Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



ТЕКСТ ЛЕКЦІЇ.




Читайте также:
  1. A) оформление текста в соответствии с определенными правилами
  2. A) часть его интерфейса, обеспечивающая переход к выполнению различных операций над текстом
  3. II. ОФОРМЛЕНИЕ ПЕЧАТНОГО ТЕКСТА
  4. II. Эффективная контекстная реклама
  5. PR-тексты в деятельности пресс-службы
  6. VI.Текст лекции
  7. VII этап. Работа над текстом дипломной работы, ее окончательная редакция, оформление.
  8. VII. ОФОРМЛЕНИЕ ТЕКСТА СОЧИНЕНИЯ
  9. WWW-cтраницы (cайты) — гипермедийные документы системы World Wide Web. Создаются с помощью языка разметки гипертекста HTML (Hypertext markup language).
  10. Американская модель УП (контекст глобализации).

План.

1. Доба «процвітання» у США.

2. Велика Британія в 1900-1920 роках. Консерватори і лейбористи при владі.

3. Франція в 20-ті роки.

Рекомендована література:

1. Бураков Ю.В. Всесвітня історія: новітні часи. – 1945 – 1998: Підручник для

11 кл. – К: Ґенеза, 2000 – 400 с.

2. Бураков Ю.В. Всесвітня історія: новітні часи. – 1945 – 2005.– К: Ґенеза, 2005– 416 с.

3. Полянський П.Б. Всесвітня історія 1914 – 1939. Підручник для 10 кл. – К:

Ґенеза, 2002 – 289 с.

4. Щупак І.Я. Всесвітня історія 10 кл. – Запоріжжя – Прем’єр. – 2010. – 272 с.

5. Ладиченко Т. В. Всесвітня історія. – К.: Ґенеза. – 2010. – 294 с.

6. Полянський П.Б. Всесвітня історія 10 кл. – К: Ґенеза, 2010 – 256 с.

 

ТЕКСТ ЛЕКЦІЇ.

1. Доба «процвітання» у США.

Зміна статусу США у світі після Першої світової війни

Перша світова війна не торкнулась Американського континенту, і країна не зазнала того масового руйнування і людських жертв, які були в Європі. Американська армія взяла участь у бойових діях лише влітку-восени 1918 р. Людські втрати США, порівняно з іншими країнами, були значно меншими: близько 120 тис. убитих і померлих від хвороб та близько 230 тис. поранених.

Війна сприяла збагаченню країни. Загальний чистий прибуток монополій протягом 1914-1919 рр. становив 33,6 млрд доларів. Це дозволило здійснити значні капіталовкладення в американську промисловість, створити нові робочі місця, зменшити безробіття.

Промисловий ріст, що почався на цій базі, збільшив питому вагу США у світовому промисловому виробництві. До 1920 р. частка Сполучених Штатів складала близько половини світового видобутку кам’яного вугілля, 3/5 виробництва чавуну і сталі, 2/3 видобутої в усьому світі нафти, 85% випуску автомобілів.

Отже, США закріпили за собою статус економічно наймогутнішої країни світу.

Сполучені Штати значно збільшили експорт капіталу. Головною його формою були військові позички. Загальна їх сума на початку 20-х рр. досягла 11 млрд. доларів. Крім того, за роки війни більш ніж удвічі збільшилася сума американських приватних інвестицій за кордоном. У такий спосіб США перетворилися з боржника на найбільшого у світі кредитора.

Зростання питомої ваги США в міжнародних економічних відносинах створило умови для активнішого вторгнення Сполучених Штатів у сферу світової політики. Уряд демократичної партії на чолі з президентом Вудро Вільсоном взяв у 1917 р. курс на завоювання "світового лідерства".



Програму рішучої активізації зовнішньої політики США було викладено Вільсоном у згаданих вище "14 пунктах". Вона містила низку докорінно нових положень. Її прийняття означало б революційні зміни в міжнародних відносинах.

Виступаючи проти таємних угод, які були звичайною практикою міжнародних відносин в Європі, правлячі кола США сподівались укласти інші, більш вигідні для них. Вони намагалися реалізувати гасло "рівних можливостей", щоб створити умови для наступу на позиції європейських колоніальних держав у країнах Азії, Африки та Латинської Америки. Для послаблення своїх суперників США пропонували ввести принцип "відкритих дверей" у всіх володіннях Німеччини й Турецької імперії, що підлягали поділові, а також у Китаї.

На здійснення цієї програми була спрямована діяльність представників США на Паризькій мирній конференції 1919 р. США прагнули не допустити надмірного зміцнення Англії та Франції. З цією метою вони виступили за збереження достатньо сильної Німеччини під впливом Сполучених Штатів. З розрахунку на утвердження домінуючого становища США виходили й американські плани організації Ліги Націй.



Рішення Паризької мирної конференції виявилися не такими, як сподівалась адміністрація президента В.Вільсона. Головні об’єкти післявоєнного поділу світу були передані під управління Англії, Франції та Японії. Сполучені Штати не одержали жодної з мандатних територій. У Лізі Націй провідне становище посіли не Сполучені Штати, а Англія та Франція.

Провал планів США на Паризькій мирній конференції пояснювався тим, що зовнішньополітичні позиції США залишалися порівняно слабкими. До того ж у самих США існувала серйозна опозиція зовнішньополітичному курсові президента В.Вільсона.

Виступаючи під прапором ізоляціонізму, республіканці були проти ратифікації Версальського договору, закликали відмовитися від участі США в Лізі Націй. Вони вважали вступ Сполучених Штатів у союз із європейськими державами можливим лише за тієї умови, що там від початку буде забезпечено перевагу США. Республіканці висунули гасло "свободи рук" для США, сподіваючись поступово забезпечити військово-політичну перевагу Сполучених Штатів над європейськими державами і цим зробити важливий крок на шляху до світової першості. Гострі сутички між республіканцями (ізоляціоністи) і демократами (екчпансіоністи) на чолі з Вільсоном були відображенням боротьби різних політичних угруповань з питання про методи завоювання світової гегемонії.

У березні 1920 р. сенат не ратифікував Версальського договору, що містив положення про Лігу Націй. Це означало, що зовнішньополітичний курс, узятий урядом Вільсона в роки Першої світової війни, зазнав поразки.



Не мали успіху і всі спроби уряду Вільсона домогтися успіхів у боротьбі проти більшовицького режиму в Росії.

