Магдебурзьке право. Магдебурзьке (або німецьке) право сформувалося у ХIII столітті у німецькому місті Магдебурзі, а потім набуло поширення

Магдебурзьке (або німецьке) право сформувалося у ХIII столітті у німецькому місті Магдебурзі, а потім набуло поширення, в тому числі й в українських містах. Магдебурзьке право встановлювало порядок діяльності органів міського самоврядування, закріплювало права міських станів, цехів, суду, купецьких об'єднань, регламентувало питання опіки, благоустрою міст, торгівлі, спадкування, а також оподаткування населення, громадського порядку тощо.

В Україну магдебурзьке право прийшло разом з німецькими колоністами: вже князь Данило Романович і його наступники забезпечували колоністам привілеї користуватися власним правом і мати власні судово-адміністративні Інституції. Із переходом українських земель під владу Литви і Польщі його надавали великі князі або королі.

Введення магдебурзького права в Україні сприяло виділенню міського населення в окремий соціальний стан і розвитку міст. Джерелами магдебурзького права були збірники польською мовою, перекладені з німецької та латинської. У другій половині ХVІІ-ХVІІІ століття з'явилися й українські переклади.

У XV - XVII століттях магдебурзьке право дістали більшість міст України. Першими українськими містами, що одержали магдебурзьке право, були Володимир-Волинський (1324р.), Львів (1352р.), Кам'янець (1374р), Київ (1494р ). Магдебурзьке право Києву було підтверджене у 1802 р. - Олександром І, на відзнаку чого на березі Дніпра був встановлений пам’ятний знак.

На Чернігівщині магдебурзьке право отримали Новгород-Сіверський (1620р.), Стародуб (1620р.), Чернігів (1623р.), Ніжин (1625р.), Батурин (1654р.), Козелець (1656р.), Остер (1662р.). Мали те право й інші містечка.

Крім того, на початку 80-х років старий адміністративно-політичний устрій був остаточно скасований. З лівобережних і південних українських земель у 1782 році було утворено три намісництва - Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське. Чернігівське намісництво складалося з 11 повітів, до нього входив і Прилуцький повіт.

У травні 1783 року Прилуки отримали магдебурзьке право з віддачею на користь винної торгівлі. Цим же наказом від 1783 року було формально завершено оформлення кріпосного права в Україні. Пізніше, в 1785 році, були видані жалувані грамоти дворянству і містам, які остаточно завершили формування «станового» строю самодержавно-кріпосної Росії. Жалувані грамоти дворянству закріпили і законодавчо оформили всі права і привілеї, які дворяни отримали до цього. Грамоти включили в склад російського дворянства козацьку старшину і українських поміщиків. Жалувана грамота закріпила містам структуру населення за станами, поділивши його на 6 категорій.

Перед цим в Україні в 1782 році було запроваджено «Учреждения для управлення губерниями Российской империи», згідно якого всі губернії і уїзди отримували однакові «учреждения» з однаковим штатом чиновників. Місто виділялося в особливу адміністративну одиницю. В ньому були утворені городовий магістрат, «управа благочиния», якою керував городничий.

Городничий за своїм становищем відносився до категорії служителів, а не урядовців. Він здійснював загальний нагляд за порядком у місті, а також за ув'язненими в міських тюрмах. Прилуцький городничий одержував значне натуральне утримання: «борошна житнього півтори осмачки, гречаного осмачка, пшеничного полосмачки, пшона портрети (четверика), гороху четверик», крім того, сіль, рибу і 2 карбованці грішми. При городничому були два осавульчики, які виконували різні доручення: викликали до управи потрібних людей, доставляли папери. У Прилуках двом осавульчикам давали «на шапки і на чоботи по рублю з ратуша». Крім того, були два поштарі, яким на рік видавали по З карбованці, борошна гречаного на місяць по 2 четверики, пшона по гарцю, солі по два фунти. Були в полкових містах і кати. У Прилуках його називали «митр». По системі оплати він отримував «катове городового жалования двадцять рублей; кроме же сего болшь ему ничего не давать и на него не собирать». Згідно «Уставу благочиния», місто належало розділити на частини по 200-700 будинків, а частини на квартали по 50-100 будинків. В кожну частину призначався «частный пристав», а в кварталі-«квартальный надзиратель». В кожній частині повинні були бути «огнегасительного мастера», а в кожному кварталі: сажотрус, підрядчик для утримання і викладення доріг, підрядчик для чищення вулиць і вивезення з вулиць міста нечистот, підрядчик для запалювання ліхтарів по вулицях. Місто було поділене на дві поліцейські частини. В першій частині, куди входили центр міста і передмістя Квашинці, в кінці XVIII століття налічувалося 475, а в другу частину, куди входили передмістя Бровари, Кустівці й Плискунівка - 494 житлові будинки. У 1781 році все населення було переписане за станами. У Прилуках були в наявності: «шляхетських» - 36 дворів, різночинців - 34, духовенства - 8, а усього 88 дворів, які належали привілейованому стану. Решту населення складали: козаки - 108 хат, міщани - 365 хат, підсусідки - 294 хат. У 1785 році в Принуках налічувалося купців третьої гільдії - 7, міщани - 3159, козаки -854, селяни державні - 52, селяни-кріпаки - 2005, духовенство -100 душ.

