Примітки

¹) В грамотї 1352 р. про облогу Белза замок займають Lithuanii cum Ruthenis nostris infidelibus (невірних свому „законному”, угорському королеви). Див прим. 10.

²) Hereditas dicta Tulgariter Sulimov ob infidelitatem Vaskonis et Iaczkonis dictorum Butwicz, olim heredum eiusdem hereditatis, ad nos iure devoluta fuisset et nostro dominio confiscata ex eo maxime, quod iidem ad Lituanos, nostros mortales inimicos, fugientes, terris nostris plura mala crudeliter cum eisdem Lituanis multis temporibus intulerunt. Маєтність сю надав Казимир в 1360 р. Поляку-шляхтичу з Велюнської землї (Kodeks Małopolski III ч. 739). Грамота видана 1360 р., але сконфіскована маєтність aliquamdiu належала до короля, отже утеча Бутвичів мусїла стати ся десь може ще перед перемирєм 1352 р.

³) Див. т. II ² с 414-5.

⁴) Gróski Połączenie Galicyi c. 26, пор. Терлецький Полїтичні подїї c. 17.

⁵) Breslaner Urkundenbuch, І c. 170 і 172 (цитати в VI т. сеї Історії c. 31, де мова про торговельну полїтику Казимира).

⁶) Sicuti semper fideles reperti fuistis, in eadem fide persistatis — Codex epist. Vitoldi c. 959.

Прилученнє українських земель до в. кн. Литовського в 2-й пол. XIV в.:Загальний погляд, лїтература. Сїверщина — окупація Брянська, литовські князївства в Сїверщинї, верхівські землї, конкуренція Москви й Рязани, нахил сїверських Гедиминовичів до Москви й московські здобутки кінця XIV в., полїтика Литви.

Підчас боротьби за галицько-волинські землї розвивав ся далї процес окупації українських земель князями з литовської династиї. Сороклїтнїй період боротьби за Волинь і Галичину був як раз часом особливого розширення в. кн. Литовського. Рідко коли в европейській історії можна було бачити такий швидкий і великий територіальний зріст. І розпростореннє се робило ся тепер головно в напрямі українських земель, на полудень і полудневий схід. Сей напрям був подиктований принціпом найменьшого спротивлення або найменьшої трати сил. Бо на нові здобутки в землях північних: білоруських і великоросийських, треба було більших сил і більше енерґії.

На північних і східнїх границях: в землях псковсько-новгородських, тверських, смоленських і рязанських в. кн. Литовське мало також вдячне поле для своєї полїтики, бо зі страху перед полїтичним зростом і територіальними апетитами в. кн. Московського, що грозило полїтичній осібности сих земель, в них проявляв ся нераз досить сильний нахил в сторону в. кн. Литовського. Але претензії в. кн. Московського й деяких иньших сусїдів — нпр. Шведів і ливонських рицарів на землї Псковсько-новгородські, Новгорода на Псков, — вимагали пильної уваги і боротьби з сими суперниками та їх полїтичними впливами, а в. кн. Литовського не ставало на се. При своїй великости дуже слабосиле, бо слабо орґанїзоване, при тім все загрожене само від півночи — від пруських і ливонських рицарів, воно не спромогало ся на таку інтензивну полїтику. Тож з виїмком Смоленської землї, де вкінцї литовська полїтика взяла перевагу, в иньших землях вона скрізь була побита полїтикою московською, наслїдком того, що литовські князї не показували відповідної витрівалости й інтензивности в своїй полїтицї. Вона все мала характер уривкових проявів, скороминущих поривів, обчислених на здобуток легкий, що не коштував би нїяких зусиль, і нїколи не спромагала ся допильнувати справи.

Тим часом отже як дальше розширеннє території в. кн. Литовського в землях білоруських і великоруських, на північно-східнїх пограничах вводило його провідників в тяжкі конфлїкти з сусїднїми державами і вимагало напруженої уваги та завсїди готових сил, — в українських землях поднїпрянських, східнїх територіальні здобутки могли робити ся з мінїмальною тратою енерґії. Одинокий полїтичний чинник, з котрим можна було увійти в конфлїкт за українські землї — Татарська орда була в другій половинї XIV в. в повнім розстрою й упадку. Тож в сїм напрямі й розвивають ся головно територіальні здобутки в. кн. Литовського в другій половинї XIV в.

