Розділ дев’ятнадцятий

Якось надвечір, невдовзі після першого успіху Чака, Джонні Сміт голився у ванній кімнаті котеджу для гостей. Останніми днями щоразу, як він дивився в дзеркало, у нього виникало чудне відчуття, ніби він бачить не себе, а свого старшого брата. Його чоло проорали дві глибокі поздовжні зморшки. Ще дві зморшки залягли обабіч рота. В чуприні, не знати коли й як, з’явилася біла прядка, та й усю голову припорошило сивиною. Здавалося, ще вчора нічого того не було.

Він клацнув вимикачем електробритви і вийшов у комбіновану кімнату-кухню. Розкіш, та й годі, подумалось йому, і Джонні ледь помітно всміхнувся. Ти диви, й усміхатися знову став по-людськи. Він увімкнув телевізор, витяг з холодильника пляшку пепсі й сів дивитися новини. Того вечора, десь пізніше, мав повернутися додому Роджер Четсворт, і наступного ранку Джонні випадала приємна нагода повідомити господаря про те, що справи в його сина зрушили з місця.

Раз на два тижні Джонні їздив навідати батька. Герб був дуже задоволений, що він так добре влаштувався, і з живим інтересом слухав розповіді Джонні про Четсвортів, про їхній будинок у тихому університетському Даремі, про Чакові негаразди з читанням. У свою чергу батько розказував йому, як він допомагає по господарству Чарлін Маккензі, вдові, що жила в сусідньому з Паунелом Нью-Глостері.

- Її чоловік був страшенно тямущим лікарем, але нікудишнім господарем у домі, - розповідав Герб. Чарлін і Віра були добрими подругами, та коли Віра остаточно погрузла в своїх релігійних збоченнях, їхня дружба урвалася. Чоловік Чарлін помер від інфаркту в 1973 році. - Будинок розвалювався просто на очах, - провадив Герб. - От я й допомагаю як можу, їду туди в суботу зранку, там і обідаю, а надвечір вертаюся додому. Мушу тобі сказати, Джонні, що готує вона краще за тебе.

- Та й виглядає, мабуть, краще, - з усмішкою докинув Джонні.

- Атож, жінка вона гожа, але нічого такого між нами ані-ні. Ти ж знаєш, Джонні, ще й року не минуло, як ми поховали твою маму...

Одначе, як підозрював Джонні, щось там таки було, і він тільки радів з цього. Йому аж ніяк не хотілося, щоб батько доживав віку в самотині.

На екрані телевізора Уолтер Кронкайт розповідав про новини політичного життя. Тепер, коли первинні вибори закінчились і до партійних з’їздів лишилися лічені тижні, з усього було видно, що в Джіммі Картера справа заметана і кандидатом від демократів висунуть його. А от Форд не на жарт зчепився з колишнім губернатором Каліфорнії Рональдом Рейганом. Дійшло до того, що репортери вже мало не лічили їхніх делегатів поіменно, і в одному із своїх нечастих листів Сейра Хезлітт писала: “Уолт тримає пальці рук (і ніг!) схрещеними, щоб Форд узяв гору. Як тутешній кандидат у сенат штату він уже думає про урочистий банкет. Він не знає, як де, але певен, що в нас у Мені Рейганові нічого не світить”.

Працюючи кухарем у Кіттері, Джонні взяв собі за звичай двічі на тиждень їздити до Дувра, чи Портсмута, чи інших навколишніх містечок Нью-Гемпширу. Туди навідувались по черзі всі кандидати в президенти, і то була унікальна нагода побачити їх зблизька, ще без царственого ореола влади, яку котромусь із них судилося згодом прибрати до рук. Ці поїздки стали в нього своєрідним хобі, хоч, певна річ, дуже короткочасним. Коли передвиборна кампанія в Нью-Гемпширі скінчиться, кандидати помандрують далі, до Флориди, й навіть не озирнуться на прощання. І звісно, не одному з них доведеться поховати свої політичні амбіції десь на шляху між Портсмутом і Кіном. Джонні, що ніколи раніше не цікавився політикою - хіба тільки в період війни у В’єтнамі, - тепер став активним спостерігачем політичних подій, особливо після тієї історії в Касл-Року, в якій його незвичайний дар чи, може, його тяжкий хрест - хто зна, - відіграв таку помітну роль.

