальну знижку (дисконт). Не винятком є виплата доходу за змішаною формою: частина терміну (наприклад, перші два-три роки) відсоток з облігації виплачується за фіксованою ставкою, решта часу — за плаваючою.

Терміни виплат з відсотків вказуються в умовах випуску облігацій. Наприклад, за середньостроковими облігаціями терміном від одного до п’яти років (так звані «ноти») відсотки виплачуються раз на півроку. Відома облігація під назвою «дохідна». За нею емітент зобов’язується виплатити суму боргу, а щодо відсотків, то вони виплачуються лише тоді, коли емітент одержує дохід, розмір якого дає йому можливість робити виплату. У деяких випадках сума накопичених, але невиплачених відсотків, може виставлятися як вимога до емітента з настанням терміну погашення облігації. Це кумулятивні облігації, дохід з яких накопичується на момент викупу і виплачується одночасно з погашенням.

Вельми розповсюдженим є спосіб позички через безвідсоткові (але не бездохідні!) облігації, які реалізуються зі знижкою (проти номіналу), а погашаються за номінальною ціною, створюючи тим самим дохід інвестора. Такі облігації належать до дисконтних цінних паперів. Дисконт — це різниця між номінальною вартістю цінного папера та його ринковою (курсовою) ціною. За такою дисконтною облігацією (до неї належать облігації з нульовим купоном) інвестор одержує дохід тільки під час викупу облігацій один раз, а не щорічно, але може не сплачувати податок на дохід від облігацій (за відповідними законодавчими нормами). Дисконтні облігації належать до ризикових, але привабливих, бо передбачають одержання великого доходу.

Облігації місцевих позик, що випускаються місцевими органами влади, іноді називають муніципальними.

Муніципальні облігації привабливі для всіх учасників їх обігу: емітенти одержують позикові кошти для здійснення місцевих програм і проектів, в результаті чого їм немає необхідності збільшувати місцеві податки для забезпечення збільшення витрат з місцевого бюджету або ж просити дотації з центру; інвестори теж мають зиск, тому що одержують у власність надійні цінні папери, які дають хоча й невеликий, але стабільний дохід; населення регіону одержує важливі для нього об’єкти у галузях виробництва, торгівлі й обслуговування, не підлягаючи при цьому обкладанню підвищеними податками.

Показовим є те, що у минулому десятилітті в США обсяг випуску облігацій муніципальної позики зріс більш, ніж на 70% і наблизився до обсягу випуску облігацій федерального уряду. Такі цінні папери випускають не тільки муніципалітети, але й різні місцеві адміністративні та господарські структури — від штатів і міст до шкільних районів та органів управління платними дорогами.

Популярність облігацій підтверджується цифрами. Якщо світове фінансове багатство взяти за 100%, то готівка складе 14, акції — 40, а облігації — 46%.

Однак, навіть у такого цінного папера, як облігація, є слабке місце. Справа в тому, що купонна ставка являє собою періодичну виплату відсотків і не враховує інфляційні процеси. Але й цей недолік можна нейтралізувати, якщо поряд з виплатою доходів у вигляді фіксованого відсотка виплачувати дивіденди. Крім того, власникові корпоративних облігацій можна надати право на частину майна акціонерного товариства під час його ліквідації.

Тому не випадково в кінці 70-х років на світовому фондовому ринку одержали розповсюдження облігації з плаваючою відсотковою ставкою, яка змінюється разом зі зміною дохідності облігації та позичкового відсотка. Поряд з цим стали застосовуватися облігації з індексованим відсотком, який прив’язується вже не до позичкового відсотка, а до індексу цін на певні товари: змінюється рівень цін на товари і, як наслідок, змінюється відсоток з облігацій. У 80-х роках почали застосовувати змішані (гібридні) облігації. Їх суть у тому, що з досягненням певного рівня плаваючої ставки, вона заморожується, в результаті чого облігації починають давати фіксований дохід.

Отже, розвиток міжнародної системи облігацій бачиться у розширенні сукупності їх властивостей, у створенні нових видів і різновидностей облігацій стосовно вимог фондового ринку, економічної ситуації, яка складається в економіці, та інтересів учасників купівлі-продажу облігацій. В цілому облігації, як і акції, є важливим джерелом інвестування, хоча інвестиційна значущість цих цінних паперів неоднакова, що ілюструє таблиця 2.17.

Таблиця 2.17

Ключові інвестиційні характеристики акцій і облігацій

Свою специфіку мають сертифікати — глобальні, інвестиційні та компенсаційні.

Цінні папери, які фіксують проміжні права партнерів під час укладання угоди, називають похідними. Вони не дають їх власникові ні права власності, ні права на одержання доходу, але засвідчують право на купівлю або продаж в майбутньому цінних паперів того чи іншого виду (частіше акцій). Відповідні термінові угоди бувають тверді й умовні. Перші — обов’язкові до виконання, а другі надають одній із сторін угоди право виконати або не виконати її. До твердих належать форвардні й ф’ючерсні угоди, а до умовних — опціонні угоди.

