Примітки. 2) Королївска інструкція на соймики (кінець 1623 р.)

¹) Жерела VIII ч. 175.

²) Королївска інструкція на соймики (кінець 1623 р.). — Жерела VIII ч. 176.

³) В згаданій інструкції король так описує свої заходи против козацької своєволї: „не занехав король через своїх комісарів і післанцїв затримувати в послушности тих людей, стерегти через приставів своїх берегів Днїпрових, звідки ходять вони звичайно на море, палити і забирати човни, і платню, признану їм від річипосполитої, завчасу віддавати”. Але се образ загальний, не з сього року спеціально, бо зараз потім додано: „хоч сього року (платня) їм не віддана, за те що пішли на море”,

⁴) В царгородських кругах сього повстання сподївали ся весною 1623 р. зовсїм серіозно; 25/VI французький посол писав: dit-on ici que les Cosaquea sont mutinez contre les Polonais sur la fait de la religion. Сї поголоски потвердив і польський аґент, що приїхав тодї до Царгороду: Nous apprenons par lui que les Kosaques sont en armes sur le subiet de leur ecelesiastiques; замкненнєм православних церков, каже він, les Cosaques se sont tellement emeus qu’ils ont armé plus de m. 30 hommes; mais le roy de Pologne y a enuoié des commissaires pour empescher que се feu ne s’allume et ne cause quelque grand mal (l. c. c. 425).

⁵) Дневники с. 119.

⁶) Не бачу одначе в самім виборі Дорошенка симптому податности козачини для правительства — що мовляв вона умисно заступила Голуба приємнїйшим для правительства Дорошенком, як думав Жукович IV с. 108.

⁷) Натяк бачу в листї Збаразького Сборникъ лЂтоп. къ ист. Ю. и З. Р. с. 252.

⁸) Донесення анґлїйського посла — Zbiór раm. V с. 434-5, лист Збаразького в Сборнику лЂтоп. 1. с. Збаразький мав звістки, що була се зовсїм невелика експедиція: з початку доносили йому про 22 чайки, потім тільки 13, „але хоч їх ходило тілько 13, але наробили такого, як би їх і більше було”, додає він.

⁹) Донесення анґлійські с. 438 і лист Збаразького с. 253; пор. Акты Моск. госуд. I ч. 173.

¹⁰) Сборн. лЂтоп. 1. с.

¹¹) Див. лист короля в ркп. Публ. бібл. Разн. F IV 67 л. 320 і 323.

¹²) tych którzy pod czas bycia хіесіа imc pana koniuszego koronnego (K. Збаразького) u cesarza tureckiego — Zbiór pam. VI c. 189.

¹³) Сборникъ лЂтоп. І. с. 253.

¹⁴) Лїтература сього голосного епізоду в примітках.

¹⁵) Лист до Хр. Радивила 24/XII 1624 в Археогр. сбор. вилен. VII ч 55.

¹⁶) Кулїша Матеріали с. 159 (про се ще низше).

¹⁷) Пор. інструкціюивъ на соймики Жерела VIII ч. 176.

¹⁸) Volumina legum III c. 222-3.

¹⁹) Supplmentum — Apxивъ I VII. 571.

²⁰) Див. про сї подїї у Смірнова Крымское ханство с. 481 і далї, Hammer Geschichte des Osman. Reiches V c. 35 i далї, Zinkeisen ор. c. IV c. 487 і далї (турецькі джерела).

²¹) Ркп.Публ. бібл. Разн. F. IV 67 л. 302.

²²) Zbiór pamiętn. VI c. 190. Де що відмінно, хоч в тім же дусї оповідає сю історію наш анонїмний кореспондент (осінь 1624 р.): Шагін-ґерай ”под самую тую єго з Турками у Кафу ексъпедицыю самых неволников козаков семсот вызволеных маючи при собЂ, всю справу свою ратовалъ и знамените Турков поразивши, татарскіє орды подъ свою юридыку побралъ, и все товариство козацкоє свободою даровавши, з добычею турецкою червоными по килкодесять кожного и на десяток по два бойволы з тЂлегами объдаровавши, до своєє землЂ, за Пороги випроводити казалъ. И тепер послы єго за Порогами очекивают посланных до короля єго милости: єсли ласка єго к. млти будет дати єму козаков на помоч, офЂруєт ся и около Константинополя на лЂто помыслити, гдыж и с Персомъ юж взялъ лиґу і оженил ся повинную перского взявши, и королеви пану нашиму добре собЂ тушити кажет в необлудной приязни и послугах своих, як сам єго к. мст зезволити будет хотЂлъ. Зачим розумЂєм жебы и комысыя ихъ задержати ся скажетъ, єдно нам безмолствовати и житіє исправляти потреба” — Лавр. бібл. доп № 20 л. 83 об.

