ЗМІСТ ЗАКОННОСТІ

Аналіз законності, в широкому розумінні, дозволяє розрізняти в її змісті самостійні моменти діалектики — правові, юридичні й державно-політичні.

Законність не відокремлена від загальнообов'язковості права. Власне цей момент отримав найбільше відображення в науці, в більшості визначень законності. В такому випадку законність характеризує право, взяте під кутом зору його здійснення. Головне тут— вимога бездоганного втілення вжиття законів і під/законних нормативних актів, що базуються на них. Іншими словами, законність у подібному розумінні вимагає відповідності поведінки суб'єктів суспільних відносин приписам правових норм, тобто забезпечення реальної правомірної поведінки всіх їх учасників. Цей аспект законності випливає з самого факту існування права як системи загальнообов'язкових правил. Із цих позицій про законність можна говорити як про умову життя державно-організованого суспільства.

Інший бік явища, що досліджується, ототожнюється з ідеєю законності, під якою розуміється ідея, котра формується в суспільній правосвідомості щодо доцільності і необхідності такого реального стану, коли не залишиться місця для свавілля, буде фактично досягнута загальність права, дійсна реалізація прав і свобод. Не випадково законність одночасно трактується і як принцип права, який концентровано відображає основні особливості останнього, його властивості, що розглядаються в дії, в процесі реалізації. Внаслідок цього і право аналізується як сила, яка забезпечує організованість суспільних відносин. Будучи загальноправовим принципом, законність проникає у плоть правової матерії, визначає її формування, функціонування, розвиток і, зокрема, таку ознаку права, як верховенство правового закону і піднормативність правозастосовних актів.

Законність, яка розуміється як метод державного керівництва суспільством, передбачає, що свої функції держава здійснює виключно правовими засобами — шляхом прийняття нормативних актів і забезпечення їх бездоганної реалізації. А оскільки правове регулювання поширюється на різні сфери суспільного життя, необхідна достатня повнота його регламентації. При цьому держава не тільки формально закріплює правові норми, а й забезпечує (політичними, організаційними, правовими засобами) їх реалізацію і захист.

У такій державі неможливе свавілля в діяльності посадових осіб, виключається прийняття рішень за суб'єктивними міркуваннями, вирішення політичних питань силовими методами. Особливе місце в діяльності держави відводиться законодавчим і судовим органам.

У цей же час законність є принципом діяльності держави. Держава, всі її органи, посадові особи пов'язані правовими нормами і діють у їх рамках. Законність, яка розглядається з цієї точки зору, служить принципам не будь-якої, а лише демократичної держави. Інакше кажучи, законність є антиподом свавілля і беззаконня і перш за все беззаконня ті самої державної влади і її посадових осіб. Найбільш яскраво цей принцип проявляється в правовій державі, обумовлюючи її сутність. Таку державу можна визначити і як державу суворої законності.

Разом із тим вимоги реалізації права щодо втілення правових приписів в життя — не формальна вимога, не самоціль, а умова нормального функціонування суспільства і держави, забезпечення порядку, організованості і дисципліни. Завдяки законності в суспільстві впроваджуються ідеї справедливості, гуманізму, особистої і суспільної свободи. Тому в широкому соціально-політичному розумінні законність можна вважати режимом суспільно-політичного життя. Це режим, за якого діяльність всіх суб'єктів права базується на законі, а ідеї права, гуманізму, справедливості, свободи і відповідальності панують над особистими, вузько груповими інтересами. Режим законності — така морально-політична атмосфера, при якій у суспільному житті точне і неухильне виконання законів, реальність і непорушність прав людини є основою життя суспільства, його громадян.

Ще Аристотель вважав законність ознакою найкращої державної форми — політики. Гегель також протиставляв істинно демократичну державу, де панує закон і свобода особи, деспотії — «стану беззаконності, в якому особлива воля як така, чи то воля монарха, чи народу (охлократія), має силу закону чи, точніше, підмінює собою закон»¹.