На жаль сей процес прилучення українських земель звісний нам незвичайно мало ¹). На те зложили ся ріжні причини. Був то найглухійший час в історії поднїпрянських земель, наслїдком упадку державного, а з тим і культурного житя ²), і про се життє повний брак всяких звісток в джерелах, не тільки своїх — їх не маємо зовсїм, а й чужих памятках. Сам же процес переходу сих земель під зверхність литовських князїв переходив так тихо й незамітно, що не лишив слїду в джерелах сусїднїх країв. Причина того лежала в характері самої сеї анексації, і про се скажемо трохи низше.

В хронольоґічнім порядку звісток треба почати від Сїверщини. Ми знаємо ³), яким житєм жила вона в XIV в. — розбита на множество дрібних, безсильних князївств, в сильній залежности від Татар. Про житє поодиноких сих князївств давньої Чернигівщини з сих часів дуже мало взагалї знаємо; тільки подїї голоснїйші або припадком занесені поголоски заходили в лїтописні збірки сусїднїх країв. Знаємо вже, що з сього погляду найбільше пощастило ся Брянському князївству. Завзята боротьба між його князями з смоленської династиї (що захопила Брянськ десь на початку XIV в.), ведена з участию громади, з такими драстичними епізодами, як убийство князїв громадою ⁴), звертала на себе увагу сусїднїх земель, і в лїтописних збірниках переховало ся кілька звісток про брянські подїї 1-ої пол. XIV в., хоч і відірваних та розріжних. Сїй обставині завдячуємо і відомість про рух в. кн. Литовського на сїверську територію; вихідною точкою його був, очевидно, перехід Брянська під зверхність литовських князїв.

Ся окупація Брянська литовськими князями, безперечно, стояла в звязку з смоленськими справами. Ольгерд від початків свого пановання дбав про те, щоб Смоленську землю привести в повну залежність від в. кн. Литовського. Але Смоленщина вагала ся між Литвою й в. кн. Московським, і московські князї, опираючи ся на прихильні елєменти, також старали ся привести Смоленську землю в залежність від себе. На сїм ґрунтї витворила ся боротьба за Смоленськ між в. кн. Литовським і Московським, що потягнула ся до кінця XIV віку.

Брянське князївство, зайняте смоленськими князями, через се саме також входило в сю гру. Під р. 1356 читаємо в Никонівській компіляції (одинокім джерелї в сїй справі), що в осени того року Ольгерд „воєвалъ Брянескъ и Смоленескъ и у князя Василіа смоленьскаго полонилъ сына” ⁵). В Смоленську тодї князем був по всякій правдоподібности Іван Олександрович, отже сей лїтописний Василь названий смоленським, очевидно, тільки по приналежности до смоленської династиї, а був князем брянським; про брянського князя Василя говорить слїдом низше та сама компіляція. Здогадують ся, що сей Василь, званий Івановичом в ґенеальоґіях, був сином смоленського князя ⁶). В усякім разї звязок сього Ольгердового войовання в Брянськім князївстві з його смоленською полїтикою зазначений в наведеній звістцї зовсїм ясно.

Під тим же 1356 р. Никонівська компіляція оповідає далї, що князь Василь їздив в Орду й привіз звідти ханську грамоту (пожалованіє) на Брянське князївство; оповіданнє неясне: не видно, чи то Василь що йно дістав ся на Брянське князївство, чи тільки дістав собі потвердженнє на нього. „Мало время перебывъ тамо” (на брянськім столї), каже компіляція далї, сей Василь умер, і по його смерти в Брянску почали ся великі замішання й розрухи: „мятежь отъ лихихъ людей, и замятня веліа и опустЂніє града”, „и потомъ нача обладати Брянскомъ князь велики литовскій”.