У 80-их роках місто мало три великі вулиці: Київську, Пирятинську і Роменську. В кінці XVIII століття згадується четверта – Іваницька. На кінець ХVIII століття у Прилуках було 5 церков. Із них дві муровані - Спасо-Преображенська, яка після пожежі 1781 року стала соборною, та Миколаївська. Решта дерев'яні - Іванівська, Трьохсвятительська, Всесвятська (кладовищенська).

Основним виробництвом в Прилуках на кінець XVIII століття залишалося ремісництво. Із шести прилуцьких цехів у 80-ті роки цеховий двір мали лише два - кравецький та швецький. Вони були найбагатшими, мали найбільше число членів («братчиків»), а їх двори відносилися до «свободных» дворів. Крім того, в місті були ремісники й інших спеціальностей. До них можна віднести теслярів, гончарів, малярів, цирульників, «золотарів», тощо. Прилуки були на той час і торговим центром. В Прилуках двічі на тиждень відбулися торги (базари) і чотири рази на рік - ярмарки. До того ж, одним з основних видів промисловості на Прилуччині було млинарство. В Прилуцькому повіті на кінець XVIII століття налічувалося 185 водяних млинів, 61 сукновальний млин і 139 вітряків. За описом О. Шафонського, у 1783 році мануфактура мала 50 суконних і 10 каразейних верстатів.

У XVIII столітті інтенсивно зростав тиск феодалів на селян. Офіційно встановлювалася триденна панщина із збереженням натуральних

та грошових повинностей. Проте важкою повинністю для населення було розквартирування на постій по дворах солдатів та офіцерів російської армії.

В 1831 році, згідно указу Миколи І, по всій Україні, крім Києва, де воно збереглося до 1835 року, було скасовано магдебурзьке право, яке фактично в Україні припинило своє існування після запровадження у 1782 році «Установлення про губернії» і створення нової судової системи.

25 Наступ на політичну автономію України у другій половині XVII ст. Криза української державності.

Після смерті Б. Хмельницького старшинська рада в Чигирині у серпні 1657 р. підтвердила рішення про обрання Юрія Хмельницького гетьманом. Однак було вирішено, зважаючи на його молодість, обрати наказним гетьманом генерального писаря Івана Виговського за умови передачі ним гетьманської булави повнолітньому Юрію Хмельницькому. Однак частина старшини, наприклад полтавський полковник М. Пушкар та запорожці на чолі з кошовим отаманом Я. Барабашем, виступили проти цього рішення. Прибічники І. Виговського в жовтні 1657 р. скликали у Корсуні Генеральну військову раду (запорожців на неї не запросили), яка обрала І. Виговського (1657—1659) гетьманом без обмежень.

І. Виговський — шляхтич з Київщини, освічена і талановита людина, брав участь у битві під Жовтими Водами на боці поляків, потрапив у полон, з якого його викупив Б. Хмельницький і призначив генеральним писарем.

У внутрішній політиці гетьман орієнтувався на старшину, шляхту, духовенство, наділяючи їх маєтками, а у зовнішній відстоював рівноправні відносини з Московською державою, уклав українсько-шведський договір, відновив союз із Кримським ханством, почав переговори з Польщею.

Самостійницькі настрої Запорозької Січі, антигетьманська політика М. Пушкаря, який претендував на булаву, невдоволення селянських мас призвели восени 1657 р. до різкого загострення ситуації. Боротьба старшинських угруповань за владу поставила Україну на межу громадянської війни. Саме з осені 1657 р., на думку багатьох істориків, почався другий етап Української національної революції, який закінчився у червні 1663 р. поділом України на два гетьманства.

Спроба І. Виговського порозумітися з опозицією закінчилася невдачею. Почалися відверті сутички між прибічниками та супротивниками Виговського. Гетьман запровадив економічну блокаду Запорожжя, але йому, як свого часу Б. Хмельницькому, не вдалося підкорити свавільних запорожців.

Спочатку І. Виговський шукав підтримки у Московської держави, але цього можна було досягти за рахунок посилення її впливу на Гетьманщину. Гетьман не міг погодитися на це.

Активна зовнішня політика І. Виговського, його намагання не допустити послаблення гетьманської влади викликали невдоволення Москви. Російський уряд, користуючись протистоянням в українському суспільстві, підтримав заколотників на чолі з М. Пушкарем. У Москву надходили доноси, у яких противники Виговського звинувачували його в намірах «продати Україну». Одночасно на кордони України почали стягуватися царські війська.

У виступі М. Пушкаря та Я. Барабаша, який охопив значну територію Лівобережжя, взяли участь 40 тис. осіб — частина козаків Полтавського полку, запорожці, селяни. У травні — червні 1658 р. гетьманські війська та загони татар виступили у похід на Лівобережну Україну. Боротьба, таким чином, переросла у громадянську війну. Повстанці з боями відійшли до Полтави, де і були розгромлені. Братовбивча війна спричинила загибель 50 тис. осіб, гетьман спустошив Полтаву за участь у повстанні, багато жителів міста потрапило у татарський полон. Пушкар загинув у бою, а Барабаш, намагаючись втекти до московського війська, був захоплений козаками і страчений.

З 1658 р. і до середини 80-х pp. XVII ст. в Україні тривав період, який отримав назву «Руїна». У цей час Україна пережила трагедію громадянської війни, старшинських міжусобиць та вторгнення чужоземних військ. В українському суспільстві посилювалася боротьба різних груп: частина старшини, духовенство, яких лякав московський абсолютизм, схилялися до Польщі. Інша частина старшини, міщани, селяни, рядові козаки, навпаки, вороже ставилися до союзу з Річчю Посполитою. їх лякала можливість поновлення польського гніту, національно-релігійних утисків.

