Формування системи кредитних умов.

До складу цих умов входять такі елементи:

• термін надання кредиту (період на який покупцю дається відстрочка платежу за реалізовану продукцію);

• розмір наданого кредиту (максимальна межа суми заборгованості покупця за наданим товарним або споживчим кредитом);

• вартість надання кредиту (система цінових знижок при здійсненні негайних розрахунків за придбану продукцію);

• система штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язань покупцями.

5. Формування стандартів оцінки покупців і диференціація умов надання кредиту.

Формування системи стандартів оцінки покупців включає такі основні елементи:

• визначення системи характеристик, що оцінюють кредитоспроможність окремих груп покупців (обсяг господарських операцій із покупцем; репутація покупця; платоспроможність покупця; обсяг і склад чистих активів; дієздатність покупця);

• формування й експертизу інформаційної бази проведення оцінки кредитоспроможності покупців (відомості, які надаються покупцем; дані, які формуються з внутрішніх і зовнішніх джерел);

• вибір методів оцінки окремих характеристик кредитоспроможності покупців (статистичний, нормативний, експертні, бальний і інші методи);

• угрупування покупців продукції за рівнем кредитоспроможності (покупці, котрим кредит наданий у максимальному, обмеженому обсязі і не наданий зовсім);

• диференціацію кредитних умов відповідно до рівня кредитоспроможності покупців (термін надання кредиту; необхідність страхування кредиту за рахунок покупців; форми штрафних санкцій і т.п.).

6. Формування процедури інкасації дебіторської заборгованості.

У складі цієї процедури повинні бути передбачені: терміни і форми попереднього і наступних нагадувань покупцям про дату платежів; можливості й умови пролонгування боргу по наданому кредиту; умови порушення справи про банкрутство неспроможних дебіторів.

7. Забезпечення використання на підприємстві сучасних форм рефінансування ДЗ.

Розвиток ринкових відносин і інфраструктури фінансового ринку дозволяють використовувати ряд нових форм управління дебіторською заборгованістю - її рефінансування, тобто прискорений переклад в інші форми оборотних активів підприємства: кошти і високоліквідні короткострокові цінні папери.

Основними формами рефінансування дебіторської заборгованості є:

• факторинг (фінансова операція, що полягає в поступці підприємством-продавцем права одержання коштів по платіжних документах за поставлену продукцію на користь банку, що приймає на себе всі кредитні ризики по інкасації боргу);

• облік векселів, виданих покупцями продукції (фінансова операція з їхнього продажу банку за визначеною (дисконтною) ціною, яка встановлюється в залежності від їхнього номіналу, терміну погашення й облікової вексельної ставки);

• форфейтинг (фінансова операція по рефінансуванню дебіторської заборгованості по експортному товарному кредиту шляхом передачі (індосаменту) перекладного векселя на користь банку зі сплатою останньому комісійної винагороди).

8. Побудова ефективних систем контролю за рухом і своєчасною інкасацією дебіторської заборгованості.

Такий контроль організується в рамках побудови загальної системи фінансового контролю на підприємстві як самостійний його блок.

Визначення оптимальної структури дебіторської заборгованості

Оптимізація структури дебіторської заборгованості пов'язана зі здійснюваною підприємством кредитною політикою. Розробка такої політики припускає:

1. Виявлення фінансових можливостей надання підприємством товарного або споживчого кредиту. Використання підприємством цих форм кредитування можливо лише за наявності у нього достатніх резервів фінансових засобів для забезпечення платоспроможності на випадок невчасного виконання контрагентами зобов'язань по розрахункам.

2. Визначення складу й оцінки майбутніх дебіторів. У процесі цього етапу оцінюється кредитоспроможність клієнтів за певною системою критеріїв (при наданні товарного або споживчого кредиту). Результатом оцінки є поділ клієнтів по групах ризику - клієнти, яким товарний або споживчий кредит дається в межах максимального ліміту; клієнти, яким надається обмежений кредит; клієнти, яким кредит не дається.

3. Лімітування розміру кредиту, наданого одному клієнту. Фіксована максимальна межа суми заборгованості клієнта по наданому кредиту зветься «кредитний ліміт». Його розмір визначається фінансовим станом підприємства - кредитора, середнім обсягом угод по реалізації готової продукції (при споживчому кредиті - середньою вартістю покупки) і т.п. Кредитний ліміт може бути диференційований за групами ризику.

4. Лімітування граничного періоду надання кредиту. Цей період також може диференціюватися в залежності від обсягу кредиту, групи ризику клієнтів, стану кон'юнктури товарного ринку й інших чинників.

5. Визначення вартості надання кредиту.Вона являє собою оцінку фінансових втрат від відволікання оборотних активів у дебіторську заборгованість і розміру необхідної їхньої компенсації. Основу такої оцінки складають методи нарощення дійсної або дисконтування майбутньої вартості боргу. Використовувана для розрахунку ставка відсотку (дисконту) повинна враховувати інфляційну складову. Розрахована вартість повинна бути передбачена до компенсації шляхом її включення в ціну реалізованої в кредит продукції. При відмові клієнта від кредиту вартість його надання одержує форму цінової знижки клієнту за здійснюваний їм готівковий розрахунок.

6. Формування умов надання й обслуговування кредиту. Ці умови можуть визначати необхідність забезпечення кредиту заставою або його страхування; терміни погашення кредиту; розміри штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язань клієнтами і т.п.

7. Визначення процедури інкасації ДЗ. Ця процедура повинна передбачати терміни і форму попереднього і наступних нагадувань клієнтам про дату платежів, можливості й умови пролонгування боргу, умови порушення справи про банкрутство неспроможних дебіторів.