Він потискав руки Моррісові Юдоллу й Генрі Джексону. Фред Гарріс поплескав його до плечу. Рональд Рейган швидким професійним рухом бувалого політика двічі труснув йому руку й сказав: “Приходьте на виборчу дільницю, ваш голос нам допоможе”. Джонні лише згідливо кивнув: хай собі містер Рейган гадає, що в його особі має в Нью-Гемпширі щирого прихильника.

Він майже чверть години балакав із Сарджем Шрай-вером у вестибюлі страхітливого “Ньюїнгтон-Молла”. Шрайвер, щойно підстрижений, поширюючи навколо себе дух одеколону й видимої невпевненості, з’явився у супроводі одного-єдиного помічника, чиї кишені були напхані відозвами, та агента-охоронця, що нишком колупав прища. Кандидат аж засяяв з радості, що його впізнали. А за хвилину чи дві перед тим, як вони попрощалися, до Шрайвера підійшов кандидат у якийсь місцевий орган і попросив автограф. Шрайвер приязно всміхнувся до нього.

Спілкуючись із цими людьми, Джонні кожного разу щось відчував, але то були здебільшого дуже загальні й невиразні відчуття. Як видно, потиски рук стали для них усього лише ритуалом, а їхні живі натури ховалися під міцним шаром прозорого пластику. І хоча Джонні зустрівся майже з усіма кандидатами, за винятком президента Форда, тільки раз до нього прийшло раптове, як удар електричного струму, прозирання, подібне до тих, що пов’язувались у його свідомості з Ейлін Мегон і - при всій їх несхожості - з Френком Доддом.

Було чверть до сьомої ранку, коли Джонні приїхав своїм стареньким “Плімутом” до Манчестера. Перед тим він цілу ніч, з десятої вечора до шостої ранку, працював у закусочній. Він дуже стомився, але тихий зимовий світанок був надто гарний, щоб проспати його. До того ж Джонні любив Манчестер з його вузькими вуличками, пошарпаними цегляними будинками й гостроверхими корпусами текстильних фабрик, що простяглися понад річкою, мов старовинне намисто. Того ранку він не мав наміру полювати на якогось політика - просто хотів поїздити по вулицях, поки на них не висипали люди й не розвіяли холодний і німотний лютневий чар, а потім вернутися до Кіттері й лягти поспати.

Він заїхав за ріг однієї з вулиць і побачив біля воріт взуттєвої фабрики три непримітні на вигляд закриті машини, що поставали рядком у недозволеному місці. А перед самою прохідною стояв Джіммі Картер і вітався за руку з робітниками й робітницями, які стікалися на зміну. Вони йшли заспані, вгорнуті у важкі бахматі пальта, несучи в руках кошики й пакети зі сніданками, і з їхніх ротів вихоплювались білі хмарки пари. Картер озивався до кожного якимсь словом. Його усмішка, тоді ще не розмножена засобами інформації, була осяйна і невтомна. Ніс почервонів від морозу.

Джонні проїхав півкварталу, залишив машину на стоянці й, рипаючи підошвами по втоптаному снігу, підійшов до воріт фабрики. Приставлений до Картера агент-охоронець таємної служби зміряв його чіпким поглядом і випустив з поля зору - чи так принаймні здавалося.

- Я проголосую за кожного, хто захоче знизити податки, - казав якийсь чоловік у старій лижній куртці з розсипом підпалин на рукаві, як видно оббризканому кислотою. - Від тих клятих податків просто життя немає, повірте мені на слові.

- Ми про це подумаємо, - промовив Картер. - Коли я ввійду в Білий дім, ми одним з перших розглянемо питання про податки.

Спокійна самовпевненість, що звучала в його голосі, вразила й трохи збентежила Джонні. Раптом очі Картера, ясні й навдивовижу голубі, спинилися на ньому.

- Вітаю вас, - мовив Картер.

- День добрий, містере Картер, - відповів Джонні. - Я не працюю на фабриці. Просто проїжджав тут і побачив вас.

- Ну, я радий, що ви зупинились. Я балотуюся на президента.

- Я знаю.

Картер подав йому руку. Джонні потис її.

- Сподіваюся, ви... - почав був Картер і нараз замовк.

Щось наче спалахнуло, і він відчув потужний струм, мовби встромив палець в електричну розетку. Очі його звузилися. Якусь мить, що здалась обом дуже довгою, він і Джонні пильно дивилися один на одного.

