Основні етапи в історії розвитку СП і соціальної роботи в нашій країні

В історії розвитку СП та соціальної роботи в нашій країні за останні декілька десятиліть умовно, але досить чітко виділяються 3 етапи, що якісно різняться поміж собою.

1-ий етап – 60-ті роки, що стали періодом початкового накопичення досвіду, пошуків, появи в країні спеціалістів, які мали орієнтацію на організацію соціально-педагогічної роботи в соціумі. Перші такі спеціалісти з’явилися в галузі соціального виховання. Незважаючи на різноманітні назви їхніх посад, - педагог-організатор комунальної служби, вихователь кімнати школяра в житловому будинку, керівник підліткового клубу тощо – всі вони були прототипами соціального педагога-психолога, оскільки здійснювали соціально-педагогічні та психологічні функції. Рівень розвитку соціальної педагогіки на цьому етапі може бути окреслений як організаційно-емпіричний.

2-ий етап – 70-80-ті роки. В ці роки суспільна потреба, досягнення передового досвіду соціального виховання вивели проблему соціально-педагогічної роботи на новий рівень їх розв’язання. В країні з’являються різні об’єднання, соціально-педагогічні, фізкультурно-оздоровчі школи-комплекси і т. ін. Це були спроби цілеспрямованого надбання соціально-педагогічного досвіду, комплексної організації соціальної роботи на підприємствах, в установах, мікрорайонах, військових містечках тощо.

Розвиток системи соціальної роботи затримувався організаційною, кадровою, фінансовою незабезпеченістю; процес ускладнювався сформованим підходом, відповідно до якого функції соціальної роботи ніби-то перерозподілялися поміж традиційно діючими службами, установамиосвіти, охорони здоров’я, спорту, дозвілля, внутрішніх справ, соціальногозабезпечення, військово-політичними органами, партійними організаціями.

Залишалося невирішеним питання забезпечення соціальних служб професійно підготовленими кадрами – спеціалістами з різних галузей соціальної роботи. Такий стан справ вів до перевантаження окремих працівників (учителів, лікарів, працівників органів внутрішніх справ та ін.) невластивими їм функціями. З одного боку, це заважало повноцінному виконанню їх безпосередніх обов’язків, з іншого – заважало розвитку соціальної роботи як самостійного виду професійної діяльності.

Так, н-д позиція “школа – центр мікрорайону” стала серйозною підставою для звільнення з роботи в соціумі всіх інших соціальних інститутів. Опинившись у такій ситуації, школа майже протягом 20 років мусила одноосібно вирішувати питання формування взаємовідносин дітей і дорослих в соціумі, організовувати дозвілля у відкритому середовищі.

Неоднозначна ситуація склалася і в галузі охорони здоров’я населення, в першу чергу, через відсутність соціальних медичних працівників, функції яких лише частково виконували спеціалісти інших професій. Питання соціальної роботи з підлітками та сім’ями, які належать до “групи ризику”, протягом тривалого часу перебували у віданні органів внутрішніх справ, в основному, через відсутність професійних соціальних працівників. У цей же час допускаються серйозні недоліки в соціальній роботі з ветеранами, інвалідами, людьми похилого віку, іншими категоріями людей, які потребували соціального захисту.

Глибока криза суспільства різко погіршила життя значної частини населення, посилила соціальну напругу. Усе це поставило перед суспільством проблему пошуку шляхів, якими можна було б задовольнити потреби, інтереси та права особистості. Деякі заходи, що приймалися з метою соціально захисту населення (як правило, безсистемні, що мали переважно грошове вираження у вигляді соціальних пільг особам, які знаходилися за межею бідності) приносили лише тимчасовий економічний і політичний ефект. Вони не могли протистояти інфляційним процесам, зростанню к-сті людей, які потребували соціальної допомоги. Назріла потреба в докорінних змінах соціальної політики суспільства і держави, в ліквідації роз’єднаності соціальних, педагогічних, психологічних, правових заходів і зорієнтованості системи служб соціальної допомоги населенню на реалізацію його потреб.

3-й етап – наприкінці 80-х років сформувалися всі необхідні умови для переходу від окремих принципів передового досвіду соціальної роботи до державного рівня вирішення проблеми організації системи служб соціальної допомоги населенню, працівникам і службовцям, з розгалуженою інфраструктурою та кадровим забезпеченням.

У березні-квітні 1991 р. в Україні, як і в усьому колишньому Радянському Союзі, відбулося офіційне введення інституту соціальних педагогів та соціальних робітників. Державним комітетом з освіти СРСР було введено спеціальність 03.11.00 “Соціальна педагогіка”.