Примітки. VII. Козачина в службі національних українських змагань

VII. Козачина в службі національних українських змагань. Київський освітний рух і відновленнє православної єрархії.

КОЗАЧИНА ПРОГОЛОШУЄ СВОЮ СОЛЇДАРНІСТЬ З УКРАЇНСЬКИМ СУСПІЛЬСТВОМ В СПРАВАХ ПРАВОСЛАВНОЇ РЕЛЇҐІЇ, ЇЇ УЧАСТЬ В ЦЕРКОВНИХ СПРАВАХ В ДРУГІМ ДЕСЯТИЛЇТЮ XVII В.: РЕЛЇҐІЙНО-НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕЛЄМЕНТ В ПРОГРАМІ КОЗАЧАНИ, ТРАДИЦІЯ ПРО НЕЦЕРКОВНІСТЬ КОЗАЧИНИ І РЕЛЇҐІЙНА ІДЕОЛЬОҐІЯ В КОЗАЦЬКІМ ОБИХОДЇ, КУЛЬТУРНО НАСТРОЄНІ ЕЛЄМЕНТИ КОЗАЧИНИ І БЛИЗКІСТЬ ЇМ РЕЛЇҐІЙНО-НАЦІОНАЛЬНОЇ СПРАВИ, НЕПОТРІБНІСТЬ ЗДОГАДІВ ПРО СПЕЦІАЛЬНУ РЕЛЇҐІЙНУ ПРОПАҐАНДУ МІЖ КОЗАЧИНОЮ, ХАРАКТЕРИСТИКА РЕЛЇҐІЙНОСТИ КОЗАЧИНИ У ЙОВА БОРЕЦЬКОГО, КОЗАЦЬКИЙ МАНЇФЕСТ 1610 Р., ЛИСТ ГР. ТИСКИНЕВИЧА.

Тодї як польські полїтики і правителї тїшили ся „приборканнєм української своєволї”, вчиненим комісією 1619 р., що так безоглядно подиктувала козачинї свої умови й страхом оружної боротьби змусила прийняти їх всупереч змаганням і бажанням своїм — козачина готовила собі тріумф далеко важнїйший і реальнїйший від сих паперових побід комісарських. Те що досї носило ся перед очима уважнїйших полїтиків більш як побоюваннє або передчутє, готове було заманїфестувати ся фактом значіння в тих обставинах незвичайного. Козачина приймала на себе справу, яка була протягом чверть столїтя предметом неустанних, завзятих, але безуспішних змагань української інтелїґенції. І те що не удавало ся осягнути заходам публицїстів і богословів, полїтичних дїячів і релїґійних аґітаторів, лїпших сил духовних і світських сучасної України й Білоруси, було здобуто завдяки тому, що справу взяло під охорону своєї шаблї „низове рицарство”. Відновлена була православна єрахія, засуджена на смерть правительством чверть столїтя тому, а з нею на повільну, але вірну, як здавало ся, смерть призначене церковно-національне житє України й Білоруси, обставлене хитромудрими барієрами, на яких розбивали ся стільки десятолїть всї заходи українського і білоруського суспільства, вирвало ся знову на новий простір і забезпечило собі нову можливість боротьби й розвою. Національній полїтицї правительства був заданий удар такий, якого воно не сподївало ся нїколи. І заданий був тими самими покірними козацькими опортунїстами, які так низько корили голову перед маєстатом річипосполитої й її волею на Раставицї.

Козачина вступила в нову добу свого істновання, віддавши незмірно важно услугу релїґійному (а з тим і національному) українському житю, і включивши від сього часу в свою проґраму вповнї свідомо — службу національним потребам українським в їх релїґійній формі. Між козацькими домаганнями, між дезідератами ставленими правительству козачиною майже незмінно фіґурує від сього часу жаданнє ґарантій для православної церкви — сього національного українського палядіума тих часів, — як одна з найбільш інтимних, найбільш близких козацькому серцю потреб. Козачина стає загально признаним, офіціальним сторожем і протектором українського церковного — а з ним культурного і національного житя.

Досить несподївана се роля для буйних добичників, так мало звязаних з яким небуть церковним житєм, що сучасник Сарнїцкий, збиравши відомости про козаків 1580-х років, вважав їх по більшій части за Магометан ¹), а народня українська поезія в цїлим рядї утворів висміяла повне відчуженнє запорозьких козаків від церковного житя:

Славні хлопцї,

Пани Запорозцї,

Побачили вони

Скирду сїна в полї;

Отаман і каже:

„Оце ж браття, церква” !

А осавул каже:

„Я в їй сповідав ся”,

А кошовий каже:

„А я й причащав ся”... ²).