Поразка Вільсона, який репрезентував реформаторське крило правлячих кіл, і водночас демократів, на виборах 1920 р. мала далекосяжні наслідки у внутрішній політиці. У США надовго було заблоковано проведення соціальних реформ, а у зовнішній політиці запанував ізоляціонізм.

Політичний курс республіканської адміністрації

Влітку 1920 р. у США вибухнула глибока економічна криза, що зачепила всі галузі промисловості. Спричинили її скорочення воєнного виробництва і конверсія. Кількість безробітних у 1921 р. сягнула 5,7 млн. Реальна заробітна плата знизилась у середньому на 20-25%.

Криза промисловості переплелася з аграрною кризою. До весни 1921 р. ціни на сільськогосподарські товари у США знизились у 3-4 рази. Це призвело не тільки до скорочення прибутків фермерів, а й до розорення багатьох із них.

Невдоволення робітників і фермерів їхнім тяжким становищем виявилося під час виборчої кампанії 1920 р. З цього скористалися республіканці. На виборах 1920 р. вони здобули перемогу. Їх кандидат на посаду президента США Уоррен Гардінг зібрав більш як 16 млн голосів, тоді як кандидат демократів Джеймс Кокс — лише 9 млн. Після восьмирічної перерви республіканська партія доступилася до влади. Гардінг узяв курс на повернення до довоєнних порядків ("нормальності", як він казав). Консервативні тенденції мали двоякий вплив на внутрішнє життя країни. З одного боку відбувається небачений розвиток економіки з іншого – йде накопичення і поява цілої низки проблем, які мали далекосяжні наслідки.

Іще 1919 р. республіканці заблокували реформи у сфері трудових відносин, про надання права робітникам на страйк. Адміністрація Гардінга виступала проти політики державного регулювання. Проте було створено всі умови для збільшення прибутків великих промисловців, банкірів, підприємців. У1921 р. було скасовано за­проваджений у період війни податок на надприбутки корпорацій. Згодом були підвищені мита на імпорт до США важливих промислових товарів. Це призвело до росту цін на внутрішньому ринку. Прибутки монополій одразу підстрибнули.

Для збільшення прибутків представники великого капіталу не зупинялися перед прямим порушенням закону. Корупція державного апарату стала всеохоплюючою. У 1921-1922 рр. великі нафтопромисловці підкупили міністра внутрішніх справ і незаконно одержали в оренду державні нафтоносні райони в Каліфорнії та Вайомінгу. На шлях шахрайських угод із монополіями стали міністр юстиції, голова федерального бюро допомоги ветеранам війни та інші високі урядовці республіканської адміністрації. Дії багатьох членів республіканської адміністрації, відомих своєю близькістю до Гардінга, мали настільки скандальний характер, що це стало компрометувати самого президента. І тільки несподівана смерть у серпні 1923 р. врятувала його від суду і ганьби викриття.

Єдиною серйозною реформою, здійсненою республіканцями, було надання виборчих прав жінкам (1920 р.).

Найяскравішим проявом консервативних тенденцій у внутрішньому житті стала поправка до Конституції, що набирала чинності у січні 1920 р., за якою вводився "сухий закон", що забороняв виготовлення і продаж горілчаних напоїв на всій території США. Як наслідок у країні з`явились банди організованих злочинців (ганстери), що взяли під контроль весь нелегальний бізнес горільчаних напоїв, наркотиків, проституцію. Поширилась корупція серед правоохоронних органів. Масовим стало таке явище як рекет. Війни між бандами гангстерів, що боролись за контроль над нелегальним бізнесом, стали потрясати великі міста США. Одним з найвідоміших тодішніх “королів” злочинного звіту став Аль Капоне.

Знову став процвітати Ку-Клус-Клан, який на півдні США контролював цілі райони. Поширення набула расова сегрегація. У деяких південних штатах під заборону потрапило викладання тих знань, що розходяться з Біблією. Так, шкільний учитель Джон Скопс був притягнутий до суду і засуджений за викладання теорії Дарвіна.

У зовнішній політиці республіканські лідери висунули такі принципи, як відмова від військово-політичних союзів з європейськими країнами та активізація економічної експансії Сполучених Штатів.

Адміністрація Гардінга прагнула досягти новими методами старої мети — утвердження світової гегемонії Америки.

У серпні 1921 р. було підписано сепаратний договір між США і Німеччиною, за яким за США закріплялися всі права, надані їм Версальським договором.

Різко посилилась економічна експансія США на Далекому Сході, особливо в Китаї. Все це створювало серйозну загрозу для міжнародних позицій Англії, що призвело до напруження відносин між двома країнами. Різко загострилися протиріччя між США та Японією. США, які вважали себе "обділеними" у Версалі, прагнули взяти реванш. Уже через два роки після Паризької конференції 1919 р. американська дипломатія на Вашингтонській конференції змогла записати до свого активу першу велику перемогу. На Вашингтонській конференції 1921-1922 рр. делегація США, спираючись на економічну могутність Америки, використовуючи такий важливий засіб впливу на інші країни, як воєнні борги, домоглася значних поступок із боку європейських держав. Були прийняті доктрина "відкритих дверей" щодо Китаю, договори про обмеження морських озброєнь і про недоторканність острівних володінь держав-учасниць у Тихому океані, що свідчило про підвищення політичної ваги США в системі міжнародних відносин. Стосовно радянської Росії уряд Гардінга взяв курс на продовження політики економічної блокади і дипломатичної ізоляції. 25 березня 1921 р. державний секретар США Х’юз заявив, що до здійснення "корінних змін" у соціально-економічному устрої Росії про відновлення торгових, а надто дипломатичних, відносин між США і радянською державою годі й казати. Проте здійснення в СРСР політики непу відкрило шлях до американсько-радянських торгівельних відносин.

Економічна криза 1920-1921 рр. дала могутній поштовх до активізації робітничого руху. Значною спонукою до його розгортання стала ліквідація мінімальних соціальних програм, впроваджених демократами у попередні роки ("справедливий курс").

Найбільшої сили страйковий рух досяг улітку 1922 р., коли він майже одночасно розгорнувся в текстильних центрах Нової Англії, у вугільній промисловості й на залізничному транспорті. Загалом страйковий рух початку 20-х рр. був менш успішним, ніж у перші післявоєнні роки. Поразка великих страйків потягла за собою остаточну втрату завоювань перших післявоєнних років, унаслідок чого США у 20-ті рр. були країною з найвідсталішим соціальним законодавством серед країн Заходу. Тільки бурхливе піднесення економіки: зростання зайнятості та заробітної плати вгамувало боротьбу робітників за свої права.