Забезпечення ефективного контролю за рухом і своєчасним поверненням дебіторської заборгованості

Ефективний контроль за рухом і своєчасною інкасацією дебіторської заборгованості організується в рамках побудови загальної системи фінансового контролю на підприємстві як самостійний його блок. Одним із видів таких систем є «Система АВС» стосовно до портфеля дебіторської заборгованості підприємства.

У категорію «А» включаються значні і сумнівні види дебіторської заборгованості.

У категорію «В» включаються кредити середніх розмірів.

У категорію «С» включаються інші види дебіторської заборгованості, що не оказують серйозного впливу на результати фінансової діяльності підприємства.

Критерієм оптимальності розробленої і здійснюваної кредитної політики будь-якого типу і по будь-яких формах наданого кредиту, а відповідно і середнього розміру дебіторської заборгованості по розрахунках із покупцями за реалізовану їм продукцію, виступає наступна умова:

ДЗо ----> ОПдр > ОЗдз + ВЗдз,

де Д3о- оптимальний розмір дебіторської заборгованості підприємства при нормальному його фінансовому стані;

ОПдр -додатковий операційний прибуток, одержуваний підприємством від збільшення продажу продукції в кредит;

ОЗдз – додаткові операційні витрати підприємства по обслуговуванню дебіторської заборгованості;

ВЗдз — розмір втрат засобів, інвестованих у дебіторську заборгованість, через недобросовісність (неплатоспроможності) покупців.

Методи рефінансування дебіторської заборгованості

Розвиток ринкових відносин і інфраструктури фінансового ринку дозволяють використовувати в практиці фінансового менеджменту ряд нових форм управління дебіторською заборгованістю - її рефінансування, тобто прискорений переклад в інші форми оборотних активів підприємства: кошти і високоліквідні короткострокові цінні папери.

Основними формами рефінансування дебіторської заборгованості є:

• факторинг;

• облік векселів, виданих покупцями продукції;

• форфейтинг.

Факторинг являє собою фінансову операцію, що полягає в поступці підприємством-продавцем права одержання коштів по платіжних документах за поставлену продукцію на користь банку або спеціалізованої компанії - „фактор - компанії", що приймають на себе всі кредитні ризики по інкасації боргу. За здійснення такої операції банк (фактор-компанія) стягують із підприємства-продавця певну комісійну плату у відсотках до суми платежу. Ставки комісійної плати диференціюються з урахуванням рівня платоспроможності покупця продукції і передбачених термінів її оплати. Крім того, при проведенні такої операції банк у термін до трьох днів здійснює кредитування підприємства-продавця у формі попередньої оплати боргових вимог по платіжних документах (звичайно в розмірі від 70 до 90% суми боргу в залежності від чинника ризику). Інші 10-30% суми боргу тимчасово депонуються банком у формі страхового резерву при його непогашенні покупцем (ця депонована частина боргу повертається підприємству-продавцю після повного погашення суми боргу покупцем).

Факторингова операція дозволяє підприємству-продавцю рефінансувати переважну частину дебіторської заборгованості за наданим покупцю кредитом в короткі терміни, скоротивши тим самим період фінансового й операційного циклу. До недоліків факторингової операції можна віднести лише додаткові витрати продавця, пов'язані з продажем продукції, а також втрату прямих контактів (і відповідної інформації) із покупцем у процесі здійснення їм платежів.

Ефективність факторингової операції для підприємства-продавця визначається шляхом порівняння рівня витрат по цій операції із середнім рівнем процентної ставки по короткостроковому банківському кредитуванню.

Облік векселів, виданих покупцями продукції, являє собою фінансову операцію з їхньому продажу банку (або іншому фінансовому інституту, іншому господарюючому суб'єкту) за певною (дисконтною) ціною, яка встановлена в залежності від їхнього номіналу, терміну погашення й облікової вексельної ставки. Облікова вексельна ставка складається із середньої депозитної ставки, ставки комісійної винагороди, а також рівня премії за ризик при сумнівній платоспроможності векселедавця. Зазначена операція може бути здійснена тільки з перекладним векселем.

Облікова (дисконтна) ціна векселя визначається по такій формулі:

ОЦв = НС - ((НС * Д * ОСв) / 360 * 100 ) ,

де НС- номінальна сума векселя, що підлягає погашенню векселедавцем у передбачений у ньому термін;

Д - кількість днів від моменту продажу векселя до моменту його погашення векселедавцем;

ОСв— річна облікова вексельна ставка, за якою здійснюється дисконтування суми векселя, %.

Форфейтингявляє собою фінансову операцію по рефінансуванню дебіторської заборгованості по експортному товарному кредиту шляхом передачі (індосамента) перекладного векселя на користь банку (факторингової компанії) зі сплатою останньому комісійної винагороди. Банк бере на себе зобов'язання по фінансуванню експортної операції шляхом виплати по обліковому векселю, що гарантується наданням авалю банку країни імпортера. У результаті форфетування заборгованість покупця по товарному кредиту трансформується в заборгованість фінансову (на користь банку). По своїй суті форфейтинг поєднує в собі елементи факторингу (який підприємства-експортери використовують у випадку високого кредитного ризику) і обліку векселів (із їхнім індосаментом тільки на користь банку). Форфейтинг використовується при здійсненні довгострокових експортних постачань і дозволяє експортеру негайно одержувати кошти шляхом обліку векселів. Проте його недоліком є висока вартість, тому підприємству-експортеру варто проконсультуватися з банком ще до початку переговорів з іноземним імпортером продукції, щоб мати можливість врахувати витрати з форфейтингової операції у вартість контракту.

Фінансовий механізм здійснення форфейтингової операції розглянемо на схемі:

На першому етапі (I) підприємство-експортер і підприємство-імпортер укладають між собою угоду про постачання продукції, формах і термінах платежу. Підприємство-імпортер відповідно до угоди зобов'язується здійснювати платежі за допомогою комерційних векселів, гарантованих банком його країни.

