Примітки. 1) Mosbach Wiadomości do dziejów polskich z archiwum prowincyi Szląskiej, c

¹) Mosbach Wiadomości do dziejów polskich z archiwum prowincyi Szląskiej, c. 43.

²) Концепт має дату: Avinionii XII Kal. maii anno secundo. Отже котрого папи другий ріг пановання, не сказано. В тім часї змінило ся троє пап: Климент VI, Інокентий VI і Урбан V, і в рахунку можуть іти отсї роки: 1344, 1354 і 1364. В 1344 Казимир ще з Ольгердом і Кейстутом не мав нїчого до дїла, скільки знаємо, і зрікав ся не Волини тільки, а й цїлої Галичини; перед 1364 р. нема слїду нїякого перемиря. Тому вже Мосбах, видаючи сей концепт викомбінував вірно р. 1354, хоч перемирний трактат з Любартом хибно датував 1340 роком.

³) Monum. Роl. hist. II c. 885; дата: post festum Trinitatis дає розуміти, що се був напад осібний від пізнїйшого нападу на Галич, датованого Длуґошом 7/VII. Длуґош т. III c. 247: джерело незвісне, оповіданнє, очевидно, взяте з якоїсь хронїки й не має в собі нїчого підозрілого.

⁴) In stacione prope Beldsz in terra Russye. Kodeks Małopolski III ч. 702 (виданнє з ориґіналу). Похід сей досї не завважено.

⁵) Theiner Monum. Poloniae І ч. 739, 742, 769 і 770 (c. 556, 558, 577-8). Підозрівати, що тут Казимир видумував про свою війну з Литвою; неможливо: польське духовенство, котрому папа наказував давати десятини Казимирови, кождої хвилї могло б виказати брехню, тим більше коли ще Казимир і скаржив ся на нього.

⁶) Theiner Monum. Pol. І ч. 779, 1357 р. — папа пригадує Казимиру, аби звернув позичені від нунція 5.000 фльоренів.

⁷) Грамоти у Доґєля Codex diplom. Poloniae І c. 37 (про пожичку) і 38 (про поміч), відти передрукував Fejér Codex diplom. Hungariae IX 2 ч. 178-9 і Милькович дод. IV і V.

⁸) Віллянї — кн. IV гл. 5: з Людовиком ідуть re d’ Appolonia е di quello di Prosclavia; я думаю (пор. прим. 11), щo сей другий властиво означав того ж Казимира, через непорозуміннє.

⁹) Характеристично, що ще в осени 1356 р. (в серпнї чи вереснї?), скаржучись папі на пруських рицарів і на своїх епископів за брак підпори в боротьбі з невірними, Казимир нїчого вже не згадує про Татар, а говорить тільки про Литву. Я думаю, можна майже на певно сказати, що в тім часї союз з Татарами був уже довершеним фактом. Одначе відсувати його значно назад, як робить нпр. Філєвіч (с.99), кладучи сей союз уже на р. 1353, не вважаю можливим супроти Казимирових плянів боротьби з Татарами в другій половинї 1354 р. і оповідання Віляні про похід на Татар 1354 р.; та й пруські рицарі в такім разї, думаю, скорше-б довідали ся про сей союз і донесли про нього папі. Філєвіч вказує на грамоту Казимира Пакославу на Ряшів, де король згадує про посольство Пакослава до Татар pro communi bono Polonie et Russie — що сей Пакослав pacem et tranquillitatem ordinans ad tartaricas nationes descendere non expavit (Codex dipl. Pol. I, c. 204). Прохаска в недавнїй своїй замітцї (Przyczynek) звязує з сею місією Пакослава поголоску про плян Казимира взяти собі жінку Татарку (про се Вроцлавяне мали звістку в початках марта 1354 р. — Korn c. 171). Але близшої дати місія Пакослава не має. Коли вона мала місце десь в 1353 р., то видно не удалась. Але може бути, що Пакослав їздив до Татар ранїйше, коли укладав ся попереднїй союз Казимира з Татарами, з 1349 р.

