МІЖНАРОДНІ ФІНАНСОВІ ВІДНОСИНИ ТА ВАЛЮТНИЙ РИНОК

Г. Фонди цільового призначення

58. Які цільові фонди створюються в Україні та на які групи вони поділяються?

59. Які джерела формування та напрями використання Пенсійного фонду?

60. Які джерела формування та напрями використання Фонду соці­ального страхування від нещасних випадків?

61. Які джерела формування та напрями використання Фонду соці­ального страхування з тимчасової втрати працездатності?

62. Які джерела формування та напрями використання Фонду соці­ального страхування на випадок безробіття?

Д. Державний кредит

63. Які існують форми державного кредиту?

64. За якими ознаками класифікуються державні позики?

65. Які випускаються види облігацій державних позик?

66. Які передумови випуску облігацій державних позик?

67. Які існують джерела погашення державних позик?

68. Що таке державний борг?

69. Які існують види державного боргу?

70. У чому полягає сутність системи управління державним боргом?

71Які існують способи коригування державного боргу?

СКЛАДОВІ ЛАНКИ ТА ГРОШОВІ ПОТОКИ МІЖНАРОДНИХ ФІНАНСІВ

Міжнародні фінансові відносини являють собою досить скла­дну систему руху грошових потоків. Вони можуть бути згрупова­ні за такими напрямами:

— взаємовідносини між суб'єктами господарювання різних країн;

- взаємовідносини держави з юридичними і фізичними особа­
ми інших країн;

- взаємовідносини держави з урядами інших країн та міжна­
родними організаціями;

- взаємовідносини держави і суб'єктів господарювання І
міжнародними фінансовими інституціями.

У сфері міжнародних фінансів, крім національних суб'єктів -держави, підприємств і громадян, виділяються наднаціональні суб'єкти — міжнародні організації і міжнародні фінансові інсти­туції. У зв'язку з цим міжнародні фінанси розглядаються у широ­кому і вузькому розумінні. У широкому розумінні вони охоплю­ють усі міжнародні грошові потоки, а у вузькому — міжнародн> централізацію коштів і фінансових ресурсів. Розглядаючи міжна­родні фінанси у широкому розумінні, у них виокремлюють між­народні фінансові відносини та дві ланки міжнародних фінансів > їх вузькому розумінні, фінанси міжнародних організацій та між­народні фінансові інституції.

Міжнародні фінанси — це сукупність обмінно-перерозподільних відносин, що виникають у зв'язку з рухом вартості між окремими країнами та у процесі формування і використання на світовому та регіо­нальному рівнях централізованих грошових фондів.

Відносини обміну пов'язані з міжнародною торгівлею. Вони характеризують валютні надходження та валюти, платежі, які відображаються у торговельному балансі, стан якого характеризує взаємоув 'язку міжнародних гро­шових потоків. Позитивне сальдо відображає перевищення надходжень над платежами, що є передумовою забезпечен­ня стабільності національної валюти, і навпаки.

Відносини перерозподілу виникають у процесі форму­вання і використання централізованих грошових фондів світових та регіональних міжнародних організацій і фі­нансових інституцій. При цьому існують країни-донори, у яких переважають внески до відповідних фондів, та краї-ни-реципієнти, які отримують у різних формах фінансову допомогу за рахунок коштів централізованих фондів.

Міжнародні фінансові відносини виникають у зв'язку з рухом грошових потоків між національними суб'єктами різних країн:

- між підприємствами;

- між урядами країн;

- між підприємствами й урядами;

- між громадянами й урядами.

Взаємовідносини між підприємствами складаються в процесі купівлі-продажу товарів. Ці взаємовідносини насамперед відо­бражають фінанси суб'єктів господарювання. Однак, оскільки ці суб'єкти належать до різних країн, то дані взаємовідносини відо­бражають рух грошових потоків між країнами. Забезпечення ек­вівалентності обміну досягається через установлення реального курсу валют. Відхилення курсу валют від реального співвідно­шення між валютами веде до міжнародного перерозподілу дохо­дів і фінансових ресурсів.