На другому етапі (II) підприємство-експортер укладає угоду з банком своєї країни, що зобов'язується за комісійну винагороду фінансувати постачання продукції шляхом виплат за облікованими ним векселям.

На третьому етапі (III) підприємство-імпортер індосує свої векселя в банку своєї країни.

На четвертому етапі (IV) банк країни імпортера пересилає індосовані ним векселя підприємства-імпортера на адресу підприємства-експортера.

На п'ятому етапі (V) підприємство-експортер продає векселя банку своєї країни й одержує за це відповідні кошти.

На шостому етапі (VI) банк країни-експортера індосує векселя, перепродуючи їх на ринку цінних паперів.

Управління грошовими коштами

Управління грошовими активами або залишком коштів, що постійно знаходиться в розпорядженні підприємства, складає невід'ємну частину функцій загального управління оборотними активами. Розмір залишку грошових активів, яким оперує підприємство в процесі господарської діяльності, визначає рівень його абсолютної платоспроможності (готовність підприємства негайно розрахуватися по усім своїх невідкладним фінансовим зобов'язанням), впливає на тривалість операційного циклу (а отже і на розмір фінансових засобів, що інвестуються в оборотні активи), а також характеризує у визначеній мірі його інвестиційні можливості (інвестиційний потенціал здійснення підприємством короткострокових фінансових вкладень).

Формування підприємством грошових авуарів викликається рядом причин, що покладені в основу відповідної класифікації залишків його коштів:

Операційний (трансакційний) залишок грошових активів формується з метою забезпечення поточних платежів, пов'язаних з операційною діяльністю підприємства: по закупівлі сировини, матеріалів і напівфабрикатів; оплаті праці; сплаті податків; оплаті послуг сторонніх організацій і т.п.

Страховий (резервний) залишок грошових активів формується для страхування ризику невчасного надходження коштів від операційної діяльності в зв'язку з погіршенням

кон'юнктури на ринку готової продукції, уповільненням платіжного обороту і по інших причинах. Необхідність формування цього виду залишку обумовлена вимогами підтримки постійної платоспроможності підприємства по невідкладних фінансових зобов'язаннях.

Інвестиційний (спекулятивний) залишок грошових активів формується з метою здійснення ефективних короткострокових фінансових вкладень при сприятливій кон'юнктурі в окремих сегментах ринку грошей. Цей вид залишку може цілеспрямовано формуватися тільки в тому випадку, якщо цілком задоволена потреба у формуванні грошових авуарів інших видів.

Компенсаційний залишок грошових активів формується в основному за вимогою банку, що здійснює розрахункове обслуговування підприємства і оказує йому інші види фінансових послуг. Він являє собою суму грошових активів, яка не знижується, що підприємство відповідно до умов угоди про банківське обслуговування повинно постійно берегти на своєму розрахунковому рахунку. Формування такого залишку грошових активів є одним з умов видачі підприємству бланкового (незабезпеченого) кредиту і надання йому широкого спектру банківських послуг.

Основною метою фінансового менеджменту в процесі управління грошовими активами є забезпечення постійної платоспроможності підприємства. Пріоритетність цієї мети визначається тим, що ні великий розмір оборотних активів і власного капіталу, ні високий рівень рентабельності господарської діяльності не можуть застрахувати підприємство від порушення проти нього позову про банкрутство, якщо в передбачені терміни через недостачу грошових активів воно не може розрахуватися по своїх невідкладних фінансових зобов'язаннях. Тому в практиці фінансового менеджменту управління грошовими активами часто ототожнюється з управлінням платоспроможністю.

З позицій форм накопичення грошових авуарів і управління платоспроможністю підприємства його грошові активи підрозділяються на такі елементи:

· грошові активи в національній валюті;

· грошові активи в іноземній валюті;

· резервні грошові активи у формі високоліквідних короткострокових фінансових вкладень.

Політика управління грошовими активами являє собою частину загальної політики управління оборотними активами підприємства, що полягає в оптимізації сукупного розміру їхнього залишку з метою забезпечення постійної платоспроможності й ефективного використання в процесі збереження.

Політика управління грошовими активами підприємства включає такі етапи:

1. Аналіз грошових активів підприємства в попередньому періоді.

Основною ціллю цього аналізу є оцінка суми і рівня середнього залишку грошових активів із позицій забезпечення платоспроможності підприємства, а також визначення ефективності їхнього використання.

На першому етапі аналізу оцінюється ступінь участі грошових активів в оборотному капіталі і його динаміку в попередньому періоді. Оцінка здійснюється на основі визначення коефіцієнту участі грошових активів в оборотному капіталі, що розраховується за наступною формулою:

КУга = ГА / ОА,

де ГА- середній залишок усіх грошових активів підприємства в аналізованому періоді;

ОА - середня сума оборотних активів підприємства в аналізованому періоді.

На другому етапі аналізу визначається середній період обороту і кількість оборотів грошових активів в аналізованому періоді.

Середній період обороту грошових активів розраховується за наступною формулою:

ПОга = ГА / Оо,

де Оо- сума одноденного обороту по реалізації продукції в аналізованому періоді.

Кількість оборотів середнього залишку грошових активів в аналізованому періоді:

КОга = ОР/ ГА,

де ОР - загальна сума обороту по реалізації продукції в аналізованому періоді.

На третьому етапі аналізу визначається рівень абсолютної платоспроможності підприємства по окремих місяцях попереднього періоду. У цих цілях розраховується коефіцієнт абсолютної платоспроможності.

На четвертому етапі аналізу визначається рівень відволікання вільного залишку грошових активів у короткострокові фінансові вкладення і коефіцієнт рентабельності короткострокових фінансових вкладень.

2. Оптимізація середнього залишку грошових активів підприємства.

Така оптимізація забезпечується шляхом розрахунків необхідного розміру окремих видів цього залишку в майбутньому періоді.