Отже, законність — це такий політико-правовий режим, такі умови життя, така правова атмосфера, які захищають особу від свавілля, народ — від анархії, суспільство в цілому — від насильства, хаосу, безпорядку.

§ 3. ОСНОВНІ ВИМОГИ ЗАКОННОСТІ

Термін «вимога законності» вважається сталим у науковій і навчальній юридичній літературі. В його зміст вкладаються ті принципові положення правового життя суспільства, без яких реальна законність неможлива. У своїй основі вимоги законності співпадають з принципами права, оскільки їх реалізація створює оптимальний режим регулювання суспільних відносин.

І все ж таки приписи права і вимоги законності відрізняються. Вимоги законності — це лише юридичний інструмент втілення в життя загальних приписів права (справедливості, гуманізму, соціальної рівності). Більше того, сама законність є одним із провідних принципів права.

Законність виступає як необхідність, що виражена в системі відповідних об'єктивних вимог, які висуваються до всіх суб'єктів, учасників суспільних відносин, урегульованих правом. Одна частина цих вимог звернена безпосередньо до громадян, організацій, інша — до різних гілок державної влади (законодавчої, виконавчої, судової).

Розглянемо названі вимоги більш детально.

1. Втілення ідеї панування права в життя суспільства, держави. Цю ідею висунув ще Аристотель, вважаючи, що в демократичному суспільстві закон повинен панувати над усіма. Мова йде про те, що в режимі законності саме праву відводиться основна роль в регулюванні суспільних відносин. Властиво, що воно, а не особисті, ідеологічні, політичні та інші подібні мотиви лежать в основі соціального регулювання.

Висловлена думка аж ніяк не спонукає до запровадження тотальної правової регламентації всіх сфер життя. Право повинно регламентувати тільки ті відносини, які об'єктивно цього потребують. Причому законодавство має бути досконалим із технічної сторони, достатньо чітким, визначеним, не допускати свавільного тлумачення і застосування, наявності прогалин. Проте це лише один аспект проблеми. Підкреслюючи панування закону, слід пам'ятати, що закон і право не ідентичні поняття. Політична практика показує, що, наприклад, при тоталітарних режимах, деспотичних формах правління самі закони виступають виразником свавілля.

У законодавстві повинні відбиватися гуманізм, справедливість (ця вимога законності визначає також термін «правозаконність»). Тільки при наявності законодавства, яке адекватне об'єктивній природі суспільних відносин, основним правовим принципам, ідеям свободи, гуманізму і справедливості, забезпечується режим законності.

2. Верховенство правового закону. Закон — акт вищої юридичної сили, що приймається органом законодавчої влади, референдумом, який має безпосередньо виражати волю народу, інтереси громадянського суспільства. Тому законність пов'язується перш за все з пануванням правових законів.

Найвищу юридичну силу має Конституція — Основний Закон держави. Тому в змісті законності як один із важливих компонентів виділяється конституційна законність.

Верховенство правового закону проявляється у верховенстві не тільки законодавчого змісту, а й форми. Це означає, що нормативні акти повинні прийматися у суворо встановленому законом порядку і формі. Тільки тоді вони більш повно будуть втілювати волю більшості, інтереси суспільства, основні ідеї й принципи права, забезпечувати режим дійсної законності.

3. Рівність усіх перед законом. Перед законом усі повинні бути рівні. У всіх повинні бути рівні обов'язки щодо додержання правових приписів, в однакових умовах усі повинні бути наділені рівними правами і не мати переваг, усі права повинні бути однаково захищені. Цей принцип проповідував ще Цицерон, який стверджував, що «під дію закону повинні підпадати усі»¹.

4. Бездоганне дотримання (виконання) положень правових актів усіма суб'єктами права. В цій вимозі диктується необхідність реалізації державно-владних приписів (зобов'язань і заборон), їх обов'язковість для усіх суб'єктів права.