Але ми знаємо тенденцію козаків — прибрати своє пограничне добичництво ідеальною шатою боротьби „з неприятелем св. Христа”, і можемо зрозуміти, що навіть такому здичілому добичнику, який в потребі не давав спуску однаково нї Бусурману, нї свому одновірцю православному Московитину чи Білорусину — навіть йому приємно було чути якусь вищу місію в сїм козацькім житю, якийсь ідеольоґічний зміст в своїм буянню на степовім пограничу. Навіть в душі таких степових вовків ідея оборони релїґійних інтересів свого народу — себто того що в тім часї було найбільш ідеального, високого, святого, з чим звязані бували приодягнені іділїчним покровом спогади молодих, дитячих часів „на волости” — не могла не знайти певних созвучних струн. Але мусимо памятати, що в тодїшнїй масї козачини отчайдушні козацькі Мамаї були тільки певною частиною, а переважна більшість її складали елєменти настроєні культурно і горожансько — хлїборобська і реміснича сїльська і міщанська людність, привязана цїлим серцем до того, що вважало ся підвалинами культурного, національного житя. А на чолї козачини стояли в значній части люде, що були плотю від плоти і кістю від кости тої української інтелїґенції, що на своїх плечах виносила національну справу свого народу — репрезентанти шляхетських і міщанських кругів українських, вихованцї нових шкіл як ті ріжні „рібалти” (школярі), призначені до виписки комісією 1619 р., і як сам тодїшнїй гетьман, що по словах його панеґіриста, був вихованцем Острозької школи:

выхован в вЂрЂ церкви всходней з лЂт дЂтинских,

шолъ потомъ до Острога, до наукъ уцтивых,

которыи тамъ квитли, за благочестивыхъ

княжатъ, которыи ся в науках кохали,

на школы маєтностій много фундовали,

абы ся млодь в наукахъ уцтивыхъ цвичила,

церкви и тежъ ойчизнЂ пожитечна была —

тамъ теды Конашевичъ часъ немалый живши

и наукъ в писмЂ нашом словенском навыкши,

шолъ до запорозкого славного рыцерства ³).

Супроти сього фактом сам собою ясним і зрозумілим являєть ся, що коли релїґійна боротьба і церковно-культурне і національне житє українське присунуло ся близше до країв козацьких, воно неминуче мусїло втягнути в вир сеї боротьби й козачину — принаймнї її інтелїґентнїйші, чулїйші на сї справи елєменти. І нам зовсїм не потрібно заходити в голову й дошукувати ся, хто то підбив козачину, а Сагайдачного в перший лїнїї, до того щоб узяти в свою протекцію церковну справу та дати змогу під охороною козацької зброї відновити православну єрархію ⁴). Справи сї верхнїм, інтелїґентнїйшим верствам козачини були такі близькі, самозрозумілі що не потрібували нїякої спеціальної проповіди, аґітації — досить коли в них козачина могла взяти участь і сею участю заважити на розвій і долю сеї боротьби. Не було властиво перебільшення або фальши в тім, що писали новопоставлені владики в своїм меморіалї, приладженім для правительства (28/ІV. 1621) ⁵), відкидаючи обвинуваченнє в аґітації серед козаків:

„Що до козаків — то про сих рицарських людей знаємо, що вони наш рід, наші братя і правовірні християне. Про них думають, що вони простаки, не мають анї знання, анї розуму, й були намовлені духовними. Але ми як не відводимо їх від належної послушности анї бунтуємо, так і не навчаємо їх розуму в справах і учинках їх. Вони мають прирожденний дотеп і Богом дарований розум, і ревність та любов до віри, побожности і церкви між ними живуть і процвітають, певно, здавна.

„Се ж бо те племя славного народу Руського, з насїння Яфетового, що воювало Грецьке цїсарство морем Чорним і сухопутю. Се з того поколїння військо, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксілах по морю й по землї (приробивши до човнів колеса) плавало і Константинополь штурмовало. Се ж вони за Володимира, святого монарха руського, воювали Грецію, Македонїю, Ілїрик. Се ж їх предки разом з Володимиром хрестили ся, віру християнську від Константинопольської церкви приймали, і по сей день в сїй вірі родять ся, хрестять ся і живуть. Живуть не як погане, а як християне; мають пресвитерів, учать ся письма, знають Бога і закон свій ⁶). Як же думати, щоб вони самі від себе, за ласкою божою, не мали пильнувати віри і спасення свого? Треба тільки уважати на їх побожність: коли йдуть на море, перше за все молять ся, заявляючи, що за віру християнську йдуть на невірних. Другою своєю метою ставлять визволеннє невільників. При тім дають побожні обітницї, що своєю добичею надїлять перед усїм церкви, монастирі, шпиталї та духовних. Задля спасення душі свої викупляють невільників; церкви нові і монастирі будують, мурують і збогачують. І коли в місцях безлюдних памятають про віру і побожність і засвідчують се, то тим більше пильнують і піклують ся нею на волости, вертаючи ся до дому, де мають батьків, братів і свояків серед духовенства. То певно, що на цїлім світї нїхто по Богу не чинить зневоленому християнству такого великого добродїйства, як Греки своїми окупами, король іспанський своєю сильною фльотою, а військо запорозьке — своєю сміливістю і перемогою: що иньші народи виборюють словом і діскурсами, то козаки доказують дїлом самим. І щож, чи духовні того їх учать? Хто вчить їх того розуму — воювати на землї? хто на морю де вони так гарцюють у своїх моноксілах, які в порівнянню против кораблїв і каторг — не більше як ночви. Хто бунтує їх, коли вони в своїх справах, стоючи обозом, оружно, по кілька місяцїв ведуть переговори против тонких хитрощів ⁷)? Ще ранїйше того як ми стали владиками і до Київа та на Україну завитали, нїм привелебний архіепископ Мелетій Смотрицький побував у Київі — вони вже свідчили свою віру, писали, посольства посилали й присяги складали (в справі віри). Річ се знана і звісна широко. І до сього не то щоб мали духовні їх понуждати, але вони (козаки) ще самі пильнують їх, і міщан, пригадують і навіть грозять їм, щоб у вірі не було нїякої переміни і не було нїякої спілки з апостатами унїятами. Досить згадати недавнє — спитати, що було і що за малим не стало ся в Печерськім монастирі через те тільки, що превелебний й. мил. ксьондз біскуп київський увійшов до олтара — довідати ся, яке наріканнє було, яке розяреннє! Ледви заспокоїли їх. А все таки занесли вони скаргу на монахів Печерського монастиря на Запорожю, в генеральній радї ⁸). Отже нїчого дивного, коли вони мають звістки про нагінки унїятів на православних: з ріжних повітїв, з міст і сїл приходять люде до них ,в козацтво’, одні своєю волею, иньші — з причини кривд і здирств. Між ними і духовні і світські. Нїщо не чинить стільки заколоту на Українї, як унїя і утиски Руси через неї, та безправність і утиски убогих людей. По правдї самі унїяти розпалюють гнїв козаків, гонячи до них нашу покривижену братию та наповняючи нею Україну. Отже несправедливий і безпідставний сей поговір і клевета на нас, що ми бунтуємо козаків. Серцями й замислами козацькими не керуємо. Бог керує ними, і він то тільки знає, на що він заховує ті останки тої старої Руси та їх правицю і силу їх на морю й на землї довго, широко і далеко розширяє. Бог держить їх і ними править: як оден писав, що то він Татар положив на землї як перуни і громи, і ними християн навіщає і карає, — так і козаків низовських, запорозьких і донських, положив він як другі перуни і громи живі на морю і на землї, щоб ними невірних Турків і Татарів страшити і громити” ⁹).