Потреба в операційному залишку грошових активів характеризує мінімально необхідну їхню суму для здійснення поточної господарської діяльності. Розрахунок цієї суми грунтується на планованому грошовому обігу по операційній діяльності і кількостей оборотів грошових активів.

Потреба в страховому залишку грошових активів визначається на основі розрахованої суми їхнього операційного залишку і коефіцієнту нерівномірності (коефіцієнту варіації) надходження коштів на підприємство по окремих місяцях попереднього року.

Потреба в компенсаційному залишку грошових активів планується в розмірі, визначеному угодою про банківське обслуговування. Якщо угода з банком, що здійснює розрахункове обслуговування підприємства, таку вимогу не містить, цей вид залишку грошових активів на підприємстві не планується.

Потреба в інвестиційному залишку грошових активів планується виходячи з фінансових можливостей підприємства тільки після того, як цілком забезпечена потреба в інших видах залишків грошових активів. Критерієм формування цієї частини грошових активів виступає необхідність забезпечення більш високого коефіцієнту рентабельності короткострокових інвестицій у порівнянні з коефіцієнтом рентабельності операційних активів.

3. Диференціація середнього залишку грошових активів у розрізі національної й іноземної валюти.

Така диференціація здійснюється тільки на тих підприємствах, що ведуть зовнішньоекономічну діяльність. Мета такої диференціації полягає в тому, щоб із загальної оптимізованої потреби в грошових активах виділити валютну їхню частину з тим, щоб забезпечити формування необхідних підприємству валютних фондів. Основою здійснення такої диференціації є планований обсяг витрат коштів у розрізі внутрішніх і зовнішньоекономічних операцій в процесі здійснення операційної діяльності. При розрахунках використовуються формули визначення потреби в операційному і страховому залишках грошових активів із їхньою диференціацією по видах валют.

4. Вибір ефективних форм регулювання середнього залишку грошових активів.

Таке регулювання проводиться з метою забезпечення постійної платоспроможності підприємства, а також з метою зменшення розрахункової максимальної і середньої потреби в залишках грошових активів. Основним методом регулювання середнього залишку грошових активів є коригування потоку майбутніх платежів (перенос терміну окремих платежів по завчасному узгодженню з контрагентами). Таке коригування здійснюється за наступними етапами:

На першому етапі на основі плану надходження і витрат засобів у майбутньому кварталі вивчається діапазон коливань залишку грошових активів підприємства в розрізі окремих декад. Цей діапазон коливань визначається стосовно мінімального і середнього показників залишків грошових активів у майбутньому періоді.

У процесі виявлення діапазону коливань залишку грошових активів встановлюються такі їхні значення в плановому періоді:

• мінімальний залишок грошових активів (1,25 тис. ум. од.);

• максимальний залишок грошових активів (1,58 тис. ум. од.);

• середній залишок грошових активів (1,46 тис. ум. од.).

На другому етапі регулюються декадні терміни витрат коштів, що дозволяє мінімізувати залишки грошових активів у рамках кожного місяця за квартал в цілому. Критерієм оптимальності цього етапу регулювання потоку майбутніх платежів виступає мінімальний рівень середньоквадратичного відхилення декадних значень залишку грошових активів підприємства від середнього.

На третьому етапі отримані в результаті регулювання потоку платежів значення залишків грошових активів оптимізуються з урахуванням передбачаємого розміру страхового залишку цих активів. Спочатку визначаються максимальний і мінімальний залишки грошових активів з урахуванням нового діапазону їхніх коливань і розміру страхового їхнього запасу, а потім - їхній середній залишок (половина суми мінімального і максимального залишків грошових активів).

5. Забезпечення рентабельного використання тимчасово вільного залишку грошових активів.

На цьому етапі розробляється система заходів щодо мінімізації рівня втрат альтернативного доходу в процесі його збереження і протиінфляційного захисту. До числа основних із таких заходів відносяться:

• узгодження з банком, що здійснює розрахункове обслуговування підприємства, умов поточного збереження залишку грошових активів із виплатою депозитного відсотку за середньою сумою цього залишку;

• використання короткострокових грошових інструментів інвестування для тимчасового збереження страхового й інвестиційного залишків грошових активів;

• використання високоприбуткових фондових інструментів для інвестування резерву і вільного залишку грошових активів, але за умови достатньої ліквідності цих інструментів на фінансовому ринку.

6. Побудова ефективних систем контролю за грошовими активами підприємства.

Об'єктом такого контролю є сукупний рівень залишку грошових активів, що забезпечують поточну платоспроможність підприємства, а також рівень ефективності сформованого портфелю короткострокових фінансових вкладень підприємства.

Грошові активи грають активну роль у процесі забезпечення платоспроможності за двома видами фінансових зобов'язань підприємства - невідкладним (із терміном виконання до одного місяця) і короткостроковим (із терміном виконання до трьох місяців); поточні зобов'язання з терміном виконання до одного року забезпечуються переважно іншими видами оборотних активів.

Контроль за сукупним рівнем залишку грошових активів при забезпеченні платоспроможності підприємства повинний виходити з таких критеріїв:

Невідкладні зобов'язання ≤ Залишок грошових активів

Короткострокові зобов'язання ≤ Залишок грошових активів + Дебіторська заборгованість

Контроль за рівнем ефективності сформованого портфелю короткострокових фінансових вкладень підприємства повинний виходитиз таких критеріїв:

Рівень доходності портфелю ≥ Середньоринковий рівень доходності при ризику

Рівень доходності портфелю > Темп інфляції в країні

Оптимізація залишку грошових коштів підприємства

Оптимізація середнього залишку грошових активів підприємства забезпечується шляхом розрахунків необхідного розміру окремих видів цього залишку в майбутньому періоді.

Потреба в операційному залишку грошових активів характеризує мінімально необхідну їхню суму, необхідну для здійснення поточної господарської діяльності. Розрахунок цієї суми грунтується на планованому грошовому обігу з операційної діяльності і кількості оборотів грошових активів.