5. Забезпечення належної реалізації прав і свобод. Ця вимога звернена насамперед до компетентних органів держави. Недостатньо надати громадянам права. Важливим є створення умов, що забезпечать їх виконання, систему організаційних, юридичних заходів, які гарантують їх захист. Конституція України надала громадянам широке коло прав і свобод. Проте багато з них досі не забезпечені достатньо ефективним механізмом реалізації, інші не підкріплені економічно.

6. Належне та ефективне застосування права. Назване правило теж адресовано переважно до державних органів, органів місцевого самоврядування, посадових осіб, до компетенції яких входить обов'язок забезпечити реалізацію норм права. Згадаємо, що застосування права — діяльність компетентних органів і посадових осіб. Справа не тільки в тому, що вони повинні діяти суворо в межах закону. Законність потребує ефективної правозастосовної діяльності, що передбачає недопущення бюрократизму, тяганини, байдужості до інтересів людей, своєчасну реакцію на будь-які заяви громадян щодо обмеження їх прав і свобод, прийняття ефективних правозастосовних актів,

7. Послідовна боротьба з правопорушеннями. Законність вимагає, щоб будь-які відступи від приписів законів своєчасно викривалися, наслідки правопорушень усувались, а винні в їх скоєнні неминуче притягувались до відповідальності.

8. Неприпустимість свавілля в діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, посадових осіб. Державні органи, органи місцевого самоврядування, посадові особи, які приймають владні рішення, повинні керуватися не особистими чи вузько груповими інтересами, а конкретними правовими принципами і враховувати при цьому інтереси всього суспільства, держави, правові приписи і вимоги моралі. Це правило ввернено не тільки до правозастосовних, а й до правотворчих органів, які повинні виключати прогалини і протиріччя в праві, що створюють умови для свавілля, суб'єктивізму, волюнтаризму.

З урахуванням сказаного можна Дати наступне визначення законності.

Законність — це суспільно-політичний режим точного і неухильного здійснення законів та інших нормативних актів всіма суб’єктами суспільних відносин як у сфері правотворчості, так і в сфері реалізації правових норм; режим, яким забезпечується послідовна боротьба з правопорушеннями і свавіллям, всебічна охорона прав та інтересів особи, суспільства і держави.

§ 4. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ЗАКОННОСТІ

Реальна (а не формальна) законність повинна будуватися на відповідних принципах, основоположних засадах, керівних ідеях, що забезпечують її демократичний гуманний характер.

1. Верховенство права. В Україні діє принцип верховенства права (правового закону). Найвищу юридичну силу має Конституція України, норми якої мають пряму дію. Всі інші нормативні акти (Конституція, нормативні акти Автономної Республіки Крим) не повинні суперечити Конституції і законам України.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 8, 18 Конституції України).

Відносно громадян діє принцип: «дозволено все, що прямо не заборонено законом». Державні органи, органи місцевого самоврядування, посадові особи діють за принципом «дозволено дишете, що прямо визначено законом».

2. Єдність законності. При всій різноманітності чинних законів і нормативних актів, при всіх місцевих особливостях законність повинна бути одна для всієї країни. Розуміння і застосування законів повинно бути однаковим на всій її території. Неприпустимі спроби створення в областях, районах своєї закон пості, яка відрізнялася б від загальнодержавної.

Проте єдність законності не означає шаблону в застосуванні правових актів, обмеження самостійності та ініціативи На місцях. Мова йде лише про те, щоб не допускалися відхилення від загальних правових вимог, щоб врахування особливостей місцевих умов, звичаїв, традицій не було спрямоване на обхід закону.

На всій території України закон однаковою мірою повинен діяти стосовно до всіх суб'єктів права.

