Теорія інвестиційного портфеля

Суспільство розподіляється на два прошарки. Більша частина населення не знає, як заробити гроші, натомість менша частина – більш активна, не знає, як знайти грошам використання. Такі умови створюють сприятливе середовище для розвитку кредитно-інвестиційних відносин.

На сучасному етапі розвитку інвестиційна активність індивідуальних інвесторів та юридичних осіб передбачає вкладання надлишкових (тимчасово вільних) коштів не в один, а бажано у велику кількість інвестиційних об’єктів, генеруючи цим самим певну їх сукупність.

Такий метод отримав назву “портфельне інвестування” (Рис. 4.3.1)

Інвестиційний портфель являє собою цілеспрямовано сформовану сукупність об’єктів фінансового та реального інвестування, що призначена для реалізації попередньо розробленої стратегії відповідно до інвестиційних цілей, визначених у цій стратегії.

Реалізація інвестиційної стратегії відповідно до її цілей досягається шляхом відбору до портфелю найбільш ефективних і безпечних фінансових інструментів.

Теорія інвестиційного портфеля була розроблена американським вченим
Т. Маркевичем як метод вкладання інвестором своїх заощаджень у різні (часто альтернативні) види активів. Теорія базується, в основному, на вкладанні коштів у такі фінансово-кредитні інструменти, як цінні папери. Проте, за теперішніх умов, портфель може формуватися або як сукупність певної кількості об’єктів реального або фінансового інвестування, або ж за рахунок певного виду фінансових інструментів, тобто для суб’єктів інвестиційної діяльності, відповідно до законодавства, зумовлюється можливість формувати інвестиційні портфелі певного виду (видів).

Як показано на рис. 4.3.1, формування кредитного портфеля прерогативою комерційних банків, хоча у багатьох країнах ця діяльність дозволена також іншим елементам парабанківської системи.

В світовій практиці у діяльності комерційних банків кредитні (позичкові) портфелі та портфелі цінних паперів мають багато спільного.

У першу чергу це найбільш важливі види банківської діяльності, що спрямовані на випуск в обіг власних ресурсів з метою отримання прибутку.

Головним критерієм при формуванні та подальшому функціонуванні обох видів портфелів є їхня дохідність, і оскільки позикові та інвестиційні операції є найбільш прибутковими у банківській діяльності, вони мають найбільшу питому вагу у складі активів комерційного банку. Разом з тим належність цих активів різних портфелів пояснюється їх суттєвими відмінностями.

Позичка– це вкладання коштів на відносно короткий період часу за умови повернення її або її еквівалента в сумі, що перевищує початкову на суму процентів за позичкою. Інвестування, на відміну від позички, – це використання грошей з метою отримання прибутку впродовж відносно довгого проміжку часу; причому до того моменту, коли вкладені кошти будуть повернені в банк.

Рис. 4.3.1 –Портфельне інвестування та його суб’єкти

Клієнт звертається до банку з метою отримати кошти, яких йому бракує на певний момент для здійснення підприємницькі діяльності. Він, як правило, є ініціатором кредитної угоди. У свою чергу банк ініціює вкладання коштів у цінні папери з метою отримання прибутку.

При кредитуванні банк є головним і єдинім або одним з багатьох кредиторів, натомість інвестування передбачає значну кількість кредиторів (акціонерів). З цього можна припустити ще одну відмінність між портфелями: надання позички зумовлює особисті стосунки між боржником і кредитором, натомість інвестування є відокремленою знеособленою діяльністю.

Формування та управління кредитним та інвестиційним портфелями тісно пов’язані між собою. Оскільки позичкові та інвестиційні операції є для банку найбільш прибутковими, то, як правило, саме вони значною мірою визначають рівень ризику банківської діяльності. Тому банки зобов'язані підтримувати оптимальну структуру своїх активів і відповідно до економічної ситуації змінювати її або на користь позичок, або на користь інвестицій.

Наприклад, при наданні позичок першокласним позичальникам з твердими гарантіями повернення вкладених коштів, банк може прийняти на себе більший ризик з інвестиційних операцій. Зворотна ситуація виникає, коли за результатами аналізу кредитного й інвестиційного ринків банк приймає рішення про збільшення обсягів позичкових операцій і зменшення обсягів інвестиційних операцій. Ризик, зумовлений збільшенням обсягу кредитних операцій, компенсується підвищенням ліквідності інвестиційного портфеля.

За певних умов у банку може виникнути гостра потреба у ресурсах внаслідок вилучення клієнтами своїх внесків, різкого підвищення процентної ставки по кредитах або отримання великої кількості заявок на кредити. Якщо потреба у коштах значно перевищує наявні ресурси, банк може зменшити розмір інвести­ційного портфеля шляхом реалізації частки цінних паперів.

В окремих випадках, вивчивши фінансовий стан клієнта банк приймає рішення про непоновлення кредиту і конвертацію виданої позички в акції підприємства-боржника. При цьому відбувається переміщення активів з позичкового в інвестиційний портфель.

Таким чином, особливістю формування інвестиційного портфеля комерційного банку є включення до нього цінних паперів двох рівнів:

– первинні резерви, призначені для отримання доходу;

– вторинні резерви, що можуть бути реалізовані з метою підтримання ліквідності.

Для мобілізації ресурсів і забезпечення ліквідності у першу чергу реалізуються цінні папери вторинного резерву, а якщо цього не досить – реалізується частка первинних резервів. При цьому активи переміщуються з інвестиційного до позичкового портфеля. Таким чином, інвестиційна політика банку повинна передбачати дотримання певної пропорційності між первинним і вторинним резервами цінних паперів і, відповідно, між інвестиційним та позичковим портфелем. Найбільш “ліберальними”, з огляду на існуючі законодавчі обмеження, є операції з цінними паперами. Їх придбання дозволено всім, починаючи з індивідуального інвестора і закінчуючи великими фірмами і корпораціями. Існують певні обмеження відповідно до емісії окремих видів фондових інструментів. Формування портфеля активів може здійснюватися за рахунок широкого спектра фондових інструментів, основними з яких є:

– державні та муніципальні облігації;

– акції відкритих акціонерних товариств;

– облігації підприємств;

– комерційні папери (векселі);

– сертифікати та опціони акцій;

– приватизаційні цінні папери;

– деривативні (похідні) цінні папери;

– депозитні сертифікати банків, чеки, ощадні сертифікати та інше.

В літературі наводиться багато ознак, за якими здійснюється класифікація портфелів. Інколи ці ознаки є взаємовиключними або ж їх зіставлення призводить до суперечностей. В узагальненому вигляді інвестиційні портфелі можуть класифікуватися за схемою пріоритетності цілей, які переслідує інвестор при формуванні портфеля (Рис. 4.3.2).

Відповідно до цілей інвестування до портфеля включають фондові інструменти, вкладання коштів у які має різну мету і формування яких знаходиться під впливом багатьох суб’єктивних, так і об’єктивних чинників, у тому числі:

– фінансових можливостей інвестора (внутрішнє джерело фінансування);

– можливостей залучення зовнішніх джерел фінансування з метою інвестування (вітчизняних та іноземних);

– інвестиційного клімату в державі;

– кон’юнктури інвестиційного ринку;

– особистих якостей інвестора (агресивності економічної стратегії, схильності інвестора до ризику, спроможності ефективно керувати портфелем, здатності миттєво реагувати на зміни та приймати відповідні рішення та інше).

Проведений аналіз усіх чинників дає інвестору змогу зупинити свій вибір на одній або декількох цілях, відповідно до яких формується інвестиційний портфель. Сформований портфель може бути віднесено до того чи іншого типу, що вимагає відповідних методів управління та нагляду.

Останні роки у економічній літературі дедалі частіше зустрічаються такі поняття, як “портфель інвестиційних проектів, “портфель реальних інвестиційних проектів”, “портфель реальних інвестицій”. Деякі автори ототожнюють ці поняття з поняттям “інвестиційний портфель”, маючи на увазі, що всі вкладення у фінансові та реальні інвестиції з різними цілями можуть бути включені до одного портфеля і, відповідно, можуть бути керовані одними й тими самими методами.

З нашої точки зору портфель реальних інвестиційних проектів може розглядатися як певний вид інвестиційного портфеля, який може формуватися окремими суб’єктами інвестиційної діяльності: корпораціями, інвестиційними фондами і компаніями. Згідно з українським законодавством банкам заборонено безпосередньо інвестувати у виробничу сферу, проте вони можуть до 20% власних коштів спрямувати на придбання акцій інших господарюючих суб’єктів. Крім того, вся сукупність активів підприємства, корпорації або банку за своїм складом настільки різноманітна, та її складові частки переслідують настільки відмінні цілі залежно від статусу суб’єкта інвестування, що краще, все ж таки, реальні інвестиційні проекти тримати в окремому портфелі, хоча б з огляду на специфіку його моніторингу. Засадовими стосовно таких проектів завжди є відносини власності, тобто за інвестором закріплюється вартість проекту у вигляді частки, паю або пакету іменних акцій. Ця частка повинна реєструватися незалежним реєстратором. Компанія (інвестиційний менеджер) керує цим портфелем з метою якнайшвидшої реалізації проектів отримання доходів. Банки,

Рисунок 4.3.2– Схема класифікації інвестиційних портфелів

інвестиційні компанії та фонди, в свою чергу, акумулюють кошти інвесторів і розпоряджаються ними дорученням інвестора.

Портфелі реальних проектів, що повинні забезпечити розвиток компанії, створення нових робочих місць, за певних обставин дотуються державою. Відмінними рисами таких проектів невисока прибутковість, низька ліквідність, висока міра ризику в зв’язку з великою капіталомісткістю і тривалими строками реалізації. Формування таких портфелів вимагає багато часу, що зумовлене необхідністю виконання значного обсягу робіт, пов’язаних з техніко-економічним обґрунтуванням та наглядом за проектами. Відомо, що техніко-економічне обґрунтування потребує ретельного вивчення всіх можливих альтернативних напрямків вкладання коштів для інвестування. Таке альтернативне обґрунтування реального проекту призводить до необхідності залучення до портфеля комерційних високоприбуткових та високоліквідних проектів на противагу довгостроковим, капіталомістким проектам.

З огляду на це компанія повинна формувати окремий відособлений портфель реальних інвестиційних проектів, зорієнтований на отримання прибутків у майбутньому і керований адекватними методами. За умов України така необхідність пов’язана з більш тривалими строками освоєння інвестицій порівняно з країнами з розвинутою ринковою економікою. У вітчизняній практиці строк реалізації інвестиційного проекту (від наукової ідеї до випуску готової продукції – в обробній галузі) становить близько 10 – 15 років, що у три рази довше, ніж у США та інших країнах.

За умов спаду та стагнації виробництва, скорочення довгострокових інвестицій і відсутності бюджетного фінансування такі портфелі залишаються без нових надходжень, можливостей їх регулювання та управління. За умов стабілізації економіки, зниження процентних ставок за кредитами спостерігається активізація інвестиційної діяльності, що виражається у припливі нових інвестицій у реальні проекти, що сприяє прискоренню формування таких портфелів згідно з цілями компанії. Наприклад державне, приватне або спільне підприємство намагається максимізувати прибуток від реалізації проекту. Проте, стосовно розподілу отриманих прибутків, цілі учасників можуть бути різними. Одні мають наміри реінвестувати прибутки у рамках портфеля, що функціонує інші можуть шукати свої шляхи використання отриманих у вигляді дивідендів сум.

Принципи формування інвестиційного портфеля:

– відповідність складу портфеля інвестиційній стратегії компанії;

– обов’язкова оцінка всіх можливих альтернатив для кожного проекту;

– забезпечення прийнятних для компанії співвідношень (пропорцій) між основними цілями: прибутковістю, зростанням капіталу, мінімізацією ризику та ліквідністю;

– колегіальність (для компанії) у прийнятті рішень щодо складу портфеля;

– забезпечення відповідальності та керівництва портфелем відповідно до статуту корпорації (господарського товариства).

Принцип відповідності складу портфеля інвестиційній стратегії компанії передбачає залучення до портфеля таких проектів які повинні забезпечити інвестору реалізацію його стратегічних цілей. Природно, що залежно від статусу інвестора цілі, що пере­слідуються ним, можуть бути різноманітними. Навіть більше, суб'єкти підприємництва із змішаною формою власності (приватною і державною) можуть мати свої домінуючі та альтернатив цілі.

Портфель реальних проектів формується, у своїй більшості з середньострокових і довгострокових інвестицій. В окремих випадках до портфеля можуть включатися і короткострокові проекти – придбання підприємств і виробництв, обладнання, що не потребує монтажу, незавершених об’єктів, іншої нерухомості. До короткострокових реальних інвестицій можна віднести також проекти реконструкції та технічного переозброєння підприємств, строки проведення яких не перевищують одного року.

Принцип обов’язкової оцінки можливих альтернатив диктує необхідність розрахунку економічної ефективності інвестицій всіма можливими варіантами реалізації проекту: нове будівництво, реконструкція та розширення, технічне переозброєння діючого підприємства або незакінченого об’єкта та ін. Зрозуміло, врахувати всі можливі варіанти дуже важко, проте необхідно намагатися оцінити якомога більшу кількість таких варіантів.

Забезпечення прийнятних для компанії співвідношень між основними цілями зумовлюється взаємозв'язком цих цілей, з одного боку, та різним характером і спрямуванням компаньйонів – з іншого.

Як правило, прибутковість знаходиться у зворотній залежності до росту капіталу, ліквідності та ризику. Проте, залежно в пріоритетності цілей і спрямувань компаньйонів інвестиційні менеджери повинні виробити певні пропозиції значень цих показників, що приймаються компанією загалом.

Колегіальність у прийнятті рішень про склад проекту визначає необхідність єдності думок (консенсусу), оскільки кожній компаньйон відповідає своїм капіталом (часткою) за реалізацію проекту і сподівається на отримання певного прибутку на вкладений капітал.

Відповідальність за техніко-економічне обґрунтування, відбір проектів і формування портфеля несуть інвестиційні менеджери (розпорядники проектів).

Як правило, розпорядниками здійснюється оперативне керівництво портфелем. Розпорядники проектів підзвітні керівництву компанії і Раді засновників.