²³) Про сї два морські походи найдокладнїйше в анґлїйських донесеннях, про перший напад під 9/VII, про другий в депеші 24/VII (Zbiór c. 440 і 442); став ся другий напад десь 20/VII, в донесеннях французських, в депеші з 21/VII оповідаєть ся про „вчорашнїй” напад (Hist. R. mon. c. 427). Пор. Zinkeisen IV с. 495-5, Наіма у Сенковского І с. 178. Лист Борецького в Археограф. Сборнику VII ч. 55.

²⁴) Про сей третїй похїд — в листї Борецького, Археогр. Сб. VII с. 82 і в недрукованім листї 3 жовтня 1624 р. в печерськім збірнику дод. № 20 ч. 83 Сб., також Rое у Цінкайзена с. 495. Жукович до сеї третьої експедиції прикладає звістку Наіми про спаленнє околиць Царгороду, але у Сенковского дата розвязана хибно, 4/X замість 21/VII, як то вказав свого часу вже Рудницький.

²⁵) Смірнов, Гаммер як вище. Французскі депеші с. 427.

²⁶) Друкований Ґолембіовским (Bibl. Warsz. 1852 II с. 18), але не справно. Відмінна копія в Публ. бібл. F. IV № 67 с. 303. Пор. Матеріали Кулїша с. 159.

²⁷) Пор. депеші французькі с. 428.

²⁸) Збірник. Печер. лаври доп. № 20 л. 71 об. Пор. тамже лист митрополита (друк. у Ґолубєва І с. 275) і звістку запорозьких послів у Кулїша Матеріали с. 159: приїздив Шагін-ґерай на Запороже за тиждень перед Різдвом, „зъ запорозскими козаки перемирья взялъ же, что имъ межъ себе не воеватца, а итти съ нимъ Шинъ ГирЂемъ Турского земли воевать за одно”, і пішов потім на Білгородську орду.

ПОЛЇТИЧНІ ГОРІЗОНТИ КОЗАЧИНИ 1624/5. ШАГІН, ЯХІЯ І ПЕРЕГОВОРИ З МОСКВОЮ: ОЛЕКСАНДР ЯХІЯ, ПРИЇЗД ЙОГО В КИЇВ І НА ЗАПОРОЖЕ, ПЛЯН ПОХОДУ НА ТУРЕЧЧИНУ Й КИЇВСЬКІ НАДЇЇ НА МОСКВУ, ЗНОСИНИ З МОСКВОЮ В 1620 РОКАХ, ПОСОЛЬСТВО МИТР. ЙОВА, ПЛЯН ПІДДАННЯ УКРАЇНИ ПІД МОСКОВСЬКУ ЗВЕРХНІСТЬ, ЗДЕРЖЛИВІСТЬ МОСКВИ, ПОСОЛЬСТВО ЯХІЇ ДО ЦАРЯ, ВІДПОВІДЬ МОСКОВСЬКОГО ПРАВИТЕЛЬСТВА.

Сей союзний трактат з Ордою, як здавало ся, давав нову опорну підставу козацькій полїтицї — становищу козачини супротив Польщі. Правда, незабаром виявила ся хиткість і непевність сього союзу перед польсько-козацьким конфлїктом: сим грішили всї козацькі союзи з Ордою. Але поки що не можна було його оцїнити відповідно з сього становища, і ся нова комбінація відкривала тим часом козачинї нові і радісні перспективи. В козацьких кругах чуло ся незвичайне повисшеннє енерґії й інїціативи. „Сам Христос вЂдаєт, яким духом войско запорозкоє што часу в силу збираєт ся, а як не слихано было досЂлЂ так много чолнов морских готовят и готовити збирают ся, иж и сами старинныє дивуют ся, на што бы тую силу тыхъ лЂтъ повернути хочет, єднож видно, же всЂ ку Чорному мору берут ся; толко бы Бог голову им даровал, мужа по серцу своєму, певне бы снадне и врага креста Христова и христіанского покусити ся важили”! пише київський кореспондент в жовтнї 1624 р. І от в сей момент поруч такого цїкавого союзу з Кримом перед очима козачини відкривали ся ще нові і ширші полїтичні краєвиди.