Як бачимо, слова досить неясні. Не сказано, як багато минуло часу до того „потом”, і се дало навіть причину до здогаду, що мовляв Ольгерд опанував Брянськ значно пізнїйше, десь при кінці 60-х рр. Привод до такого здогаду давала та обставина, що нам звісний в 70-х рр. XIV в. князь Роман брянський; в декотрих джерелах, він зветь ся також і чернигівським, а походив по всякій правдоподібности з сїверської династиї ⁷).

Але не можна так толкувати оповіданнє Никонівської компіляції: припускати, що вона забігла тут вперед да кільканадцять лїт, згадуючи про Ольгердову окупацію, й що той „мятежь” і ,,замятня”, так сударично нею згадані, потягнули ся на довгі лїта. Се не відповідало б звичайному способу її оповідання. Згадана нею литовська окупація Брянська мусїла наступити не дуже пізнїйше десь в р. 1357-8, що найдальше, мусїла вона стати ся. Припустити хиба, що раз опанувавши Брянськ, Ольгерд потім його стратив чи відступив добровільно тому Роману? Се було б лекше, але дїло в тім, що сей Роман титулуєть ся князем брянським і чернигівським і тодї, коли зовсїм безпечно не був анї князем брянським анї чернигівським, а саме в оповіданнях про його смерть, що наступила 1401 р. Тодї він був, безперечно, князем тільки титулярним; але коли він став таким, і коли дїйсно княжив в Брянську й Чернигові — сього ми не знаємо. В 1370 р. Брянськ у всякім разї мусїв належати до в. кн. Литовського. Того року, підчас боротьби з Ольгердом, в. кн. московський посилав своє військо на Брянськ, а в перемирній грамотї потім згадуєть ся уже „князь Дмитрий брянський” — Ольгердович, Дмитро Старший ⁸).

Хоч окупація Брянська, як уже сказано входила властиво в смоленську акцію Ольгерда, але вона таки ввела його в круг сїверських справ і була початком до дальших здобутків в. кн. Литовського в Сїверщинї. Час, обставини і розмір їх зістають ся нам незвісними. Бачимо тільки, що в остатнїй четвертинї XIV в. литовські князї уже держать всї головнїйші столи давньої Чернигівщини: окрім Брянська іще Чернигів і Новгород Сїверський; крім того звісні ще як волости литовських княжат Трубчевськ, Стародуб, Рильськ.

Звичайно приймають, що здобутки сї належать іще до часів Ольгерда († 1377). Се дїйсно можна уважати так як би певним. І з огляду на хронольоґію, бо переважну частину сих волостей бачимо в руках литовських княжат уже в остатнїх сімдесятих і перших вісїмдесятих роках. Стародуб і Трубчевськ виступають як литовські городи вже 1379 р., Новгород 1386 ⁹). І з огляду на те, що сї волости держить цїла маленька ґрупа другорядних членів Гедиминової династиї. На свою руку як би вони могли дістати ся сюди? Очевидно, вони дістали свої волости, бодай головні їх части, уже готовими від якогось сильнїйшого литовського князя, що здобувши, роздав їх в держави. В такім разї очевидно був то Ольгерд. Супроти того окупацію Сїверщини мусимо класти з найбільшою правдоподібністю на шістдесяті-сїмдесяті роки.

Супроти незначних сил посаджених тут литовських княжат трудно припускати й те, щоб вони могли на власну руку значно розширити одержані від Ольгерда волости, — хоч гонорували ся вони дуже. Отже їх волости в тих пізнїйших розмірах, в яких бачимо їх, можна в головнім уважати здобутком Ольгердових часів, На жаль тільки наші відомости про їх волости і пізнїйше дуже неповні. В грамотах Дмитро Ольгердович (оден з старших синів Ольгерда) титулуєть ся князем брянським: з иньших джерел знаємо, що до нього належав іще Трубчевськ. Його меньший брат Корибут, що мав також калєндарне імя Дмитра, титулуєть ся в грамотах князем новгородським, або „новгородським і сїверським”, а в поминальних записках зветь ся „великим князем чернигівським”, так що Чернигів мусїв також до нього належати. Нарештї третїй литовський князь — їх стриєчний брат Патрикий Наримунтович (по християнському імени — Глїбович або Давидович) звісний нам в 80-х рр. як князь стародубський, а до його волости мусїв належати також і Рильськ, де бачимо ми в 90-х рр. його сина Василя, а можливо що й більше волостей на Посемю. Можливо, що й іще які небудь литовські княжата окрім них мали тут свої волости — бо, повторяю, відомости наші про литовські волости в Сїверщинї в остатнїй четвертинї XIV в. так припадкові, що про повність їх не може бути й бесїди. Литовські волости, певно, не обмежали ся вичисленими, тільки більше їх не згадують наші скупі джерела ¹⁰).