І. Виговський у пошуках противаги Московській державі рішуче пішов на зближення з Польщею. Після тривалих переговорів у Гадячі (тепер Полтавська область) між Україною і Річчю Посполитою у вересні 1658 р. було укладено договір. Згідно з ним Річ Посполита повинна була перетворитися на федерацію трьох держав — Литви, Польщі і України, об'єднаних лише спільно обраним королем. Україна діставала назву Велике князівство Руське (в межах Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств). На чолі Князівства повинен був стояти обраний гетьман, якого затверджував король. Гетьману заборонялися відносини з ІНЕГИМИ державами, окрім Кримського ханства. Кількість козацької армії мала складати ЗО тис. осіб. У всіх трьох державах мала бути скасована Берестейська церковна унія, а православна Церква зрівнювалася у правах з католицькою. Більшість населення не сприйняла Гадяцький договір. Переорієнтація на Річ Посполиту та союз із Кримським ханством не знайшли підтримки у суспільстві. Російський уряд Олексія Михайловича оголосив І. Виговського зрадником і закликав український народ не виконувати його розпоряджень. Громадянська війна доповнилася українсько-московською війною.

Навесні 1659 р. майже 150-тисячна московська армія під командуванням О. Трубецького та Г. Ромодановського почала наступ на Гетьманщину. На своєму шляху вона пограбувала та спалила багато українських міст, а наприкінці березня почала облогу Конотопа (тепер Сумська область), яка тривала понад два місяці. За цей час Виговський зібрав 120-тисячне українсько-татарське військо, яке під Конотопом завдало значних втрат московській армії — близько ЗО тис. осіб (українсько-татарські — 10 тис. осіб).

Але скористатися перемогою гетьману не вдалося, оскільки проти нього виступила старшина на чолі з полковниками уманським І. Безпалим, переяславським Т. Цецюрою та ніжинським В. Золотаренком, кожен з яких домагався гетьманської булави. Восени 1659 р. вони, за підтримки московських воєвод, організували повстання на Лівобережній Україні, прийнявши присягу на вірність московському цареві. Повстання перекинулося і на Правобережну Україну, де його очолив І. Богун. Антигетьманський виступ дозволив новоствореним після поразки під Конотопом московським військам захопити Лівобережжя. Одночасно проти І. Виговського виступили запорожці під проводом І. Сірка, які організували похід на Акерман, унаслідок чого татари залишили Україну, що спричинило розпад українсько-польсько-татарського союзу. Гетьман практично втратив владу над Україною. За цих умов І. Виговський у жовтні 1659 р. зрікся булави та виїхав до Польщі. Пізніше, 1664 p., він був звинувачений поляками у зраді та страчений.

На козацькій раді у жовтні 1659 р. у Білій Церкві прихильники союзу з Москвою вдруге обрали гетьманом Ю. Хмельницького (1659— 1663). «Слабкий духом і тілом» та нерішучий, він перебував під впливом старшинських угруповань, у залежності від Москви, Варшави та Стамбула. 18-річний Юрій був не стільки прапором, скільки ширмою для частини козацької старшини, що стояла за його спиною.

Новий гетьман під тиском обставин та московських військ на чолі з О. Трубецьким підписав у жовтні 1659 р. так звані Переяславські статті (договір). За ними новий гетьман обирався лише з дозволу царя. Гетьман без козацької ради не міг призначати та звільняти полковників і генеральну старшину. Крім того, гетьман не мав права зноситися з іноземними державами, але повинен був посилати козацькі війська у розпорядження царського уряду. На Україні збільшувалася кількість царських військ, які мали право перебувати у Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані. Київський митрополит повинен був визнати зверхність московського патріархату. Українським загонам належало залишити Білорусію. Статтями передбачалася смертельна кара тим українцям, які робитимуть спробу відірвати Україну від Росії.

Переяславські статті 1659 р. фактично перетворили Україну на автономну складову Московської держави і тому викликали обурення широких верств українського суспільства.

26.Національне відродження і соціально-політичні рухи у Наддніпрянській Україні в першій половині ХІХ ст

Колишня козацька еліта в Наддніпрянщині була справжньою колискою

багатьох провідних діячів першої хвилі українського національного

відродження кінця XVIII — початку XIX ст. Як правило, майже всі вони

вийшли з козацької старшини. Скасування автономії Гетьманщини викликало

відповідну реакцію з боку найбільш патріотично налаштованих

представників української громади. В. Капніст, полтавський дворянин,

пише «Оду на рабство», в якій висловлює обурення запровадженням

кріпацтва в Україні. На доручення козацької старшини він у 1791 р. їде з

таємною місією до Німеччини, щоб викласти свій план відокремлення

України від Росії та приєднання її до Пруссії.

Український суспільно-політичний рух опирався не тільки на внутрішні

джерела, а й на зовнішні чинники. Йдеться, зокрема, про відчутний вплив

на цей рух Французької революції, зокрема її концепції вільної нації.

Одним із виявів цього стало виникнення в Україні таємних політичних

товариств після перемоги над Наполеоном. Повернувшись із зарубіжних

походів, багато їхніх учасників почали іншими очами дивитися на

російську дійсність, на політичний режим самодержавства, які різко

контрастували з ідеями свободи, рівності, братерства. Різновидом таких

товариств були масонські ложі. У 1818 р. вони виникли в Києві («З'єднані

слов'яни») та в Полтаві («Любов до істини»). Членами цих об'єднань були

відомі українські діячі

І. Котляревський, В. Капніст, В. Лукашевич, а також пізніші лідери

декабристського руху П. Постель, М.Орлов, М. Бестужев-Рюмін.