Певно, ми бажали б мати більше матеріалу, більше подробиць для повнїйшого образу сеї незмірно-цїкавої популяризації тих релїґійно-національних і культурних інтересів, якими жили верхи сучасної української суспільности, між уоруженим українським демосом. Мусимо жалувати, що й тут, як і в стількох иньших разах, маємо переважно голї відірвані факти, без їх інтімного мотивовання. Але саме явище нам ясне вповнї, — яснїйше нїж багато иньших справ з сфери козацького житя. бо маємо з сеї сфери такі манїфести козацькі, яких даремно б шукали б в иньших справах. От хоч би й ся заява, зложена в київськім ґродї козацькою депутацією в 1610 р. ¹⁰), яку я з огляду на її крутий канцелярійний стиль, ужитий паном ґродським писарем ¹¹), за лїпше вважаю подати в перекладї де що облекшенім:

„Довідали ся ми про протестацію якогось розстриги Антонїя, виступника з чину монашого чернецького, що називаючи себе якимсь офіціалом або протопопою київським, смів і важив ся, вимисливши непристойне, внести до книг ґродських київських протестацію на попів тутешнїх київських і нас та товаришів наших, наче б то вони з побудки або намови попів тутешнїх київських мали чинити погрози на митрополита київського, поневіряючи сан його, і на того Антонїя. Против сеї вимишленої протестації, в небитности тих товаришів наших, котрі у війську на послузї річипосполитої пробувають в землї Московській при його кор. милости, остерігаючи, щоб такі вимишлені протестації не мали місця, протестуємо іменем товаришів, що пробувають при його кор. милости й іменем всього війська Запорозького, котре з давнїх часів ставить ся против народів поганських за віру християнську, здоровєм і головами своїми накладаючи каждого часу, й дуже не мало визволяє народу християнського з неволї неприятельської, від поган Турків і Татар, також для охорони його кор. милости і річипосполитої дістає вязнїв, язики від усяких неприятелїв Турків і Татар добуває (тих вязнїв і язиків і при його кор. мил. і при їх мил. панах сенторах повно в коронних землях, в богатьох місцях), і на розмноженнє народу християнського за православну віру свою при всякій оказії чинило послугу, і завсїди чинить, не жалуючи здоровя і житя свого. Коли ж під сей час той бувший чернець удав себе офіціалом або протопопою (не знати чи від митрополита київського, чи сам собі то вимисливши) і нашій релїґії — православній соборній апостольській церкві, святими отцями на соборі узаконеній, чинить трудности, против постанови королївської соймової, зарукою ¹²) убезпеченої, — то як їх милости княжата, панята, діґнїтарі, рицарство, шляхта, народ християнський, з ріжних ¹³) земель і повітів і з воєводства Київського непохитно обстають при старожитній православній релїґії і при особах духовних, тій релїґії вірних, і згідно з спільною любови прирікають стояти, — так і ми. Будучи синами тої ж соборної апостольської східньої церкви, іменем всього війська козаків запорожських, що з любови своєї до розмноження слави божої і народу християнського, і до храмів божих, церков господнїх, всякими прикрасами їх надїляють, прикрашають і поміч чинять, — іменем тих всїх товаришів, що пробувають ва службі річипосполитій при його кор. милости, — ми разом з їх милостями панами, з народом тої православної віри, релїґії старожитної, хочемо стояти при духовних особах, які не відступили і не відкинули ся її, і против завзятя напастників на нашу старожитну православну релїґію головами своїми її боронити”.