Їх принїс з собою голосний авантюрист, претендент на турецького султана Олександр Яхія, загостивши під час тих переговорів з Шагіном на Запороже.

Се була цїкава і загадкова фіґура. Про себе оповідав він, що був сином пок. султана Магомета III (1566-1603), внуком султ. Мурада ¹). Мати його була не більше не меньше як з цїсарського роду Комненів; вона Грекиня, потайки тримала ся християнської віри. Яхія жив з початку з батьком в Мал. Азії; коли умер Мурад і Магомет поїхав в Царгород зайняти трон султанський (1595), мати Яхії, замість аби тішити ся блискучими перспективами, які відкривали ся перед нею, мовляв скористала з сеї нагоди, щоб викрасти ся з гарему і втїкши з сином в Македонію, вернула ся до батьківської віри і охрестила сина Яхію на православне, з іменем Олександра. Коли йому скінчило ся 15 лїт, в р. 1604, вислала вона його на двір цїсаря Рудольфа, і від тодї зачинаєть ся безконечна одісея сього авантюриста. Тиняв ся він по ріжних сторонах, представляючи ся законним спадкоємцем султанського престола і шукаючи опіки у ріжних ворогів Туреччини, брав участь в ріжних замислах, против — турецьких заходах та старав ся причепити ся до якоїсь полїтичної комбінації, якаб дала йому можність виплисти на верх і зробити карєру. В Віднї здибав ся він в т. зв. Лїсовчиками, наємними вояками з земель польських, що на службі цїсаря Фердинанда волочили ся по ріжних сторонах середноевропейських, і вони нарадили йому звернути ся до Запорожцїв.

Оден з Лїсовчиків кн. Масальський взяв ся бути посередником і зачав від митр. Йова Борецького. Оповів йому фантастичну історію сього „Олександра Отомануса”, наслїдника царства грецького і турецького, якого мовляв чекає увесь християнський світ Туреччини, „множество много воинства православвыхъ Болгаръ, Сербовъ, Албанитовъ и Грековъ”, що присягли йому як законному цареви, і ждуть його з військом 130 тис. До комплєкту православного світу ще треба було України й Московщини, щоб з ними розвалити магометанську Порту і на її місцї заснувати велике царство православне.

Не знати, на скільки м. Йов увірив у то все, і в ту можливість розвалити Порту, але пляни Яхії — орґанїзувати якусь коалїцію против Туреччини з помічю козаків, Московщини, Криму і ріжних володарів европейських здавали ся йому дуже відповідними для даного часу. Він прийняв до себе Яхію і той від 21/X 1624 року пробував з тиждень у митрополичім монастирі св. Михайла ²). Потім митрополит повіз його до козаків і стрівши в дорозї свого довіреного чоловіка попа Филипа, що вертав з Запорожа, вислав його з Яхією до Крилова, а звідти з козаками поїхав Яхія на Запороже. Тут розвинув він свої пляни перед козачиною, яка заявила свою готовність помогати в його замірах здобувати царгородський трон. Рішено було, що козаків піде з ним на війну 18 тисяч, а він їм платити ме — кінним по 6 єфимків на місяць, а пішим по 4, а крім того на військо дасть 30 зол. польських.

Зладили йому також rendez vous з Шагіном, що під той час приїздив на Запороже. Яхія одначе держав ся з сим союзником на тонкій делїкатности, і коли Шагін кликав його до себе, не поїхав, кажучи, що козаки його не пускають; підозрівав, що Шагін, зловивши його, може за добру заплату видати Туркам. І rendez vous у них відбуло ся на делїкатній дістанції, на двох боках Днїпра, і при Яхії козаки стояли з рушницями „в чотири круги”. Одначе рішено було, що Шагін-ґерай з братом будуть Яхії помогати ³).

По сїм Яхія післав по гроші для війська до Фльоренції, а українські благоприятелї його стали роздумувати, як би заручити ся помічю ще з Москви. Тим часом як козачина могла вабити ся перспективами богатої платнї, в київських митрополичих кругах ся власне сторона орґанїзація широкої православної коалїції, з участю московського царя, мала особливу принадність з огляду на той зелїзний католицький перстень, що з такого невблаганною безоглядністю тїснив що далї все тяжше православну стихію українську (і білоруську з нею). Ще перед появою Яхії на київських горізонтах в київських митрополичих кругах прийшли до рішення — шукати опертя в московськім правительстві в тім безвихіднім, як здавало ся, становищу, в якім православна єрархія, кажучи словами владичих листів цареви,- „в маленькім кутку тиснула ся на Українї, в землї Київській, під крилами христолюбивого воїнства запорозьких козаків” ⁴).