Планована сума операційного залишку грошових активів розраховується за наступною формулою:

ГАо = ПОод / КОга,

де ПОод - планований обсяг грошового обігу (суми витрати коштів) по операційній діяльності підприємства;

КОга - кількість оборотів середнього залишку грошових активів у плановому періоді.

Розрахунок планованої суми операційного залишку грошових активів може бути здійснений і на основі звітного їхнього показника, якщо в процесі аналізу було встановлено, що він забезпечував своєчасність здійснення всіх платежів, пов'язаних з операційною діяльністю підприємства. У цьому випадку для розрахунку використовується така формула:

ГАо = ГАф + ((ПОод - ФОод) / КОга),

де ГАф- фактична середня сума операційного залишку грошових активів підприємства в попередньому аналогічному періоді;

ПОод— планований обсяг грошового обігу (суми витрати коштів) по операційній діяльності підприємства;

ФОод - фактичний обсяг грошового обігу (суми витрати коштів) по операційній діяльності підприємства в попередньому аналогічному періоді;

КОга— кількість оборотів середнього залишку грошових активів у плановому періоді.

Потреба в страховому залишку грошових активів визначається на основі розрахованої суми їхнього операційного залишку і коефіцієнту нерівномірності (коефіцієнту варіації) надходження коштів на підприємство по окремих місяцях попереднього року.

Планована сума страхового залишку грошових активів розраховується за наступною формулою:

ГАс = ГАо * КВнгк ,

де КВнгк— коефіцієнт варіації надходження коштів на підприємство в звітному періоді.

Потреба в компенсаційному залишку грошових активів планується в розмірі, визначеному угодою про банківське обслуговування. Якщо угода з банком, що здійснює розрахункове обслуговування підприємства, таку вимогу не містить, цей вид залишку грошових активів на підприємстві не планується.

Потреба в інвестиційному залишку грошових активів планується виходячи з фінансових можливостей підприємства тільки після того, як цілком забезпечена потреба в інших видах залишків грошових активів. Тому що ця частина грошових активів не втрачає своєї вартості в процесі збереження (при формуванні ефективного портфелю короткострокових фінансових інвестицій), їхня сума верхньою межею не обмежується. Критерієм формування цієї частини грошових активів виступає необхідність забезпечення більш високого коефіцієнта рентабельності короткострокових інвестицій у порівнянні з коефіцієнтом рентабельності операційних активів.

Загальний розмір середнього залишку грошових активів у плановому періоді визначається шляхом підсумовування розрахованої потреби в окремих видах:

ГА = ГАо + ГАс + ГАк + ГАі,

де ГА - середня сума грошових активів підприємства в плановому періоді;

ГАо— середня сума операційного залишку грошових активів у плановому періоді;

ГАс- середня сума страхового залишку грошових активів у плановому періоді;

ГАк - середня сума компенсаційного залишку грошових активів у плановому періоді;

ГАі - середня сума інвестиційного залишку грошових активів.

Враховуючи те, що залишки грошових активів трьох останніх видів є деякою мірою взаємозамінними, загальна потреба в них при обмежених фінансових можливостях підприємства може бути відповідно скорочена.

У практиці закордонного фінансового менеджменту застосовуються більш складні моделі визначення середнього залишку грошових активів (Моделі Баумоля, Міллера - Орра).

Джерела формування оборотних активів підприємства та шляхи забезпечення їх оптимальної структури

Недостатність джерел формування оборотних коштів призводить до недофінансування господарської діяльності та до фінансових ускладнень. Наявність зайвих джерел оборотних коштів на підпри­ємстві сприяє створенню наднормативних запасів товарно-мате­ріальних цінностей, відволіканню оборотних коштів з господарсь­кого обороту, зниженню відповідальності за цільове й раціональне використання як власних, так і позичених коштів.

Потреба підприємства в оборотних коштах покривається за рахунок власних джерел: статутний капітал, відрахування від прибутку у фонди спеціального призначення; цільове фінансування та цільові надходження (із бюджету, галузевих і міжгалузевих позабюджетних фондів), приріст сталих пасивів.

Підприємства, що вводяться в дію, формують ОК за рахунок коштів бюджету, пайових внесків членів-засновників, внес­ків іноземних учасників (для спільних підприємств), надходження від емісії цінних паперів. Ці кошти включаються у статутний фонд новоствореного підприємства.

На вже діючих підприємствах власними джерелами фінансуван­ня ОК є прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства, надходження від емісії цінних паперів, а також при­рівняні до власних оборотних коштів сталі пасиви.

До коштів, які можна прирівняти до власних, належать також сталі па­сиви. Це кошти цільового призначення, які в результаті застосованої системи грошових розрахунків постійно перебувають у господарсь­кому обігу підприємств, а проте, йому не належать. Сталі пасиви — це мінімальна заборгованість із заробітної плати працівникам, відрахувань на обов'язкове державне пенсійне страхування, на соціальне страхування, резерв майбутніх платежів, авансування покупців.

З метою повнішого залучення фінансових ресурсів і якісного управління ними підприємства мають змогу планувати сталі пасиви. Залежно від виду сталих пасивів можуть застосовуватись різні ме­тодики їх розрахунку.

Розмір власних ОК, що закріплені за підприємст­вом, не є постійною величиною. Сума власних оборотних коштів під час складання фінансового плану щорічно уточнюється у зв'язку зі зміною обсягу виробництва, асортименту продукції, умов постачання і збуту. Окрім того, на підприємствах виникають проблеми з несвоє­часним надходженням коштів за відвантажену продукцію, нагрома­дженням на складі нереалізованої готової продукції, несвоєчасним і неповним виконанням договірних зобов'язань постачальниками та через інші обставини, що спричиняють потребу в додаткових коштах. Покрити цю потребу лише власними джерелами стає практично неможливим. Тому формувати оборотні кошти лише за рахунок власних джерел нині економічно недоцільно, оскільки це знижує можливості підприємства щодо фінансування власних витрат і збільшує ризик виникнення фінансової нестабільності підприємства.