Що сї ідеї, вложені в протестацію, не були дїлом самого пана писаря ґродського, який її записував до актів, на потвердженнє витягнемо з власного листу гетьмана козацького Григория Тискиневича до київського підвоєводи те що належить до сеї справи ¹⁴). В коротшім викладї ми почуємо ті самі ноти, ті самі ідеї:

„Дана намъ справа, же тамъ нЂякійсь именемъ Антоній Грековичъ, рострыга и преступникъ вЂры нашоє, именуєт се быти нЂякимъ офицыяломъ албо ли протопопою тамошнимъ києвскимъ, который забороняєть и не допускаєтъ собору въ церкви божой у светоє Софии збирать и монорацій (?) ведлЂ стародавного звычаю справовати. Што намъ жалосно єсть и слышеть и не вЂмы и сами, што се въ тымъ дЂєть: єжели зъ раменя короля єго милости албо ли нЂ. А такъ мы унижоне а покорне просимы, абы ваша милость, якъ намъ милостивый панъ, того оному рострызЂ и преступнику допускать не рачилъ и въ тымъ помочнымъ быть, якожъ мы того боронить хочемъ, наветь и персей своихъ наставлять и литовать ¹⁵) до конца хочемъ. И за церковь нашу восточную и за вЂру греческую головы быхмы мЂли вси положити. Напродъ Богу милостивому оповЂдамы се, и вашей милости, нашому милостивому пану. И єстли бы умыслу своєго отмЂнити не мЂлъ оный рострыга, а мЂлъ бы збороняти, — дозволили єсьмо єго гдЂж колвекъ здыбавши, яко пса убити. А мы такого... и боронить словомъ нашимъ рыцерскимъ обЂцуємъ.”

Примітки

¹) Czerkasy — religio apud eos magna ex parte machometana. Mulieres fere ас vіrі belli munia apud eos obeunt (c. 1894). Мабуть не обійшло ся й тут без помішання з Черкасами кавказькими.

²) Пісню сю навів Кулїш в своїй Исторії возсоединенія (ІІ с. 81), де різко, але правдиво скритикував традиційні погляди на козачину як на якихось подвижників віри (головно против Костомарова). Він вказав на повну неоправданість перенесення певних елєментів релїґійного житя з пізнїйшої Сїчи, середини XVIII віка, в старе Запороже ХVІ-ХVII в., але і по його критицї се робить ся далї, раз у раз — приймають істнованнє сїчової церкви на Запорожу, на підставі згадки в думі про Самійла Кішку, в подїлї здобичи:

первую часть брали — на церкви накладали,

на святого Межигорського Спаса,

на Трехтемирівський монастир,

на святую сїчовую Покров давали,

которії давнїм козацьким скарбом будували,

щоб за їх вставаючи і лягаючи милосердого Бога благали

(Антонович і Драгоманів І с. 219). Але сама згадка Межигорського монастиря вказує на пізнїйшу фактуру сього епізоду. Пор. ще примітки низше на с. 391-2.

³) ВЂршЂ на погребъ, розд. XIII.

⁴) Пок. Кулїш в своїх Матеріалах для исторіи возсоединенія Руси, друкуючи акти козацького посольства 1620 р. до Москви (с. 91 і далї), пішов так далеко в своїм скептицизмі не тільки супроти козачини, але й цїлої української суспільности, що кінець кінцем інїціативу відновлення української єрархії признав московським правительственним і духовним кругам, особливо патр. Філарету, а козацькі виступлення против унїї — толвував „наймомъ или подговоромъ”.

⁵) Меморіал сей (про нього низше) мав вийти в III т. „Статей по славяновЂдЂнію”, з примітками проф. Жуковича; я цитую її по коректурній відбитцї, удїленій минї видавцем.

⁶) З приводу сього місця заявляє проф. Жукович: „Теперь уже нельзя, напр., повторить утвержденія П. А. Кулиша, что запорожскіе козаки обходились на сушЂ и на морЂ безъ священниковъ”. Але я думаю, що ш. учений трохи помиляєть ся. Меморіал не говорить виразно, що священники були в війську козацькім, а низше досить виразно вказує, що доперва на волости козаків мають священиків під рукою. Теза Кулїша, що в Сїчи і в війську козацькім священиків не було, не порушуєть ся меморіалом. Що він сильно збиває доводи Кулїша про байдужість козачини до релїґійних справ, в сїм проф. Жукович зовсїм правий.

⁷) Очевидний натяк на останиї комісарські переговори.

⁸) Тут незручне повтореннє вже сказаного, що розриває непотрібно звязок гадок: Wiadóme są y inne ich bezpreczęstwa smiałosci y przewagi bez wszelkiey pobudki duchownych. Na morze ze chodzą, yzali duchowni ich na to pobudzaią?

⁹) C. 149-150.

¹⁰) Акты Юж. и Зап. Россіи II ч. 36.

¹¹) В ориґіналї вся заява становить оден, дуже нескладний період.

¹²) Грошевою карою на випадок нарушення.

¹³) Тут щось упущено, і я доповняю сим словом: „ріжних”.

¹⁴) Акты Ю. З. Р. II ч. 41.