У практиці ринку термінових угод вживається ряд спеціальних термінів. Так, коли особа купує контракт, то говорять, що вона відкриває (або займає) довгу позицію. Навпаки, особа, яка продає контракт, займає (або відкриває) коротку позицію. Якщо інвестор купив (або продав) контракт, то він може потім закрити свою позицію за допомогою продажу (або купівлі) його. Угода, що закриває відкриту позицію, називається офсетною (протилежна дія), тобто протилежною щодо початкової угоди. Довгий контракт означає купівлю контракту, а короткий — продаж контракту.

Форвардний контракт являє собою угоду між контрагентами про майбутнє постачання предмету контракту (активу). Форвардний контракт укладається поза фондовою біржею. Умови договору обумовлюються на момент укладення контракту, а його виконання здійснюється у відповідності з цими умовами в зазначений термін. Форвардний контракт укладається звичайно для здійснення реального продажу або купівлі відповідного активу і має за мету страхування постачальника або покупця від можливої несприятливої для нього зміни на ринку.

Угоди, які ставлять метою негайне постачання активу, називаються касовими або спотовими («спот», означає «наявний»), а ринок таких угод –касовим або спотовим. Ціна, що виникає в результаті укладення касових (спотових) угод, називається відповідно касовою або спотовою.

Форвардний контракт може укладатися не тільки для страхування (хеджування) від можливих збитків, але й для гри на різниці ринкової (курсової) вартості активів. При цьому особа, яка відкриває довгу позицію (купує контракт), розраховує на майбутнє зростання ціни активу, а особа, яка займає коротку позицію (та, що продає контракт), розраховує на зниження ціни активу. Саме протилежність прогнозів сторін є основою для укладення такого контракту.

Форвардний контракт — це угода, що укладається, як було сказано, за межами фондової біржі, тому він не є стандартним, тобто склад його умов може бути довільним, а самі умови не контрольованими. Ця обставина звужує вторинний ринок форвардних контрактів, так як важко знайти третю особу, інтереси якої точно відповідали б умовам форвардного контракту. Ліквідувати свою позицію за форвардним контрактом одна зі сторін, як правило, має право лише за згодою іншої сторони.

Ф’ючерсний контракт нагадує форвардний, але в той же час відрізняється від нього. Найсуттєвіша відмінність полягає в тому, що ф’ючерсний контракт укладається лише на фондовій біржі і є стандартним за складом умов і процедур виконання. Біржа розроблює стандартні умови для кожного виду активу. Тому ф’ючерсні контракти є ліквідними і для них існує широкий вторинний ринок. Цим ф’ючерсний контракт, порівняно з форвардним, надає своєму власникові суттєву перевагу. Однак, необхідно визнати, що стандартний характер контракту інколи буває незручним для учасників ринку, які бажають постачати актив в іншому обсязі, в іншому місті і в інший час, ніж це передбачено ф’ючерсом. І все ж, частіше віддають перевагу ф’ючерсному контрактові. Адже його виконання гарантується розрахунковою палатою біржі, і тому інвесторам немає потреби з’ясовувати фінансове становище контрагента. Після укладення і реєстрації ф’ючерсного контракту посередником між продавцем і покупцем стає розрахункова палата біржі. Для покупця палата є продавцем, а для продавця — покупцем. Механізм таких взаємовідносин вже досить відпрацьований. Коли в учасника контракту з’являється бажання здійснити або прийняти поставку, то він не ліквідовує свою позицію до дня поставки і в установленому порядку інформує палату про готовність виконати свої зобов’язання за даним контрактом. У цьому випадку розрахункова палата вибирає особу з протилежною позицією, котра не закрита за допомогою офсетної угоди, і повідомляє учасника контракту про необхідність здійснити або прийняти актив, що вимагається контрактом.