¹⁰) Quodque iam pro certa parte terre Ruthenorum scitmaticorum, переказував папа їх реляцію Казимирови — quam tibi cum multa Christianorum effusione sanguinis vendicasti, eorundem Tartarorum regi in non modici annui census prestatione tributarium te fecisti.

¹¹) Theiner Monum. Pol. І ч. 776 (c. 581): буля писана 24/I 1357, значить рицарі свою реляцію вислали не пізнїйше початку сїчня, а мабуть і скорше: можна думати, що папа не поспішив ся з доріканнями на адресу свого „улюбленого в Христї сина” , а може наперед постарав ся провірити звістку про союз з Татарами.

¹²) На нїчім не опертий здогад Линниченка (Крит. обзоръ с. 469), що в 1357 р., по блискучій побідї Людовика над Литвою (звістка Віляні), стала ся якась угода з Литвою, „яка мабуть лише відновила умови трактату 1351 р.” — се здогад a silentio, і то не повного. Що Віляні властиво нїчого не говорить про Литву, піднїс уже Губер (ор. c. c. 16), супроти виводів угорських істориків — Салая і Феслєра, що зробили з тої звістки Віляні похід на Литву.

¹³) Theiner Моnum.Роlоniае І ч.789 і 833 (c. 588 і 618). В першій з сих грамот папа поручає арцибіскупу пражському постарати ся помирити Казимира з пруськими рицарями, бо через їх незгоду infidelium Letuwinorum cornua, ad que prosternenda iidem rex, magister et fratres sua fidelia consueverunt impendere studia et labores, in christicolarum dispendium eriguntur.

¹⁴) Див. попередню нотку.

¹⁵) Про сю торговельну полїтику Казимира див. т. VI с.30-2.

¹⁶) Про подорож Казимира до Маріенбурґу див. у Германа Вартберґе, Торунського анналїста й Йогана Посільґе — Scriptoros rerum prussicarum II c. 556, III c. 85. Каро хибно клав сю подорож на 1865 р, (II c. 343), і сю помилку повторив Філєвич (c. 103), не цитуючи зовсїм джерел, хоч помилку Каро виказав докладно уже Штрельке — Script. rer. prus. III c. 85. Не вважаючи на хибне датованнє, здогад Каро, що се зближеннє Казимира з пруськими рицарями треба ставити в звязок з спільною акцією против Литви, зістаєть ся вповнї правдоподібним, хоч ми й знаємо тепер, що ся подорож Казимира стала ся вже по походї його на Любарта (див. низше).

¹⁷) Monum. Роl. II c. 631. На оповіданню Яна опер своє оповіданнє Длуґош, розмалювавши його своїм звичаєм (III c. 307-8). Одиноке, що дає він нового — се дата походу: post festum sancti Iohannis Baptistae. Ся дата, хоч не зовсїм докладна, як побачимо зараз низше, мусить бути зачерпнена з якоїсь лїтописи, нам незвісної. Семкович (ор. c. c. 378) уважає ще деякі Длуґошеві подробицї самостійними, але всї вони implicite містять ся в Яновім оповіданню.

¹⁸) Akta gr. і ziem. III ч. 16. Супроти важности сеї володимирської грамоти для хронольоґії війни я близше застановляв ся над її автентичністю. Ориґінал її не будить нїяких підозрінь; численні підписи сьвідків також вповнї сходять ся з іменами польських сенаторів і урядників того року. Одно що може будити підозріннє — се що в сїй грамотї між маєтностями Януша канцлєра виступає c. Кобилє, а в иньшій грамотї тогож року (Kod. Małop. III ч. 789) c. Кобилє виступає королївщиною. Але сї грамоти належать до двох ріжних осад, як вказано видавцями сих документів.

¹⁹) 3 сим отже сходить ся до певної міри означеннє, подане Длуґошом з незвісного джерела, що Казимирів похід став ся по Іванї Купалу.