¹⁵) Мусить бути: „нелитовать”

КИЇВСЬКИЙ КУЛЬТУРНО-НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ В ДРУГІМ І ТРЕТЇМ ДЕСЯТИЛЇТЮ XVII В.: ТЇСНІ ЗВЯЗКИ КОЗАЧИНИ З КИЇВОМ, ТЕРЕХТЕМИРІВСЬКИЙ МОНАСТИР ЯК ПОСЕРЕДНИК, ЗРІСТ ЖИТЯ В КИЇВІ З КІНЦЕМ XVII В. І НАПЛИВ КАТОЛИЦТВА, ПЕЧЕРСЬКИЙ МОНАСТИР ЯК КУЛЬТУРНО-НАЦІОНАЛЬНЕ ОГНИЩЕ: ЄЛИСЕЙ ПЛЕТЕНЕЦЬКИЙ І ЙОГО ДЇЯЛЬНІСТЬ, ЗАЛОЖЕННЄ ПЕЧЕРСЬКОЇ ДРУКАРНЇ, СПІРНІ ПИТАННЯ ЇЇ ПОЧАТКУ, ПЕЧЕРСЬКИЙ КРУЖОК ПЛЕТЕНЕЦЬКОГО, ЗАХ. КОПИСТЕНСЬКИЙ, П. БЕРИНДА, Т. ЗЕМКА, Л. ЗИЗАНЇЙ І ЙОВ БОРЕЦЬКИЙ, ГАЛИЧАНЕ В КИЇВІ.

Проголосивши на початку другого десятилїтя XVII в. релїґійну справу українську своєю справою, заявивши солїдарність свою з православним духовенством і тою суспільностю, яка в оборонї тої справи виступала, козачина — її верхні верстви особливо, мусїли війти з часом все глубше й дальше в те культурно-релїґійне й національне житє, яке на протязї як раз того другого десятилїтя все яснїйше розгорало ся в найблизшім, східно-українськім центрі Київі.

Сї два явища йшли разом, тїсно переплїтаючи ся між собою своїми впливами. Київ здавна стояв в досить тїсних звязках з козачиною. Ще в 1580 р. Кияне в своїх жалях на воєводську управу звертають ся до козацької старшини („до пана Оришовского гетмана запорожского”) ¹).

Тепер в міру того як козачіли близші околицї Київа, як козацькі гнїзда все тїснїйшою й густїйшою сїткою обхоплювали його з усїх боків, звязки козачини з Київом ставали все тїснїйші. Через те не могло зіставати ся без впливу і вражіння на козацькі круги те національне культурно-релїґійне житє, яке починало саме розвивати ся в Київі. А з другого боку маючи під рукою, напоготові козацьку силу, певні її помочи і солїдарности, київські духовні круги знаходили в тім заохоту до все нових, дальших і сміливійших кроків в розвою національного культурно-релїґійного житя, в його оборонї, в забезпеченню йому трівких підвалин дальшого істновання.

Старий Терехтемирівський монастир на півдорозї між Київом і Черкасами (крайнею стражницею волости, за котрою зачинало ся вже повне і необмежене панованнє козачини) був немов стацією в сих зносинах. Півофіціальна резіденція козацька на волости, де відбували ся козацькі ради, де містив ся козацький арсенал, і заразом монастир, відновленний Запорожцями, їх одинока патрональна святиня на довгий час, служив Терехтимирів немов сполучником полїтичних, чисто козацьких інтересів з релїґійно-національною справою, яку козачина взяла тепер за свою. На чолї його стояла тодї (в 1616-1620 р.) людина, що дуже незамітно перейшла в наших джерелах, але хто зна чи не заважила богато в тодїшнїх відносинах. Був се архимандрит Єзекіїль Курцевич, з волинських князїв Курцевичів мабуть ²), отже чоловік свій між українським панством, а заразом людина світова, освічена, бувала — вихованець падуанського унїверситету, в катальоґах котрого записав він під р. 1600 своє імя по українськи, оден одинокий з усїх. Під його рукою Терехтемирівський монастир виходить на поважну й цїкаву позицію полїтичну. Сюди заїздили київські духовні, сам митрополит навіть, щоб бути присутними на козацькій радї, впливати на її наради і бути в курсї козацької полїтики; терехтимирівські монахи були експозитурою київських кругів в самім серцї козачини. Одним з симптомів зросту козачини на волости був також рух в Терехтемирівський околицї, помітний в сїм часї. Лїтом 1618 р. земський писар київський Сущанський-Проскура заносив скаргу на „игумена и всЂхъ чернцовъ монастиря Терехтемировскаго и всЂхъ фундаторовъ албо надавцовъ тогожъ монастыря то єсть гетмана, полковниковъ, сотниковъ, атаманью и всЂхъ козаковъ (войска) запорозского”, що вони захопили „моцно кгвалтомъ”, наславши козаків і міщан терехтемирівських на сусїдню маєтність Проскур село Григорів і привернули його до Терехтемирівського монастиря ³). Также захопили козаки коло того ж самого часу й віддали Терехтемирівському монастиреви иньшу сусїдню маєтність шл. Олизара — село Підсуче ⁴). Козацька резіденція і козацький монастир ширили ся і росли і відогравали важну ролю, як посередники між новим, відродженим Київом, і козачиною з її новим курсом національної полїтики.