Охоронцеві це не сподобалось. Він швидко ступив до Картера, вже розстібаючи пальто. А десь далеко за ними, ген за тисячі миль, розлігся довгий фабричний гудок, сповіщаючи про початок семигодинної зміни.

Джонні пустив Картерову руку, але вони й далі дивились один на одного.

- Що це в біса було? - дуже тихо спитав Картер.

- Ви, здається, кудись їхали? - раптом озвавсь агент таємної служби й поклав руку Джонні на плече. То була дуже важка рука. - Я не помиляюся?

- Все гаразд, - спинив його Картер.

- Ви будете президентом, - сказав Джонні.

Рука охоронця й досі лежала на його плечі, хоч уже й не така важка, і тепер до Джонні щось ішло й від нього. Тому здоровилу з таємної служби

(очі)

не подобались його очі. Йому здалося, що вони і

(очі вбивці, очі маніяка)

холодні й дивні, тож хай цей тип тільки сягне рукою до кишені пальта, навіть ледь ворухне нею, - і він покладе його на місці. А за цією думкою агента, яка ввібрала в себе миттєву оцінку ситуації, попливли молитовним рефреном прості й моторошні слова:

(лорел меріленд лорел меріленд лорел меріленд лорел)

- Так, - сказав Картер.

- Це куди певніше, ніж будь-хто думає... ніж ви самі думаєте... але ви переможете. Він сам себе доконає. Польща. Польща його доконає.

Картер мовчки дивився на нього й ледь помітно всміхався.

- Ви маєте дочку. Вона піде до школи у Вашингтоні. До школи на... - Але то вже було у мертвій зоні. - Здається... та школа носить ім’я якогось звільненого раба...

- Ану, хлопче, йдіть собі звідси, - озвався агент-охоронець.

Картер поглянув на нього, і агент замовк.

- Радий був з вами познайомитись, - сказав Картер. - Ви мене трохи спантеличили, та все одно приємно.

І раптом Джонні прийшов до тями. Все те минуло. Він відчув, що в нього змерзли вуха й що треба зайти до вбиральні.

- На все вам добре, - знічено мовив він.

- Дякую. І вам.

Відчуваючи на собі погляд агента-охоронця, Джонні повернувся до своєї машини, сів за кермо і, все ще трохи стуманілий, поїхав геть.

Невдовзі по тому Картер згорнув свою кампанію в Нью-Гемпширі й подався далі своїм маршрутом до Флориди.

Тим часом Уолтер Кронкайт покінчив з політичними новинами й перейшов до громадянської війни в Лівані. Джонні встав і налив собі ще пепсі. Піднісши склянку, він кивнув до телевізора. За твоє здоров’я, Уолте. За смерті, руйнування й лихі долі. Де б ми без них були?

У двері легенько постукали.

- Заходь! - гукнув Джонні, гадаючи, що то Чак: мабуть, хоче запросити його проїхатись до Соммерсворта абощо.

Але то був не Чак. То був Чаків батько.

- Привіт, Джонні, - мовив він. На ньому були вицвілі джинси й стара спортивна сорочка навипуск. - Можна зайти?

- Ну звісно. Я думав, ви повернетесь пізніше.

- Шеллі подзвонила мені по телефону. - Шеллі була його дружина. Четсворт увійшов і причинив за собою двері. - До неї прибіг Чак. Заплакав від радості, як мала дитина. Сказав, що ви таки зрушили його з місця, Джонні. І що тепер у нього все має бути гаразд.

Джонні поставив склянку.

- Попереду ще роботи й роботи, - сказав він.

- Чак приїхав зустріти мене в аеропорт. Уже й не пригадаю, коли я востаннє бачив його таким радісним... Років у десять? Чи в одинадцять? Тоді я подарував йому малокаліберний пістолет, про який він мріяв п’ять років... Він там-таки прочитав мені вголос якусь замітку з газети. І зрушення... просто-таки неймовірне. Я прийшов подякувати вам.

- Дякувати треба Чакові, - сказав Джонні. - Він сприйнятливий хлопчина. Велику роль у тому, що з ним тепер відбувається, відіграє самоствердження. Він переконав себе, що це йому до сили, і тепер розвиває успіх.

Четсворт сів.

- Він каже, що ви навчаєте його переключати думку.

Джонні всміхнувся:

- Атож, схоже на те.

- Він зможе витримати тести?

