Україна в системі дипломатичних відносин.

В ІХ ст. в Придніпров’ї та навколишніх землях сформувалась потужна слов’янська держава Київська Русь, яка приймала активну участь в процесах міжнародних політичних, культурних та економічних контактів.

Так, ряд слов’янських та інших племен Східної Європи обкладались Києвом даниною, в більш віддалені землі – на Волгу, узбережжя Каспію, в Причорномор’я, землі Візантії – відбувались спустошувальні походи, які супроводжувались захопленням здобичі. В результаті вже в кінці ІХ ст. держава Рюриковичів досягнула такого розвитку, що сусідні народи не могли не рахуватись з нею. Саме ж географічне становище Київської держави на шляхах, що поєднували Балтійське море Дніпром з Чорним морем, Волгою з Каспійським морем, визначило формування зв’язків з Візантією, Хазарським каганатом, Скандинавією та іншими країнами.

Міжнародні відносини Київської держави знаходили своє відображен­ня в угодах, що укладались з сусідніми державами. Зокрема збереглись три угоди з греками князів Олега (911 р.), Ігоря (945 р.), Святослава (971 р.).

Економічні аспекти дипломатії почали проявлятись в відносинах з Візантією, але особливо яскраво – з розвитком торгових німецьких міст у Прибалтиці. Для забезпечення довготривалої торгівлі та гарантії її безпеці були укладені угоди Новгорода 1195, 1257, 1270 рр. та Смоленська 1229 р. з німецькими містами. Згідно них купець, що перебував у чужій країні, повинен був дипломатичним шляхом встановлювати свої відносини з місцевим населенням як в сфері цивільних правовідносин, так і в питаннях кримінального права та політичних контактів. Тому в названих договорах значна частина відводилась порядку розв’язання можливих протиріч та позовів, надавались гарантії особистої безпеки торговців в чужих державах. Чимала роль належала суто торговельним питанням: порядку сплати заборгованостей, врегулюванню відмінностей в системі мір та ваг, розмірам митних зборів тощо.

В період розпаду Київської Русі на окремі князівства зросло значення дипломатії у відносинах між окремими складовими колись єдиної держави. В цей час в якості дипломатів-посередників дуже часто використовувались служителі церкви – єпископи та настоятелі монастирів. В ХІ-ХІІІ ст. кількість міжнародних контактів зростала, що обумовлювалось як внутрішньою необхідністю, так і об’єктивними обставинами зовнішнього характеру.

Починаючи з XIV ст. українські землі постійно входили до складу інших держав: Польщі, Князівства Литовського, Росії.

В Польщі зовнішньополітична діяльність здійснювалась під керівниц­твом короля. Зміни в внутрішній системі управління державою обумовили зміни і в міжнародних відносинах – їх все більше контролювали також сейм, міністри, канцлер, гетьмани. Таке втручання носило частковий характер: королі приймали рішення з міжнародних питань особисто, а сенат висловлював свої побажання на засіданнях в присутності правителя.

Канцлер, серед інших завдань, відповідав за зовнішні зносини, під його керівництвом велось листування, готувались до підписання договори. Серед міністрів дипломатичні функції виконував великий коронний маршалок, який відав питаннями церемоніалу (тобто керував протокольною службою). Гетьман відповідав за військову складову державної влади, а тому мали істотний вплив на зовнішню політику.

В Великому князівстві Литовському питаннями міжнародних відносин займались великий князь, згодом сюди долучилась Рада панів. Адміністра­тив­ні завдання в даній сфері виконували канцелярія Великого князівства Литовського на чолі з канцлером, писарі, секретарі, асистенти-дяки. Доку­мен­ти, що відсилались за кордон, скріплювались підписом великого князя.

В Московській державі до процесу державного управління окрім великого князя (згодом царя) була залучена Боярська дума, що виконувала дорадчі функції. У повноваження Боярської думи входив прийом послів, проведення переговорів, підготовка документів, що стосувались міжнарод­них справ. Для прийняття стратегічних рішень іноді залучався Земський собор (для прикладу, так це було при прийнятті рішення щодо приєднання чи відхилення прохання про приєднання українських земель в 1653 р.).