3. Всезагальність законності. Законність не може бути вибірковою, її вимоги звернені до всіх суб'єктів без винятку. Правові приписи повинні виконувати всі громадяни та їх об'єднання, посадові, службові особи, державні органи, органи місцевого самоврядування тощо.

4. Реальний характер законності має місце тохіі, коли вимоги закону не тільки проголошуються, а й виконуються, впроваджуються в життя.

5. Забезпечення прав людини і громадянина. Одним із важливих принципів законності є ідея здійснення законів в інтересах людини і для забезпечення її прав. Основні права та обов'язки людини і громадянина закріплені в Конституції України і деталізуються у поточному законодавстві. Здійснення цих законів забезпечує права людини у всіх сферах її життєдіяльності.

6. Невідворотність і своєчасність відповідальності за правопорушення. Кожне скоєне правопорушення повинно потягти за собою відповідальність винної особи. Важливо не тільки те, щоб винний був своєчасно покараний за скоєне правопорушення, а також те, щоб жодне правопорушення не лишалося нерозкритим.

1. Доцільність законності. Критерієм оцінки ролі законності повинно бути те, як вона сприяє досягненню мети держави і суспільства, наскільки вона забезпечує вирішення завдань соціального прогресу, захисту прав і свобод громадян.

Доцільність законності випливає перш за все з цінності самого права як виразника свободи, рівності, справедливості як засобу забезпечення правопорядку, організованості і дисципліни.

Властиво, в праві, в законі має бути виражена найвища соціальна доцільність.

Викладене дозволяє говорити про презумпцію доцільності виданого нормативного акта. Ця презумпція у свою чергу диктує необхідність точної і неухильної реалізації правових приписів, незалежно від суб'єктивного відношення суб'єктів реалізації права до цих норм. Тільки політико-правовий режим законності, що заснований на доцільності, може захистити суспільство від випадковостей, волюнтаризму і суб'єктивізму окремих осіб.

Інакше кажучи, з точки зору цілей правового регулювання в будь-якій ситуації доцільно додержуватись приписів закону, відступ від них завжди недоцільний.

Законність завжди доцільна, і доцільність виступає як принцип, основа законності.

Дещо по-іншому доцільність знаходить вияв у процесі застосування права, де урахування користі, ефективності, наслідків рішення, яке приймається, не тільки допустиме, а й необхідне. Проте і тут доцільність повинна досягатися в межах законності.

8. Взаємозв'язок законності з культурою. За відсутності законності немає й культури. Ці два поняття зумовлюють одне одного. Якщо нема достатньої культури, то нема й законності. Крім того, за законність треба боротися культурно.

9. Взаємозв'язок законності та справедливості. Не тільки сам закон, а й способи його здійснення, а також його втілення у повсякденне життя мають спиратися на справедливість.

10. Законність і демократія. Демократія (в перекладі з грецької — народовладдя) означає:

1) широку участь громадськості в управлінні справами держави і суспільства;

2) підвищення активності політичних партій і громадських організацій, інших громадських об'єднань;

3) зміцнення правової основи державного і суспільного життя;

4) утвердження прав і свобод людини;

5) свободу інформації та постійне врахування громадської думки;

6) вдосконалення системи, порядку формування і діяльності державних органів і органів місцевого самоврядування.

Законність є невід'ємним елементом демократії. Демократія не може бути над законом чи поза законом, а тільки в межах закону¹.

Важливо відзначити, що завдяки своїм принципам законність виступає як найбільш ефективний, гуманний, справедливий режим суспільно-політичного життя, а будь-який відступ від цих принципів, їх недооцінка призводять до порушення законності, приниження її соціальної цінності, ефективності правового регулювання в цілому.

Потрібно розрізняти законність як систему формальних вимог і реальну законність. На практиці вимоги законності в тій чи іншій мірі порушуються, мають місце відступи від правових приписів. Отже, реальна законність має кількісні показники, що визначають її рівень у конкретному суспільстві.