Шуканнє московської опіки з причини (чи під покривкою) релїґійних утисків — мало свою давню традицію в в. кн. Литовськім, як знаємо. Такий маневр знищив був, на початках XVI в., у польсько-литовського правительства всякі апетити до якої небудь релїґійної пресії на своїх православних підданих трохи не на цїле столїтє ⁵). Тільки з упадком Московської держави з кінцем XVI в. воно насмілило ся знову. „Смутні часи” московські зняли були всякий страх з польсько-католицьких кругів. Але Москва підіймала ся з занепаду, і у польсько-литовських полїтиків починала приходити трівожна думка, що притиснені до останнього православні можуть знову шукати помочи в Москві, і та знову почне свої інтриґи на релїґійнім ґрунтї. В згадуванім листї Льва Сопіги до Кунцевича шеф литовської полїтики, вказуючи на неполїтичність унїатських нагінок на православних, пригадує давнї утрати, понесені через православну іреденту Польсько-литовською державою. „Новгород Великий, Псков, Стародуб, Чернигів, Козелськ і багато иньших замків відірвала від нас та унїя, і тепер та унїя богато причинила ся до відтручення народу московського від королевича” (Володислава) ⁶). А з новим зростом московської сили неминучо виникала гроза нової православної іреденти в московський бік з нутра земель білоруських і українських.

З становища православних владик і иньших ревнителїв національної і церковної ідеї, що від польсько-католицьких нагінок збігли ся в тім київськім „кутку”, — шукати опіки і протекції, помочи і оборони в московських кругах було напрямом вповнї натуральним. Се було так само пограниче, що стояло в старій сфері московських династичних і полїтичних інтересів (порівняти розмови московських полїтиків поч. XVI в. про Київ як отчину московських царів) ⁷). Перед московською смутою, з київського „города” добрим оком можна було бачити московську границю. Вона відсунула ся за останнї лїта, але тепер, коли ся смута могла здавати ся припадковим, скороминущим епізодом, можна було сподївати ся нових проявів московської екстенсивної сили. Незалежно від них, з огляду на созвучність інтересів, українська людність, як ми бачили, і так не раз, іґноруючи полїтичні рубежі, орудувала силами обох „україн”, польсько-литовської і московської. Пляни Дм. Вишневецького були найбільш блискучим проявом такої тактики, і українська козачина, від його часів почавши, не раз досить зручно вміла служити на обидві сторони, черпаючи засоби по черзї, або і заразом, з обох скарбів: московського і польсько-литовського, та грала ролю посереднього полїтичного фактора між обома державними орґанїзаціями. Останнї зносини козачини з московським правительством звісні нам зимою 1620 р. ⁸). Поруч них відомі посилки ріжних духовних осіб в московську столицю за „милостинею” на ріжні побожні церковні цїли. Так 1622 р. посилав до царя плачливий лист Ісая Копинський, номінальний владика перемиський, просячи жертв для своїх монастирів, заснованих ним в Дубенщинї. Але крім писаної грамоти післані ним монахи мали устно сказати пограничним московським воєводам (путивльським), щоб вони написали цареви, чи позволить Ісаї з ченцями перейти за московську границю від польського гонения. „Да и всЂ де, государь, православные крестьяне и запорожскіе козаки, какъ имъ отъ Поляковъ утЂсненья будетъ, многія хотятъ Ђхать къ тебЂ государю”, додавали від себе воєводи, на підставі того, що оповідали їм Ісаїні післанцї ⁹).