Укладення ф’ючерсного контракту не вимагає від інвестора негайних витрат за контрактом (за винятком комісійних). Але під час укладення контракту розрахункова палата пред’являє певні вимоги до учасників. З відкриттям позиції інвестор (як з довгою, так і з короткою позиціями) зобов’язаний внести на рахунок брокерської компанії певну суму грошей як заставу. Ця застава називається маржею. Мінімальний розмір маржі встановлюється розрахунковою палатою на підставі обліку максимальних денних відхилень ціни активу, що лежить в основі контракту, за минулі періоди. Розрахункова палата встановлює також нижній рівень маржі. Якщо за форвардним контрактом виграші і втрати реалізуються тільки після закінчення терміну контракту, то за ф’ючерсним — розрахункова палата біржі робить в кінці кожного торгового дня перерахунок позицій інвесторів і переказує суму виграшу з рахунка тієї сторони, що програла, на рахунок тієї, що виграла. Дана сума грошей називається варіаційною (змінною) маржею. Коли на маржевому рахунку інвестора накопичуєтся сума більша встановленого палатою нижнього рівня маржі, то він може скористатися цим надлишком, знявши його з рахунка. Якщо сума вкладника на рахунку опускається нижче встановленого мінімуму, брокер сповіщає клієнта про необхідність внесення додаткових коштів. У випадку, коли інвестор не вносить суму, що вимагається, брокер може ліквідувати його позицію, здійснивши офсетну операцію. Для того, щоб не допускати надмірної спекуляції на ф’ючерсних контрактах і забезпечити систему гарантування виконання операцій, біржа встановлює для кожного виду контракту ліміт відхилення ф’ючерсної ціни поточного дня від ціни котування попереднього дня. Для обмеження спекулятивної активності фондова біржа встановлює також так званий позиційний ліміт у вигляді обмеження загальної кількості контрактів з врахуванням закінчення їх термінів, які має право тримати відкритим один інвестор.

Ціна, що фіксується під час укладення ф’ючерсного контракту, називається ф’ючерсною і відображає очікування інвесторів щодо майбутньої спотової ціни активу на ринку. На момент укладення контракту ф’ючерсна ціна може бути вищою (контанко) або нижчою (бекуордейшн) за спотову. До моменту закінчення терміну контракту ф’ючерсна ціна повинна стати рівною ціні спот, інакше з'являється можливість виконати арбітражну операцію: якщо ф’ючерсна ціна вища за спотову, то арбітражер продасть контракт і купить актив, за протилежної ситуації він продасть актив і купить контракт.

У випадках, коли інвестор не сумнівається у прогнозах щодо розвитку ситуації на фондовому ринку, він надає перевагу укладенню ф’ючерсного контракту. Але ф’ючерсний контракт вимагає обов’язкового виконання операції і, якщо прогноз помилковий, інвестор може зазнати втрат. Для зменшення фінансового ризику інвестор звертається до опціонних контрактів (опціонів).

Слово «опціон» означає «вибір». Право вибору надається покупцеві опціону. Володар опціону має право на здійснення операції з цінними паперами, але він не зобов’язаний цю операцію виконувати. Так як і ф’ючерс, опціон є стандартизованою угодою. У ньому вказується кількість активів, ціна виконання контракту і дата здійснення операції.

Опціони бувають різними за своїми ознаками. Такими ознаками, в першу чергу, є тип опціону і позиція учасників угоди. Існують два типи опціону:

· опціон колл, тобто опціон на купівлю (опціон покупця);

· опціон пут, тобто опціон на продаж (опціон продавця).

Той, хто продає опціон, надає право вибору тому, хто цей опціон купує. Купуючи опціон колл, покупець набуває права купити у продавця опціону актив у встановленні терміни за ціною виконання або ж відмовитися від купівлі. Купуючи опціон пут, покупець набуває права продати продавцю опціону актив у встановленні терміни за ціною виконання або ж відмовитися від такого продажу.

Існують дві позиції по опціону: довга (позиція покупця опціону) і коротка (позиція продавця опціону). Сполучення типів і позицій створюють чотири види опціонів:

· довгий колл;

· короткий колл;

· довгий пут;

· короткий пут.

Отже, кожна особа, в принципі, може стати:

· покупцем опціону на купівлю;

· покупцем опціону на продаж;

· продавцем опціону на купівлю;

· продавцем опціону на продаж.

Взаємовідносини між учасниками опціонної операції мають два особливі етапи: момент укладення угоди і момент її виконання. Під час купівлі-продажу опціону (на першому етапі) продавець виписує опціон (продавця інколи називають «надписантом») і передає його покупцеві, одержуючи замість нього винагороду у вигляді премії (свого роду комісійні). Покупець опціону розглядає премію як плату за визначення права вибору (здійснювати угоду чи ні). Премія є компенсацією за ризик, що виникає під час купівлі-продажу цінних паперів. Отримана продавцем опціону премія залишається у нього незалежно від того, яке рішення прийме покупець — виконувати угоду чи ні. Отже, купівля-продаж опціону (на першому етапі) є не купівлею-продажем акцій активу, а передачею права покупцеві на здійснення в майбутньому (на другому етапі) купівлі або продажу цього активу.

Покупець опціону колл має гроші, а продавець опціону колл має актив. І навпаки, покупець опціону пут має актив, а продавець опціону пут має гроші. Опціон колл передбачає купівлю активу покупцем опціону, а опціон пут — купівлю активу продавцем опціону. Тобто, напрями руху активу в опціонах колл і пут протилежні, тоді як напрями руху опціонів однакові (від продавця опціону до його покупця).

Під час укладання контракту на опціон колл покупець опціону залишається покупцем активу, а продавець опціону залишається продавцем активу. Іншими словами, одна сторона двічі є покупцем, а інша — двічі продавцем.