В 1549 р. в Московській державі було утворено спеціальний орган, що відав зовнішніми справами – Посольський приказ. До відання даної установи входили дипломатичні зносини та питання, пов’язані з іноземцями. Вже на той час дана держава мала контакти з імперією Габсбургів, Пруссією, Великим князівством Литовським, Кримом, Ногайською ордою, Англією, Польщею, Швецією, Голландією, країнами ісламського світу.

За часів Запорізької Січі попри тісні контакти з сусідніми державами система зовнішніх зносин так і не була чітко сформована. У випадку необхідності функції посланців виконували представники козацької старшини, яким для цього видавались належні документи, матеріальне забезпечення, супровід. Передумовою цього була достатньо часта зміна гетьманів у запорожців, а тому і часті зміни в зовнішньополітичному курсі, який сповідували правителі козацької держави.

Оскільки протягом XVII-ХІХ ст. на політичній карті світу не існувало держави із назвою Україна, говорити про власну дипломатію даного періоду не доводиться. Спроби змінити ситуацію робились впродовж 1918-1920 років в часи Української Народної Республіки. Було створено власну дипломатичну службу, встановлено контакти із рядом держав світу, проте подальші події із переходом території УНР під владу уряду більшовиків де-факто поклали край створенню нової української дипломатії.

В УРСР становлення дипломатичної служби розпочалось 1 лютого 1944 року, коли сесія Верховної Ради СРСР прийняла Закон "Про надання Союзним Республікам повноважень у галузі зовнішніх зносин та про перетворення у зв'язку з цим Народного Комісаріату Закордонних Справ із загальносоюзного в союзно-республіканський народний комісаріат". Цим актом після двадцятирічної перерви по суті поновлювалися права союзних республік у сфері зовнішньополітичної діяльності.

Вже 5 лютого 1944 року приймаються постанови Політбюро ЦК КП(б) України і Укази Президії Верховної Ради УРСР про утворення українського НКЗС.

Міжнародна діяльність України в період 1944-1990 рр. була в основному зорієнтована на участь в ООН, роботі в інших міжнародних організаціях, що надавало можливість інформувати світову громадськість про життя України, бути залученим до обговорення світових та регіональних міжнародних проблем, вносити свої пропозиції.

Як держава-засновниця ООН Україна брала участь у розробці Статуту цієї організації, формуванні її структури, органів та установ. Делегація УРСР взяла найактивнішу участь у роботі ООН вже в перші роки її існування. Представники України виступали за зміцнення миру і розвиток між народ­ного співробітництва. Ними було зроблено чимало пропозицій до Статуту, інших документів ООН, серед них такі, що стосувалися текстів власне Статуту, тимчасових правил (правило 73) процедури Генеральної Асамблеї ООН, проекту резолюції про створення Комісії з розслідування становища, що склалося в Індонезії (11 лютого 1946 р.), щодо біженців і переселенців, переміщених осіб, представництва неурядових організацій в Економічній і Соціальній Раді ООН, роботи Дунайської конференції тощо.

Україна з 1945 р. є членом Міжнародного Суду, в 1946 р. стала членом Всесвітньої організації охорони здоров'я, Всесвітнього поштового союзу (1947 р.), Всесвітньої метеорологічної організації (1948 р.), Міжнародної організації праці (1954 р.), ЮНЕСКО (1954 р.), Європейської Економічної Комісії (1956 р.), МАГАТЕ (1957 р.).

Двічі (у 1948-1949 рр. та 1984-1985 рр.) Українська РСР обиралася непостійним членом Ради Безпеки ООН, чотири рази ставала членом Економічної і Соціальної Ради ООН, неодноразово - членом Адміністратив­ної Ради МОП, Ради керуючих Програми ООН з навколишнього середовища, Ради керуючих МАГАТЕ, Комітету боротьби з апартеїдом і з здійснення невід'ємних прав палестинського народу.