Взаємовідносини між урядами різних країн виникають у сфері державного кредиту, коли одна країна є позичальником, інша -кредитором. Аналогічний характер мають взаємовідносини з урядом певної країни юридичних і фізичних осіб інших країн. За змістом ці всі відносини належать до державного кредиту, а за напрямом руху коштів — до міжнародних фінансових відносин.

Сукупність міжнародних фінансових відносин наведена на схемі 36. Торговельні взаємовідносини між суб'єктами господа­рювання різних країн охоплюють два грошові потоки: надхо­дження підприємству валютних доходів від експорту товарів і послуг; оплата підприємством товарів та послуг, що імпортують­ся. Кредитні взаємовідносини є двосторонніми: з одного боку — надання позики позичальником кредитору, з іншого — погашен­ня позики і сплата процентів.

Здійснення міжнародних фінансових відносин потребує купі­влі-продажу необхідної для розрахунків валюти та визначення валютного курсу. Ці операції забезпечуються через спеціальний фінансовий інститут -- валютний ринок,який є базовою лан­кою сфери міжнародних фінансів

Міжнародні фінанси(у вузькому розумінні) відображають діяльність міжнародних організацій і фінансових інституцій. Це наднаціональна надбудова, сутність якої полягає в концентрації доходів і фінансових ресурсів у певних узагальнених чи цільових фондах. Діяльність таких організацій, як і окремої держави, пов'язана з виконанням певних функцій, які визначаються їх ста­тутами. Фінансове забезпечення виконання цих функцій здійс­нюється через фонди грошових коштів чи кредитних ресурсів, що формуються цими організаціями.

Система взаємовідносин на рівні міжнародних фінансів відо­бражена на схемі 37.

За своєю організацією фінанси міжнародних організацій подібні до державних фінансів, тільки їх головним суб'єктом є не держава, а міжнародна організація. Міжнародні організації вступають у взає­мовідносини з урядами окремих країн з приводу формування бю­джету чи інших фондів цих організацій. Отримані кошти використо­вуються на фінансування централізованих заходів, проектів і прог­рам цих організацій, на утримання їх апарату та на фінансову допо­могу окремим країнам. Отже, кожна країна може отримувати кошти від міжнародних організацій як у вигляді прямого фінансування (як правило, тільки в окремих випадках), так і в опосередкованій формі через різні централізовані заходи, проекти і програми, які стосують­ся даної країни чи поширюються на неї.

Міжнародні фінансові інституції мають взаємовідносини як з урядами, так і з суб'єктами господарювання окремих країн. Взає­мовідносини з урядами складаються за двома напрямами. Перший відображає процес формування статутного капіталу за рахунок внес­ків окремих країн. Другий характеризує кредитні взаємовідноси­ни— надання кредитів окремим країнам та їх погашення і сплату процентів. Взаємовідносини з підприємствами мають двосторон­ній кредитний характер. Міжнародні фінансові інституції, здійс­нюючи фінансове забезпечення певних проектів, надають кредити окремим підприємствам, як правило, на конкурсній основі.

Міжнародні фінанси відображають світові інтеграційні проце­си. Централізація певної частини фінансових ресурсів на світо­вому рівні забезпечує потреби світового господарства. Саме на ці потреби й спрямована діяльність міжнародних організацій та міжнародних фінансових інституцій. Вони фінансують окремі проекти і програми, керуючись інтересами саме світового госпо­дарства загалом, а не окремих країн, якими б важливими вони для цих країн не були.

Безперечно, порівняно з національними фінансовими систе­мами міжнародні фінанси перебувають лише на початку свого розвитку. Однак поглиблення міжнародної політичної інтеграції та глобалізація економіки ведуть як до посилення ролі діючих організацій та інституцій, так і до створення нових. Це сприяє підвищенню рівня централізації фінансових ресурсів, збільшенню як їх маси, так і обсягів міжнародних фінансових потоків. Врешті-решт, цей інтеграційний процес поступово веде до фор­мування єдиної міжнародної фінансової системи. Особливо це помітно у сфері фінансового ринку. Провідні комерційні банки, фондові біржі, страхові компанії та інституційні інвестори, здійс­нюючи свої операції з клієнтами в усьому світі, виконують функ­ції міжнародних фінансових інституцій. Вони сприяють проце­сам міжнародної централізації і перерозподілу фінансових ресур­сів і тим самим економічному розвитку як окремих країн, так і світової економіки загалом.