§ 5. ГАРАНТІЇ ЗАКОННОСТІ

Питання про гарантії — складна і самостійна проблема в рамках єдиної теорії законності. Це той її елемент, який переводить ідею законності з галузі наукових досліджень у практичну сферу діяльності людини, суспільства і держави. Незважаючи на свою значимість, вимоги законності не втілюються в життя автоматично, стихійно. Щоб правові приписи не залишились на папері (і тим більше не порушувались), необхідні відповідні умови і визначений комплекс організаційних, ідеологічних, політичних, юридичних заходів, які забезпечують реалізацію, тобто гарантії законності.

Гарантії законності— це об’єктивні умови і суб’єктивні фактори, а також спеціальні засоби і заходи, за допомогою яких забезпечується режим законності.

Серед названих гарантій потрібно чітко розрізняти загальні умови і спеціальні засоби та заходи.

Загальні умови — суто об'єктивні (економічні, політичні та ін.) умови суспільного життя, в яких здійснюється правове регулювання. Ці умови створюють макросередовище реалізації права, його функціонування, зумовлюючи при цьому і спеціальні засоби щодо зміцнення законності.

Нерідко в літературі загальні умови як гарантії законності трактуються доволі широко. Під економічними гарантіями розуміється існуюча система господарства, форми власності, під політичними — політична система та ін.

На нашу думку, таке розуміння гарантій не може задовольняти потреби практики, тому що їх вплив на стан законності неоднозначний, деколи вони впливають на неї негативно. Тому загальні умови необхідно розглядати конкретно, виділяючи в них фактори, які позитивно впливають на реалізацію права.

Важливою передумовою найкращого використання сприятливих умов у діяльності щодо зміцнення законності є їх максимально можлива конкретизація. Економічний лад, політична система, пануюча ідеологія навряд чи можуть розглядатися як фактори, що забезпечують законність. Проаналізуємо це положення на прикладі власності. Довгий час вважали, що соціалістична власність (на відміну від приватної) сама по собі є умовою забезпечення законності. Такий висновок ґрунтувався на припущенні, що вона породжує у людини відчуття господаря, власника засобів виробництва, сприяє їх збереженню, захисту. Проте, як ми всі переконались, соціалістична власність стала причиною породження й інших, сторонніх від законності явищ — безгосподарності, розкрадання та ін.

Мова йде про те, щоб виділити з умов суспільного життя ті, що сприяють зміцненню законності, створити передумови для їх розвитку і впливу на людей, у тому числі і шляхом використання організаційних заходів, спеціальних засобів для нейтралізації дії негативних факторів.

Розглянемо ці загальні умови, які виступають гарантами законності.

Економічні умови. Це стан розвитку суспільства, організація системи господарювання та ін. Умовами, що забезпечують законність, тут виступають такі фактори, як ступінь організованості в економічній сфері, ритмічна і злагоджена робота господарського організму, постійне зростання продуктивності праці, стабільна грошова система та ін. Подібні фактори найбезпосереднішим чином впливають на рівень законності. Так, в умовах нестабільності економіки, спаду виробництва, розриву господарських зв'язків, росту цін, нестримної інфляції зростає соціальна напруга в суспільстві, що, як відомо, призводить до анархії, дезорганізації, зростання кількості злочинів, причому не тільки господарських.

Політичні умови. Основною політичною умовою стабільної законності є сильна державна влада. Сила державної влади визначається не величиною армії, не потужністю репресивного апарату. Сильна державна влада — це стійка, легітимна влада, яка користується підтримкою суспільства, спроможна забезпечити реалізацію приписів, які вона приймає. Сильна держава гарантує стабільний розвиток суспільства, безпеку людей, ефективну боротьбу зі злочинністю, корупцією та іншими антисоціальними явищами.