Економічна криза 1920-1921 рр. дала новий імпульс і розвиткові демократичного руху. Одним із важливіших його напрямків став негритянський рух. Тяжке економічне становище негритянського населення, жорстока расова дискримінація, терор куклукскланівців — усе це викликало опір негрів, очолюваних найбільшою негритянською організацією — Національною асоціацією сприяння прогресу кольорового населення, створеною ще у 1909 р. Одним із її керівників був визначний негритянський вчений, письменник, громадський і політичний діяч Вільям Дюбуа.

Одночасно розгорнувся негритянський рух під гаслом "Назад в Африку", що його очолив Маркус Гарві. На початку 20‑х рр. рух Гарві залучив мільйони негрів. Але невдовзі Гарві відмовився від своєї радикальної платформи. Разом із ним до ідеї повернення охололи й широкі маси негритянського населення, які збагнули, що розв’язання негритянського питання полягає не в спробах здійснення гасла "Назад в Африку", а в боротьбі за покращання становища негрів у самих Сполучених Штатах.

Особливості стабілізації у США. "Процвітання"

Сполучені Штати раніше від інших високорозвинених країн вступили в період стабілізації. У 1922-1929 рр. відбувався бурхливий розвиток промислового виробництва. Наприкінці цього періоду США виробляли 44% промислової продукції капіталістичного світу, тобто більше, ніж Великобританія, Франція, Німеччина, Італія та Японія разом узяті.

Важливим поштовхом до зростання виробництва стало поширення конвеєрного методу масового виробництва.

Вперше з найбільшою ефективністю ці методи було використано на автомобільних заводах Генрі Форда в Детройті. Впровадження нових технологій привело до побільшення виробництва. Окремим підприємцям було не під силу створення великих підприємств. Тому дедалі більшу роль почали відігравати акціонерні товариства й корпорації — своєрідні форми колективного бізнесу. Масова поява акцій сприяла розвитку фондового ринку.

Найбільш інтенсивно розвивалися автомобільна, машинобудівна, електротехнічна, хімічна, авіаційна та деякі інші галузі. У кожній з них домінували 3-4 найбільші компанії. До 1929 р. корпорації об’єднували майже половину фабрик і заводів країни. Кількість банків у США зменшилася за 1920-1929 рр. з 30 до 24 тис., а їхні капітали збільшилися на 21 млрд доларів.

США значно збільшили експорт товарів, активно наступаючи на позиції своїх суперників. Перевищення експорту над імпортом у 1921-1929 рр. сягнуло 7,7 млрд доларів. Високі митні тарифи захищали американську промисловість від іноземної конкуренції. Важливим засобом фінансової експлуатації інших країн був вивіз капіталу. Американські капіталовкладення за кордоном з 1920 р. по 1931 р. склали 11,6 млрд доларів, причому 40% цієї суми припадало на Європу, а 22% — на Латинську Америку. Отримуючи величезні відсотки з позичок і платежів з воєнних боргів, США перетворилися в державу-рантьє.

Економічне піднесення 20-х рр. мало ряд особливостей. Суднобудування, виробництво залізничного обладнання, текстильна і вугільна галузі занепадали. Виробничі потужності в машинобудуванні та металургії не були повністю завантажені. Сільське господарство переживало затяжну кризу. У країні було 2-3 млн безробітних. З кожним роком зростав обсяг продажу в кредит, за рахунок майбутніх доходів населення, що свідчило про звуження внутрішнього ринку та загострення проблем збуту. Хоча тоді було поширене гасло: «Реклама плюс кредит – процвітання назавжди!».

Це пояснювалося нерівномірністю розподілу національного багатства. Заробітна плата ледь-ледь збільшилася, тоді як прибутки великих підприємців виросли втричі. Багаті стали багатшими. Вони купували дорогі машини, будинки, яхти, але їх було мало і вони не могли замінити масового споживача в умовах бурхливого розвитку масового виробництва.

Несталою була і фінансова система. У 20-ті рр. на Нью-Йоркській фондовій біржі — найбільшій у світі — відбувався справжній бум, викликаний небувалим підвищенням курсу акцій. Це залучило на ринок цінних паперів значні фінансові ресурси. Всі прагнули купити акції лише для того, щоб потім їх продати. Коли ж цей спекулятивний бум досяг вищої точки, почалось обвальне падіння акцій, а згодом і криза.

Сталися зрушення і в політичному житті країни. На виборах 1924 р. у боротьбу вступила нова сила. Окрім Демократичної та Республіканської партій, у виборах брав участь Прогресивний блок, який підтримував сенатора-республіканця від штату Вісконсін Р.Лафоллета. Він балотувався як незалежний кандидат у президенти. Його підтримували Американська федерація праці — АФТ, соціалістична партія та кілька громадських організацій. Рух на підтримку Лафоллета був найбільшим в історії США масовим народним політичним виступом, що вийшов за межі двопартійної системи. Лафоллет зібрав на виборах 4,8 млн. голосів. Незабаром блок, що його підтримував, розпався. У 1924 р. вперше у виборах узяла участь компартія, яка висунула своїм кандидатом у президенти В.Фостера.

Президентом США було обрано Куліджа. Новий уряд проголосив свій девіз: "Справа Америки — бізнес". Він усіляко сприяв ростові прибутків монополій, знижуючи з року в рік податки на корпорації та надаючи великим компаніям державні субсидії. Водночас Кулідж двічі відхиляв законопроект про допомогу фермерам. Значні кошти витрачалися на морські озброєння. Економічне та політичне життя країни знаходилося під контролем сімейств фінансової олігархії — Моргана, Рокфеллера, Дюпона, Меллона, а також чиказької, бостонської та клівлендської фінансових груп. Найважливіші посади в кабінеті Куліджа обіймали представники фінансового капіталу. Міністром фінансів був "алюмінієвий король" Ендрю Меллон, міністром торгівлі — Герберт Гувер, близький до Моргана підприємливий ділок, який отримав репутацію одного зі стовпів "проспериті" ("процвітання").

Чергова перемога республіканців на виборах 1928 р. привела Гувера в Білий дім. Значну роль при цьому відіграли обіцянки знищити злидні та забезпечити кожному американцеві заможне життя. Була популярна книга Гувера про «твердий індивідуалізм».