²⁰) Грамоти Казимира з 1366 р. взагалї не лишають в сїм роцї иньшого часу для походу аж до серпня-вересня: 7/I бачимо його в Сендомирі (Kod. Małop. III ч. 788), 18/I в Вислицї, 28/I в Опатові (Kod. Małop. l ч. 282-3), 6/III в Сончі (III ч. 789), 20/III в Жарнові, в Краківськім, 31/III в самім Кракові (І ч. 284-5), 25/IV в Сяноцї (Akta grodz. і ziem. III ч. 15), 30/I в Вислицї (К. М. І ч. 191), 25/VI в Кракові. (Kodex m. Krakowa ч. 37), 9/VI в Лєльові, в Краківськім (К. М. III ч. 793), 22/VII в Кракові (І ч. 287), 28/VIII в Володимирі (Akta grodz, і ziem. III ч. 16), 17/X в Опатові, в Сендомирськім — мб. в поворотї з походу (К. М. III ч. 794), 19/X в Кракові (І ч. 288), 21/X в Шидлові, в Краківськім (III ч. 795). Потім не маємо грамот з падолиста-грудня, і на сей час мабуть чи не припадає подорож Казимира до Маріенбурґу. Сї обставини разом з тою грамотою його, виданою в Володимирі, й звісткою Длуґоша не лишають місця непевности, що похід відбув ся в серпнї, зачавши ся може ще в липнї.

²¹) Про суперечку за сього Юрия див. прим. 13.

²²) Про них див. прим. 14.

²³) „А коли язъ пойду, князь великий, съ братомъ своимъ королемъ на войну, тогда пойти Любартови исъ всЂми людми своими”. Про обопільний обовязок помочи між Казимиром і Любартом говорить ся низше, отже тут треба розуміти щось иньше: або тим зазначуєть ся певна залежність Любарта на обидві сторони — і від Литви і від Польщі, або ограничуєть ся його право помагати литовським князям тільки тими разами, коли вони будуть вести війну в союзї з Казимиром. В обох разах вивід буде однаковий, але при другім толкованню тут буде implicite лежати й умова розвинена в сепаратнїм трактатї: Казимир забезпечає себе, щоб Любарт не вдарив на нього, коли б його брати почали якісь ворожі заходи проти Польщі.

²⁴) Monum. Poloniae hist. II c. 631 — пор. толкованнє у Длуґоша III с. 312-8.

²⁵) Трудно відгадати, які то замки розумів Казимир. Rotemburch звучить як нїмецький переклад Червоногорода; сей замок звісний нам з кінцем XIV в. (наданне Спиткови Поділя 1395 р. — Czerwoni grod); дивно тільки, що він був би тут названий по нїмецьки. Wrucz пригадує галицький Урич з його загадковим замком (див. вище, т. III ² c. 470 і прим. 13).

²⁶) Theiner Monum. Poloniae І ч. 882 (c. 653); пор. тамже булю ч. 886, з котрої видко, що не задоволяючись доходами, які папи йому відступали. Казимир ще й на власну руку забирав собі церковні гроші, — папа рахує їх на 6420 фльоренів.

²⁷) На новий рік 1368 р. Юрий белзький пробував у Львові — бачимо його сьвідком на одній грамотї, виданій тодїшнїм старостою руським Отоном Пілецким. Видко, відносини тодї ще були не порвали ся. (Грамота видана Линниченком при студії: Критическій обзоръ і т. д. дод. III).

²⁸) Civitas Lemburgensis per insultus infidelium Lythuanorum — proch dolor — fore noscitur aggravata et praeventa, — Akta grodz. i ziem. III ч. 19. Про автентичність сеї грамоти див. там же c. 41-2.

²⁹) Печатка Олександра, відірвана від грамоти 1375 р. (коли він володимирським князем уже не був) у Дзялиньского таб. 3 і Фосберґа таб. 24, в остатнє у Пєкосїньского ч. 512 (див. низше).

³⁰) Monum. Poloniae hist. II c. 643-4. Длуґош, оповівши за Яном історію про Володимир, додає, що Ольгерд і Кейстут слїдом напали на Сендомирську землю (III c.331). Але се оповіданнє оперте на переказї (мб. місцевім, Лисогорського монастиря) про чудо, яке стало ся з Литвинами при сїм нападї”, а сей переказ ледво чи був звязаний в традиції з певною хронольоґічною датою. А що напади Литвинів на Сендомирську землю повторяли ся не раз в XV в., тому й такий напад литовських князїв на Сендомирщину в 1370 р. спеціально лишаєть ся непевним, хоч давнїйші дослїдники, зваблені детайлїчністю Длуґошевого оповідання і сим переказом, уважали його за певний — Стаднїцкий Synowie Gedymina II c. 47, Шараневич Rzady Władysława Opolskiego na Rusi c. 270.