Навпаки, якщо укладається контракт на продаж активу, тобто опціон пут, то відбувається метаморфоза: покупець опціону на етапі виконання угоди стає продавцем активу, а продавець опціону — покупцем.

Покупець опціону (колл чи пут) може відмовитися на другому етапі від виконання операції, в той час як продавець не може відмовитися від виконання зобов’язань (якщо їх виконання вимагатиме покупець опціону). Продавець добровільно поставив себе у залежність від вибору покупця опціону, одержавши за це певну премію від покупця. Покупець опціону може продати опціон третій особі, не питаючи для цього згоди продавця опціону, якому після такого продажу доведеться виконувати умови контракту вже щодо нового власника опціону. Контракт на опціон є цінним папером, який може бути в обігу, як і акція чи облігація.

Отже, існують чотири види опціонних операцій, які вважаються простими опціонними стратегіями: купівля коллу, продаж коллу, купівля путу, продаж путу. Розглянемо кожний з них.

Купівля коллу. Допустимо, що інвестор придбав опціон колл на деяку кількість акцій ціною 100 грн., заплативши премію 10 грн. Якщо ринкова ціна акцій буде нижчою ціни виконання, наприклад 85 грн., то покупцеві немає сенсу купувати акції 100 грн., коли він може на ринку купити їх за 85 грн., покривши тим самим витрати на премію і маючи економію 5 грн. Коли ж ринкова ціна буде вищою ціни виконання операції, наприклад на рівні 105 грн., то покупець опціону колл виконає операцію з метою скорочення втрат з премії (його втрати з премії скоротяться на 5 грн.: –105 – 110 = –5). Якщо ринкова ціна буде рівною ціні виконання плюс заплачена премія (110 грн.), то виконання операції дозволить покупцеві опціону покрити витрати з премії, але прибутку він не одержить. Нарешті, якщо ринкова ціна складатиме 115 грн., то прибуток покупця опціону колл становитиме: 115 – 110 = 5 (грн.)

Продаж коллу. Тепер поглянемо на ситуацію з позицій продавця опціону колл, що одержав премію 10 грн. за продаж опціону за ціною виконання 100 грн. за певну кількість акцій. Виписуючи і продаючи опціон колл, продавець очікує зниження курсу активу (на противагу покупцю опціону). Якщо ринкова ціна буде 85 грн., тоді після відмови покупця опціону виконати операцію (про це йшла мова вище) прибуток продавця опціону колл становитиме 10 грн. (розмір премії). За ринковою ціною 105 грн. покупець відігрує, як уже говорилося, 5 грн. Скільки ж залишається у продавця опціону? За такої ситуації продавець опціону втрачає частину прибутку: адже він зміг би не продавати акції за контрактом за 100 грн., а продати на їх ринку за 105 грн. З перевищенням ринкової ціни акцій рубежу 110 грн. втрати продавця у вигляді втраченого прибутку будуть рости (в міру зростання ринкової ціни).

Купівля путу. Припустимо, що покупець придбав опціон пут: право на продаж деякої кількості акцій ціною 100 грн., заплативши 10 грн. премії. Купуючи опціон пут, покупець очікує зниження ціни акції. Нехай ринкова ціна акції рівна 85 грн. У цьому випадку покупцеві опціону пут (він же є продавцем акцій) краще продати свої акції продавцю опціону пут (він же є покупцем акцій) ціною 100 грн., ніж відмовитися від операції і продати акції на ринку за 85 грн. Різниця істотна: 100 – 85 = 15 (грн.) доходу. Правда, ця цифра є валовим доходом, тобто без урахування затрат покупця опціону (у вигляді премії 10 грн.) на його купівлю. З урахуванням цих затрат покупець має чистий дохід 15 – 10 = 5 (грн.). Природно, з таким рівнем ринкової ціни покупець опціону пут реалізує своє право на продаж акцій за 100 грн. своєму контрагенту за опціонним договором.

Тепер допустимо, що ринкова ціна рівна 90 грн. У цьому випадку покупцеві опціону пут також немає сенсу відмовлятися від його реалізації. Знову ж таки вигідніше продати акції за 100 грн., ніж продати їх на ринку за 90 грн. Різниця в цінах повністю покриє витрати на виплачену премію. Звичайно, з таким валовим доходом чистий дохід буде нульовим.

З ринковою ціною акцій рівною 95 грн. теж немає сенсу відмовлятися від реалізації опціону, адже краще продати акції за 100 грн. за опціонним контрактом, ніж продати їх по 95 грн. на ринку. Валовий дохід складе 100 – 95 = 5 (грн.) і покриє частину затрат на виплачену премію. Отже, покупець опціону пут з такою ціною зазнає втрат, але не 10 грн., а лише 5 грн.