На міжнародній арені США проводили політику експансії, прикриваючи її "ізоляціоністським" прапором. Сполучені Штати виступали головним арбітром у вирішенні проблеми репарацій. Запропонований ними 1924 р. план Дауеса створив умови для відтворення німецького воєнно-промислового потенціалу. У 1929 р. замість нього було розроблено план Юнга, який сприяв проникненню американського капіталу в Європу.

Беручи участь у боротьбі за панування в Китаї, США разом з іншими державами придушували національно-визвольний рух китайського народу. Фінансово-економічний натиск на країни Латинської Америки поєднувався зі збройною інтервенцією, особливо в Центральній Америці та басейні Карибського моря. Агресія США проти Нікарагуа в 1913-1933 рр. (1925-1927 рр. американські війська виводилися з країни) та вбивство керівника національно-визвольного руху Сандіно викликала глибоке обурення в Центральній та Південній Америці.

У роки стабілізації загострилася боротьба між США та Великобританією за контроль над ринками та сировинними ресурсами. Американські монополії дедалі відчутніше тиснули на англійських конкурентів. Посилилось і морське протистояння.

США були єдиною з великих держав, яка відмовлялася визнати СРСР. Одначе республіканська адміністрація не перешкоджала діловим колам США в розвитку економічних і торговельних відносин з Радянським Союзом. Незважаючи на відсутність договірно-правової основи радянсько-американської торгівлі, її обсяг у другій половині 20-х рр. невпинно зростав. У 1930 р. США вийшли на перше місце з-поміж імпортерів товарів до Радянського Союзу (головно машин і промислового обладнання). Нарешті, 1933 р. США і СРСР установили дипломатичні відносини. Це відбулось саме в той момент, коли сталінський режим показав своє справжнє хижацьке лице (Міліони людей в України, Північному Кавказі, Казахстані вмирали від Голодомору).

2. Велика Британія в 1900-1920 роках. Консерватори і лейбористи при владі.

Під час Першої світової війни Великобританія зазнала значних втрат. Людські втрати складали 743 тис. загиблих і 1,7 млн поранених. Промислове виробництво скоротилося на 20%, країна з кредитора перетворилась у боржника. Зовнішній борг складав близько 1 млрд. фунтів стерлінгів. Величезні воєнні видатки покривалися за рахунок скорочення інвестицій в економіку колоній, внутрішніх і зовнішніх позик, а також збільшення податків. За роки війни податки зросли у 6 раз. Життєвий рівень населення різко знизився.

Несприятливі наслідки війни сприяли розколу в англійському суспільстві. Одна частина прагнула до повернення старих часів, вважаючи, що відхід від традиційних англійських цінностей породив негаразди країни. Інша частина населення вважала, що після великої війни в Англії повинні утвердитися більш справедливі принципи суспільного устрою. Виразниками настроїв першої частини населення були консерватори, другої – лейбористи. Ліберали, які у попередні роки були ведучою силою в партійно-політичній системі, виявились розколотими і згодом відтісненими з політичної арени.

У 1918 р. лейбористська партія прийняла свій перший статут. Метою партії проголошувалося встановлення суспільної власності на засоби виробництва, а найближчими завданнями — розширення соціального законодавства і подальша демократизація політичного устрою. Партія будувалася на основі як індивідуального, так і колективного членства, коли членами партії автоматично ставали члени профспілок. На виборах 1918 р. лейбористська партія зробила перший крок на шляху до перетворення в найбільшу опозиційну партію. Вона завоювала 60 місць у палаті громад.

Піднесення демократичного руху. Реформи Ллойд-Джорджа

Нові настрої у суспільстві спонукали коаліційний уряд консерваторів і лібералів, який очолив Д.Ллойд-Джордж, лідер реформістського крила ліберальної партії, до широких реформ.

Уряд Ллойд-Джорджа поставив собі за мету швидко ліквідувати закони воєнного часу і відновити «нормальне» становище в країні. Так, було ліквідовано систему державного регулювання і контролю. Згорнуто воєнне виробництво. Демобілізовано 4 млн. армію. Але такі заходи породили проблему з працевлаштуванням і сприяли розгортанню широкого страйкового руху. У 1919 р. страйкувало понад 2,5 млн. чоловік. Під тиском страйкуючих уряд провів ряд заходів: підвищив зарплату і скоротив робочий тиждень до 40 годин.

Ще у 1918 р. було проведено чергову реформу виборчого права. Ліквідовувався майновий ценз. Право голосу отримали жінки, яким виповнилося 30 років.

Після виборів прийняли програму допомоги безробітним та будівництва дешевого житла для малозабезпечених. У 1918 р. було введено восьмирічну освіту, а 1921 р. — дев’ятирічну обов’язкову безплатну освіту.

Уряд Ллойд-Джорджа пішов на рішучий крок, надавши у 1921 р. статус домініону своїй найстарішій колонії Ірландії. Шість графств у Північній Ірландії з переважно протестантським населенням залишались у складі Великобританії. Після цього офіційна назва Великобританії стала "Сполучене королівство Великобританії та Північної Ірландії".

Робітничий рух поволі пішов на спад; страйк гірників і металургів у 1921 р. зазнав поразки. Країна поверталась до мирного життя.

У 1922 р. консерватори сформували однопартійний уряд на чолі з Е.Бонар-Лоу. Та новий уряд не зумів припинити падіння виробництва і, відповідно, життєвого рівня населення. Це викликало нову хвилю страйкової боротьби.

Перший лейбористський уряд

На дострокових парламентських виборах 1923 р. жодна з трьох партій не набрала більшості достатньої для формування однопартійного уряду: консерватори отримали 258 місць у парламенті, лейбористи – 191, ліберали – 158. Домовитись про створення коаліційного уряду не вдалося. Тоді стара англійська еліта приймає неординарне рішення: у січні 1924 р. було сформовано перший в історії країни лейбористський уряд. Його очолив Д.-Р.Макдональд. Уперше в історії країни соціал-реформістську партію було включено в політичний механізм держави.