Київ в першім і другім десятилїтю XVII в. ставав усе замітнїйшим центром українського релїґійного і національного житя, й пульсація великої релїґійно-національної боротьби відчувала ся тут все сильнїйше і голоснїйше. Завдяки козацькому реваншу, завдяки зросту кольонїзації з кінцем XVI в., він перестав бути, де далї то більше, самітним замком на українським пограничу, воєнним форпостом, виставленим на всяку трівогу й небезпеку. В нїм розвивало ся суспільне й культурне житє, а з тим все більше сунули ся сюди елєменти тодїшньої польської офіціальної культури і будили ті прояви й явища, в яких виливала ся тодїшня національна українська опозиція асиміляційним змаганням державної культури. Біскуп Христофор Казимірский, діставши ся на київську катедру в р. 1598, заходить ся коло урядження своєї резіденції в Київі (його попередник Верещинський, перший спровадивши ся по довгих віках до Київа, мав свою резіденцію в Фастові). Він будує собі палату, заходить ся коло будови латинської катедральної церкви, збирає на се надання від побожних католиків ⁵). Стара домінїканська місія, розмноживши ся, будує собі десь на поч. XVII в. мурований кляштор з останків вишгородської церкви Бориса і Глїба, а пізнїйше мурований же конвент. Побожний прихильник єзуітів Жолкєвский в ролї київського воєводи носить ся з плянами засновання єзуітської колєґії, а кілька лїт по його уступленню з воєводства сей плян був сповнений біскупом київським Радошовским: в 1620 р. він спровадив до Київа першу єзуітську місію; але в Київі їй не сподобало ся, єзуіти осїли ся в Фастові, і тільки в 1640-х роках воєвода Тишкевич фундовав єзуітську колєґію в Київі. Меньше вибагливі бернардини осїли ся тут ще з 1620-х рр. ⁶).

Зявляють ся й просвітні інституції українські. Печерський архимандрит Єлисей Плетенецький, наступник на ігуменстві славного Никифора Тура, що оружною силою відборонив від унїї Печерський монастир, — умів ужити козацьку силу не тільки на приверненнє печерських маєтностей, конфіскованих королем, але під ослоною козацької опіки розпочав незвичайно живу й плідну культурну роботу. Величезні засоби, зібрані і старанно збереженні поколїннями печерських старцїв і ігуменів, по довгих віках застою й інерції знайшли собі благородний ужиток в службі культурним і національним потребам свого народу.

Подчас праве утисков, подчас бЂд церковных,

Подчас єй турбацій в невчасу полныхъ,

як каже його панеґірист, Плетенецький відкрив нову добу в житю сеї твердинї українського аскетизму й зробив з Печерського монастиря першорядну культурну силу, так що по словам його гідного наступника і контінуатора його змагань, він „був батьком не тільки для лаври, а і для всього народу росийського”, „и такъ ся тому святому заслужилъ мЂсцу, ижъ штоколвекъ по немъ за помочю божею в томъ пречистой Богородицы монастыру дЂєтъ и дЂяти будет, все на єго основЂ, на єго фундаментЂ, на єго будовли починати будовати и кончити будетъ” ⁷). Сим заслужив він собі на вічну память в історії українського житя, і приходить ся незвичайно жалкувати, що ми так мало знаємо близше про нього і про його культурну роботу в Київі.

З двох писань, присвячених печерському архимандриту — панеґірика, виданого в 1618 р. під варварським титулом: „ВЂзерункь цнотъ превелебного въ БозЂ єго милости господина отца Єлисеа Плетенецкого архімандрита кієвского монастыря печарского” ⁸), і надгробного слова його наступника Захарії Копистенского ⁹) ми дістаємо тільки скупі й уривкові звістки, які дуже небогато можемо доповнити з иньших джерел ¹⁰). Знаємо, що Єлисей Михайлович Плетенецький був шляхетного роду („зацныхъ и побожныхъ родичовъ был урожоный”), з дрібної шляхетської родини, що носила імя від свого родового гнїзда Плетенич недалеко Золочева, в землї Львівській ¹¹). Рід був нїчим не визначний і звів ся в початках XVII в. Будучий архимандрит родив ся коло р. 1550. Він вибрав для себе. духовну карієру. В початках 1590-х років, маючи сорок лїт, став він архимандритом пинського лїщинського монастиря, і в сїм титулї брав участь в православнім соборі берестейськім. Правдоподібно тут звернув він на себе увагу рішучою опозицією унїї, і се три роки пізнїйше (1599) дало йому вибір на печерську архимандрію — одну з найвизначнїйших православних позицій в тім часї, і на соймі 1605 р. православним удало ся добити ся від правительства затвердження його на сїм урядї ¹²). На сїй позиції пробув він повних двадцять пять лїт, до своєї смерти в 1621 р. Досить довго ми одначе не чуємо й тут нїчого визначного про його дїяльність — крім процесів за монастирські маєтности, та скарги занесеної деякими чернцями на нього і на иньшу монастирську старшину: черцї скаржили ся, що архимандрит і „старші полатники і застолпники” монастирські „не вЂдати где оборочають” значну надвишку доходів монастирських над видатками — „которая бы рачей на потребы монастирскіє яко и чернецкіє оборочати ся мЂла” ¹³). Можна думати, що вже тодї архимандрит почав щось уймати з видатків на сите і пяне монастирське житє, призначаючи на иньші, культурні потреби, та починав стягати до монастиря людей з лїтературними і науковими інтересами. Але те що ми знаємо докладнїйше з сеї сфери дїяльности Плетенецького, все припадає на середину другого десятилїтя XVII в., коли в Київі раптом прокидаєть ся сильний культурний і просвітний рух, під впливом тих услуг, які віддала релїґійно-національній справі козачина і обіцяла віддавати в будучности.