У такому разі підприємство вимушене звертатися до залучення фі­нансових ресурсів у вигляді короткострокових кредитів банку та ін­ших кредитів, комерційного кредиту, кредиторської заборгованості.

Призначення банківських кредитів — фінансування витрат, пов'язаних з придбанням основних і поточних активів, із сезонними потребами підприємства, тимчасовим збільшенням виробничих за­пасів, із виникненням дебіторської заборгованості, податковими платежами та іншими зобов'язаннями.

До залучених належать кошти інших кредиторів, які надаються підприємствам у позику під певний відсоток на тер­мін до одного року з оформленням векселя чи іншого боргового зо­бов'язання.

Вексель є найпростішою й найпоширенішою формою кредитних грошей. Він виписується боржником і передається кредиторові. Сам факт видачі векселя означає фактично перетворення товару в гроші.

Комерційний кредит використовується під­приємствами за браком фінансових ресурсів у покупця (споживача) і неможливості розрахуватися з постачальником. У цьому разі вини­кає необхідність відстрочки платежів. Постачальник дає згоду на надання відстрочки платежу за продукцію, що поставляється, і від споживача він замість грошей одержує вексель або інше боргове зо­бов'язання.

Кредиторська заборгованість належить до позапланових залуче­них джерел формування оборотних коштів. Її породжує брак влас­них оборотних коштів. Наявність кредиторської заборгованості постачальникам свідчить про участь у господарському обігу підпри­ємства коштів інших суб'єктів господарювання.

Іншими словами, кредиторська заборгованість — це короткост­рокові зобов'язання підприємств, які виникають за: розрахунками з бюджетом; за розрахунковими документами, строк оплати яких не настав і які не сплачено в строк; за невідфактурованими поставка­ми-розрахунками взаємних вимог, векселями, строк оплати яких не настав і які не сплачено в строк; за короткостроковими кредитами.

Однак на підприємстві може бути і прострочена кредиторська заборгова­ність, що утворюється в результаті порушення покупцями порядку і термінів оплати розрахункових документів. Якщо покупець, вико­ристовуючи в обігу неоплачені товарно-матеріальні цінності, одер­жує додаткові кошти, які йому не належать, то постачальник зму­шений звертатися до позапланового перерозподілу наявних коштів, до пошуків додаткових джерел формування його поточних фінансо­вих ресурсів.

За кредиторської заборгованості постачальникам залучення кош­тів відбувається у товарній формі на відміну від власних оборотних коштів і банківського кредиту, які виступають у грошовій формі.

Джерела формування оборотних коштів справляють вплив на їх обертання. Особливості різних джерел формування і принципи різно­го режиму використання власних і залучених оборотних коштів впли­вають на ефективність використання оборотних коштів і всього обо­ротного капіталу. Раціональне формування названих джерел оборот­них коштів має значний вплив на процес виробництва, на фінансові результати і фінансовий стан підприємства, сприяє досягненню мети з мінімально необхідними за даних умов оборотними коштами.

Структура оборотних коштів має значні ко­ливання в окремих галузях господарства. Вона залежить від складу і структури витрат на виробництво, умов поставок матеріальних цін­ностей, умов реалізації продукції (виконаних робіт, наданих по­слуг), проведення розрахунків.

Шляхи оптимізації структури оборотних активів:

Оптимізація розміру запасів товарно-матеріальних цінностей.

Оптимізація розміру дебіторської заборгованості.

Оптимізація розміру грошових активів.

У процесі оптимізації структури оборотних активів повинні формуватися їхні пропорції за рівнем ліквідності окремих їхніх видів. Хоча усі види оборотних активів в тому або іншому ступені є ліквідними, загальний рівень їхньої ліквідності повинен забезпечувати необхідний рівень платоспроможності підприємства за всіма його поточними зобов'язаннями з урахуванням чиннику часу.

Стратегія фінансування оборотних активів:

агресивна модель, консервативна модель, компромісна модель

Управління фінансуванням оборотних активів підприємства підпорядковано цілям забезпечення необхідної потреби в них відповідними фінансовими засобами й оптимізації структури джерел формування цих засобів. З урахуванням цієї мети будується політика фінансування оборотних активів, яка розроблюється на підприємстві.

Політика фінансування оборотних активів являє собою частину загальної політики управління його оборотними активами, що полягає в оптимізації обсягу і складу фінансових джерел їхнього формування з позицій забезпечення ефективного використання власного капіталу і достатньої фінансової стабільності підприємства.

Відповідно до теорії фінансового менеджменту існує три принципових підходи до фінансування різноманітних груп оборотних активів підприємства.

Консервативний підхід до фінансування оборотних активів припускає, що за рахунок власного і довгострокового позикового капіталу повинні фінансуватися постійна частина оборотних активів і приблизно половина змінної їхньої частини. Друга половина змінної частини оборотних активів повинна фінансуватися за рахунок короткострокового позикового капіталу. Така модель фінансування оборотних активів забезпечує високий рівень фінансової стабільності підприємства (за рахунок мінімального обсягу використання короткострокових позикових засобів), проте збільшує витрати власного капіталу на їхнє фінансування, що за інших рівних умов призводить до зниження рівня його рентабельності.

Помірний ( компромісний) підхід до фінансування оборотних активів припускає, що за рахунок власного і довгострокового позикового капіталу повинна фінансуватися постійна частина оборотних активів, у той час як за рахунок короткострокового позикового капіталу - весь обсяг змінної їхньої частини. Така модель фінансування оборотних активів забезпечує прийнятний рівень фінансової стабільності підприємства і рентабельність використання власного капіталу, наближену до середньоринкової норми прибутку на капітал.