В умовах дезорганізації державно-владних структур, боротьби за владу, неспроможності держави забезпечити реалізацію рішень, що приймаються, низького рівня виконавчої дисципліни, розквіту бюрократизму, корупції законність не тільки не підвищується, а й знижується, причому до небезпечної межі. Важливою умовою зміцнення держави, забезпечення законності й правопорядку є демократія. Демократична держава — не слабка аморфна влада. Це система сильної і в той же час цілком відповідальної перед народом влади, яка заснована на демократичних принципах формування і функціонування (розподіл влад, парламентаризм, гласність, верховенство Конституції та ін.)

Ідеологічні умови. Стан законності багато в чому визначається рівнем політичної, правової і загальної культури населення. Законність передбачає такий рівень правової культури, коли повага до права, закону стає особистим переконанням людини, причому не тільки рядового громадянина, а в першу чергу державного службовця, законодавця.

Необхідний рівень культури забезпечується організацією правової пропаганди, чіткою системою виховання у громадян високих моральних якостей, відповідальності, патріотизму, відчуття права й законності.

В умовах руйнації системи виховання ідеологічний вакуум заповнюється сторонніми суспільству поглядами, що негативно впливають на стан дисципліни, організованості, законності (поширення порнографії, насильства, жорстокості, культ сили та ін.), сприяють зростанню правопорушень, злочинності, ставлять під загрозу режим законності.

Соціальні умови. Законослухняність громадян, їх повага до закону, реалізації його приписів багато в чому залежить від становища, яке склалося в соціальній сфері. Падіння життєвого рівня населення, зростання безробіття, вартості життя, соціальних послуг безпосереднім чином відбивається нарівні законності, провокує громадян на пошук шляхів незаконного збагачення, обхід законів, породжує національні й соціальні конфлікти та ін. Міцна законність можлива тільки в умовах соціальної стабільності, впевненості громадян у непорушності своїх соціальних прав і свобод.

Правові умови. Стан законності як політико-правового явища обумовлений станом самого права, системою законодавства. Чинне законодавство повинно бути достатньо повним, стабільним, забезпечуватись високим рівнем юридичної техніки, необхідними механізмами реалізації й охорони. Важливе значення для реалізації права і рівня законності мають правові засоби, методи, способи і типи правового регулювання, що використовуються законодавцем, принципи, на яких будується законодавство країни. Законодавство, яке відстає від динамічного розвитку суспільних відносин, ускладнює боротьбу зі злочинністю.

Гарантіями законності є також відповідні суб'єктивні фактори. Серед них слід відзначити стан правової науки, повноту і розвиток у ній прогресивних гуманних ідей, положень, науково-теоретичних конструкцій. Безпосередній вплив на рівень законності мають пануючі в науці науково-теоретичні концепції, доктрини. Наприклад, ігнорування таких «буржуазних» (так їх називали за часів соціалізму) теорій, як ідея правової держави, розподіл влади, парламентаризм та ін. Насправді науково-теоретична розробка ідей правової держави, впровадження основних її положень у законодавчу і правозастосовну практику дозволило зміцнити законність у діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, посадових осіб тощо.

Рівень законності визначається й ефективною діяльністю політичних сил, правильно вибраними пріоритетами при прийнятті політичних рішень, готовністю і вмінням відповідних органів вести боротьбу за зміцнення законності.

Спеціальні засоби забезпечення законності — це юридичні й організаційні засоби, призначені виключно для забезпечення законності. Серед них можна виділити юридичні й організаційні гарантії (засоби).

Юридичні гарантії— це обумовлена особливостями економічного і суспільного ладу система умов і засобів, яка закріплена в діючому законодавстві і безпосередньо спрямована на забезпечення законності, безперешкодне здійснення, захист прав і свобод.

На підставі викладеного можна визначити загальні риси юридичних гарантій. Вони обумовлені соціально-економічним і державно-правовим розвитком суспільства і природою законності.