Слід, однак, зазначити, що створені в Україні масонські ложі все ж не

мали послідовно українського національного спрямування. Одним із

завдань, які ставили перед собою їх організатори, було прилучення

малоросійського дворянства до загальноросійського опозиційного руху. Чи

не єдиним винятком був В. Лукашевич, який виступав за відокремлення

України від Росії та приєднання її до Польщі. Члени масонських лож, що

діяли на Правобережній Україні, були в основному польськими шляхтичами і

своєю головною метою вважали відновлення незалежності Польської держави,

яка включала б і Правобережну Україну.

До причин, що привели до виникнення декабристського руху, слід віднести

дві: по-перше, це вплив прогресивних європейських ідей народовладдя,

свободи та прав людини, які поширювалися після перемоги над

наполеонівською Францією, усвідомлення значною частиною офіцерів, котрі

побували на Заході, того, яка разюча відмінність існує між російським

самодержавно-кріпосницьким ладом та розвиненими країнами Європи;

по-друге, це посилення реакції царизму після війни 1812— 1814 рр.

Декабристи не лише висунули політичну програму, а й організували збройне

повстання проти царського режиму. Ті з них, що діяли в Україні,

відіграли важливу роль у загальноросійському рухові спротиву.

Васильківська управа на чолі з С. Муравйовим-Апостолом

підняла повстання в Чернігівському полку. Повсталі, однак, не рушили

прямо на Київ і, шукаючи союзників, марно втратили три дні. Виступ

почався в с. Трилісах, його підтримали близько 1000 солдатів та 19

офіцерів. Був складений «Православний катехізис» із закликом до народу

повалити самодержавство, встановити демократичний лад, ліквідувати

кріпацтво. 30 грудня повсталі зайняли Васильків і рушили на Білу Церкву,

щоб приєднати до себе інші військові частини. Але назустріч їм уже

прямували вірні цареві війська. У першій же сутичці було тяжко поранено

С. Муравйова-Апостола. Управління повсталими було майже втрачено, 900

солдатів здалися без бою.

Суд над декабристами, що відбувся в Петербурзі, близько сотні з них

засудив до заслання в Сибір і на Кавказ. Керівників повстання — К.

Рилєєва, М. Каховського, М. Муравйова-Апостола, М. Бестужева-Рюміна та

П. Пестеля — було страчено.

Причин невдачі повстання, крім уже згаданих, існувало багато. Головна ж

полягала в тому, що його мета була незрозумілою для широких мас загалом

та українського народу зокрема. І це не дивно, адже декабристський рух

практично не виходив за межі російської державності, російського

менталітету. Зокрема П. Пестель, як відомо, відносив українців до

«корінного російського народу».

Говорячи про історичне значення виступу декабристів, слід підкреслити,

що це була перша спроба повалення російського самодержавства, а мужність

та героїзм його учасників стали високим моральним взірцем боротьби проти

царизму. Безумовним є і те, що ідеї декабристського руху, особливо ті з

них, які стосувалися прав народу на вільне життя, в поєднанні з ідеями

Товариства об'єднаних слов'ян, інших політичних об'єднань в Україні тієї

доби справляли свій вплив на формування та розвиток українського

визвольного руху.

27 Національний та політично-суспільний рухи в Наддніпрянській Україні в другій половині ХІХ ст.

Вихід у світ українського видання «Кобзаря» був схвально відзначений у прогресивних демократичних російських часописах — «Современник» та «Отечественные записки». Зокрема, в «Отечественных записках» наголошувалось: «Шевченко належить до першокласних поетів слов'янського світу. Його місце поряд з Міцкевичем і Пушкіним. Яке співчуття викликають його твори, можна бачити з того, що великоросіяни, уродженці центральних і східних губерній, які ніколи не бачили в очі малоросіян, читають і вивчають їх напам'ять. У нього висловлено те, чого, може, народ ще й не говорив, але що він здатний сказати».

У цей час у Петербурзі засновується українське товариство «Громада», в якому найактивнішими були П. Куліш та М. Костомаров. Підтриманий багатими українськими поміщиками Тарновським і Ґалаґаном, Куліш заснував у північній столиці друкарню для видання українських книжок.

Однак найбільшим досягненням петербурзької «Громади» став щомісячний публіцистичний та літературно-художній часопис «Основа» (1861—1862), який відіграв роль головного загальноукраїнського друкованого органу, пробуджував українську національну свідомість.

«Громади» як суспільно-культурні товариства організовуються і в кількох містах України — Полтаві, Києві, Харкові, Чернігові, Одесі. Громади займалися переважно культурно-освітніми заходами. Вони опікувалися організацією українських шкіл, виданням книжок українською мовою, влаштуванням театральних вистав, концертів тощо.

Активно розвивати в Наддніпрянській Україні національну свідомість мас взялися студенти Київського університету. Наприкінці 6О-х років вони утворили таємний гурток «Хлопоманів». Його учасники — Володимир Антонович, Борис Познанський, Тадей Рильський та інші вирішили зближуватись із селянством, щоб відстоювати його соціальні інтереси і виховувати в ньому свідомі патріотичні почуття належності до українського народу. Власне хлопоманами (від польського «хлопи» —селяни) їх прозвали недоброзичливці, а самі вони називали себе українофілами. Ідеологом хлопоманства став В. Антонович, тоді студент Київського університету, згодом відомий український історик, який згуртував навколо себе представників шляхетської молоді.