Агресивний підхід до фінансування оборотних активів припускає, що за рахунок власного і довгострокового позикового капіталу фінансується лише невеличка частка постійної їхньої частини (не більш половини), у той час як за рахунок короткострокового позикового капіталу - переважна частка постійної і вся змінна частина оборотних активів. Така модель створює проблеми в забезпеченні поточної платоспроможності і фінансової стабільності підприємства. Водночас, вона дозволяє здійснювати операційну діяльність із мінімальною потребою у власному капіталі, а отже забезпечувати за інших рівних умов найбільше високий рівень його рентабельності.

Та або інша модель фінансування відбиває коефіцієнт чистих оборотних активів - мінімальне його значення характеризує здійснення підприємством політики агресивного типу, у той час як достатньо високе його значення (яке прямує до одиниці) - політики консервативного типу.

Таким чином, формування відповідних принципів фінансування оборотних активів в остаточному підсумку визначає співвідношення між рівнем рентабельності використання власного капіталу і рівнем ризику зниження фінансової стабільності і платоспроможності підприємства, своєрідним барометром якого виступають сума і рівень чистих оборотних активів.

Управління необоротними активами підприємства

Різноманітність видів і елементів необоротних активів підприємства визначає необхідність їхньої попередньої класифікації з метою забезпечення цілеспрямованого управління ними. З позицій фінансового менеджменту ця класифікація будується за такими основними ознаками:

1. За функціональними видами:

а) Основні засоби (сукупність матеріальних активів підприємства у формі засобів праці усіх видів із терміном використання понад один рік і вартістю більш 15 неоподатковуємих мінімумів прибутків громадян, і які переносять на продукцію свою вартість частинами).

б) Нематеріальні активи (необоротні активи підприємства, що не мають матеріальної форми, що забезпечують здійснення всіх основних видів його господарської діяльності).

в) Незавершені капітальні вкладення (обсяг фактично зроблених витрат на будівництво і монтаж окремих об'єктів основних засобів із початку цього будівництва до його завершення).

г) Устаткування, яке призначене до монтажу (ті види устаткування, що призначені до установки в будинках і спорудженнях шляхом їхнього монтажу (складання, прикріплення до фундаментів або опор і т.д.), а також контрольно-вимірювальну апаратуру й інші прилади, що монтуються в складі устаткування).

д) Довгострокові фінансові вкладення (усі придбані підприємством фінансові інструменти інвестування з терміном їхнього використання більш одного року поза залежністю від розміру їхньої вартості).

2. За характером обслуговування окремих видів діяльності підприємства:

а) Операційні необоротні активи (група довгострокових активів підприємства (основних засобів, нематеріальних активів), які безпосередньо використовуються в процесі здійснення його виробничо-комерційної діяльності).

б) Інвестиційні необоротні активи (група довгострокових активів підприємства, яка сформована в процесі здійснення ним реального і фінансового інвестування (незавершені капітальні вкладення, устаткування яке призначене до монтажу, довгострокові фінансові вкладення).

в) Невиробничі необоротні активи (група об'єктів соціально-побутового призначення, які сформовані для обслуговування робітників даного підприємства і знаходяться в його володінні (спортивні спорудження, оздоровчі комплекси, дошкільні дитячі установи і т.п.).

3. За характером володіння:

а) Власні необоротні активи (довгострокові активи підприємства, що належать йому на правах власності і володіння, і відображаються в складі його балансу).

б) Арендовані необоротні активи (група активів, які використовуються підприємством на правах користування відповідно до договору оренди (лізингу), укладеним з їхнім власником).

4. За формами заставного забезпечення кредиту й особливостями страхування:

а) Рухомі необоротні активи (група довгострокових активів підприємства, що у процесі застави можуть бути вилучені з його володіння з метою забезпечення кредиту (машини й устаткування, транспортні засоби, довгострокові фондові інструменти і т.п.)).

б) Нерухомі необоротні активи (група довгострокових активів підприємства, що не можуть бути вилучені з його володіння в процесі застави, що забезпечує кредит (земельні ділянки, будинки, спорудження, передатні устрої і т.п.)).

Відповідно до цієї класифікації диференціюються форми і методи фінансового управління необоротними активами підприємства в процесі здійснення різноманітних фінансових операцій.

Особливості управління операційними необоротними активами визначаються специфікою циклу їхнього вартісного кругообігу.

На першій стадії сформовані підприємством необоротні операційні активи в процесі свого використання і зносу переносять частину своєї вартості на готову продукцію.

На другій стадії в процесі реалізації продукції знос необоротних операційних активів накопичується на підприємстві у формі амортизаційного фонду.

На третій стадії засоби амортизаційного фонду направляються на відтворення діючих (поточний і капітальний ремонт) або придбання нових аналогічних видів необоротних операційних активів.

Період часу, протягом якого відбувається повний цикл кругообігу вартості конкретних видів операційних необоротних активів, характеризує термін їхньої служби. Він розраховується за наступною формулою:

ПОна = 100 / На,

де На- річна норма амортизації відповідного виду активів, %.

З урахуванням особливостей циклу вартісного кругообігу операційних необоротних активів будується процес управління цими видами довгострокових активів підприємства.

Політика управління операційними необоротними активами (ОНА) являє собою частину загальної фінансової стратегії підприємства, що полягає у фінансовому забезпеченні своєчасного їхнього відновлення і високої ефективності використання.

Політика управління операційними необоротними активами підприємства формується за такими основними етапами:

1. Аналіз операційних необоротних активів підприємства в попередньому періоді.

Цей аналіз проводиться з метою вивчення динаміки загального їхнього обсягу і складу, ступеню їхньої годності, інтенсивності відновлення й ефективності використання.