Печерський архимандрит купує друкарню, заложену в Стрятинї Гедеоном Балабаном в розгарі його боротьби з львівським брацтвом, і потім закинену; перевозить її до Київа, розширює і збільшає — може уживши стрятинського інвентаря тільки за моделї для далеко більшого нового інвентаря. Згаданий панеґірик так описує сей епохальний в київськім житю факт:

Бось воскресилъ друкарню припалую пыломъ

Балабана цнотъ велкихъ речю и тежъ дЂломъ:

Онъ за благословенством отца намъ святого

Удалъ ся до ремесла (могу речи) цното,

Ты зась яко милостникъ церкви збытъ ревнивый,

ХотЂлъ и допялесь то яко не лЂнивый:

По зестю єго з свЂта друкарню вскресити

И презъ выдаваньє книгъ церковь украсити.

Правдоподібно се мало місце десь коло р. 1615 ¹⁴). При кінцї 1616 або в 1617 р. вийшла вже перша книжка з нової печерської друкарнї — Часословець ¹⁵). Перед нею роспочато монументальне як на ті часи виданнє „Анθологіонъ” (164+1048 сторін in folio), але воно вийшло тільки в р. 1619, а перед ним наборзї видруковано і випущено Часословець, між иньшим „яко да исполънит ся требованіє єже въ училищехъ въ православномъ градЂ Кіе†и въ прочихъ”, — як першу шкільну книжку для київських шкіл. Величезні доходи Печерського монастиря знайшли собі призначеннє. Книга виходила за книгою. За пятнадцять лїт від виходу Часословця (1617-1631) печерська друкарня випустила кілька десятків книжок: нам звісно звиш 30 друків, між ними цїлий ряд видань монументальних розмірів і знов таких що були показними результатами працї згромаджених тут лїтературних сил ¹⁶). Се було більше нїж скільки дали всї иньші друкарнї України за весь час від свого заложення і до того часу (1631 року). Для потреб друкарнї Плетенецький заложив фабрику паперу в монастирській маєтности в Радомишлї, на р. Тетереві „коштромъ немалымъ на подивенє в томъ краю якъ речъ небывалую” ¹⁷). Мусїла бути своя відливарня (ґісерня). Зявляють ся свої ґравери і малярі; уже Анθологіонъ 1617 р. прикрашений 18 образами святих; на сїм полї — ґравюри, ілюстрації — Печерський монастир на довго зайняв позицію єдину не тільки на цїлий український, але і весь східно-словянський світ, як найбільше, майже одиноке огнище церковного малярства, ґраверства, ілюстрації.

Збираєть ся і цїлий ряд лїтературних і наукових сил, що з Печерської лаври роблять ряд теольоґічної академії. Копистенський, оден з членів сього кружка, визначений потім Плетенецьким на „сукцесора” свого на архимандрії, виразно вказує в своїм надгробнім слові Плетенецькому як особливу його заслугу се згромадженнє печерського ученого кружка („людей учоныхъ, от негожъ на тоє мЂсце зведеныхъ”) ¹⁸) і величає його в слові на роковини його смерти як „учоныхъ людей прибЂжище, науки любячихъ промотора и школъ на разныхъ мЂсцахъ зычливого фундатора” ¹⁹). Він „науки намъ такъ познаня разныхъ діалектов як и вырозуменя писма бож. жичилъ и о дидаскалы искусныи старал ся, венцъ и ієрокvріковь то єсть проповЂдниковъ слова божого церковного приспособлялъ, задержовалъ, вихованє ихъ стану и повинности пристойноє и доволноє давалъ” ²⁰).

Як першорядні сили сього печерського кружка звісні нам насамперед сам Копистенський, далї Тарасій Земка, Памва Беринда, Лаврентій Зизаній, а в близьких зносинах стояв і перший ректор київської братської школи (потім ігумен Михайлівського монастиря) Йов Борецкий, що теж може не без посередництва Плетенецького опинив ся в Київі.

Копистенського, братанича звісного перемиського владики, ²¹) ми стрічаємо в Київі вперше на поч. 1616 р., коли він вписуєть ся до нового брацтва київського разом з Тарасієм Левковичом Земкою. Над виданнєм печерського Анθологіона він працює в тих лїтах разом з Борецьким і Памвою Бериндою. Крім своїх заслуг, які положив він як наступник Плетенецького на архімандрії печерській і гідний контінуатор його культурної роботи, Копистенський прославив себе як визначний богослов, полєміст, історик церковний і проповідник. Монументальна його „Палинодія или книга обороны католической, святой апостолской всходней церкви и святых патріарховъ” написана з приводу книжки Льва, Кревзя Obrona iednosci cerkiewnei (1618) і закінчена та ухвалена до друку в р. 1621, але не надрукована, зістала ся верхом теольоґічної ерудиції тих часів ²²). Величезний трактат (868 стовпцїв теперішнього друку) подїляєть ся на дві половини, в першій (частина перша і друга) полємізує автор з католицькою доктріною про прімат папи, друга присвячена історії унїї на Руси (частина третя збиває арґументи, буцїм київська митрополїя була в унїї з Римом перед фльорентийською унїєю, частина четверта присвячена історії берестейської унїї). Чому ся капітальна і для свого часу незвичайно цїнна праця зістала ся не виданою, зістаєть ся неясним (досить правдоподібна гадка, що в тих роках, 1622-1627, вважали нетактовним розводити релїґійну полєміку і дражнити противну сторону, добиваючи ся лєґалїзації відновленої православної єрархії). Твором тогож Копистеньского вважаєть ся видрукована без імени автора „Книга о вЂрЂ єдиной св. соборной апостольской церкве’’ ²³), доповнена перерібка старшого, виленського видання, незвичайно популярна потім особливо в Московщинї. З іменем Копистенського надруковані були тільки дві згадані вище проповіди на похорон і річницю смерти Плетенецького, які рекомендують Копистенського справдї як визначного проповідника, і крім того кілька передмов при печерських виданнях тих часів. Копистенський, як показують згадки сих передмов, брав дуже дїяльну участь в сих виданнях, як перекладчик, редактор, видавець.