Допустимо, що ринкова ціна 100 грн. Це означає, що для покупця опціону пут байдуже — реалізовувати опціон чи не реалізовувати, так як немає різниці в цінах за контрактом і на ринку. Валовий дохід буде нульовим, а замість чистого доходу буде збиток у розмірі виплаченої премії (10 грн.).

Нарешті, нехай ринкова ціна знаходиться на рівні 105 грн., тобто вона на 5 грн. вища за контрактну. У цьому випадку покупцеві опціону пут немає сенсу виконувати його і продавати акції своєму контрагенту за 100 грн. Адже він зможе продати їх на ринку по 105грн. Правда, при цьому є втрати –виплачена премія.

Продаж путу. Продавець опціону пут одержав від покупця премію в розмірі 10 грн. за продаж опціону. Ціна виконання контракту 100 грн. Виписуючи і продаючи опціон пут, продавець очікує підвищення ринкової ціни акцій. З ринковою ціною на рівні ціни виконання і вище дохід продавця буде 10 грн. В інтервалі ціни від 90 до 100 грн. дохід продавця опціону пут зменшується (пропорційно зниженню втрат покупця опціону пут). Нижче 90 грн. відбувається збільшення розміру втраченого доходу (пропорційно зростанню реального доходу покупця опціону).

Як бачимо, існує набір способів для страхування цінних паперів і для досягнення виграшу. Вибір потрібного способу пов’язаний з вибором типу опціону і позиції учасника операції.

Якщо особа розраховує на підвищення ринкової ціни акції, то вона повинна або купувати опціон колл, або продавати опціон пут. Коли ж особа розраховує на зниження ринкової ціни акції, то вона повинна або купувати опціон пут, або продавати опціон колл. Таким є одне з основних правил ринку цінних паперів, в тому числі опціонів.

Довга позиція обмежує втрати і не обмежує прибутки, а коротка позиція, навпаки, обмежує прибутки і не обмежує втрат. При опціоні колл зміни результатів операції (прибутків чи збитків) відбуваються з підвищенням ціни акцій, а при опціоні пут — з її зниженням.

Це чотири прості стратегії опціонного ринку. Складних же стратегій опціонного ринку нараховується на порядок більше і побудовані вони на комбінаціях двох і більше опціонів в одній операції. Коли комбінація будується на сполученні двох і більше опціонів, то ціни і терміни по них можуть бути або однаковими, або різними. Можливі такі чотири сполучення:

· однакові ціни й однакові терміни;

· різні ціни й різні терміни;

· однакові ціни й різні терміни;

· різні ціни й однакові терміни.

Існують комбінації, в які включені два колли і один пут, і є комбінації, в які включені один колл і два пути. Особа, що визначає свою стратегію на ринку опціонів, може займати або довгу, або коротку позицію, або ту й іншу одночасно (в одній операції). За приклад розглянемо кілька найпопулярніших комбінацій опціонних операцій.

До цього мова йшла про те, що один з учасників опціонного контракту робить розрахунок на підвищення ринкової ціни акції, а інший — на її зниження. Інша справа — композиція з двох опціонів. Один з її учасників робить ставку на відносну стабільність ціни, а інший — на суттєву її зміну, причому в будь-яку сторону. Така комбінація зветься стеллажем або стредл. Покупець стеллажа почергово приймає рішення то з опціону колл, то з опціону пут, які він купує за дві премії — залежно від того, що йому вигідніше. А вигідні йому значні зміни. Продавець стеллажа розраховує на стабільність.

Під час виконання комбінації стрендл ціна виконання з обох опціонів різна: ціна опціону колл вища за ціну виконання опціону пут. З цієї причини створюється ціновий інтервал втрат для покупця і такий же за розміром інтервал доходу для продавця.

Комбінація стреп складається з одного опціону пут і двох опціонів колл. Якщо при цьому ціни однакові, то ступінь зміни опціону колл і опціону пут не однакова (адже опціонів колл два). Комбінація стрип складаєтся з одного опціону колл і двох опціонів пут. Покупець опціонів вдається до стрепу, якщо передбачає підвищення ціни акцій, а до стрипу — навпаки, розрахунок будується на можливе зниження ціни акцій.

Комбінація спред характеризується наявністю в одній операції однотипних опціонів — або два опціони колл, або два опціони пут. Ця комбінація має ряд різновидностей залежно від ціни й терміну. Одні комбінації мають різні дати закінчення контракту, інші — різні ціни виконання, а треті — одночасно різні дати закінчення і різні ціни виконання. Назвемо деякі різновидності комбінації спред, а саме:

· сполучення короткого опціону пут з нижчою ціною виконання і довгого опціону колл з вищою ціною виконання. Передбачення — зниження ціни. Мета — одержання прибутку в інтервалі між цінами виконання;

· сполучення довгого опціону пут з нижчою ціною і короткого опціону колл з вищою ціною. Передбачення — зниження ціни. Мета — одержання прибутку в інтервалі цін;