Лїтом 1624 р., під впливом тодїшнього загострення католицько-унїатських натисків на православних, з анальоґічними заявами висилає свого посла безпосередно до самого царя сам митрополит Йов. З того самого дня, коли писали ся його грамоти до царя (24/VIII. 1624), маємо лист самого ж митрополита до голови литовських протестантів Кришт. Радивила, і він добре ілюструє нам той психольоґічний стан, в якім робили сей знаменний крок київські духовні круги. Просячи помочи литовського маґната в найблизшій соймовій кампанїї, митрополит так характеризував гірке становище православних: ,,Так нас стиснули з усїх боків, що гірше зрадників і доказаних злочинцїв, гірш ніж від ворогів хреста і самих поган, терпить переслїдування від вавилонської, кровю пяної распустницї наш народ вірний, панам своїм зичливий, народ невинний, народ старинний християнський. Що день і година як віл обуха чекаємо ми, небожата, засуду Астерового, за оскарженнєм Гамановим, з нашими святинями, священиками, людом, рицарством, шляхтою”. А козачина своїми своєвільними вибриками — морськими походами, вчиненими против волї навіть своєї старшини, каже далї митрополит, — ще загострює завзятє на православних владиків, бо підозрівають їх в союзї з козаками ¹⁰). Перед маґнатом, хоч і союзним, хотїло ся митрополитови очистити ся з сього підозріння.

Того самого дня митрополит писав листи до царя, йото батька патріарха і шефа московської дипльоматії дяка Ґрамотїна, рекомендуючи їм свого посла владику луцького Ісакія Борисковича. В листах до них він і Ісакій описували гірке становище православних в Польщі й Литві, благали царя памятати про сих своїх одновірцїв і не забувати своєю ласкою, та особливо просили допустити Ісакія до особистої авдіенції, яко „мужа во всЂмъ вЂрна и тайну царскую могуща сохранити” ¹¹). Допущений по сїй рекомендації, по довгих московських процедурах, до царя в сїчнї 1625 р., Борискович дня 14/I с.с. мав адіенцію перед боярами кн. Черкаским і дяком Ів. Ґрамотїним і їм переказав секретне порученнє дане йому митрополитом. На жаль, протоколу сеї авдіенції маємо тільки уривок ¹²), і в нїм нема автентичного тексту митрополичої заяви. З відповідей бояр видко, що митрополит вказував на утиски православній вірі від Поляків, на перспективу польського походу на Україну; висловляв побоювання, що козаки своїми силами не спроможні будуть відборонити Україну від польського війська, тому просив царя прийняти Україну й військо козацьке під свою руку, пробачивши козакам їх давнїйші пустошення Московщини, та оборонити їх від Поляків. Бояре, роспитавши близше, переконали ся, що тут ще нема нїчого певного, рішеного, і так відповіли Борисковичу: ,,З листу (митрополита) і з твоїх слів видко, що у вас самих ся гадка не зміцнила ся й рішучої умови між нами нема, і про козаків кажеш, що їх не буде стільки, аби вони самі могли стати против Поляків, а в своїх оповіданнях пояснив ти, що військо козацьке на весну збираєть ся йти на Турків морем — отже тепер сього дїла царському величеству зачинати не можна, бо міцної постанови між вами нема, і козаки всї ідуть на море’’ ¹³). Вини козаків „противъ царскаго величества и всего Россійскаго государства” пробачають ся, з тим, аби на будуще козаки „царскому величеству служили”. „А як буде вам в будучности кривда в вірі від Поляків, а у вас против них буде міцна думка і постанова” — мав сказати на кінець дяк- „тодї дайте знати царському величеству і святїйшому патріархови, а вони про те поміркують, як би православну віру і церкви божі і вас всїх бачити свобідними від єретиків” ¹⁴). Митрополиту Йову поручено переказати ласку царську і патріарше благословеннє, та передати ікону в срібній ризї й пять сороків соболїв цїною в сто рублїв; так само досить богаті дарунки дано самому Борисковичу і протосінкелу Памві (мабуть Бериндї), що був з ним, і привіз патріарху чотири книги. Борискович, дякуючи за ласку, просив переказати царю і патріарху, що у них ся гадка міцна, всї вони царській ласцї раді й хочуть бути під царською рукою; будуть умовляти ся про се між собою, тільки боять ся, як що тим часом Поляки на них раптовно наступлять, то їм крім царської ласки нема де подїтись: всї вони тодї — митрополит, владики, і військо Запорозьке — звернуть ся до царської ласки і поїдуть на царське імя (піддавати муть ся цареви), то нехай цар їх пожалує, не каже відгоняти, бо їм крім царя нема куди подїти ся” ¹⁵).