Антонович Володимир Боніфатійович (1834—1908) — історик, археолог, етнограф, археограф. Народився у містечку Махнівці Бердичівського повіту Київської губернії (нині Житомирська обл.). Закінчив медичний (1855) та історично-філологічний (1860) факультети Київського університету. В 1863—1880 pp. — головний редактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві, з 1878 р. — професор руської історії Київського університету, голова Історичного товариства Нестора-Літописця (з 1881). Активний учасник українського національно-визвольного руху, один з організаторів Київської громади. Антонович — автор багатьох праць, найвідоміші з яких: «Дослідження про козацтво за актами з 1500 по 1648 pp.» (1863), «Дослідження про гайдамацтво за актами 1700—1768 pp.» (1876), «Монографії з історії Західної і Південно-Західної Росії» (1885) та ін.

В. Антонович та його однодумці прийшли до переконання, що українському народові чужими є цілі польської радикальної інтелігенції щодо відновлення польської шляхетської державності з приниженим у ній становищем українського селянства.

Свою стратегічну мету хлопомани вбачали у ліквідації царизму, кріпацтва, встановленні демократичної республіки на основі зміцнення добровільного співіснування росіян, українців, поляків. А розпочати здійснення своїх задумів вирішили з поширення освіти серед українських селян, піднесення їх національної і суспільно-політичної свідомості.

Хлопомани вважали, що саме поширення освіти і культури взагалі. а не революційний рух — єдиний шлях до економічного, політичного й духовного визволення народу. Коли в середовищі польського студентства почалася підготовка до повстання, більшість «хлопоманів» порвала з польським громадянством. В газеті «Основа» В. Антонович опублікував статтю під назвою «Моя сповідь», у якій відкидав обвинувачення у зраді польського громадянства. Він поставив перед поляками, які жили в Україні, альтернативу: або перейти на бік корінного населення, або переселитися до Польщі. «Сповідь» Антоновича стала своєрідним кредо для кількох поколінь тих представників шляхетського стану Правобережної України, які поривали зі своїм оточенням й приєднувались до українського національного руху. На рубежі 1860—1861 pp. гурток хлопоманів припинив своє існування з ініціативи самих же його учасників. Вони-разом з іншими студентами Київського університету (серед них — П. Чубинський, М. Драгоманов) створили нове таємне товариство — «Українську громаду». Легальна агітаційно-пропагандистська робота його була зосереджена в недільних школах. Проте навіть така діяльність громад насторожувала російський царизм. З України в Петербург йшли доноси охранки, що громадівці прагнуть «здійснення виплеканої ними думки про свободу Малоросії», навчаючи простий народ грамоти, намагаються «поступово прищепити йому думку про колишню славу Малоросії і принади свободи.

Розпочалася кампанія проти українства. Репресії «увінчались» циркуляром міністра внутрішніх справ Валуєва від 18 липня 1863 p., який забороняв вживання української мови в друкуванні та шкільному навчанні. А 18 травня 1876 р. імператор Олександр II підписав Емський указ про повну заборону українського письменства. Імператорський указ забороняв ввозити з-за кордону книги українською мовою, друкувати оригінальні твори, перекази і навіть тексти до нот українською мовою, а також влаштовувати нею сценічні вистави та публічні читання.

Гоніння царського самодержавства на мову й культуру українського народу не тільки не задушили, а навпаки, пожвавили громадівський рух. Він став організованішим і цілеспрямованішим. З найавторитетніших, найдосвідченіших діячів цього руху з'їзди громадівців Києва, Полтави, Одеси обрали Раду — центральний керівний орган «федеративного об'єднання громад» України. До складу Ради увійшли видатні діячі науки й культури, зокрема історик, професор Київського університету В. Антонович, засновник української статистичної науки О. Русов, етнограф і поет П. Чубинський. Серед найактивніших діячів громадівського руху був композитор Микола Лисенко, письменник Михайло Старицький, автор першого фундаментального життєпису Т. Шевченка О. Кониський, письменник П. Рудченко (Панас Мирний). Найрадикальніші представники громадівської інтелігенції — М. Драгоманов, М. Зібер, С. Подолинський — змушені були у 1875 р. виїхати за кордон, щоб урятуватися від репресій царських властей, які звинувачували їх як у малоросійському сепаратизмі, так і в пропаганді соціалістичних ідей.

Драгоманов Михайло Петрович (1841—1895) — публіцист, історик, літературознавець, фольклорист, філософ, суспільно-політичний діяч, автор понад 2 тис. творів. Народився в дворянській родині козацького походження. Вчився в Київському університеті, де згодом (1864) став приват-доцентом, а з" 1873 р. — штатним доцентом. Очолював ліве крило Київської громади. Внаслідок антиукраїнських репресій у 18 75 р. звільнений з університету. В1875 р. емігрував за кордон. У Женеві заснував вільну українську друкарню, видавав перший український політичний журнал «Громада» (1878—1882). Разом з С. Подолинським і М. Павликом заснував «Женевський гурток» — зародок українського соціалізму. Через розрив з Київською громадою (1886) був позбавлений фінансової підтримки й у 1889 р. прийняв запрошення обійняти посаду професора кафедри загальної історії Софійського університету. У Болгарії провів останні роки свого життя.

28 Осередки античної цивілізації в Криму та Північному Причорномор’ї.