Коли глянемо на мапу, побачимо, що вичислені литовські волости ґрупують ся в західнїй частинї Чернигівщини. Друга важна обставина, що в сїй частинї ми зовсїм не знаємо тих дрібних самостійних князївств з старої української династиї, які в такім великім числї виступають в східнїй части Чернигівщини. Се приводить до здогаду, що Ольгерд забрав в безпосередню залежність і роздав своїм своякам в державу всю західню половину чернигівських волостей — порічя Сожи, Снови й Десни, пограничні з минськими волостями, приведеними в залежність від Литви ще в першій половинї XIV в. Східня ж частина чернигівських волостей зістала ся й далї переважно в руках дрібних княжих родів з старої династиї, вичислених у нас уже вище ¹¹).

Сї дрібні князївства в остатнїх десятилїтях XIV в. опинили ся в досить трудній ситуації. Давнїйший зверхник — Орда ослабла зовсїм, а натомість з ріжних боків простягали до них руку сусїднї князївства в своїх змаганнях до полїтичного зросту й переваги. Від півночи наступало в. кн. Московське, від заходу Литовське, а під проводом талановитого свого князя Олега († 1402) і Рязанське князївство пробувало розширити свою силу й вплив коштом сих „верхівських” князївств. Наслїдком того в остатнїй четвертинї XIV і в початках XV в. бачимо тут велике ваганнє й боротьбу ріжних полїтичних впливів.

Ольгерд, опанувши західнї чернигівські волости й обсадивши їх своїми свояками, старав ся ріжними способами ширити свій вплив також і в східнїх волостях. Принагідно довідуємось наприклад, що він видав свою доньку за Івана князя новосильського, і в війнї з Москвою московське військо „заїхало” князївство сього литовського союзника. На се Ольгерд скаржив ся в 1371 р. між иньшими справами царгородському патріарху, а Новосиль вичисляє між волостями собі союзними, чи васальними. Друга донька його Федора була за иньшим верхівських князем — Сьвятославом, князем карачевським ¹²). Далї, в тім же листї до патріарха Ольгерд згадує, що його присяжник (властиво — слуга, δoύλoς μоυ) Іван князь козельський, присягнувши йому з своїми братами й дїтьми, потім покинув свою сїмю й утїк до в. кн. московського.

Miж волостями забраними від нього Москвою Ольгерд називає тамже Березуй, Калугу і Мценськ. Можна думати, що ще Ольгерд забрав і Любутеськ над Окою, в сусїдстві Калуги, хоч він виступає литовським городом тільки в р. 1396 ¹³). Отже в руках Литви, в безпосереднїй залежности бачимо цїлий ряд городів на московській границї. Тримаючи їх в своїх руках, вона, як бачимо, старала ся задержати під своїм впливом і ті дрібні східнї князївства, ріжними способами привязуючи до себе їх князїв.

Але як бачимо з тих згадок Ольгердового листа, вже за часів Ольгерда Москва, як в иньших сферах, так і в Чернигівщинї не без успіху робила конкуренцію Ольгердовим впливам. Ще сильнїйшим стає її вплив по смерти Ольгерда, коли в литовській полїтицї показуєть ся певне ослабленнє, аж поки, з девятдесятими роками, не наберає в нїй проводу сильна рука Витовта.