МІЖНАРОДНІ ФІНАНСОВІ ВІДНОСИНИ ТА ВАЛЮТНИЙ РИНОК

Міжнародні фінансові відносини ґрунтуються на двох основ­них складових: установлених формах розрахунків та системі ва­лютного регулювання. Порядок і форми проведення розрахунків становлять організаційний аспект міжнародних фінансових від­носин і регламентуються відповідними міжнародними докумен­тами та угодами. Стандартизація документального оформлення розрахунків необхідна для забезпечення відповідних гарантій експортерам та імпортерам на поставку товарів та на їх оплату. Вона встановлює також систему однакового тлумачення прав, зобов'язань і відповідальності сторін. Валютне регулювання і на­самперед його серцевина - - процес курсоутворення відобража­ють сутнісну сторону міжнародних фінансових відносин. На цій основі відбувається трансформація грошових потоків з однієї грошової одиниці в іншу та процес проходження цих потоків між окремими країнами.

Основними формами міжнародних розрахунків є інкасо та ак­редитив. Також використовуються банківський переказ та від­критий рахунок. При розрахунках на основі інкасо банк імпорте­ра перераховує кошти на рахунок експортера після передання імпортеру отриманих від банку експортера документів, передба­чених контрактом, тобто застосовується схема: платежі проти документів. Така схема розрахунків досить проста, однак вона не дає достатніх гарантій на оплату товарів і послуг. На відміну від інкасо акредитивна форма передбачає достатні гарантії експорте­ру за рахунок відкриття акредитива в банку імпортера. Платіж на відкритий рахунок найменш надійна форма. Експортер поставляє товари, імпортер переказує гроші на день платежу. Банківський переказ --це доручення одного банку іншому виплатити певну суму отримувачу.

Форми розрахунків у системі міжнародних фінансових відно­син характеризують організаційний аспект руху грошових пото­ків—- порядок проведення операцій, їх документальне оформ­лення, відповідальність сторін і банків та ін. Це дуже важлива сторона, однак вона підпорядкована сутнісній — забезпеченню ек­вівалентності обміну. Тому серцевиною міжнародних фінансових відносин, з погляду фінансової теорії, є встановлення курсу ва­лют, що може бути умовно зображено так (наприклад, трансфор­мація української гривні в долар США):

Стабільність міжнародних фінансових відносин грунтується на двох основних передумовах. По-перше, необхідна чітка сис­тема трансформації (обміну) валют. Будь-який суб'єкт, якому по­трібна відповідна валюта для міжнародних розрахунків, повинен мати можливість її придбати. Звичайно, держава може у певний спосіб регулювати й обмежувати цей процес, але головне, щоб це не впливало негативно на стан міжнародних фінансових відно­син. По-друге, важливо забезпечити реальність обмінного курсу, тобто в процесі трансформації грошовий потік не повинен ні збільшитись, ні зменшитися в обсягах. Міжнародні фінансові відносини загалом і міжнародна торгівля зокрема можуть успіш­но розвиватись тільки на засадах еквівалентності обміну, що, у свою чергу, можливо лише на основі реального курсу валют.

Основою забезпечення сталого розвитку світової еко­номіки, міжнародної торгівлі і міжнародних фінансових від­носин є надійний механізм курсоутворення, що дає змогу достовірно визначати валютні курси, які максимально на­ближені до реального співвідношення купівельної спромож­ності валют різних країн світу.

Валютний курс відображає ціну грошової одиниці певної країни у валюті інших країн чи в міжнародних валютних одини­цях. Установлення валютного курсу — це визначення співвідно­шення цінності грошей різних країн, які є інструментом фінансових відносин, у тому числі й міжнародних. Без такого зіставлення міжнародні фінансові потоки неможливі.