Уряд Макдональда збільшив розміри допомоги безробітним і пенсій зі старості, а також субсидії держави на житлове будівництво, зменшив мито на деякі продовольчі товари, поліпшив систему страхування з безробіття. Проте лейбористи не виконали передвиборних обіцянок націоналізувати шахти й залізниці, запровадити податок на капітал. Під час трудових конфліктів вони домагалися припинення страйків. Лейбористський кабінет зміцнював збройні сили. У колоніях і залежних країнах він продовжував курс, спрямований на придушення національно-визвольного руху. Цей уряд визнав Радянський Союз і встановив із ним дипломатичні відносини. Одначе лейбористський кабінет гальмував процес нормалізації двосторонніх відносин. Політика лейбористів викликала неоднозначну реакцію в широких верствах населення. Одна частина населення вважала уряд нерішучим у питанні націоналізації, інша вважала, що політика лейбористів приведе до революції. До того ж консерватори піддавали критиці зовнішню політику уряду. Побоюючись дальшого ослаблення свого впливу, уряд у жовтні 1924 р. розпустив парламент і призначив нові вибори. Для досягнення перемоги консерватори залякували виборців "червоною" небезпекою. Напередодні виборів було опубліковано "лист Комінтерну", що містив "директиву Москви" англійським комуністам підготувати в країні збройне повстання. Здобувши більшість місць у парламенті, консерватори сформували уряд. Новим прем`єр-міністром став С.Болдуїн.

Уряд консерваторів. Загальний страйк 1926 р.

Доступившись до влади, кабінет консерваторів взяв курс на повернення Англії ролі фінансового центру світу. Приділялося багато уваги зміцненню фунта стерлінга. У 1925 р. було відновлено золотий стандарт фунта на рівні його довоєнного паритету з доларом. Такі дії уряду мали двоякі наслідки: з одного боку була зміцнена банківська система, фунт в основному повернув свої позиції на фінансовому ринку, але, з іншого боку, перед англійською промисловістю постала проблема втрати конкурентоздатності її товарів. У вирішенні цієї проблеми англійські промисловці пішли по найбільш простому шляху: перекладання всіх виробничих витрат на робітників. Тобто хотіли домогтися зменшення собівартості продукції не заміною застарілого обладнання, а скороченням заробітної плати робітників.

Улітку 1925 р. власники шахт поставили ультимативні вимоги гірникам, погрожуючи локаутом, якщо вони не погодяться на зниження зарплати і збільшення робочого дня. Федерація гірників відповіла відмовою. Її підтримали спілки залізничників, транспортників і машинобудівників. Перед об’єднаним фронтом робітників вуглепромисловцям довелося відступити. Уряд зобов’язався виплачувати власникам шахт субсидію протягом 9 місяців для забезпечення попереднього рівня зарплати гірників. День перемоги робітників, які зірвали локаут, дістав назву "червоної п’ятниці".

Після закінчення 9-місячного строку власники шахт оголосили локаут (закриття підприємства і звільнення всіх працюючих), оскільки гірники знову відхилили їхні вимоги. Уряд ввів у країні надзвичайний стан. Рішучість робітників вести боротьбу змусила Генеральну раду (керівний орган профспілки) оголосити загальний страйк, який почався 4 травня 1926 р. Кількість його учасників (разом із родинами) становила близько 18 млн, тобто понад 40% усього населення країни. Робітники виявили високий ентузіазм, стійкість і самовідданість. Повсюди створювалися страйкові комітети і ради дій.

Боротьба англійських робітників викликала хвилю пролетарської солідарності в усьому світі. У деяких країнах почалося збирання коштів на користь страйкарів. Проте Генеральна рада відмовилася передати страйкарям кошти, зібрані в СРСР. Лише згодом вони були використані Федерацією гірників для підтримки страйкуючих шахтарів.

Армія, поліція, державний апарат, пропагандистська машина, штрейкбрехери — всі сили і засоби використовувалися для придушення страйку. 12 травня керівництво Генеральної ради заявило про припинення загального страйку. Але не всі робітники погодились із цим рішенням. Гірники продовжували страйкувати протягом семи місяців. Натиск вуглепромисловців і уряду, а також голод і злидні змусили шахтарів відступити. У грудні 1926 р. вони повернулися на роботу. Зарплата гірників знизилася, а робочий день збільшився. Щоб уникнути в подальшому подібних конфліктів, парламент прийняв закон про конфлікти у промисловості й про профспілки, за якими заборонялись загальні страйки і пікетування.

Страйк 1926 р. виявився єдиним серйозним соціальним конфліктом у країнах Заходу в період стабілізації.

У травні 1927 р. британський уряд в односторонньому порядку розірвав дипломатичні відносини з СРСР.

Зміни в розвитку економіки та повсякденному житті

Хоча англійська економіка не знала «процвітання» у 20-ті роки, як американська, в ній відбулась докорінна модернізація, яка змінила життя англійців і дозволила Англії витримати випробування Другої світової війни.

Запровадження золотого стандарту хоча і погіршило експортні можливості традиційних галузей економіки (металургійної, кораблебудівної, гірничої та ін.) позитивно вплинуло на нові види промисловості, засновані на новітніх технологіях (автомобільна, авіаційна, електротехнічна, хімічна). Завдяки значному науковому потенціалу, в Англії розроблялося і запроваджувалося значна маса нових технологій. Зміни в структурі економіки призвели і до змін географії промислових центрів країни. Так, якщо раніше основні промислові центри були розміщені на півночі, то тепер вони починають зміщатися на сільськогосподарський південь. Розвиток нових галузей виробництва потяг за собою зростання споживання електроенергії. Кількість споживачів з 1920 по 1939 рік зросла з 730 тис. до 9 млн. Розвиток електроенергетики сприяв підйому в суміжних галузях. Швидко нарощувалося виробництво штучних тканин і резини.

Починають ставати звичними такі побутові речі як електрочайники, електронагрівачі, електропраски, пральні машини, пилососи, радіо тощо. Легкові автомобілі теж перестають бути предметом розкоші. У 1935 р. ціна автомобіля складала третину річного заробітку викладача. Споживачами цих товарів стають значні прошарки англійського суспільства, особливо високооплачувані робітники нових галузей промисловості, що стають робітничою елітою.

Зростання виробництва з використанням технологій масового виробництва призвело до об`єднання фірм і утворення великих трестів. Так, якщо у 1914 р. було 200 великих компаній, то у 1939 р. лише 20 (Імперіал Хімікал, Індастріал, “Остін”, “Морріс”, “Воксхолл”, “Форд”, „Віккерс” та ін.).

3. Франція в 20-ті роки.