Поруч Москви, як я вже сказав, пробував розширити свій вплив в чернигівських волостях також і рязанський князь. Між васалями Олега рязанського бачимо князїв єлецьких і козельських, а в 1396 р. Олег звів війну з Литвою, пробуючи забрати Любутеськ. Але московський князь тодї посередничив і „відвів” Олега, тим більше, що й горожане йому не піддавались, а Витовт слїдом відвдячив ся сильним спустошеннєм Рязанської землї. В 1402 р., після успішної участи в смоленських справах, Олег вислав військо з своїм сином Родославом на Брянськ, але литовські князї — Лугвен мстиславський і Олександр стародубський перестріли його під Любутськом і знищили. Тим і закінчили ся рязанські заходи в Чернигівських волостях ¹⁴).

Взагалї успіхи Рязани, навіть за часів Олега, були досить слабі й не дорівнювали московським, а по смерти Олега сама Рязань підпадає під зверхність в. кв. Литовського. Натомість московські впливи і перед управою Витовта і потім були дуже сильні в чернигівських землях, так що навіть на самих Гедиминовичах сї московські впливи показували свою силу. В р. 1379, підчас розмиря з в. кн. Литовським, Дмитро московський вислав військо на Сїверщину під проводом свого стриєчного брата Володимира і литовського еміґранта Андрія Ольгердовича. Військо се взяло Трубчевськ і Стародуб, попустошило „многія волости и села”; чи зробило які територіальні здобутки — не видко, але інтересно, що сам тодїшнїй князь брянський Дмитро Ольгердович Старший, може — не без впливу свого брата еміґранта, піддав ся Москві і вступив у службу московського князя. Свої сїверські волости, здаєть ся, йому в своїх руках задержати при тім не удало ся, і він від московського князя дістав у державу Переяславль суздальський. В московській службі він зіставав ся до р. 1388, коли вернув ся назад до Литви ¹⁵).

Пізнїйше в дуже близьких відносинах до Москви стоїть Олександр Патрикиєвич стародубський. Він наїздить до Москви, завязує там родинні відносини (видав доньку за одного з братів в. князя), а в 1406 р., підчас війни Литви з Москвою, як доносили пруським рицарям з Литви — сей Олександр хотїв перейти на сторону Москви, і Витовт серед походу казав його арештувати. Випущений з арешту взяв він слїдом участь в громадній еміґрації сїверських князїв в Москву (про неї низше), разом з Свитригайлом, тодїшнїм князем сїверським, і своїм батьком Патрикиєм ¹⁶).

В сїм нахилї сїверських княжат Гедиминової династиї до Москви не можна не добачати, попри спеціальні, особисті мотиви, впливу тодїшнього загального вагання сїверських волостей між Литвою й Москвою, що дає себе знати ще виразнїйше на поведенню місцевих руських династий. На жаль наші відомости про них взагалї досить бідні, і тільки припадком, від часу до часу одна або друга лїтописна записка кидає на се сьвітло.

Нарікання Ольгерда на те, що Москва відберає від нього верхівські городи й переманює його присяжників, ми вже бачили. Підчас московського походу 1375 р. на литовського союзника — в. князя тверського, в московськім війську бачимо таких князїв чернигівських династий: Романа Михайловича брянського, Романа новосильського, Семена оболенського, Івана торуського. Підчас війни з Мамаєм 1380 р., коли в. кн. литовський і рязанський стояли по сторонї Мамая, в рядах московського війська окрім „Дмитра брянського ¹⁷) со всею брянською силою” джерела згадують ще й иньших князїв чернигівських волостей: Федора й Мстислава торуських, Федора єлецького, Степана новосильського ¹⁸). Підчас війни Москви з Рязанею 1385 р. брали в нїй участь по сторонї Москви Роман новосильський і князї торуські.