Історично механізм курсоутворення, в основі якого лежить валютний паритет -- співвідношення вартості двох валют, про­йшов у своєму розвитку кілька етапів. Кожному етапу відповідає своя база для визначення валютного паритету та порядку встано­влення валютного курсу. Установлення валютного паритету мо­же здійснюватись або на основі порівняння вмісту золота у двох відповідних валютах (золотий стандарт), або (коли цей вміст є тільки заявленим чи взагалі не фіксується) купівельної спромож­ності двох валют.

Система золотого стандарту, при якій базою забезпечення грошової маси були золоті резерви (запаси), пройшла три основні етапи розвитку - - золотовалютний, золотозливковий та золото-девізний стандарти. Система золотомонетного стандарту була юридичне оформлена в 1867р. на Міжнародній конференції в Па­рижі. Вона передбачала вільний обмін паперових грошей на зо­лоті монети, а в наступний період — при золотозливковому стан­дарті --на зливки золота, які, однак, вже не могли використо­вуватись як гроші. В умовах обох цих способів валютний паритет установлювався на основі порівняння вмісту золота в двох валю­тах. Механізм золотомонетного стандарту був, по суті, майже ідеальним, оскільки відображав реальне співвідношення купіве­льної спроможності двох валют.

Розвиток грошових систем при золотозливковому стандарті супроводжувався поступовим зниженням обсягів золотих резер­вів відносно маси паперових грошей, що перебували в обігу. При цьому далеко не всі країни мали можливість формувати і підтри­мувати достатні золоті резерви. У зв'язку з цим заявлений вміст золота у тій чи іншій валюті досить часто не відповідав економічним реаліям, що вело до порушення рівноваги у світовій торгівлі, підри­ваючи основи еквівалентного обміну. У зв'язку з цим у 1922 р. на Міжнародній економічній конференції в Генуї була ухвалена си­стема золотодевізного стандарту, згідно з якою стабільність на­ціональної грошової одиниці забезпечувалась, крім золотих запа­сів, накопиченням валютних резервів (іноземна валюта найсильніших країн світу). Курс валют був змінним, і в його основі ле­жало співвідношення заявленого вмісту золота у двох валютах.

Після Другої світової війни з метою стабілізації міжнародної валютної системи на основі рішень Бреттон-Вудської валютно-фінансової конференції в 1944 р. була запроваджена система фік­сованих валютних курсів, що могли піддаватись тільки незнач ним коливанням. В основі фіксованих курсів теж був золотодевіз-ний стандарт, однак вміст золота фіксувався тільки у провідній світовій валюті - - доларі США, відносно якого і фіксувалися курси інших валют. Таким чином золотий вміст цих валют був лише девізним. Роль резервних валют стали виконувати тільки долар США і британський фунт стерлінгів.

Спочатку система фіксованих курсів сприяла розвитку світо­вої економіки. Такі курси, звісно, якщо вони відображали реаль­не співвідношення двох валют, сприяли еквівалентності міжна­родної торгівлі, оскільки виключали можливості валютних махі­націй з боку окремих держав. Однак сама ідея фіксованого курсу є нереальною, адже валютний курс — це не просто співвідношення двох валют - - це співвідношення двох економік. Фіксованим і стабільним валютний курс може бути тільки за умови рівномір­ності розвитку економік різних країн, а це не відповідало реаліям, що складались у світі. Безперечно, утримувати систему стабільних валютних курсів в умовах нерівноцінності розвитку окремих країн світу було не тільки не доречно, але й шкідливо. Наприкінці 60-х -на початку 70-х років XX ст. виявилися значні невідповідності фі­ксованих курсів реальним співвідношенням економік різних країн, що підривало основи міжнародної торгівлі і врешті-решт призвело до краху Бреттон-Вудської валютної системи.

На Ямайській конференції Міжнародного валютного фонду в 1976р. була створена нова міжнародна валютна система, засно­вана на плаваючих курсах. Сутність її полягає у застосуванні ринкового методу визначення валютних курсів: курс установлю­вався і змінювався під впливом попиту і пропозиції. При цьому було скасовано золотий стандарт і золото перестало виконувати функції забезпечення грошової одиниці. Водночас установлюва­лась система контролю і резервування з метою недопущення різ­ких коливань курсу, що могло б негативно вплинути на світову економіку.