· сполучення купівлі й продажу опціонів колл або опціонів пут з однією й тією ж датою закінчення за умови, що довгі опціони мають нижчу ціну виконання, а короткі опціони — вищу. Якщо інвестор орієнтується на підвищення ціни, то він використовує опціони колл, в іншому випадку — його дія зворотна;

· сполучення купівлі й продажу опціонів колл або опціонів пут з однією й тією ж датою виконання за умови, що кількість опціонів, які продаються, більша за кількість тих, що купуються. Опціони колл, що продаються, мають вищу ціну виконання, а ті, що купуються — нижчу. Відносно опціонів пут — все навпаки. Передбачення — незмінність ціни акцій;

· сполучення опціонів колл або опціонів пут з однаковою датою закінчення контрактів, але з трьома різними цінами виконання. Якщо використовуються опціони колл, то композиція будується через придбання одного опціону з нижчою ціною, другого опціону з вищою ціною і продажу цих двох опціонів за ціною, яка знаходиться між двома названими цінами виконання. Передбачення — незначне коливання ціни акцій;

· сполучення купівлі опціону колл з нижчою ціною виконання, продажу двох опціонів колл з вищими, але відмінними одна від одної цінами виконання і купівлі опціону колл з ще вищою ціною виконання. Дана комбінація знижує ризик втрат за значної зміни ціни акцій, однак обмежує величину доходу у разі невеликих змін.

Прикладом різних модифікацій може бути також спред, який передбачає різні ціни виконання і різні дати закінчення. Оперуючи фактором часу, можна одержати складніші комбінації, зокрема, продаж короткотермінового коллу (або путу) з одночасною купівлею довготермінового коллу (або путу) з однаковою ціною виконання. В усіх випадках комбінація спред фіксує розрив, що створюється між кращою ціною продавця (мінімальною ціною) і кращою ціною покупця (максимальною ціною) на даний цінний папір.

Цікавими є й інші комбінації: продаж акцій і купівля одного опціону колл; купівля акцій та одного опціону пут; продаж акцій і одного опціону пут. Такі комбінації називаються синтетичними.

Ще одна група синтетичних комбінацій створюється з включенням в операцію не одного, а зразу двох опціонів. У такому випадку ми маємо: купівлю акцій і продаж двох опціонів колл; купівлю акцій і двох опціонів пут; продаж акцій і купівлю двох опціонів колл; продаж акцій і двох опціонів пут. Кожний з методів синтетичних комбінацій дозволяє одержувати результативну позицію, яка краще інших комбінацій відповідатиме інтересам інвестора.

Великі можливості відкриваються навіть у такій відносно простій синтетичній комбінації, яка полягає у купівлі акцій з одночасним продажем одного опціону колл. Ця комбінація доступна для широкого застосування.

Використовуючи можливості опціонів створювати різні комбінації, інвестор (в особі покупця або продавця опціонів) має сприятливі умови для маневрування на фондовому ринку, виконуючи частину важливих функцій суб’єктів цього ринку.

Специфічне місце серед біржових фондових операцій займає своп — угода між двома контрагентами про обмін у майбутньому платежів відповідно до визначених у контракті умов.

Розглянемо три типи свопів — відсотковий, валютний та своп на активи.

Відсотковий своп являє собою обмін боргового зобов’язання з фіксованою відсотковою ставкою на зобов’язання з плаваючою ставкою. Особи, що беруть участь у свопі, обмінюються тільки відсотковими платежами, але не номіналами. Платежі здійснюються єдиною валютою. За умовами свопу сторони зобов’язуються обмінюватися платежами протягом ряду років. Звичайно період дії угоди про своп коливається від 2-х до 15-ти років. Одна сторона виплачує суми за твердою відсотковою ставкою від номіналу, зафіксованого в контракті, а інша сторона — суми з плаваючою ставкою від даного номіналу. Плаваючою ставкою у свопах часто є ставка LIBOR. LIBOR — це відсоткова ставка Міжбанківського лондонського ринку на надання коштів у євровалюті. Вона є плаваючою і переглядається зі зміною економічних умов. LIBOR виступає довідковою плаваючою ставкою при запозиченнях на міжнародних фінансових ринках.

Особу, яка здійснює фіксовані виплати по свопу, звичайно називають покупцем свопу, а особу, котра здійснює платежі за плаваючою ставкою, - продавцем свопу. За допомогою свопу сторони, що беруть участь, одержують можливість обміняти свої зобов’язання з твердою відсотковою ставкою на зобов’язання з плаваючою ставкою і навпаки.