Українська РСР, посівши відповідне місце в багатьох міжнародних організаціях, проводила активну, наполегливу політику по захисту прав людини, роззброєнню, збереженню миру. Так, лише у 50-і роки нею було зроблено 22 пропозиції, у 1960-1961 рр. – 18 пропозицій, а з 1962 до 1970 р. – 202 пропозиції, до документів, що були предметом обговорення у міжнарод­них організаціях та на конференціях. Не менше пропозицій внесено у 1971-1990 рр. Заслуговують згадки, зокрема, проголошення за ініціативами України Міжнародного року медичних досліджень, боротьба з неписьмен­ністю у світі, допомога у підготовці кадрів для прискорення індустріалізації країн, що розвиваються.

Серед проблем, що вирішувались ООН за участю України до здобуття нею незалежності, були проблеми роззброєння, зокрема, заборона хімічної зброї, незастосування сили, немілітаризації космосу, ліквідації залишків колоніалізму, заборони найманства. На 45-й сесії ГА ООН (1990 р.) 126 країн прийняли резолюцію про міжнародне співробітництво з подолання наслідків Чорнобильської аварії.

Протягом 1945-1990 рр. участь УРСР, як і БРСР, в міжнародних організаціях, в першу чергу ООН, здійснювалась під керівництвом з Москви. В той же час працівники української зовнішньополітичної служби, будучи невід'ємною частиною радянської дипломатії, отримували підготовку з урахуванням кращих традицій світової дипломатії. Підтвердженням високої їх кваліфікації є те, що представники України займали високі керівні посади в ООН та інших міжнародних організаціях. Так, наприклад, Д.З. Мануїльський обирався Головою Ради Безпеки ООН у 1948-1949 рр., П.О. Недбайло – першим віце-президентом 21-ї сесії Комісії ООН з прав людини в 1965 р., Г.П. Шевель – віце-президентом ГА ООН в 1970 р., В.Н.Мартиненко – віце-президентом Комітету з соціальних питань ЕКОСОР в 1977 р. та віце-президентом 36-ї сесії ГА ООН в 1981 р., В.О.Кравець – головуючим в РБ ООН в 1984 р., Г.Й.Удовенко – головуючим в РБ ООН в 1985 р., Ю.М.Кочубей – заступником Генерального директора ЮНЕСКО в 1987-1992 рр. Багато українських дипломатів працювало на різних посадах в Секретаріаті ООН, робочих органах інших міжнародних організацій.

Новий етап у розвитку вітчизняного зовнішньополітичного відомства розпочався з 16 липня 1990 року, коли Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України.

У Декларації зазначалося, що України «як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій...».

Україна «виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах».

Після прийняття історичного Акту про незалежність України 24 серпня 1991 року перед вітчизняним Міністерством закордонних справ постали нові відповідальні завдання, які вимагали нових професійних підходів, реформування структури МЗС, формування відповідної законодавчої бази.

Як зазначається в «Основних напрямах зовнішньої політики України», ухвалених 2 липня 1993 року, з огляду на своє геополітичне становище, історичний досвід, культурні традиції, багаті природні ресурси, потужний економічний, науково-технічний та інтелектуальний потенціал, Україна може і повинна стати впливовою світовою державою, здатною виконувати значну роль в забезпеченні політико-економічної стабільності в Європі.

Неодмінною умовою успішної реалізації Україною своїх можливостей є її активне і повномасштабне входження до світового співтовариства. Долаючи кризові явища в суспільстві і торуючи свій шлях у світ, Україна спирається на свої фундаментальні загальнонаціональні інтереси, відповідно до яких визначаються засади, напрями, пріоритети та функції її зовнішньої політики».

Реалізуючи поставленні завдання, за неповні дев'ять років незалежності Україна здобула статус авторитетного, передбачуваного, послідовного і активного учасника міжнародних відносин.

На сьогодні Україна – учасник понад 100 міжнародних організацій, один з ініціаторів Організації Чорноморського економічного співробітництва. Україна, визнана стратегічним та особливим партнером ЄС та НАТО, бере активну участь в інтеграційних процесах у Європі, на Балто-Чорноморському просторі.

Україна встановила дипломатичні відносини з 166 державами світу, має розгалужену сітку дипломатичних та консульських установ (близько 130), уклала і виконує понад дві тисячі міжнародно-правових документів.