Установлення курсу валют — досить складний багатофактор-ний процес. На нього впливає безліч чинників -- економічних, фінансових, політичних. Вплив економічних чинниківнасампе­ред виявляється у тому, що в основі формування курсу лежать вартісні пропорції обміну. Вони визначаються на основі зістав­лення цін товарів та послуг споживчого кошика. Співвідношення його сумарної цінової оцінки в одній і другій валюті дає вихідну пропорцію, яка визначає основу курсу валют. Свого часу, коли існував золотий стандарт, основним економічним чинником був вміст золота в грошовій одиниці.

Встановлення вихідного рівня валютного курсу на основі по­рівняння цінової оцінки споживчого кошика має певні неточнос­ті. Річ у тім, що цінність товарів і послуг споживчого кошика у різних країнах неоднакова. Тому курс валют, установлений на основі такого підходу, завжди має певні похибки. Однак ці по­хибки, по-перше, не настільки суттєві, а по-друге, даний курс є тільки своєрідною точкою відліку. Він коригується з урахуван­ням впливу фінансових і політичних чинників.

Крім методу порівняння цінової оцінки споживчого кошика, для визначення співвідношення валют застосовується також ме­тод валютного кошика. Сутність його полягає у встановленні умовної міжнародної грошової одиниці. Так, Міжнародний ва­лютний фонд установив міжнародний платіжний засіб - - 8ВК (8ресіа1 Ога\уіп§ К.і§ЬІз — спеціальні права запозичення)¹. До ва­лютного кошика 8ОЯ до 1999р. включались (у встановлених МВФ пропорціях) долар США, німецька марка, японська єна, британський фунт стерлінгів та французький франк. З 1 січня 1999 р. німецьку марку та французький франк замінила нова ва­люта ЄС — євро. Питома вага кожної валюти у цьому кошику за­лежить від її частки в загальному зовнішньоторговельному обо­роті у світі. У світовій валютній системі 8ОК. може відігравати роль загального еквівалента, до якого встановлюються курси ва­лют. Однак нині реальна практична значущість 8ОК досить обме­жена, а роль загального еквівалента більш властива реальним про­відним валютам світу (насамперед долару США).

У межах Європейського Союзу також була свого часу створе­на міжнародна розрахункова грошова одиниця — ЕСГ. У валют­ний кошик ЕСО включались валюти таких європейських країн: Німеччини, Франції, Голландії, Італії, Бельгії і Люксембургу, Да­нії, Ірландії, Іспанії, Великої Британії, Греції, Португалії. На від­мінну від 8ОК., яка є швидше умовною грошовою одиницею, ЕСО відігравав значно більшу роль в європейській валютній сис­темі. На основі цієї рахункової одиниці здійснювалось валютне регулювання в межах Європейського Союзу. ЕСІІ була розрахун­ковою і кредитною одиницею у взаємовідносинах між централь­ними банками країн союзу. Розвиток європейської інтеграції і досягнення достатньої стабільності валют країн ЄС привели до нової стадії розвитку європейської валютної системи — перехо-

' 8ОК створювались як резервні фонди МВФ. Назва походить від порядку викорис­тання цих резервів. Кожна країна (член МВФ) при дефіциті платіжного балансу могла обміняти свої ЗОН на певну валюту, без прийняття будь-яких зобов'язань у сфері своєї економічної політики. Це і є спеціальні (нічим не обумовлені) права запозичення.

ду до єдиної валюти — свро.На відміну від 8ВК. і ЕСУ євро є реальною валютою, що обслуговує платіжний оборот ЄС. Слід підкреслити, що важливу роль у впровадженні євро відіграв до­свід використання ЕСУ.