Вони носять безпосередній і цільовий характер; закріплені в чинному законодавстві; нормативно-юридичною основою їх застосування є право.

Серед юридичних гарантій розрізняють наступні:

1. Засоби виявлення (розкриття) правопорушення. Ці гарантії пов'язані з роботою компетентних державних органів, яка спрямована на виявлення правопорушень із метою припинення і ліквідації їх наслідків. Деякі гарантії пов'язані з діяльністю громадян. Наприклад, оскарження незаконних дій посадових осіб у суді.

2. Засоби попередження правопорушень. Це закріплені в праві засоби, що дозволяють запобігти можливим правопорушенням. Наприклад, ст. 36 КЗпП України передбачає підстави припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого органу (ст. 40, 41 КЗпП) тільки за попередньою згодою профспілкового органу.

Ця згода має єдину мету — попередити можливе порушення адміністрацією трудових прав громадян, не допустити незаконного звільнення. Попереджувальну роль відіграють і такі засоби, як огляд багажу, митний огляд та ін.

3. Засоби припинення правопорушень. До них відносяться засоби, що спрямовані на припинення, недопущення правопорушень, порушення прав, свобод громадян і організацій. Це — затримання, арешт, обшук, підписка про невиїзд, інші заходи (призупинення, скасування незаконних актів тощо).

4. Заходи щодо захисту і відновлення порушених прав, ліквідація наслідків правопорушень. Такими є примусове стягнення коштів на утримання дитини (аліментів), віндикація (примусове вилучення майна з чужого незаконного володіння) та ін.

5. Юридична відповідальність. Під нею ми розуміємо покарання особи, яка винна в скоєнні правопорушення. Цей засіб є важливим і необхідним для зміцнення законності, причому його ефективність визначається не жорстокістю, а невідворотністю.

6. Серед юридичних гарантій особлива роль належить процесуальним гарантіям, тому що процес є формою життя матеріального права. Формально закріплені права можуть отримати реальне життя лише маючи процесуальне забезпечення.

Сьогодні ми справедливо можемо пишатися широтою правового статусу особи, який закріплений у Конституції України. Проте це не дає підстав заплющувати очі на недоліки правового механізму, реалізації цих прав, їх забезпечення і захист. Юридичний механізм реалізації правових норм передбачає наявність чіткої, розгалуженої нормативної бази. Конституційні норми, що закріплюють права і свободи, достатньо визначені, хоча багато з них не підкріплені чинним законодавством, чітким юридичним механізмом реалізації, що ускладнює їх виконання.

7. Важливою гарантією законності є правосуддя — діяльність судів, яка здійснюється шляхом розгляду і вирішення цивільних і кримінальних справ із мстою всебічного зміцнення законності.

Під організаційними гарантіями розуміються різні заходи організаційного характеру, що забезпечують зміцнення законності, боротьбу з правопорушеннями, захист прав людини, громадянина. Сюди слід віднести кадрові, організаційні заходи щодо створення умов для нормальної роботи юрисдикційних і правоохоронних органів, наявність у структурі останніх спеціальних підрозділів (для боротьби зорганізованою злочинністю, корупцією та ін.).

Підкреслюючи роль юрисдикційних і правоохоронних органів щодо забезпечення законності, не треба перебільшувати, абсолютизувати їх значення, тому що ефективність їх праці переважно визначається об'єктивними умовами. Проте нерідко відповідальність за стан законності, за зростання злочинності в регіоні, в країні покладається лише на органи прокуратури, МВС, СБУ. Проблема боротьби зі злочинністю нерідко зводиться лише до заміни керівництва цих органів без суттєвої зміни умов, що не може забезпечити належної гарантії законності.

Тільки цілеспрямована праця щодо удосконалення об'єктивних (загальних) умов, ефективність застосування спеціальних засобів, постійний розвиток законодавства дозволить забезпечити стабільну законність і стійкий правопорядок — основу нормального життя суспільства.