- Не знаю. Буде страшенно прикро, якщо він поставить усе на карту й програє. Ті тести - досить важка стресова ситуація. Якщо його раптом заклинить, то буде неабиякий удар по психіці, і все може піти нанівець. А ви не думали про якісь добрі підготовчі курси? Як, приміром, у Пітсфілді.

- Виникала така думка, але, щиро кажучи, я вважав, що цим ми тільки відстрочимо неминуче.

- Оце якраз один із чинників, що породжують у Чака невпевненість. Він відчуває, що питання стоїть так: або - або.

- Я ніколи не тиснув на Чака.

- Свідомо - ні, я знаю. І він це знає. Але, з другого боку, ви людина,що досягла багатства й великого успіху, свого часу ви закінчили з відзнакою коледж. Отож, здається мені, хлопець почуває себе так, ніби йому треба вступати в гру одразу ж після Генка Арона[32].

- Тут я нічого не можу вдіяти, Джонні.

- Я гадаю, що за рік на підготовчих курсах, живучи поза домом, він зміг би ясніше уявити собі своє майбутнє, А наступного літа він хотів би попрацювати на одній з ваших фабрик. Якби це був мій син і мої фабрики, я б йому дозволив.

- Чак хоче попрацювати на фабриці? Чого ж він ніколи не казав про це мені?

- Щоб ви не подумали, ніби він до вас підлещується,

- Він сам вам таке казав?

- Так. Він хоче набути трохи практичного досвіду, бо вважає, що згодом це йому придасться. Хлопчина ж мріє піти вашими слідами, містере Четсворт. Тільки йому за вами гнатися й гнатися. Звідси й оті його комплекси, й труднощі з читанням. Він страшенно боїться невдачі.

Джонні трохи кривив душею. Щоправда, деякі натяки в Чака прохоплювались, про деякі речі хлопець навіть побіжно згадував, але він ніколи не звірявся так, як подавав це Джонні Роджерові Четсворту. Принаймні в розмовах. Та Джонні часом доторкався до Чака, і тоді йому дещо відкривалось. Він бачив фотографії, що їх хлопець носив при собі, і знав, як той ставиться до батька. Та були речі, про які Джонні ніколи б не розказав цьому приємному, але чужому чоловікові, що сидів проти нього. Чак просто таки ладен був цілувати землю під батьковими ногами. І за його позірною невимушеністю й упевненістю (цим він зовні дуже скидався на Роджера) ховалися страх і дошкульна таємна гризота, що йому ніколи не зрівнятися з батьком. Роджер Четсворт, почавши з десятипроцентного паю в старій, занедбаній вовнопрядильній фабричці, розвинув її в справжню текстильну імперію Нової Англії. Отож Чак вважав, що батькова любов до нього ґрунтується на вірі в те, що й він звершить подібне. Стане класним спортсменом. Учитиметься в престижному коледжі. Добре читатиме.

- Ви цілком певні, що все це саме так? - запитав Четсворт.

- Цілком певен. Але я дуже просив би вас, щоб Чак не дізнався про цю нашу розмову. Я ж відкрив вам не свої, а його таємниці. - І ви навіть не уявляєте собі, яка це щира правда.

- Гаразд. Про підготовчі курси ми з Чаком та його матір’ю поміркуємо. А тим часом візьміть. - Він витяг із задньої кишені штанів простий білий конверт і подав його Джонні.

- Що це?

- Розкрийте і побачите.

Джонні розкрив конверт. Там був чек на п’ятсот доларів.

- Е ні!.. Я не можу...

- Можете і візьмете. Я обіцяв вам премію, якщо діло піде, а свої обіцянки я виконую. Ще один чек ви одержите, коли будете їхати звідси.

- Та ні, містере Четсворт, я просто...

- Помовчте. І послухайте, що я вам скажу, Джонні...

Четсворт посунувся вперед. На обличчі його блукала невиразна, трохи загадкова усмішка, і Джонні раптом відчув, що може прозирнути крізь приємну зовнішність у самісіньке нутро цього чоловіка, який сам покликав до життя свій добробут - і гарний будинок, і садибу, і плавальний басейн, і фабрики. І, до всього того, страх перед читанням у свого сина, який можна віднести до істеричних неврозів.

- Я, Джонні, з власного досвіду знаю, що дев’яносто п’ять відсотків людей на цьому світі - просто інертна маса. Один відсоток становлять святі і один - непроторенні дурні. Решта три відсотки це люди, які роблять усе, на що вважають себе здатними. Я належу до цих трьох відсотків, і ви також. Ви заробили ці гроші. На моїх підприємствах є люди, які отримують одинадцять тисяч доларів на рік, даючи майже стільки користі, скільки цап молока. Та я не нарікаю. Я людина тямуща і цим хочу сказати тільки те, що я добре розумію рушійні сили нашого світу. Паливна суміш складається з однієї частини високооктанового бензину й дев’яти частин усілякого лайна. Ви - не з цих дев’яти частин. Отож кладіть гроші до кишені й іншим разом цінуйте себе вище.

- Гаразд, - мовив Джонні. - Як по щирості, то вони мені таки придадуться.

- Лікарняні рахунки?

Джонні пильно поглянув на Роджера Четсворта.

- Я все про вас знаю, - сказав той. - Невже ви думали, що я найняв би до свого сина репетитора, не довідавшись про нього?

- То ви знаєте...

- Знаю, що вас вважають екстрасенсом. Що ви допомогли в Мені розкрити вбивство, Принаймні так писали газети. Що ви підписали контракт і з січня мали викладати в школі, та коли ваше ім’я з’явилось у газетах, вас відкинули, мов гарячу картоплину, яку необачно вхопили в руки.

- Ви знали? І давно?

- Ще до того, як ви сюди приїхали.

- І все-таки найняли мене?

- Я ж шукав репетитора, чи не так? А у вас, як мені здалося, діло мало піти. І, по-моєму, я таки не помилився, вдавшись до ваших послуг.

- Ну що ж, дякую, - промовив Джонні, раптом захрипши.

- Кажу ж вам, ви знаєте своє діло.

Поки вони розмовляли, Уолтер Кронкайт закінчив свою розповідь про поточні події і перейшов до розділу курйозів, що їх давали іноді на закінчення випуску новин. Він саме казав:

- ...виборці третього округу на заході Нью-Гемпширу мають цього року і незалежного кандидата...

- Гроші мені, звісно дуже до речі, - мовив Джонні. - Адже...

- Стривайте. Треба це послухати.

Четсворт нахилився вперед, опустивши руки між колінами і вже наперед потішено всміхаючись. Джонні теж повернувся до екрана.

- ...Стілсон, - провадив Кронкайт, - сорокатрирічний власник страхувально-посередницької контори в справах нерухомого майна. Це, поза всяким сумнівом, найексцентричніша постать у нинішній передвиборній кампанії, але два інші кандидати в цьому окрузі - республіканець Гаррісон Фішер і його суперник демократ Девід Боуз - мають усі підстави тривожитись, бо за даними попереднього опиту Грег Стілсон помітно випереджає їх. Слово нашому коментаторові Джорджу Гермену.

- Що то за Стілсон? - спитав Джонні.

Четсворт засміявся:

- О, зараз ви його побачите, Джонні. Очманілий, мов пацюк у пастці. Але здається мені, тверезоголові виборці третього округу таки пошлють його в листопаді до Вашингтона. Якщо він тільки не гепнеться об землю з піною біля рота й не заб’ється в падучій. А я такого зовсім не виключаю.

Тим часом на екрані з’явився якийсь гарний із себе молодик у білій сорочці з відкритим коміром. Він стояв на помості, завішаному державними прапорами, й промовляв до невеликого натовпу, що зібрався на автостоянці біля супермаркету. Молодик палко закликав до чогось натовп, але натовп явно не виявляв ентузіазму. З-за кадру почувся голос Джорджа Гермена:

- Це Девід Боуз, кандидат до палати представників від демократів, жертовне ягня, як вважає дехто. Боуз настроївся на запеклу боротьбу, знаючи, що третій виборчий округ Нью-Гемпширу ніколи не виявляв прихильності до демократів, навіть за часів гучної перемоги Ліндона Бейнса Джонсона в тисяча дев’ятсот шістдесят четвертому році. Але він вважав своїм головним суперником ось цього кандидата...

Тепер на екрані був чоловік років шістдесяти п’яти. Він виголошував застільну промову перед гуртом поважних добродіїв, що субсидували його передвиборну кампанію. То було вельми добропристойне, схильне до ожиріння й до запорів товариство - здавалося, ті ділки присвоїли собі монопольне право на такий вигляд завдяки своїй приналежності до Великої Давньої Партії.

- Це Гаррісон Фішер, - пояснив Гермен. - Виборці третього округу посилають його до Вашингтона що два роки, починаючи від шістдесятого. Він значна постать у палаті представників, засідає у п’яти комісіях і очолює комісію в справах зелених насаджень і водних шляхів. Усі чекали, що він легко здолає молодого Девіда Боуза. Одначе ні Фішер, ні Боуз не взяли до уваги темну карту в колоді. Ось вона, ця карта...

На екрані змінився кадр.

- О боже! - мовив Джонні.

А Четсворт голосно засміявся й ляснув себе по стегнах.

- Ви собі уявляєте?

Нічого схожого на мляву байдужість публіки на автостоянці біля супермаркету. Нічого схожого на поважну ділову атмосферу в Гранітній залі готелю “Хілтон” у Портсмуті. Грег Стілсон стояв на помості при в’їзді в свій рідний Ріджуей. За його спиною бовваніла статуя солдата федерального війська в насунутому на очі кашкеті й з рушницею в руках. Перегороджену вулицю виповнював знавіснілий від захвату натовп, переважно молодь. На Стілсоні були вицвілі джинси та армійська сорочка з двома нагрудними кишенями; на одній вишито напис “Даєш мир!”, на другій - “Хай живе яблучний пиріг!” На голові в нього стриміла хвацько зсунута на потилицю каска будівельника-монтажника з наліпленою спереду зеленою емблемою Американського екологічного товариства. Поруч стояв якийсь візок з нержавіючої сталі. З динаміків лунав голос Джона Денвера, що співав: “Хвалити бога, я хлопчина з ферми”.

- А що то за візок? - спитав Джонні.

- Побачите, - відказав Четсворт, і далі широко посміхаючись.

Гермен провадив свою розповідь:

- Темна карта - це Грег Еммес Стілсон, сорока трьох років, колишній роз’їзний торговець від методистського товариства “Американська праведна путь”, колишній маляр, а свого часу й закликач дощу в Окла-хомі, де він виріс.

- Закликач дощу... - здивовано промовив Джонні.

- О, це одна з підвалин його програми, - сказав Четсворт. - Якщо його оберуть, ми матимемо скільки завгодно дощу.

Гермен зауважив:

- Політична платформа Стілсона... ну, скажімо так - досить несподівана.

Джон Денвер закінчив пісню гучним викриком, і натовп радісно підхопив його. Потім заговорив Стілсон, і голос його, посилений потужними динаміками, розкотисто гримів. Складна акустична система відтворювала його мову дуже чисто, й було виразно чути кожний нюанс голосу. Від того голосу Джонні стало не по собі. В ньому переважали крикливі, вимогливі, мало не істеричні ноти, наче в якогось фанатичного проповідника-євангеліста. Було видно, як з губ промовця злітають бризки слини.

- Ви спитаєте, що ми будемо робити у Вашингтоні? Чого ми націлилися на той Вашингтон? - кричав Стілсон. - І яка в нас політична платформа? Наша платформа, друзі й земляки, це п’ятеро гасел, п’ятеро добрих давніх гасел! Що це за гасла? Зараз скажу. Перше: Геть словоблудів і нероб!

Над натовпом прокотився схвальний рев. Хтось почав жбурляти в повітря повні жмені конфетті, хтось загорлав: “Ур-р-ра-а-а!” Стілсон нахилився вперед.

- А хочете знати, навіщо я напнув оцю каску? Я вам скажу, друзі й земляки. Коли ви пошлете мене у Вашингтон, я в цій касці усіх їх там протараню! Попру на них напролом, отак!

І, на превеликий подив Джонні, Стілсон по-бичачи пригнув голову й з пронизливим войовничим погуком узявся розгойдувати поміст, на якому стояв. Роджер Четсворт аж зігнувся на стільці, заходячись невтримним реготом. А натовп на екрані шаленів. Стілсон відступив від краю помосту, зняв свою монтажницьку каску й метнув її в натовп. За неї вмить зчинився справжній бій.

- Гасло друге! - крикнув Стілсон у мікрофон. - Викинути геть з уряду кожного, від найнижчого до найвищого, хто, маючи законну дружину, розважається в ліжку з усякими там дівчатками! Хай собі бахурює, але не за рахунок платника податків!

- Що він верзе? - спитав Джонні, розгублено кліпаючи очима.

- Ну, це він ще тільки входить у раж, - відповів Четсворт. Тоді втер очі, що засльозились від сміху, і зайшовся в новому нападі.

Джонні аж ніяк не поділяв його веселощів.

- Гасло третє! - ревнув Стілсон. - Геть усе, що забруднює навколишнє середовище! Ми зберемо всю ту погань у пластикові мішки й запустимо в космос! На Марс, на Венеру, на кільця Сатурна! У нас буде чисте повітря, в нас буде чиста вода, і все це буде в нас через півроку!

Натовп знавіснів від захвату. Та багато хто, помітив Джонні, мало не падав від реготу, як і. Роджер Четсворт поруч нього.

- Гасло четверте! Даєш удосталь газу й нафти! Годі панькатися з тими арабами, час уже взяти бика за роги! Не допустимо, щоб старі люди в Нью-Гемпширі перетворювалися на бурульки, як було минулої зими!

Ці слова також викликали схвальний рев. Минулої зими одну літню жінку з Портсмута знайшли мертву в її помешканні на третьому поверсі: вона замерзла, бо газова компанія відключила в неї газ за затримку плати.

- Рука в нас міцна, і нам це до сили, друзі й земляки! Чи, може, хтось тут сумнівається в нашій силі?

- Ні-і-і-і! - ревонув у відповідь натовп.

- І останнє гасло, - промовив Стілсон і підійшов до металевого візка. Тоді відкинув покришку, і з-під неї шугнула пара. - Гарячі сосиски! - Він запустив обидві руки у візок, почав вихоплювати звідти повні жмені сосисок і кидати їх у натовп. Гарячі сосиски розліталися на всі боки. - Кожному чоловікові, кожній жінці, кожній дитині в Америці - гарячі сосиски! Коли ви посадите Грега Стілсона в палату представників, ви зможете сказати: Гарячі сосиски! Нарешті хтось подбав і про це!

Картинка на екрані змінилася. Тепер там показували гурт патлатих молодиків, схожих на мандрівну рок-групу, що розбирали поміст. Ще троє таких самих підмітали сміття, яке лишилося після натовпу. Джордж Гермен закінчував свою розповідь:

- Кандидат від демократів Девід Боуз назвав Стілсона звичайнісіньким блазнем, що намагається стромляти палиці в колеса демократичного поступу. Гаррісон Фішер висловився різкіше. На його думку, Стілсон - цинічний ярмарковий гендляр, що перетворює вільні вибори в дешевий балаган. У своїх промовах перед виборцями він незмінно називає незалежного кандидата Стілсона першим і єдиним членом Американської партії гарячих сосисок. Але факт залишається фактом: за даними опиту, проведеного нашою телекомпанією у третьому виборчому окрузі Нью-Гемпширу, за Девіда Боуза висловилося двадцять відсотків виборців, за Гаррісона Фішера - двадцять шість, а за самодіяльного Грега Стілсона - аж сорок два відсотки. Звісно, до виборів ще далеко, і це співвідношення може змінитись. Та на сьогодні Грег Стілсон спромігся завоювати коли не уми, то серця виборців Нью-Гемпширського третього округу.

На екрані з’явився сам Джордж Гермен, узятий в об’єктив по груди, так що руки лишалися поза кадром. Та ось він підняв руку - в ній була сосиска. Він одкусив чималий шматок і сказав:

- Репортаж із Ріджуея, штат Нью-Гемпшир, вів коментатор Сі-бі-ес Джордж Гермен.

Його змінив на екрані той-таки Уолтер Кронкайт, що сидів у телестудії і осміхався.

- Гарячі сосиски, - мовив він і знов осміхнувся. - Отакі справи...

Джонні встав і вимкнув телевізор.

- Просто очам своїм не вірю, - сказав він. - Невже той тип - справді кандидат? Це не жарт?

- Ну, це як хто розуміє, - з посмішкою відказав Четсворт. - Одначе балотується він насправді І хоч сам я вроджений республіканець, та мушу визнати, що той Стілсон чимось мене тішить. Ви знаєте, що він найняв собі за охоронців команду колишніх хуліганів-мотоциклістів? Справжні залізні вершники. Може, й не “Ангели пекла”, але теж добряча шпана. Кажуть, він їх перевиховав.

Бандити на мотоциклах у ролі охоронців. Джонні це аж ніяк не подобалося. Колись такі самі залізні вершники вже охороняли порядок під час безплатного концерту “Роллінг стоунз” на Алтамонтському треку в Каліфорнії. Нічого доброго з того не вийшло.

- І нікого не тривожить ця... моторизована банда?

- Ну, так не можна сказати. Поводяться вони цілком пристойно. До того ж Стілсон має в Ріджуеї славу неабиякого фахівця з перевиховання юних правопорушників.

Джонні недовірливо гмукнув.

- Ви бачили його, - кивнув Четсворт на екран телевізора. - Це блазень, Джонні. Він влаштовує таку виставу на кожному передвиборному мітингу. Шпурляє в натовп каску - він їх уже, мабуть, із сотню розкидав, - роздає гарячі сосиски. Атож, він блазень, ну то й що? А може, людям іноді й потрібна отака комічна розрядка. У нас дедалі гірше з нафтою, інфляція помалу, але нестримно виходить з-під контролю, на рядового американця ліг небувалий тягар податків, а до всього ми, як видно, оберемо президентом отого пустоголового базікала із Джорджії[33]. От людям і хочеться час від часу трохи посміятись. Та ще дужче їм хочеться дати відкоша політичним верховодам, що видимо неспроможні розв’язати жодної проблеми. А Стілсон нікому не вадить.

- Бо ширяє в космосі, - докинув Джонні, і обидва засміялися.

- У нас же повно дурноверхих політиків, - сказав Четсворт. - У Нью-Гемпширі маємо Стілсона, що хоче вистелити собі дорогу в Капітолій гарячими сосисками. В Каліфорнії є Хаякава. А візьміть ви нашого губернатора, Мелдріма Томсона. Торік він надумав озброїти Нью-Гемпширську національну гвардію тактичною ядерною зброєю. Як на мене, то це вже справжнісіньке божевілля.

- Ви хочете сказати, хай собі виборці третього округу посилають того провінційного бевзя представляти їх у Вашингтоні?

- Ви не розумієте, Джонні, - терпляче мовив Четсворт. - А погляньте на все це очима самих виборців. У тому третьому окрузі живе переважно робочий люд і дрібні крамарі. В них там у віддалених районах донедавна й розваг ніяких не було. Вони дивляться на Девіда Боуза й бачать честолюбного хлопчиська, що сподівається здобути перемогу на виборах, бо вправно ляпає язиком і трохи схожий на Дастіна Гофмена[34]. Що ж вони - мають вважати його за свою людину тільки тому, що він ходить у джинсах?

А тепер візьмімо Фішера. Мого кандидата, принаймні формально. Це ж я організовував фінансування його кампаній, як і кампаній інших республіканських кандидатів у цій частині Нью-Гемпширу. Він уже такий старожил Капітолійського пагорба, що, мабуть, щиро вважає, ніби без його моральної підтримки розколеться склепіння Капітолію. У нього в голові за все його життя не зродилося жодної оригінальної ідеї, він ніколи не пішов супроти партійної лінії. Його ім’я нічим не заплямоване, бо він надто дурний для якихось зловживань, хоч, певне, й він не вийде сухим із води у зв’язку з отим Корейгейтом[35]. У його промовах стільки ж запалу, скільки в каталозі сантехнічного обладнання. Простий люд усього цього, звісно, не знає, але часом він має чуття на такі речі. Сама думка про те, що Гаррісон Фішер робить бодай щось для своїх виборців, просто сміховинна.

- Звідси мораль: оберемо божевільного?

Четсворт поблажливо всміхнувся.

- Іноді такі божевільні зовсім непогано роблять своє діло. Згадайте-но Беллу Абцуг[36]. Під тими ідіотськими капелюшками ховається з біса розумна голова. Та хай навіть Стілсон і у Вашингтоні почне блазнювати, як у Ріджуеї, але ж він сяде в те крісло всього на два роки. В сімдесят восьмому його прокатають і посадять на його місце когось такого, хто збагне цю науку.

- Яку науку?

Четсворт підвівся.

- Не можна надто довго дурити людей. Отака наука. Адам Клейтон Паунелл[37] добре її засвоїв. І Агню з Ніксоном також. Дуже просто: не можна надто довго дурити людей. - Він позирнув на годинник. - Ходімо-но, Джонні, у великий дім та хильнімо по чарці. Мені й Шеллі скоро треба їхати, але по одній вихилити ми з вами встигнемо.

Джонні усміхнувся і встав.

- Гаразд, - мовив він. - Ви приперли мене до стіни.