Бажання здійснити такий обмін може виникнути, наприклад, через те, що сторона, яка випустила твердовідсоткове зобов’язання, чекає падіння у майбутньому відсоткових ставок, в результаті ж обміну фіксованої ставки на плаваючу вона одержить можливість зняти з себе частину витрат з обслуговування боргу. З іншої сторони, компанія, що випустила зобов’язання з плаваючою ставкою і очікує у майбутньому зростання відсоткових ставок, зможе запобігти збільшенню своїх виплат з обслуговування боргу за рахунок обміну плаваючої ставки на фіксовану. Оскільки різні учасники економічних відносин по-різному оцінюють майбутню ринкову кон’юнктуру, то й виникають такі обміни. В той же час привабливість відсоткового свопу зумовлена не тільки і не стільки можливістю застрахувати від несприятливих змін у майбутньому відсоткові ставки, скільки можливістю емітувати заборгованість під нижчу відсоткову ставку.

Іншим найбільш розповсюдженим різновидом свопу є валютний своп, який являє собою обмін номіналу фіксованого відсотка в одній валюті на номінал і фіксований відсоток в іншій валюті. Інколи реального обміну номіналу не відбувається. Здійснення валютного свопу може бути зумовленим різними причинами: валютними обмеженнями з конвертації валют, прагненням усунути валютні ризики або бажанням випустити облігації у валюті іншої країни тощо.

Своп активів полягає в обміні активами для створення синтетичного активу, який би дав вищий дохід. В рамках такого свопу актив, що приносить фіксований дохід, можна обміняти на актив з плаваючою ставкою або актив в одній валюті обміняти на актив в іншій валюті.

Свопи відіграють надзвичайно важливу роль в сучасних міжнародних інвестиціях. Вони вирівнюють ті відмінності, які є на ринках країн внаслідок, наприклад, адміністративно-регулюючих заходів, відмінностей у валютному контролі і навіть обліковій практиці, в оціненні кредитного, відсоткового і валютного ризику для різних сегментів ринку, у податкових режимах, трансакціонних витратах і т.д. Свопи сприяють інтеграції різних ринків у рамках як національної, так і інтернаціональної економіки.

Міжнародна портфельна інвестиційна діяльність вимагає від її учасників здійснення численних операцій з цінними паперами. Причому ці дії не обмежуються лише продажем і купівлею активів. Необхідно здійснювати весь спектр операцій. Наведемо основні з них:

· купівля цінних паперів за власний рахунок;

· купівля цінних паперів за дорученням і за рахунок коштів замовника;

· продаж власних цінних паперів;

· продаж за дорученням;

· інформаційне, аналітичне й консультативне обслуговування, яке включає аналіз ринку цінних паперів і портфеля фінансових активів;

· організаційні дії, що супроводжують операції з цінними паперами (наприклад, реєстрація випуску, організація допущення на фондову біржу і т.д.);

· посередництво в організації випуску і первинного розміщення цінних паперів (розроблення документації та умов випуску, попереднє оцінення паперів, реклама, підбір інвесторів і т.д.);

· здійснення клірингу і розрахунків за цінних паперів;

· реєстрація власників іменних цінних паперів під час здійснення операції купівлі/продажу;

· зберігання, знерухомлення і обслуговування обігу цінних паперів;

· у випадку відкликання емітентом облігацій до строку їх погашення здійснюється повернення облігацій, що відкликаються;

· погашення цінних паперів з настанням відповідного терміну;

· виплата дивідендів з акцій і купонних платежів з облігацій;

· конвертування в прості акції конвертованих привілейованих акцій та облігацій;

· передача довіреній особі повноважень на голосування на загальних зборах акціонерів;

· гарантоване розміщення цінних паперів (андеррайтинг);

· реінвестування дивідендів від цінних паперів і доходів від приросту ринкової вартості;

· розміщення цінних паперів під заставу;

· управління портфелем цінних паперів;

· надання та одержання позичок цінними паперами;

· страхування валютних ризиків.

Міжнародні операції з цінними паперами — це надзвичайно складний вид діяльності. Як правило, вихід на міжнародний фондовий ринок можуть здійснити тільки великі фінансові установи, а також уряди країн з розвинутою інфраструктурою національного ринку цінних паперів.

У світовій практиці існує така класифікація учасників ринку цінних паперів:

· держава, муніципалітети, великі національні та міжнародні компанії. Завдячуючи своєму високому іміджу, надійності та обсягу операцій вони є основними учасниками ринку цінних паперів;

· інституціональні інвестори. Ними є різні юридичні особи — фінансові установи. Частка цих учасників у міжнародному фондовому ринку досить велика;

· професіонали ринку цінних паперів. Це брокери й дилери. Брокер — це агент чи посередник, який допомагає інвесторам у торгівлі цінними паперами. Дилер — це особа, що сприяє торгівлі фінансовими активами шляхом створення запасів різних цінних паперів. Купуючи папери, дилер збільшує свій запас цінних паперів, а продаючи — зменшує його, одержуючи прибуток за рахунок різниці цін купівлі та продажу.

