КАТЕГОРИИ:
АстрономияБиологияГеографияДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника
|
Методологія «дослідних програм» І. ЛакатосаІ. Лакатос основну увагу приділяє не теоріям, як таким, а веде мову про дослідні програми. Науково-дослідна програма є структурно-дінамічною одиницею його моделі науки. Щоб зрозуміти, що таке програма наукового пошуку, згадаємо механіцизм Декарта або Ньютона, або про коперніканство. Послідовна зміна теорій, що витікають з одного ядра, проходить в рамках програми с незаперечною методологією, що показує свою цінність, плодотворність і прогресивність в порівнянні з іншою програмою. Таким чином, історія науки, за Лакатосом виглядає, як історія конкуренції дослідних програм. Такий підхід висуває на перший план взаємозв’язок між різними епістемологіями та історіографією науки, а також момент єволюції наукового пошуку. Так, Лакатос неодноразово стверджує, що теорії створюються, а його критерій «прогресивного зрушення проблем», по суті, вводить конструктивістський критерій ефективності при відборі дослідних програм. Але слідом за Поппером він проголошує віру у те, що істина існує і наукові теорії до неї наближуються, спираючись на досвід, хоча в нас нема критеріїв, за допомогою яких ми би мали змогу стверджувати, що ця послідовність теорій рухається до істини. Головною одиницею моделі науки Імре Лакатоса є «дослідна програма», яка складається з «жорсткого ядра» та «захисного пояса». Модель науки Лакатоса має два рівні: рівень конкретних теорій, який створює змінний «захистний пояс» «дослідної програми», і рівень незмінного «жорсткого ядра», яке визначає обличчя «дослідної програми». Різні дослідні програми мають різні «жорсткі ядра» , тобто між ними є взаіморівнозначну відповідність. В «дослідну програму» Лакатоса входять «методологічні правила», які керують змінами «захисного пояса». Ці правила поділяються на дві частини: на правила, що показують, яких шляхів дослідження потрібно уникати (негативна евристика); та правила, які показують, якї шляхи потрібно обирати (позитивна евристика). Негативна еристика пропонує відмовитись від твердого ядра в тому випадку якщо програма не дозволяє прогнозувати відомі раніше факти. Позитивна евристика складається з ряду доказів і припущень, спрямованих на то, як модифікувати, уточнювати «спростовний» захисний пояс. Позитивна евристика грає головну роль у розвитку дослідної програми при майже повному ігноруванні спростувань негативної евристики. За характеристикою Лакатоса, дослідні програми є найбільшими науковими досягненнями і їм можна оцінювати на основі прогресивного та регресивного зрушення проблем. Тобто дослідна програма може розвиватися прогресивно або регресивно. Програма прогресує, поки наявність жорсткого ядра дозволяє формулювати все нові і нові гіпотези «захисного пояса». Коли продукування таких гіпотез слабкішає і стає неможливим пояснити нові, а тим більше адаптувати аномальні факти, настає регресивна стадія розвитку. Дослідна програма має більше труднощів, цим більше прогресує її конкурент, і навпаки якщо дослідна програма пояснює більше, ніж конкуруюча, то вона витісняє останню з обігу співтовариства. Це пов’язано з тим , що передбачувані однією програмою факти завжди є аномаліями для іншої. В своїх работах Лакатос показує, що в історії науки дуже рідко зустрічаються періоди, коли повністю переважає одна парадигма, як це стверджував Кун. В будь-якій дисципліні існує декілька альтернативних науково-дослідних програм. Істрія розвитку науки, за Лакатосом, - це історія боротьби і зміни конкуруючих дослідних програм, які змагаються на основі їх евристичної сили в поясненні емпіричних фактів, передбаченні шляхів розвитку науки і прийняття контрмір проти ослаблення цієї сили. Кункуренція між ними, взаємна критика, чергування періодів розквіту та занепаду програм надають розвитку науки той реальний драматизм наукового пошуку, який відсутній у Куновській монопарадигмальній «нормальній науці». Лакатос бачить у науці внутрішню і зовнішню історії. Внутрішня історія науки базується на основі руху ідей, методології методик наукового дослідження, те, що за словами Лакатоса, складає власний зміст науки. Зовнішня історія – це форми організації і особистісні фактори наукового дослідження. Кун підкреслював велике значення цих «зовнішніх факторів», Лакатос же віддає їм другорядне значення. «Мій підхід, - стверджує Лакатос, - передбачає новий критерій демаркації між «зрілою наукою», яка складається з дослідних програм, та «незрілою наукою», що працює за зразком проб і помилок.»
|