Введення в обіг євро означає новий етап у розвитку системи міжнародних фінансів у цілому і європейської валютної системи зокрема. Нині міжнародні фінансові відносини, у тому числі міжнародні розрахунки, являють собою досить складну систему взаємовідносин. Інструментом фінансових відносин, як відомо, є гроші. У межах національних фінансових систем використовує­ться одна грошова одиниця, що ставить ці відносини на єдину уніфіковану основу. У міжнародних відносинах використовують­ся дві валюти, що суттєво ускладнює ці відносини. Навіть ство­рена досить складна система валютного регулювання, у тому чи­слі на міжнародному рівні, не в змозі до кінця вирішити проб­леми. Уведення ж єдиної валюти вирішує проблему, оскільки знімає її причину, а не впливає на наслідки. Водночас досвід впровадження євро показав, що перехід до єдиної валюти — до­сить складний процес.

Установлення вихідного курсу валют на основі споживчого чи валютного кошика є тільки основою курсоутворення. На діючий курс валют, крім економічних, істотно впливають фінансові та політичні чинники. До фінансовихналежать стан національної фінансової системи (дефіцит бюджету, державний борг, рівень інфляції, стабільність банківської системи, активність на фінан­совому ринку) та міжнародних фінансових відносин (торговель­ний та платіжний баланс). Політичнічинники пов'язані зі стабі­льністю політичної системи у країні та стабільністю її законо­давства. Нестабільність політичної і фінансової ситуації в тій чи іншій країні веде до певного зниження обмінного курсу її націо­нальної валюти порівняно з реальним співвідношенням. Ця різни­ця являє собою своєрідну плату за вказані ризики, страхування на випадок можливого зниження курсу цієї валюти, ймовірність чого досить висока.

Перехід до міжнародної валютної системи, що ґрунтується на плаваючих курсах, обумовив формування необхідного для її фун­кціонування інституту — валютного ринку, який нині є основою міжнародних фінансових відносин і важливою ланкою міжнарод­них фінансів. Сьогодні місце валютного ринку у фінансовій си­стемі чітко не визначене. Здебільшого його відносять до фінан­сового ринку. Але на фінансовому ринку предметом торгівлі є фінансові ресурси - - гроші як капітал. На валютному ж ринку певна валюта купується або для здійснення міжнародних розра­хунків або з метою валютних спекуляцій. При цьому валютний ринок є забезпечуючою структурою у системі міжнародних фі­нансових відносин, без якої вони на даний час неможливі (тут ку­пується валюта, тут установлюється валютний курс). Тому більш обґрунтовано відносити валютний ринок до сфери міжнародних фінансів.

Валютний ринокявляє собою сферу торгівлі особливим то­варом -- валютою. Його суб'єктами є банки, брокерські фірми, дилерські контори, валютні біржі. Валютний ринок структурується за двома ознаками: за обсягами і характером торгівлі. Зале­жно від обсягу валютних операцій та переліку валют, що вистав­ляються на торги, розрізняють світові, регіональні та національні валютні ринки. Світовими центрами валютного ринку є Лондон, Париж, Токіо. Перелік валют, що виставляються тут на торги, досить широкий. На регіональних і національних ринках здійс­нюються торги з обмеженого переліку найважливіших валют. За характером торгівлі валютний ринок поділяється на організова­ний, який забезпечується через торгівлю на валютних біржах, та міжбанківський, який функціонує на основі укладення угод між комерційними банками, що є основними суб'єктами валютного ринку. Нині у світі переважає міжбанківський валютний ринок.

Установлення співвідношення грошових одиниць різних країн на валютних, як і на будь-яких інших, ринках відбувається під впливом двох основних чинників — попиту і пропозиції. Особли­вістю валютного ринку є те, що як товаром, так і платіжним засо­бом, є гроші. Тому зазначені чинники фактично подвоюються: попит і пропозиція відповідної іноземної валюти та національної валюти.

Валютний ринок, як правило, регульований. Національний ринок регулюється центральними банками. При цьому можуть використовуватись два способи. Перший — установлення валют­ного коридору, тобто мінімального й максимального рівня обмін­ного курсу, є, по суті, напів адміністративним. Другий -- участь центрального банку в торгах. При необхідності підтримання кур­су національної валюти центральний банк може проводити ва­лютні інтервенції, тобто виставляти на торги додаткову масу іноземної валюти, а при необхідності утримання курсу певної іноземної валюти, навпаки, скуповувати її. Крім того, централь­ний банк як емісійний центр країни може впливати на обмінні курси через регулювання грошової маси національної валюти. Обмеження обсягу національної валюти зменшує її пропозицію в обміні на іноземну й тим самим сприяє утриманню курсу. Навпа­ки, емісія грошей веде до розширення пропозиції національної валюти і таким чином до зниження її курсу.