Така була ся перша пропозиція переходу України під царську зверхність — інтересна як перша рекоґносціровка пізнїйше довершеного перевороту. Що в тих пропозиціях, як вони ставили ся московському правительству сим разом, ще дуже мало було конкретного, се мусїли розуміти в самих митрополичих кругах. Та перше нїж в иньших українських кругах ширити проєкт піддання під московську протекцію, переводити її в ,,міцну думку і постанову” української суспільности, треба було знати, чи взагалї склонне московське правительство зайняти ся близше українською справою, а тодї думати, що можна робити з тою московською інтервенцією, та на скільки можна рискувати за для неї. Такий підклад сеї справи виникає з поза козацьких прошень „жалованія” і монаших благань про „милостиню”, що становлять властивий жизненний нерв сих зносин з Москою і по перших удатних результатах 1622-1625 рр. починають прибирати все більші розміри ¹⁶). Щоб вивідати добре московські гадки, треба було „задерти”, зачепити на сїм ґрунтї московське правительство чимсь пікантнїйшим, нїж самі плачі митрополита і владиків. І таку добру нагоду подавала поява Яхії з його фантастичними плянами, несчисленними протекторами, таємничими союзами на заходї й сходї, і т. и.

В сїчнї 1625 р. м. Йов виїхав з Київа в сторони козацькі до Корсуня, відти до Терехтемирова. При тім, очевидно, мав війти в близше порозуміннє з козацькою старшиною й заняти ся справою нового посольства до Москви в справі Яхії. Посольство се було вислане з Запорожа дня 2/I с. с. (зараз по виїздї Шагін-ґерая); воно складало ся з запорозького посольства під проводом Івана Гирі, і з післанця Яхії якогось Марка Федоровича Македонянина і козака Івашка Мартиновича. Митр. Йов від себе дав їм рекомендаційні листи до путивльского воєводи і автобіоґрафію Яхії, списану у нього, та поручав воєводї цїлу сю справу. „Прочитавши сю повість, писав він йому, зміркуєш ти, що благодатю божою наближаєть ся вже кінець нечестивого вавилонського Турецького царства, і коли ісповідники східнього православя прийдуть до згоди, то й зараз буде тому початок. Молимо того у всесильної правицї Христової, щоб розбивши тяжкі кайдани православних, дав церкві своїй і православному множеству єдиновірних Греків доступити бажаної, дорогої свободи. Просимо, щоб і ви з благочестивим царем вашим подали руку помочи єдиновірним братиям, аби й самі в день суду від вічної увільнили ся неволї” ¹⁷). Яхія в своїм листї до царя сповіщав, що на весну вибираєть ся походом, морським і сухопутним, з козаками, до Греції, а там чекають його Болгари, Серби, Албанцї й Греки, що присягнули вже Яхії як свому законному цареви — се мав посвідчити в Москві той Яхіїв посол ,,Марко Македонянин з землї Сербської”. Сей Марко поясняв устно, що крім сих присяжників поміч Яхії обіцяв король іспанський: має дати йому 60 ґалєр з воєнного залогою, а князь фльорентийський прирік прислати 20 тис. рушниць, гармат, і всякої иньшої армати, і иньші землї обіцяли поміч людьми й грошима. Та Шагін -ґерай, як сподівають ся, пришле орди до 100 тис., і з тими всїма Яхія піде на весну на Царгород. У царя ж просить помочи людьми чи грошима — як цар зволить ¹⁸).

Московські полїтики не зістали ся індіферентні для таких широких і привабних — дарма що фантастичних плянів. Посли Яхії були представлені цареви, хоч incognito: Яхієві післанцї допущені були до царської руки при авдіенції запорозьких послів, після них, але без Яхії, то значить імення їх не були проголошені, як проголошували ся звичайно. Яхії вислано дарунки богаті (особливо як на тодїшнї роки, досить тїсні для московського державного скарбу). Але активно вмішати ся в сї Яхіїні й козацькі пляни московське правительство не рішило ся — бояло ся розриву з Польщею. Цар побажав „царевичу Олександру” всякого добра, щоб він свого батьківського царства доступив, але помагати йому цар не може, бо „царевич” в Литовській землї, у запорозьких Черкас, підданих польського короля, а польський король цареви неприятель, і не позволив би війська післати через свою землю, і навіть, будучи тепер в союзї з султаном, починив би ще якісь трудности царевичу; тому й грамоти царевичу цар не посилає, тільки устно шле йому привіт. Така була відповідь, дана послам Яхії дня 10/ІV c. с. ¹⁹). Вона заразом казала катеґорично, що і в козацьку справу взагалї московське правительство в сїй хвилї не відважить ся мішати ся, щоб не привести до розриву з Польщею.