Одним з перших етнічних утворень на території України були кіммерійці (IX – перша половина VIII ст. до н. е.). Кіммерійці займали значну територію між Дністром і Доном, а також Кримський і Таманський півострови. Хоча питання про етнічне походження кіммерійців залишається відкритим, більшість вчених схиляється до висновку, що вони є гілкою давньоіранського кочового народу, генетично близького до скіфів. Кіммерійці були першими на території України, хто перейшов від осілого до кочового скотарства, а також першими, хто почав на цих землях виплавляти з болотної руди залізо. На півдні Криму жили племена таврів. Вони займалися у долинах землеробством, в горах – скотарством, а на узбережжі – рибальством. Таври дали назву своєму рідному краю – Таврида (Таврія), що дійшла і до наших днів.

Кіммерійці здійснювали широкомасштабні походи в Малу Азію, де успішно воювали з Урарту, Ассирією, Лідією. Контакти з цими передовими для того часу країнами сприяли державотворчим процесам у кіммерійському суспільстві. Однак, хоча кіммерійці мали своїх царів, утворити повноцінну державу їм так і не вдалося. У VII ст. до н. е. могутня хвиля числених, згуртованих та активних скіфських племен витіснила кіммерйців з Причорномор’я. Внаслідок цього Кіммерія розпалась. Частина кіммерійців вірогідно поселилась у Північному Причорномор’ї, або мігрувала на Близький Схід, або ж була асимільована скіфами.

У другій половині VII ст. до н. е. скіфи утворили політичне консолідоване об’єднання племен – Велику Скіфію. Територія цього державного утворення була досить великою і мала форму рівностороннього чотирикутника, який прилягаючи до чорноморського узбережжя, розташувався у межиріччі Дунаю та Дону. Усе населення Скіфії поділилося на дві великі групи: мігруючі племена (скіфи-кочівники, царські скіфи) та осілі племена (скіфи-землероби, скіфи-орачі). У V ст. до н. е. патріархально-родовий скіфський племінний союз перетворився на рабовласницьку державу на чолі з царем. Влада царя не була абсолютною і обмежувалася радою скіфських племен та народними зборами усіх воїнів.

Скіфія фактично проіснувала десь до III ст. до н. е. після цього була загарбана сусідніми іраномовними сарматськими племенами. Сталося це через послаблення скіфського царства внаслідок безперервних виснажливих війн і загострення внутрішніх суперечностей. Сармати завоювали більшу частину Скіфії, витіснивши скіфів у Крим, за Дунай і Дністер. Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних відносин до ранньокласових, але завершити цей перехід створенням власної держави сарматам так і не вдалося. Сарматський період закінчився на території України в середині III ст. н. е. внаслідок експансії готів і гунів.

У другій половині VII ст. до н. е. на узбережжі Чорного й Азовського морів з’являються нові своєрідні державні утворення – грецькі міста-колонії: Істрія, Борисфен, Ольвія, Пантікапей, Феодосія, Тіра, Херсонес. Основними осередками античної цивілізації у Причорномор’ї стали райони Дніпро-Бузького та Дністровського лиманів, Південно-Західний Крим, Керченський і Таманський півострови. Кожне місто-держава становило окрему рабовласницьку демократичну республіку. Верховна влада належала народним зборам, виконавча – колегіям і магістратам, обраним відкритим голосуванням. За винятком рабів, іноземців та жінок, усі жителі мали широкі політичні права. Грецькі міста розвивалися на засадах рабовласницького способу виробництва і перетворились у центри розвинутої економіки, ремесла, торгівлі й античної культури. У 480 р. до н. е. на Керченському та Таманському півостровах виникає Боспорське царство. У I ст. н. е. Ольвію, Херсонес, Боспорське царство завоював Рим. У них розмістились римські легіони. На берегах Чорного моря були збудовані римські фортеці, з яких стежили за морем і степом. Боспорське царство в I-II ст. н. е. пережило певне політико-економічне піднесення, яке завершилося підкоренням кримських скіфів і таврів. Навала готів у середині III ст. послабила, а у гунів у 70-х рр. IV ст. остаточно доконала Боспорське царство і грецькі міста-держави. Більшість міст-колоній зійшли з історичної арени, вціліли лише Пантікапей та Херсонес, які з часом потрапили під владу Візантійської імперії.

Отже, античні міста-держави залишили глибокий слід в історії України та всієї Східної Європи. У ході грецької колонізації на місцевий ґрунт було перенесено демократичний устрій, що сприяло становленню державної традиції на території сучасної України. Грецькі переселенці не тільки передали місцевому населенню прогресивні технології землеробства та ремесла, а й активно залучали його до товарно-грошових відносин. Виникнення античних міст-держав зумовило розгортання процесу урбанізації Причорномор’я. Різнобічні контакти місцевих племен із колоністами сприяли поширенню досвіду та здобутків найпередовішої на той час античної культури.

29. Основні теорії походження Київської Русі.

Найдавніший руський літопис – «Повість минулих літ» - заснування державності на східнослов’янських теренах приписує норманам (варягам), яких звали «русь». Запросили їх «княжити і володіти» ними племена чудь, словени, кривичі та весь. Відгукнувшись на це запрошення, три норманських брати Рюрик, Синеус і Трувер спочатку прийшли до словен, де заснували місто Лагоду, залишивши в ньому найстаршого Рюрика. Синеус і Трувер померли, а всю владу перебрав Рюрик. Прийшовши до озера Ільменя, він заклав Новгород і сів там княжити. Першими поселенцями в Новгороді були словени, в Полоцьку – кривичі, в Ростові – весь, в Муромі – мурома. Були в Рюрика двоє мужів не його племені – бояри Аскольд і Дір, які, підпросившись до Царгорода, з родом своїм рушили по Дніпру. У дорозі побачили вони городок, який поставили троє братів Кий, Щек і Хорив. Жителі того городка платили данину хозарам. Аскольд і Дір зостались там, зібрали багато варягів і почали володіти полянською землею.