Торусу (на Оцї, низше Калуги) скоро по тім формально прилучено до в. кн. Московського: в 1392 р. в. кн. московський, виробляючи в Ордї собі грамоту, між московські землї включив і Торусу. Десять лїт пізнїйше се стало ся і з Козельськом: в 1405 р. в. кн. московський віддав уже його свому стрию „въ в-удЂлъ и въ вотчину”, „како было за мною за в. князем”. Але що сей здобуток, видко, не уважав ся ще зовсїм певним, то в. кн. заразом означає, яку иньшу волость мав дістати Володимир, „якби якимсь чином відібрано Козельськ від Володимира або від його дїтей” ¹⁹). Сї припадково переховані звістки показують виразно, як великі були впливи Московської держави на території давнього Чернигівського князївства, і як повільно, але успішно розширяла ся в сїм напрямі московська територія.

В р. 1408 стала ся, як я вже згадував, громадна еміґрація сїверських князїв до Москви. Московські лїтописи записують сей факт так: „липня 26 приїхав з Брянська до в. князя, служити йому, литовський князь Свитригайло Ольгердович, а з ним владика брянський (властиво чернигівський) Ісакий, Патрикий (Наримунтович) Звенигородський (князь стародубський, чому названий він тут Звенигородським — не ясно), князь Олександер Звенигородський (його син, згаданий уже Олександр стародубський), з Путивля кн. Федор Олександрович, князь Семен перемишльський, князь Михайло хотетівський, князь Урустай менський, і бояре чернигівські, брянські, стародубські любутські й ярославські. В. князь Василь (московський) прийняв Свитригайла з великою честию й дав йому в державу Володимир” з иньшими волостями ²⁰).

Се оповіданнє цїнне для нас і з того боку, що кидає сьвітло на становище обох конкурентів — Литви й Москви в Сїверщинї при кінцї XIV та на початках XV віку. Сї еміґранти — все литовські піддані або присяжники. Отже такими виступають тут, окрім Гедиминовичів, князї східнїх чернигівських волостей: кн. путивльський, кн. хотетівський (одна з лїнїй кн. карачевських, на місце їх „князївства” вказує c. Хотетово за Окою, в теп. Орловськім пов.), кн. перемишльський (Перемишль над Окою, повище Калуги), далї — бояре з Любутська і з смоленсько-чернигівського погранича — з Рославля ²¹).

Бачимо отже, що як і за Ольгерда, так і тепер, при кінцї XIV і на початку XV в. литовське правительство, не обмежаючи ся західньою Чернигівщиною, хотїло держати в своїм впливі й східню. Для того старало ся воно мати свої опорні точки — замки там, серед дрібних княжих волостей, щоб тримати їх в залежности від себе. Але тогож хотїла й Москва, і скоро тільки приходило до розриву між Литвою й Москвою, зараз виявляла ся на сїй точцї емуляція тих двох держав. В 1371 р. Ольгерд нарікав на Москву, що позаберала йому пограничні замки — Мценськ і Калугу. Коли за Витовта, при добрих взагалї відносинах між Москвою й Литвою, прийшло до короткого розмиря в рр. 1406-8, знову виходить теж саме: припадково довідуємо ся, що литовське військо захопило Одоїв, а з другого боку не без впливу, очевидно, московського правительства сїверські князї Гедиминової династиї — Свитригайло й стародубські Наримунтовичі піддають Москві свої волости й замки. Деякі пограничні замки Москва при тім таки задержала при собі — нпр. Любутеськ бачимо потім, в р. 1410 серед волостей московських, і аж пізнїйше Литва вернула його собі ²²).

Взагалї на сїм пограничу московські й литовські впливи спирали ся дуже сильно. Тільки з ослабленнєм московської полїтики, по смерти в. кн. Василя Дмитровича († 1425), коли Витовт не тільки підбиває свому впливу рязанських князїв, але і в відносинах до московського князя стає в ролї опікуна, — здобувають литовські впливи перевагу над московськими і в східнїй Чернигівщинї. Але з відродженнєм полїтичної сили Москви й ослабленнєм литовської полїтики за Казимира московська полїтика здобуває собі назад сю утрачену позицію й починає проявляти свої впливи ще інтензивнїйше, користаючи з загального повороту, який довершив ся у внутрішнїй полїтицї Литовської держави в XV в.