Фінансові брокери — юридичні особи, які виконують посередницькі функції під час купівлі-продажу цінних паперів за рахунок і дорученням клієнта на основі договору комісії чи доручення.

Інвестиційні консультанти — юридичні або фізичні особи, які надають консультативні послуги під час випуску та обігу цінних паперів.

Інвестиційні компанії — це юридичні особи, які діють на ринку цінних паперів за власний рахунок. Інвестиційна компанія є спеціалізованим підприємством для: а) організації та гарантування випуску цінних паперів; б) вкладання коштів у цінні папери; в) купівлі-продажу цінних паперів дилером.

Андеррайтинг — базова функція інвестиційної компанії. З ним пов'язано таке поняття, як емісійний синдикат. Це група андеррайтерів, які сумісно, за договорами, на принципах розподілу прибутків здійснюють розміщення та гарантований випуск цінних паперів.

Фінансові брокери, інвестиційні консультанти, інвестиційні компанії та фонди здійснюють різні операції з цінними паперами. Багато компаній поєднують ці види діяльності. У світовій практиці для таких компаній існує термін — компанії з цінних паперів (Securitils firm).

Інвестиційні фонди — здійснюють випуск акцій з метою мобілізації грошових коштів інвесторів та їх вкладення від імені фонду в цінні папери, а також на депозитні рахунки та вклади. Ніякими іншими видами діяльності інвестиційний фонд займатися не повинен. Такі організації можуть забезпечувати індивідуальним інвесторам вихід на міжнародний ринок цінних паперів. Інвестори купують цінні папери (інвестиційні сертифікати) фондів, які випускаються на національних ринках, а фонди використовують кошти, одержані від продажу цінних паперів, для вкладення в іноземні цінні папери.

Інвестиційний банк — це такий кредитно-фінансовий інститут, що спеціалізується на операціях з цінними паперами (їх випуску та розміщенні) для залучення додаткових грошових коштів, а також для довгострокового кредитування своїх клієнтів, серед яких може бути і держава. Інвестиційні банки не є банками в класичному розумінні цього поняття, так як вони не виконують багатьох видів класичних банківських операцій.

Комерційні банки. Діяльність цих організацій на ринку в різних державах не однакова, але можна зазначити деякі спільні закономірності взаємодії комерційних банків з національними і міжнародними ринками цінних паперів. Перш за все, післявоєнний період характеризується активним проникненням комерційних банків на ринок цінних паперів прямо чи опосередковано. В Німеччині, де банки мають право здійснювати всі види операцій з цінними паперами, вони активно виходять на ринок як емітенти (емітуючи, головним чином, облігації), посередники та найбільші інвестори. В тих країнах, де роль комерційних банків на фондових ринках обмежена (США, Канада, Японія), вони знаходять опосередковані шляхи участі в інвестиційній та посередницькій діяльності — через трастові компанії, кредитування інвестиційних компаній і банків, співробітництво з брокерськими фірмами та ін.

Комерційні банки виходять на міжнародний ринок цінних паперів також через власну мережу зарубіжних інвестиційно-банківських філій та дочірніх компаній. Особливо широких масштабів інвестиційна діяльність зарубіжних філій набуває у банків тих країн, де існуюють прямі обмеження на операції з цінними паперами. Так наприклад, найбільший банк світу «Сітікорн» має 7000 співробітників, які виконують функції типового інвестування, це більше, ніж кількість співробітників найкрупніших інвестиційних банків США «Соломон Бразерс» і «Ферст Чікаго» взятих разом.

Основним місцем проведення торгівлі цінними паперами є фондові біржі.

Як особливий інститут вторинного ринку цінних паперів фондові біржі сприяють накопиченню капіталу, його розподілу і перерозподілу, а також контролю за інвестиціями та інфляцією. Ефективність фондових бірж загальновизнана. Всього у світі налічується біля 200 фондових бірж, об’єднаних у Міжнародну Федерацію фондових бірж. Найбільшими з них є фондові біржі Нью-Йорка, Лондона та Токіо, на які приходиться до 60% загально-світового обсягу торгівлі акціями (на Франкфурт припадає 10%, Тайвань — 6%, Сеул — 4%, Цюрих — 4%, Париж — 3%, Куала Лумпур — 2%, Гонконг — 2%).

Нижче приведені списки міст, в яких знаходяться біржі дев’яти країн з найбільш розвинутими біржовими фондовими ринками (табл 2-18).

Таблиця 2-18

Міста з найбільш розвинутими біржовими фондовими ринками (у порядку зниження значущості)

Аналізуючи сучасні біржові технології, важливо розуміти, що практично в кожній країні існує своя система бірж. З огляду на роль, яку відіграють біржі в національних фінансово-інвестиційних системах, можна виділити групи країн з моно- і поліцентричною організацією фондових бірж. Дані про кількість бірж в окремих країнах світу наведено у таблиці 2-19.

Таблиця 2-19