[ред.]Норманська та антинорманська теорії

Довкола цього літописного твердження, а заразом – і навколо проблеми походження Київської держави півтора століття точиться дискусія між так званими норманістами й антинорманістами. Недостатність, суперечливість і неоднозначність історичного матеріалу, різні методологічні підходи, політична за ангажованість ставали на заваді об’єктивного дослідження процесу виникнення Давньоруської держави. Позанаукове трактування цієї проблеми було започатковане у середині XVIII ст. в Санкт-Петербурзькій академії наук у полеміці між Г. Міллером та М. Ломоносовим. Перший доводив, що Київську Русь заснували нормани, а другий рішуче спростовував цю версію. Майже одразу полеміка, що спершу претендувала на науковість, переросла в ідеологічне протистояння.

Норманісти, як і антинорманісти, виникнення держави вважали кульмінаційним одномоментним актом, безпосереднім наслідком діяльності конкретної історичної особи. Під впливом такої доктрини опинилися покоління істориків XIX – першої половини XX ст. У центрі дискусії фігурувало обмежене коло питань – про походження назви «Русь», про те, до якого етносу могли належати літописні варяги й хто були перші руські князі.

Хоча, як видно з літопису, автор під «варягами» розумів сукупність народів, що жили поза Руссю полянською, київською в тому числі й тих, що осіли в Західній Європі. Та русь вважалась варязькою, себто закордонною, а київська – корінною, метропольною. «Варязьку русь» і вивів у IX ст. Рюрик у Подніпров’я.

Але назва держави не обов’язково відображає сутність її походження. Це простежується на багатьох прикладах з європейської історії, коли назви держав виникли під впливом прийшлих етносів, які з плином часу асимілювалися з місцевими. Так, назва Болгарії походить від імені кочівників-завойовників тюркського походження – болгар; Франції – від імені германського племінного союзу, очоленого франками, які захопили Галлію; Британії – від германського племені бритів, котре завоювало місцеве кельтське населення.

Не має принципового значення й етнічне походження вояків-ватажків, які були причетні до створення держави. Як соціальний інститут, що виникає тільки на певній стадії розвитку суспільства, держава нівелює етнічні ознаки правлячої династії, висуваючи на чільне місце структури не племінного, а територіального, над племінного типу. Більше того, розмиванню особливих етнічних, ментальних рис норманської знаті сприяло ослов’янення скандинавів завдяки приватним, а особливо шлюбним зв’язкам. Про глибину цього процесу свідчить хоча б те, що син Ігоря та Ольги став першим князем, названим слов’янським іменем – Святослав. Найдовше зберігалась мовна ознака, що свідчила про приналежність прийшлого етносу. Деякий час існувала двомовність, яка побутувала ще при дворі Ярослава Мудрого. Його сини були останніми київськими князями, котрі знали і шведську мову. Тому, незалежно від того, ким були Аскольд і Дир – норманами, як вважає літописець, чи останніми представниками полянської князівської династії Кия, як вважає більшість вчених, – у часи Аскольда (за літописом, між 862-882 рр.) Русь охоплювала найближчі до Києва території племінних союзів полян, деревлян, дреговичів, та південно-західних сіверян.

Це дає підстави вважати норманську теорію спростованою. Без сумніву, нормани в IX-XI ст. відігравали на Русі активну політичну роль. Безперечне й скандинавське походження Рюрикової династії. Але східнослов’янське суспільство ще до появи варягів мало свої продержавні утворення. Перша руська держава постала з поєднання багатьох, а не лише окремих чинників; варязький був лише одним з них. Руська історія тільки завдяки варягам є такою ж фікцією, як руська історія без них.

[ред.]Хозарська гіпотеза

Загальновідомо, що в середині VII ст. тюркомовні племена утворили в пониззях Дону й Волги та на Північному Кавказі могутню державу – Хозарський каганат. У VIII ст. він підкорив слов’янські племена полян, сіверян, радимичів та в’ятичів. Ці факти були використані для обґрунтування тези про хозарське походження Київської Русі. Наприклад, у Конституції Пилипа Орлика (1710) стверджувалось, що хозари-козаки першими прийняли християнство ще до Володимира Святого. Це означало, що протоукраїнська держава, де головною силою були хозари-козаки, раніше за Володимира прилучилася до європейської цивілізації. Постала ця гіпотеза за конкретної політичної ситуації, на основу пошуку протидії (зокрема, й ідеологічної) політиці Москви. Щоб уникнути будь-яких намагань довести спорідненість історії України та Московії, в т.ч. й щодо віри, П. Орлик і висунув тезу про хрещення «хозар-козаків», наголошуючи, що вони раніше навернулися до цивілізованого світу, не маючи ніякого відношення до азійського деспотизму Москви.

Така точка зору істориками різних поколінь не була сприйнята всерйоз, як і твердження сучасного історика-дослідника О. Пріцака про те, що поляни були не слов’янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка – спадкоємицею роду Кия. Археологічні дослідження давнього Києва свідчать про місцеву слов’янську самобутність його матеріальної культури.