Валютний курс, що складається на валютному ринку, відо­бражає врівноваженість попиту і пропозиції. Результат торгів - обсяг купівлі тієї чи іншої валюти порівняно з її обсягом, вистав­леним на продаж, характеризує задоволення попиту чи недостат­ність пропозиції. У разі задоволення попиту на іноземну валюту курс національної валюти залишається стабільним, при недоста­тності пропозиції - - падає, за надмірної пропозиції — зростає. Саме тут,і проявляється роль центрального банку, який для під­тримання стабільного курсу національної валюти проводить ва­лютні інтервенції.

Вплив на курс валют здійснюється також через систему валю­тного регулювання. Політика валютного регулювання кожної країни визначається її економічними інтересами в міжнародній торгівлі. Валютне регулюванняхарактеризує встановлений по­рядок визначення валютного курсу та його регламентування, здій­снення валютних операцій суб'єктами валютного ринку (комер­ційними та центральним банками, юридичними і фізичними особа­ми), порядок ввезення і вивезення іноземної та національної валю­ти, порядок проведення міжнародних розрахунків. Основою валю­тного регулювання є вплив на валютний курс. У більшості випад­ків кожна країна заінтересована в стабільності національної валюти, адже це забезпечує стабільність її як внутрішньої, так і зовнішньої економічної політики. Однак за певних умов може проводитися політика як на зниження (девальвація), так і на зро­стання (ревальвація) курсу національної валюти.

Політика зниження рівня курсу національної валюти вигідна тоді, коли в даній країні експорт переважає імпорт. У цьому разі доходи підприємств експортерів у національній валюті зростати­муть, оскільки за кожну одиницю валютної виручки підприємст­во отримає більше національної валюти. Прикладом такої полі­тики у 80-ті роки була постійна девальвація японської єни від­носно американського долара. Як відомо, в ті часи у сальдо тор­говельного балансу між Японією і США спостерігалась істотна перевага Японії. Оскільки таке відхилення обмінного курсу від реального вело до перерозподілу фінансових ресурсів на користь Японії, США постійно вводили обмеження на ввезення японсь­ких товарів.

Політика на зростання курсу національної валюти доцільна тоді, коли переважає імпорт товарів і послуг. У цьому разі витрати імпортерів на закупівлю валюти для оплати поставок у країну зменшуватимуться. Звичайно, при цьому втрачають експортери, оскільки вони отримують менше доходів. Однак перевищення імпорту над експортом веде і до перевищення виграшу імпорте­рів від завищеного курсу над втратами експортерів.

Необхідність установлення реальних курсів валют врешті-решт привела до встановлення системи міжнародного валютного регулювання, для чого була створена спеціальна фінансова інсти­туція — Міжнародний валютний фонд. В умовах золотовалютно­го стандарту особливих потреб у такому регулюванні не існува­ло. Можливість вільно обміняти паперові гроші на золото нада­вала такій системі достатньої стабільності. Однак відхід від золо­товалютного стандарту чітко визначив проблему валютного ре­гулювання. Першою спробою вирішення цієї проблеми стала Бреттон-Вудська валютна система, а згодом упровадження через МВФ ринкового механізму курсоутворення.

Нині створено досить надійні міжнародні та національні сис­теми валютного регулювання. Вони дають змогу ефективно кон­тролювати валютні курси. Разом з тим, оскільки курс національ­ної валюти відображає стан економіки країни, вони не мають на меті утримати валютний курс за будь-яку ціну. Навпаки, це не доцільно і небезпечно. Перевага ринкового механізму якраз і по­лягає в тому, що він дає змогу встановити на певну дату курс ва­люти, максимально наближений до реального. Це, у свою чергу, ставить на міцну основу міжнародні фінансові відносини.