11 листопада 1918 р. залпом артилерійського салюту у Парижі відзначили переможне завершення війни. Вулиці міста були заповнені людьми, що були переповнені радості. Перемога над Німеччиною перетворили Францію на провідну державу Європи. Її війська не мали рівних на континенті. Але перемога далась Франції дорогою ціною. 10 північно-східних департаментів країни було спустошено, загинули 1,3 млн. французів, 2,8 млн. було поранено, з яких 600 тис. стали каліками. Декілька міліонів французів стали жертвою епідемії грипу («іспанка»), яка вразила Європу у 1918-1919 р. У результаті навіть після приєднання Ельзасу і Лотарингії населення країни було меншим на 1 млн., ніж до війни. Франція втратила чверть національного багатства.

Війна завдала значних збитків економіці країни, особливо фінансам. Було зруйновано близько 10 тис підприємств, потоплено половину торгівельного флоту. Воєнні витрати склали 200 млрд. франків. Франція заборгувала 60 млрд. франків (з них 40 млрд. США). Значних втрат зазнали зарубіжні капіталовкладення, особливо у країнах Східної Європи та Росії. Загальні збитки від війни склали 134 млрд. франків.

Удар завданий економіці війною, переведення економіки з воєнних рейок на мирні спричинило кризу, яка у 1921 р. досягла найнижчої точки: промислове виробництво складало 55% від рівня 1913 р., а сільськогосподарське – 77%. Згортання воєнного виробництва призвело до скорочення робочих місць, заробітної плати, що не могло не викликати розгортання масового робітничого руху. Значну роль у цьому процесі відіграв і загальний революційний рух у Європі після війни. Головними вимогами робітників були підвищення заробітної плати, скорочення робочого дня, ліквідація обмежень воєнного часу.

У 1919-1920 рр. страйковий рух досяг свого максимального розмаху: страйкувало майже 1 млн. осіб на рік Підприємці пішли на поступки: заробітну плату було підвищено на 20-25%. Особливістю страйкового руху цього періоду стало поєднання економічних і політичних вимог. Страйкуючі висували гасла солідарності з радянською Росією.

Уряд, що його з 1917 р. очолював Жорж Клемансо, прийняв два важливі закони, що деякою мірою розрядили напруженість. У країні було встановлено 8-годинний робочий день, а профспілки отримали право на укладення колективного договору.

Страйковий рух налаштував проти робітників селянство, становище яких покращилося в результаті значного підвищення цін на сільгоспродукти, та дрібних власників, які були налякані більшовизмом. Це дало змогу уряду вгамувати страйки незначними поступками.

Але вирішальну роль у послабленні соціальних виступів відіграла хвиля патріотизму, яка охопила Францію після Комп’єнського перемир’я.

14 липня 1919 р. відбувся військовий парад, а 1920 р. день перемир’я було оголошено святковим днем. Того дня під Тріумфальною аркою на Єлисейських полях було запалено Вічний вогонь над могилою Невідомого солдата. Уряд оголосив, що бере на себе піклування про фронтовиків.

Використавши патріотичне піднесення, уряд зумів перенести невдоволення людей в стан очікування ними кращих часів і сподівань, коли всі проблеми буде вирішено за рахунок "бошів", тобто Німеччини. Інвалідам було призначено великі пенсії, що мала оплачувати Німеччина, надавалися значні кредити, для відбудови, в рахунок майбутніх платежів Німеччини.

Головними завдання зовнішньої політики Клемансо було закріпити здобуту перемогу і придушити більшовизм в Росії. Франція прийняла активну участь в інтервенції проти радянської Росії, але на весні 1919 р. змушена була вивести свої війська через повстання у військах і на флоті, які не бажали воювати. Відмовившись від інтервенції, уряд Клемансо заявив, що має намір оточити більшовизм «кільцем з колючого дроту, щоб завадити йому ринутися на цивілізовану Європу». Така політика мала значний відбиток на рішення Паризької мирної конференції, особливо на розподілі кордонів у Східній Європі.

"Національний блок". Створення Французької комуністичної парті (ФКП)

У 1919 р. відбулися перші повоєнні парламентські вибори. Вперше вони проводилися за мажоритарною системою. Перемогу одержав "Національний блок" (праві партії), який в основу своєї передвиборної програми поставив пункт про жорстке ставлення до Німеччини і радянської Росії.

У внутрішній політиці "Національний блок" узяв курс на придушення робітничого руху («соціальними безпорядками») і зменшення втручання держави в економічне життя (Ліквідація системи прямого державного регулювання, що застосовувалася у роки війни).

У той час у робітничому русі відбувалися значні зміни. Так, у його реформістській частині Соціалістичної партії провідну роль почало відігравати ліве крило. Це привело до того, що на з’їзді 1920 р. в Турі більшість делегатів проголосувала за вступ СФІО до Комуністичного інтернаціоналу і перетворення її у Французьку комуністичну партію (ФКП). Меншість делегатів на чолі з Леоном Блюмом не підкорилася рішенню з’їзду і заявила про збереження соціалістичної партії. Розкол прискорив занепад робітничого руху.

У 1924 р. Франція вступила в період економічного піднесення. Промислове виробництво перевищило довоєнне, а його річний приріст до 1930 р. складав у середньому 5%. Швидкому економічному зростанню сприяло: повернення Ельзасу і Лотарингії з їх металургійними і текстильними підприємствами; окупація Саару; величезне будівництво в розорених районах; репарації з Німеччини.

Розвивалися нові галузі виробництва — автомобільна, авіаційна, електротехнічна, радіотехнічна, хімічна. Франція перетворилася на індустріально-аграрну країну. Але головним прибутком країни залишалося лихварство. Так, 1929 р. вся промисловість дала прибуток 10,5 млрд. франків, а цінні папери — втричі більше.

Сталися зміни і в соціальній сфері. Міське населення кількістю перевищило сільське. 60% найманих робітників працювали на великих підприємствах.

"Картель лівих"

Провал рурської акції (окупація в 1923 р. Руру франко-бельгійськими військами) привів до розпаду "Національного блоку". Радикали уклали угоду з соціалістами і утворили новий блок — "Картель лівих". У своїй передвиборній програмі вони обіцяли амністію політв’язням, відновлення на роботі звільнених учасників страйків, створення системи соціального страхування, введення прогресивного прибуткового податку, дотримання закону про 8-годинний робочий день; у зовнішній політиці — визнання СРСР, міжнародне співробітництво і роззброєння, пом`якшення позицій щодо Німеччини.