Памва Беринда прославив своє імя своїм словарем — „Лексиконъ словяноросскій и именъ тлъкованіє, тщеніємъ, вЂденіємь же и иждивеніємъ малЂйшаго въ ієромонасЂхь Памвы Берынды, протосуггела θрону ієрусалимского”, вид. 1627 р. В присвятї сеї книжки панам Балабанам поясняє він, що живучи в домі Федора Балабана, фундатора стрятинської друкарнї, він тодї вже, за його принукою зачав збирати „реченія и имена словенския”, „аки не у сущу тогда лексикону раз†любомудра кир Лаврентія Зізаніи”. З сього лексикону Беринда покористував ся сам на початках, а потім не переставав протягом довгих лїт доповняти свою збірку, і нарештї перейшовши до Київа — „покликаний до друкарнї (печерської) до справлення бесїд на посланія апостольські”, над котрим він працював два роки „нощеденствуя”, він рішив видати вибірку з своєї збірки „в пользу спудеємъ” ²⁴). Словар сей на довго зістав ся найбільшим і найповнїйшим, і по смерти Беринди передрукований був ще в р. 1653. Крім того, перейшовши в Київ (мабуть таки при тім, як забирано до Печерського монастиря Балабанову друкарню) і ставши тут управителем друкарнї (архитипографом) він увесь час, аж до своєї смерти (1632) брав дуже дїяльну участь в лїтературних працях печерського кружка, правлячи рукописи, доглядаючи видань, пишучи до них передмови, і т. ин.

Третїм таким дуже дїяльним, хоч і меньше замітним участником видавничої печерської колєґії був Тарасій Левкович Земка, ігумен брацького богоявленського монастиря і проповідник печерський, як він підписав себе на передмові Бериндиного лексикона, справщик книг і управитель друкарнї, муж учений в мові грецькій, латинській, словянскій і руській, ак величає його в епітафії Кальнофойський ²⁵). Почавши від перших початків печерських видавництв (ми бачимо його підпис разом з Копистенським на братськім упису 1616 р., як єромонаха, правдоподібно печерського) і до смерти своєї в р. 1632 він зіставав ся дїяльним участником печерської видавничої роботи, і Кальнофойський в згаданій епітафії нагадує друкарям — „жили ви ним, поки він жив, і він жив вами”. Бачимо в печерських друках його вірші, передмови, переклади „на малороссійскую бесЂду общую”, й т. ин.

Далї трохи, хоч і в близьких зносинах з сим кружком стояли два иньші визначні дїячі:

Лаврентий Зизаній, бувший дідаскал львівської брацької школи, оден з найбільш рухливих і многостороннїх людей свого часу, автор букваря, граматики, словаря, катехізіса, педаґоґ, полєміст, проповідник, перекладчик і редактор, в Київі зявляєть ся десь коло р. 1620, прибувши з сусїднього Корця, де був священиком від р. 1612. В Київі він перекладав Бесїди Златоустого, толковання Андрія Кесарійського на Апокалїпсис; передмови сих видань славять його як „благоговЂйна мужа, словеснЂйша дідаскала и вЂтію, художнаго еллиногреческого языка умЂніє и искусство стежавша”, і поясняють, що переклад Бесїд він вчинив на запрошеннє Плетенецького.

Іван, в чернецтві Йов Борецький, теж бувший дідаскал львівський, з сього кружка найранїйше зявляєть ся у Київі: мабуть вже в р. 1611-2 був він тут священиком Воскресенської церкви ²⁶), а з заснованнєм брацької школи був її першим ректором, потім ігуменом михайлівським і митрополитом, і через се тільки по части міг брати участь в працях печерського кружка. Кальнофойський в своїй епітафії величає його за честноти християнські й аскетичні, але Косов в ,,Патерику” підносить иньші прикмети славного митрополита, що був він „в науках свобідних, в знанню мови грецької, латинської, руської ледви чи рівний кому” ²⁷). З значною правдоподібностю можемо бачити його перо в тій інтересній протестації 1621 р., з якої вище навели ми екскурс про козаків, і „Юстифікації” 1622 р.

Поруч сих виднїйших дїячів бачимо цїлий ряд другорядних лїтератїв, як Олександр Митура, автор згаданого панеґірика Плетенецькому (ВЂзерункъ цнотъ, 1618), брати Памви Беринди Лукаш і Стефан (автор віршів на честь Плетенецького), Філотей Кизаревич Йосиф Кирилович, й ин. Здебільшого були се Галичане — напевно знаємо як Галичан Борецького, Копистенського, Зизанія, братів Бериндів ²⁸); додати до них ще Кас. Саковича, ректора брацької школи в р. 1620-4, і дешо пізнїйшого Кальнофойського. Було се перше „нашествіє Галичан” на Київ, що під покровом і протекцією гетьмана козацького, також Галичанина, заходили ся культурними засобами Західньої України відродити на київськім ґрунтї заглушене культурно-національне житє й привернути старій столицї України її давну національну і культурну ролю й значіннє.