На першому етапі аналізу розглядається динаміка загального обсягу ОНА підприємства - темпи їхнього росту у порівнянні з темпами росту обсягу виробництва і реалізації продукції, обсягу операційних оборотних активів, загальної суми необоротних активів.

На другому етапі аналізу вивчається склад ОНА підприємства і динаміка їхньої структури. У процесі етапу розглядається співвідношення основних засобів нематеріальних активів, використовуємих в операційному процесі підприємства; у складі виробничих основних засобів аналізується питома вага рухомих і нерухомих їхніх видів (які у виробничій діяльності характеризують відповідно активну і пасивну їхні частини); у складі нематеріальних активів розглядаються окремі їхні види.

На третьому етапі аналізу оцінюється стан використовуємих підприємством ОНА за ступенем їхньої зношеності. У процесі такої оцінки використовуються такі основні показники:

• Коефіцієнт зносу основних засобів.

• Коефіцієнт придатності основних засобів.

• Коефіцієнт амортизації нематеріальних активів.

• Коефіцієнт придатності нематеріальних активів.

• Зведений коефіцієнт придатності операційних необоротних активів.

На четвертому етапі аналізу визначається період обороту використання підприємством операційних необоротних активів. Він розраховується за наступною формулою:

ПОона = ОНАпв / Іона

де ОНАпв- середньорічна сума усіх використовуваних підприємством операційних необоротних активів за початковою вартістю;

Іона - середньорічна сума зносу усіх операційних необоротних активів, що використовуються підприємством.

На п'ятому етапі аналізу вивчається інтенсивність відновлення ОНА в попередньому періоді. У процесі вивчення використовуються такі основні показники:

• Коефіцієнт вибуття операційних необоротних активів (характеризує частку вибувших ОНА в загальній їхній сумі).

• Коефіцієнт запровадження в дію нових операційних необоротних активів (характеризує частку знову введених ОНА в загальній їхній сумі).

§ Коефіцієнт відновлення операційних необоротних активів (характеризує приріст нових ОНА в загальній їхній сумі).

§ Швидкість відновлення операційних необоротних активів (середній період часу повного їхнього відновлення).

На шостому етапі аналізу оцінюється рівень ефективності використання ОНА в звітному періоді. У процесі такої оцінки використовуються такі основні показники:

§ Коефіцієнт рентабельності операційних необоротних активів.

§ Коефіцієнт виробничої віддачі операційних необоротних активів (характеризує обсяг реалізації продукції у розрахунку на одиницю використовуваних підприємством ОНА).

§ Коефіцієнт виробничої ємності операційних необоротних активів (характеризує середню вартість ОНА, що припадає на одиницю обсягу реалізації продукції).

2. Оптимізація загального обсягу і складу операційних необоротних активів підприємства.

Така оптимізація здійснюється з урахуванням розкритих у процесі аналізу можливих резервів підвищення виробничого використання ОНА в майбутньому періоді. До числа основних із таких резервів відносяться: підвищення продуктивного використання ОНА в часі (за рахунок приросту коефіцієнтів змінності і безперервності їхньої роботи) і підвищення продуктивного використання ОНА за потужністю (за рахунок росту продуктивності окремих їх видів у межах передбаченої технічної потужності). В процесі оптимізації загального обсягу ОНА з їхнього складу виключаються ті їхні види, що не беруть участь у виробничому процесі з різних причин.

Принципова формула для визначення необхідного загального обсягу ОНА підприємства в майбутньому періоді має такий вигляд:

ЗПона = (ОНАк - ОНАнп ) * (1 + ΔКВч) * (1 + ΔКВп) * (1 + ΔОРп),

де ОПона— загальна потреба підприємства в операційних необоротних активах у майбутньому періоді;

ОНАк - вартість використовуваних підприємством операційних необоротних активів на кінець звітного періоду:

ОНАнп - вартість операційних необоротних активів підприємства, що не приймають особистої участі у виробничому процесі, на кінець звітного періоду;

ΔКВч - планований приріст коефіцієнта використання операційних необоротних активів в часі;

ΔКВп - планований приріст коефіцієнта використання операційних необоротних активів за потужністю:

ΔОРп - планований темп приросту обсягу реалізації продукції, виражений десятиною дріб’ю.

3. Забезпечення своєчасного відновлення операційних необоротних активів підприємства.

На підприємстві визначається необхідний рівень інтенсивності відновлення окремих груп ОНА; розраховується загальний обсяг активів, які підлягають відновленню в майбутньому періоді; встановлюються основні форми і вартість відновлення різноманітних груп активів.

4. Забезпечення ефективного використання операційних необоротних активів підприємства.

Таке забезпечення полягає в розробці системи заходів, спрямованих на підвищення коефіцієнтів рентабельності і виробничої віддачі ОНА. Використовуючи в процесі управління ефективністю ОНА ці показники, варто враховувати два важливих моменти. Перший із них складається в тому, що при оцінці завжди повинна використовуватися відтворювальна вартість ОНА на момент проведення оцінки. Другий - використовувати залишкову вартість ОНА, тому що велика їхня частина в процесі зносу втрачає частину своєї продуктивності.

Зростання ефективності використання ОНА дозволяє скоротити потребу в них (за рахунок механізму підвищення коефіцієнтів їхнього використання в часі і за потужністю), тому що між цими двома показниками існує обернена залежність. Отже, заходи щодо забезпечення підвищення ефективності використання ОНА можна розглядати як заходи щодо скорочення потреби в обсязі їхнього фінансування і підвищення темпів економічного розвитку підприємства за рахунок більш раціонального використання власних фінансових ресурсів.

5. Формування принципів і оптимізація структури джерел фінансування операційних необоротних активів.

Відновлення і приріст операційних необоротних активів можуть фінансуватися за рахунок власного капіталу, довгострокового позикового капіталу (фінансового кредиту, фінансового лізингу і т.п.) і за рахунок змішаного їхнього фінансування.