У 1924 р. на парламентських виборах "Картель лівих" здобув перемогу. Новоутворений уряд очолив Едуард Ерріо. Першими заходами уряду стали амністія політичних в`язнів і встановлення дипломатичних відносин з СРСР

Здійснення передвиборної програми, особливо запровадження прогресивного податку, викликало опір промисловців і великих фінансистів, які почали переказувати свої капітали за кордон. Внаслідок цього зростали економічні труднощі. Уряд опинився без податків.

У квітні сенат висловив недовіру урядові Ерріо, і він подав у відставку. Початок колоніальних війн у Марокко і Сирії спричинив остаточний розпад "Картелю лівих".

Уряд "національної єдності"

Після розпаду "Картелю лівих" до влади знову повернулися праві. Уряд "національної єдності" очолив Пуанкаре. Він одразу взявся за фінансове оздоровлення. Було збільшено податки на дрібних власників, скорочено чисельність державних службовців і т. д. Це дало змогу подолати інфляцію і стабілізувати курс франка. Фінансова стабілізація сприяла поверненню капіталів.

Разом зі стабілізацією франка припинилося зростання цін, перестала зростати вартість життя. Уряд провів і ряд соціальних реформ. У 1926 р. було вперше введено допомогу по безробіттю. У 1928 р. – запроваджені пенсії для низькооплачуваних робітників, а також допомоги по інвалідності і хворобі за рахунок підприємців. Прийнято програму будівництва дешевого житла.

З метою укріплення свого становища праві стали ініціаторами прийняття нового мажоритарного виборчого закону (1928 р.), за яким Франція поділялася на 612 одномандатних округів. У першому турі обраним уважався той кандидат, який набрав понад 50% голосів. Але за традиційної у Франції багатопартійності таке траплялося рідко, і тоді призначався другий тур, на якому було достатньо набрати просту більшість. Така система давала можливість невеликим партіям (в основному правим) блокуватись і виставляти одного кандидата.

Виборчий закон 1928 р. уможливив перемогу правих партій, які сформували уряд без радикалів.

Загострення економічних проблем, нездатність традиційних політичних партій вивести країну з кризи призвели до зростання популярності фашистських організацій, які виникли у Франції в 20-х рр.

Соціальною опорою фашизму були дрібні власники, люмпени, клерикали, частина великих фінансистів і промисловців, одержимі ідеями сильної влади і сильної Франції.

Фашистський рух у Франції мав суттєві відмінності: він не був єдиним; не виступав за повну ліквідацію демократичних інститутів, лише за їх обмеження для "ворогів нації" — комуністів і соціалістів. Такі особливості таїлися в природі французького суспільства, якому притаманні демократизм і багатопартійність.

Фашистські організації були не класичними партіями, а воєнізованими організаціями — лігами. Найбільшу фашистську лігу "Вогняні хрести", яка об’єднувала колишніх фронтовиків, очолював полковник де Ля Рок. Ліга звинувачувала уряди у зраді національних інтересів Франції, у м’якому ставленні до Німеччини. Організація об’єднувала майже 350 тис. осіб. Вона влаштовувала факельні походи, мітинги, вимагаючи "сильної влади". Інша організація "Аксьйон франсез" ("Французька дія") мала шовіністичний і монархічний характер та об’єднувала 60 тис. осіб. Її воєнізований підрозділ "королівські молодчики" влаштовував погроми установ лівих партій.

Прихід нацистів до влади в Німеччині підштовхнув французьких фашистів до активних дій. Приводом до їх виступу стала справа Стависького. Цей шахрай прийняв під заставу коштовності в іспанського аристократа, який утік до Франції після революції 1931 р. в Іспанії. Згодом він замінив у коштовностях діаманти на підробні та продав їх, а коли це викрилося, заподіяв собі смерть. У процесі розслідування з’ясувалося, що Стависький чинив таке шахрайство протягом тривалого часу під прикриттям вищих урядовців.

Цей скандал фашисти вирішили використати для критики демократичного устрою і на хвилі народного невдоволення захопити владу. 6 лютого 1934 р. загони фашистів пішли на штурм парламенту. Дорогою вони громили магазини, нищили машини і т. ін. Поліція відкрила вогонь. Загинуло 17 осіб, 2 тис. було поранено. Уряд Даладьє негайно подав у відставку.

Народний фронт

Спроба фашистського заколоту дала поштовх до зближення соціалістів і комуністів у боротьбі проти фашизму. Почалися масові антифашистські демонстрації. 12 лютого 1934 р. на заклик соціалістів відбувся політичний страйк із вимогами заборонити фашистські ліги. До участі в ньому комуністи закликали і своїх прихильників. Це стало першою спільною акцією двох партій і започаткувало їх зближення.

Влітку 1934 р. між СФІО і ФКП підписано пакт про єдність дій. У 1935 р. до них приєдналася частина радикалів. 14 липня 1935 р. було проведено спільну антифашистську демонстрацію. Її очолили Леон Блюм (соціаліст), Моріс Торез (комуніст), Едуард Даладьє (радикал).

У 1936 р. ці партії розробили спільну програму і, отримавши на виборах 330 із 612 місць у палаті депутатів парламенту, одержали право сформувати уряд. Очолив його соціаліст Леон Блюм. Комуністи вирішили не входити в уряд, але обіцяли йому підтримку в парламенті.

Незадовго перед тим у Франції почалися масові виступи робітників з вимогами підвищити заробітну плату, ввести оплачувану відпустку, визнати профспілки. Нерідко робітники захоплювали підприємства. Отож, першим завданням нового уряду стало залагодження цього найбільшого у Франції трудового конфлікту.

У резиденції прем’єр-міністра відбулися переговори між Загальною конфедерацією праці (ЗКП) і Загальною конфедерацією підприємців. Підсумком переговорів стало підписання угоди, за якою страйки припинялися, підвищувалася заробітна плата, підприємці укладали колективний договір із профспілками і зобов’язувалися не застосовувати санкцій проти страйкуючих. Зі свого боку, Л.Блюм пообіцяв внести на розгляд парламенту законопроект про введення 40-годинного робочого тижня та оплачуваних відпусток.