Насправді Русь і Хозарія були паралельними утвореннями, що розвивалися в приблизно однакових хронологічних межах, а ті слов’янські племена, які підкорялися Хозарії, у процесі становлення Київської Русі поступово переходили під її владу. До того ж руси неодноразово вторгалися у хозарські землі. У 60-ті роки X ст. внаслідок війни з русами Хозарська держава перестала існувати. З IX ст. в Європі домінувала Давньоруська держава.

30 Передумови утворення держави у східних слов’ян. Держава антів. Заснування Києва.

Перші згадки в писемних джерелах про ранньослов’янські племена зустрічаються в творах римських вчених І—II ст. н. є. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов'яни фігурують під назвою «венеди» («венети»). Етнонім «слов'яни» вперше вжили візантійські автори Псевдо-Кесарій, Іоанн Ефеський, Менандр. Найповніше ранньослов’янська історія викладена у творах візантійських хроністів Йордана «Про походження та діяння гетів», або «Гетика» (551) і Прокопія Кесарійського «Історія війн» (550—554). «Гетика» містить важливу інформацію про розпад єдиної венедської ранньослов'янської спільноти, якій відповідала зарубинецька культура. Йордан сповіщає, що в VI ст. вже існувало три гілки слов'ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров'я) і склавини (Подунав'я). Поява на півдні Європи антів і склавинів зафіксована також іншими істориками цієї доби, хоча більшість із них вказує на збереження певної мовної та етнічної єдності цих груп.

Прокопій Кесарійський описує життя ранніх слов'ян так: «Племена ці, склавинів і антів, не управляються однією людиною, але здавна живуть у народовладді, і тому в них вигідні й невигідні справи завжди ведуться спільно... Вступаючи в битву, більшість йде на ворогів пішими, маючи невеликі щити і списи в руках. Панцира ж ніколи на себе не одягають; деякі не мають [на собі] ні хітона, ні [грубого] плаща, тільки штани... Є в тих і других єдина мова, повністю варварська. Та і зовнішністю вони один від одного нічим не відрізняються. Всі вони високі і дуже сильні, тілом же та волоссям не дуже світлі і не руді, зовсім не схиляються і до чорноти, але всі вони трохи червонуваті... Та й ім'я за старих часів у склавинів і антів було одне».

Отже, слов'янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну арену на початку І тис. н. є. Це був динамічний і драматичний час Великого переселення народів (II—VII ст.). Першопоштовхом цього процесу стало переміщення готів з Прибалтики до Причорномор'я. Готські племена, що осіли в пониззі Дніпра, отримали назву «остготи» ті, які зосередилися між Дністром та Дунаєм, — «вестготи». У 375 р. готів перемогли гуни, частково їх підкоривши, частково витіснивши з Причорномор'я. Гуни створили між Доном і Карпатами могутню державу, на чолі якої став Аттіла.

Про силу цього державного утворення свідчать вдалі походи гунів у Галлію та Східну Римську імперію. Проте після кількох поразок від римлян та їхніх союзників, смерті 451 р. Аттіли гунська держава поступово втрачає силу і розпадається. Ці історичні колізії суттєво вплинули на долю слов'янства. Відчувши, що гуни вже не становлять серйозної небезпеки, не перешкоджають міграції слов'яни, починаючи з V ст., могутнім потоком вирушили у візантійські землі. Як свідчать джерела, починаючи з 527 р. походи антів і склавинів разом із іншими варварськими народами на Константинополь стають регулярними. Нестримне слов'янське нашестя призвело до того, що вже 577 р. слов'яни контролювали землі на території Фракії та Македонії, а на початку VII ст. ними було захоплено Далмацію та Істрію. Наприкінці VII ст. слов'яни майже повністю оволоділи Балканським півостровом, проникли до Малої Азії. Про масштаби та інтенсивність слов'янської експансії свідчить той факт, що тогочасні західні автори називають навіть Пелопонес Славонією. Візантійський імператор Костянтин Багрянородний так підсумовує наслідки слов'янської міграції: «Зіслов'янилась вся наша земля і стала варварською»[5, c. 41-44].

Більшість сучасних вчених, які вивчають питання етногенезу слов'ян, вважає, що початок формування окремих слов'янських народів і, зокрема, праукраїнського етносу було покладено розселенням антів та склавинів.

Видатний вітчизняний історик М. Грушевський вважав антів предками українського народу. Широко відома гіпотеза про те, що етнонім «анти» — своєрідний пращур етноніма «українці», оскільки іранське ім'я народу «анти» в перекладі означає «край», «кінець». Отже, анти — жителі пограниччя, окраїни, тобто українці. Проте, на жаль, лінгвістика не може дати вичерпної відповіді на питання слов'янського етногенезу. Енергійні анти у ході Великого переселення народів проникли на Балкани, Верхній Дніпро, Донець та Дон. Згодом зазнали поразки від нової варварської хвилі, яка принесла з собою аварів із Центральної Азії. Невщухаючі аваро-слов'янські війни (568—635) призвели спочатку до знесилення, а потім і до розпаду антського союзу. Починаючи з 602 p., анти в історичних джерелах не згадуються, а склавини фігурують у творах більшості європейських та східних авторів, що ведуть мову про етнічні угруповання, які проживали на території України в VII—IX ст. Цілком закономірно, що етнонім «склавини», трансформувавшись з часом у «слов‘яни», дожив до наших днів.