³¹) Cernens, quod nobile dominium Russiae propter insultus Litwanorum pacifice teneri non possit — Monum. Pol. histor. II c. 680.

³²) Scriptores rerum. pruss. II c. 111-2. Герман, оповідаючи про напад литовських князїв на Польщу в 1376 р., поясняє, що Юрий Наримунтович і Любарт були незадоволені тим, що Людовик віддав „сусїднї з ними землї кн. Опольському”, і той „почав непокоїти й нападати на їx землї” — очевидно, віддячуючи за їх напади. Тут, очевидно маємо відгомін пограничної війни Волини й Галичини.

³³) Філєвич (c. 110-1) представляє подїї так, що по здобутках Литви 1370 р. боротьба затихла, бо Поляки не дбали про сї східнї землї; натомість Людовик напускав на Литву Нїмцїв; сї напади невтралїзували Кейстута, а сам Любарт не відважав ся розпочати боротьбу з огляду на сполучені сили держав Польської й Угорської, аж в 1376 р. литовські князї спромогли ся на похід, а перед тим не могли. Все се зовсїм теоретиче розумованнє, що навіть в самім собі містить певні суперечности.

³⁴) Codex epist. Vitoldi c. 959, видано з копії в збірнику празького унїверситету. Про сю грамоту див. в прим. 15.

³⁵) Vos et totam Russiam de manibus infidelium eruemus, пише Людовик в своїй грамотї — значить Любартове військо стояло в Галичинї.

³⁶) Monum. II c. 674-5 (Ян з Чарнкова), III c. 201 (річн. Малопольський), 211 (річник Куявський), Scriptores rerum prussicarum II c. 111-2 (Герман де Вартберґе).

³⁷) Monum. Poloniae hist. II c. 674-7, 678 (Ян).

³⁸) Qui sceleris auctor fuit, каже про нього лїтопись Куявська (Monum. Pol. h. II c. 212).

³⁹) Див. в прим. 16.

⁴⁰) Akta gr. і ziem. III ч. 30 == Supplem. ad hist. Russiae mon. ч. 41 Сей Любартів лист виданий з нагоди торговельної умови між ним і містом Львовом, дуже цїкавий, а не дуже почитний в його старій нїмеччинї, тому наводжу його в цїлости в перекладї: „В імя боже амінь! Ми з ласки божої в. князь Дмитро володимирський і луцький, заповідаємо поважаним мужам — радї й міщанам і всьому місту Львову, що ми не перепустимо нїякого купця чи то з Польщі чи то з Нїмеччини з його товаром через нашу землю до поганських країв (Татар очевидно), аби так були склади в Володимирі, Луцьку й Львові, як з давна бували. Наколи-б пан наш король силоміць позволив іти якомусь купцеви через вашу землю (з поминеннєм волинських складів), то і ми будемо пускати купцїв через нашу землю до поганських країв (з поминеннєм Львова), і (в такім разї) уложені між нами трактати — нашу грамоту ви нам, а вашу грамоту ми вам мусимо вернути, без всякої шкоди, без хитрости і перешкоди. На певнїйше сьвідоцтво сього листа причепили ми до нього нашу печатку. Дана грамота в восьмий день св. Мартина епископа в 1379 по рождестві Господа нашого в Луцьку”. Печатка ще недавно була цїла, і мала напись: „печать в. князя Димитрия”.

⁴¹) Monumenta Pol. h. II c. 722; Длуґош (III c. 4l5), переказуючи сю звістку, пропустив видко з розмислом Перемишль, але зіставив Снятин.

⁴²) Див. проєкт унїї з 1446 р., що був показчиком найбільших вимог з боку Литви — Codex epistolaris saec. XV т. III ч. 5.

⁴³) Monum. Pol. h. II c. 720, 734-5.