Улітку 1936 р. парламент Франції прийняв 133 закони, які в основному реалізували програму Народного фронту. Так, було заборонено фашистські ліги, прийнято закони про 40-годинний робочий тиждень, про двотижневу оплачувану відпустку, підвищувалися пенсії, надавалася допомога з безробіття. Для покращання становища селян уряд почав закуповувати сільгосппродукцію за підвищеними цінами. Встановлювався контроль держави над Французьким банком і залізницями.

Після виконання програми Народного фронту постало питання про подальші напрямки розвитку Франції. Навколо цього питання розгорілися суперечки.

Комуністи й частина соціалістів вимагали повного викоренення фашизму, навіть з обмеженням конституційної законності. Радикали і сам Л.Блюм вважали за неможливе порушувати конституцію.

Комуністи прагнули продовжувати реформу у бік запровадження соціалізму, зокрема різкого збільшення податків на підприємців, установлення жорсткого контролю над підприємствами і фінансами. Л.Блюм на це не погоджувався. Він прагнув спершу закріпити попередні досягнення, і в лютому 1937 р. оголосив про "перерву" в реформах.

Зростаючі державні витрати призвели до спаду виробництва. Щоб активізувати його і стимулювати експорт, уряд удався до девальвації франка. Це робило французькі товари дешевшими на зовнішньому ринку, а відтак і більш конкурентоспроможними. Комуністи виступили проти девальвації франка, стверджуючи, що це призведе до зростання цін усередині країни.

До вищезазначених розбіжностей між комуністами й соціалістами додалися розходження в питаннях зовнішньої політики.

Економічне становище Франції тим часом почало погіршуватися. Французькі підприємці, занепокоєні можливістю введення високих податків, переказували свої капітали за кордон, що відразу позначалося на темпах зростання економічного розвитку. Водночас зросли прибутки громадян. За відносно стабільного виробництва це спричинило диспропорцію між грошовою і товарною масою, а відтак — зростання цін, тобто інфляцію.

Економіка так і не вийшла на докризовий рівень. Це ще більше ускладнило відносини між партіями у Народному фронті. У червні 1937 р. Л.Блюм подав у відставку: криза коаліції стала очевидною.

Народний фронт був насамперед засобом боротьби проти фашизму. У Франції безпосередню загрозу приходу фашистів до влади було ліквідовано, чого не можна сказати про сам фашизм.

Водночас Народний фронт був спробою знайти вихід із кризи й депресії. Підсумком цих дій стало прийняття цілого пакета соціально-економічних заходів, які заклали основу формування в подальшому держави "процвітання". Значною мірою ці дії були схожі на "новий курс" Рузвельта, на заходи уряду Гансона у Швеції. Відмінність полягала в тому, що в реалізації цих заходів брали участь комуністи. Для них Народний фронт був вимушеною та перехідною формою до реалізації їхньої соціальної ідеї, яку неможливо уявити без "диктатури пролетаріату". Це й надало фронтові аморфного і нестійкого характеру. Участь комуністів у Народному фронті створила небезпеку його перетворення з засобу захисту демократії від фашизму в засіб ліквідації демократії заради "диктатури пролетаріату".

Франція напередодні національної катастрофи. Е.Даладьє

У квітні 1938 р. посаду прем’єра обійняв лідер радикалів Даладьє. Його уряд одразу скасував низку соціальних програм. У зовнішній політиці він повністю слідував у фарватері Англії. Підписання Мюнхенської угоди призвело до остаточного розпаду Народного фронту. У жовтні 1938 р. з нього офіційно вийшли радикали.

Після розколу Народного фронту внутрішня політика Даладьє продовжувала рухатися вправо: робочий тиждень було збільшено до 48 годин, зросли податки з усіх верств суспільства, розпочався наступ на профспілки, які своїми діями, на думку уряду, підривали обороноздатність країни.

Такі дії уряду поставили в опозицію до нього і соціалістів. Це ще більше загострило кризовий стан країни.

Перед загрозою війни, що насувалась, у липні 1939 р. уряд відстрочив парламентські вибори і почав проводити термінові заходи зі зміцнення обороноздатності країни. Окупація Чехо-Словаччини Німеччиною показала всю згубність політики "умиротворення", Франція втратила вірного союзника на Сході. Розпочався гарячковий пошук нових союзників: було остаточно оформлено союз з Англією, підписано франко-польський таємний воєнний протокол, у Москві розпочались англо-франко-радянські переговори військових місій. Загроза національній безпеці загострювала внутрішнє становище країни. Зрив англо-франко-радянських переговорів і укладення радянсько-німецького пакту стали причиною розгортання антирадянської компанії та гоніння на ФКП, яка схвалила цей пакт. Комуністичні газети було закрито, а депутатів ФКП вивели зі складу парламентських комісій.

Наслідком політики другої половини 30-х рр. стали накопичені в суспільстві втома від постійних соціально-політичних негараздів і зневіра в демократичних ідеалах.

Запам’ятайте дати:

1922-1929 рр. – період «процвітання» (проспереті) в США

1924 р. Перший лейбористський уряд.

1926 р. Загальний страйк у Великобританії.

1920 р. – створення Французької комуністичної партії.

 

Запитання і завдання

1. Як змінилося становище США після Першої світової війни?

2. Які особливості політичного та економічного розвитку США у 20-ті рр.?

3. Чим були зумовлено домінування Республіканської партії у політичному житті США в 20-ті роки?

4. Дайте характеристику розвиткові робітничого руху і руху за демократичні права у 20-ті рр. Чому вони зазнали поразки?

5. Охарактеризуйте зміни, що сталися в соціально-економічному розвиткові Великобританії після Першої світової війни.

6. Які реформи було проведено урядом Ллойд-Джорджа?

7. Поясніть, чому лейбористська партія спромоглася витіснити ліберальну партію з політичного життя Великобританії.

8. Які причини й наслідки страйку 1926 р.? Як ви оцінюєте дії страйкуючих, уряду і підприємців під час страйку 1926 р.?

9. Який вплив мав робітничий рух на соціальну політику урядів?

10. Визначте основні наслідки Першої світової війни для Франції.

11. Які причини піднесення промисловості Франції у 20-х рр.?

12. З’ясуйте особливості політичного розвитку Франції у 20‑х рр. Поставте у хронологічному порядку правління урядів: "Картель лівих", "національної єдності", "Національного блоку", Народного фронту.

 


Дата добавления: 2015-08-05; просмотров: 60; Нарушение авторских прав







lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2021 год. (0.062 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты