Розділ двадцять п’ятий

Блокнотів у шухляді письмового стола Джонні побільшало: спершу замість чотирьох стало п’ять, а на осінь 1978 року - вже сім. Тієї осені, коли помер папа римський, а невдовзі по тому і його наступник, у проміжку між цими двома подіями Грег Стілсон привернув до себе увагу всієї країни.

Відтіснивши на чергових виборах обох партійних кандидатів, він знову пройшов до палати представників і, коли внаслідок 13-ї пропозиції[53] країна різко хитнулася вправо, заснував нову партію “Америка сьогодні”. Та найразючіше було те, що кілька конгресменів зрадили свої партії і, як казав Грег, “примотнулися” до нього. Більшість тих діячів дотримувалась майже однакових поглядів, що їх Джонні визначав як фальшиво-ліберальні у питаннях внутрішньої і політики і помірні, якщо не консервативні, в зовнішньополітичних питаннях. Жоден з них не підтримував угод Картера щодо Панамського каналу. А досить , було злущити лак лібералізму з їхньої внутрішньополітичної програми, як і вона виявлялася такою самою консервативною. Партія “Америка сьогодні” вимагала повести нещадну боротьбу з “китами” торгівлі наркотиками, надати містам право самостійно розв’язувати свої проблеми (“Трудівник-фермер сплачує податки не для того, щоб вони йшли на метадонові[54] програми Нью-Йорка”, - заявив Грег); покінчити з усіма видами матеріальної допомоги повіям, сутенерам, бродягам, колишнім карним злочинцям: знизити податки за рахунок скорочення витрат на соціальні потреби. Все те було давньою піснею, але Грегова партія “Америка сьогодні” переклала її на приємний новий мотив.

Сім конгресменів і два сенатори переметнулися до Стілсона перед проміжними виборами. Шістьох конгресменів і обох сенаторів переобрали на новий термін. Восьмеро з цих дев’ятьох перебіжчиків були республіканці, від чиєї первісної платформи лишився тільки жалюгідний спомин. Їхній перехід до іншої партії і наступне переобрання один дотепник назвав куди майстернішим трюком, ніж той, якому передували слова: “Лазарю, виходь!”[55]

Дехто уже тепер вбачав у Грегові Стілсоні силу, з якою доведеться рахуватись, і то в не дуже далекому майбутньому. Щоправда, він так і не спромігся запустити на Юпітер чи на кільця Сатурна бруд із навколишнього середовища, зате доклав рук до вигнання принаймні двох негідників: конгресмена, що вимощував пір’ячком своє гніздечко, нишком знімаючи навар з платних автостоянок, і одного з помічників президента, який мав схильність до відвідування барів, де збиралися гомики. Його законопроект про нафтове опалення відзначався сміливістю й далекоглядністю, а в тому, як майстерно Грег провів його від першого читання до голосування, вчувалася несхибна рука провінційного самородка. У 1980 році витикатися Грегові буде ще зарано, міркував Джонні, 1984-й стане неабиякою спокусою, та якщо в нього вистачить витримки почекати до 1988-го, якщо він і далі зміцнюватиме свої позиції, а вітер не переміниться аж так, щоб змести геть його ще невкорінену партію, - хто знає, все може статися. Республіканці перегризлися між собою, і коли припустити, що на зміну Картерові прийде Мондейл, чи Джеррі Браун, чи хай і Говард Бейкер,то виникає питання: а хто ж далі? Навіть у 1992 році для Грега ще не буде запізно. Він же порівняно молодий. Атож, 1992-й - цілком імовірний рубіж.

У блокнотах Джонні знайшлося місце й для кількох політичних карикатур. Усі вони зображували Стілсона з широкою, від вуха до вуха, посмішкою і в незмінній будівельній касці. На карикатурі Оліфанта Грег, зсунувши каску на потилицю, котив центральним проходом палати представників бочку нафти з написом “Заморожені ціни”, а в кінці проходу, розгублено чухаючи в потилиці, стояв Джіммі Картер; Грега він не помічав, і все явно йшло до того, що Грег його ось-ось зіб’є з ніг. Підпис був такий: “Ану, з дороги, Джіммі!”

Каска... Не знати чому, найдужче непокоїла Джонні каска. Республіканці обрали своїм символом слона, демократи - осла, а Грег Стілсон - каску будівельника-монтажника. У снах Джонні вона іноді набувала на голові Стілсона вигляду мотоциклетного шолома. А іноді - схожої на вугільне відерце військової каски.

В окремому блокноті Джонні наклеїв газетні вирізки про пожежу в “Кеті”. Він знов і знов перечитував їх, але з якої причини - про те ні Сем, ні Роджер, ні навіть батько й подумати не могли. Екстрасенс прорікає пожежу... “Моя дочка теж загинула б”,~~ зі слізьми вдячності каже мати (ішлося про вдячну матір Патті Стрейчен)... Екстрасенс, що розкрив серію вбивств у Касл-Року, завбачає страшну пожежу... Число жертв у придорожньому ресторані сягнуло дев’яноста... Джон Сміт, за словами його батька, виїхав з Нової Англії, чому - невідомо... Фотографії Джонні. Фотографії батька. Знімки тієї давньої катастрофи на шосе № 6 біля Клівз-Мілза, ще тоді, коли Сейра Брекнелл була його дівчиною. Тепер Сейра заміжня жінка, мати двох дітей, і в останньому листі Герб писав, що у неї вже з’явилися сиві волосинки. Важко повірити, так само як і в те, що йому самому вже тридцять один рік. Неймовірно, але факт.

Чистий папір навколо цих вирізок ряснів записами Джонні - то були болісні спроби раз і назавжди з’ясувати собі все. Ніхто ж бо не розумів справжнього значення тієї пожежі, її нерозривного зв’язку з куди важливішим питанням: що робити з Грегом Стілсоном?

Джонні записав: “Я повинен щось вдіяти із Стілсоном. Повинен. Справдилося щодо “Кеті” - справдиться й тут. Поза всяким сумнівом. Він стане президентом і розв’яже війну - чи спровокує її одним елементарним прорахунком, що, зрештою, те саме.

Запитання: яка має бути межа тих заходів, що їх треба вжити? .

Візьмімо “Кеті” за дослідну модель. То цілком міг бути мені віщий знак (боже, я вдаюся до материних слів, але ж інакше не скажеш). Атож, я дізнався, що спалахне пожежа й що загинуть люди. Чи було цього досить, щоб їх урятувати? Ні, не досить, щоб урятувати всіх, бо люди по-справжньому вірять тільки в доконаний факт. Ті, що замість “Кеті” приїхали до Четсвортів, лишилися живі, але не забуваймо: Р. Ч. влаштував ту вечірку зовсім не тому, що повірив моєму віщуванню. Він дуже відверто сказав чому: задля мого душевного спокою. А сам підсміювався з мене. Повірив він потім. І мати Патті Стрейчен повірила потім. Потім, потім, потім. Коли ті інші вже загинули чи обгоріли.

Отож запитання друге: чи міг я відвернути нещастя?

Так. Я міг увігнатися машиною в той ресторан і все там потрощити. Або ж міг сам підпалити його, ще надвечір.

Запитання третє: чим мені загрожувало те і те?

Мабуть, ув’язненням. Якби я обрав варіант з машиною, а ввечері в будинок ударила блискавка, я міг би довести... ні, нічого я не зміг би. Громадська думка ще ладна іноді визнати надзвичайні можливості людського мозку, але закон - аж ніяк. Гадаю, якби мені знов випала така нагода, я вдіяв би чи те, чи те, не розмірковуючи, чим це скінчиться для мене самого. Невже я тоді не цілком повірив своєму прозиранню?

Із Стілсоном ситуація страхітливо подібна з усіх поглядів, різниця тільки та, що я, хвалити бога, маю куди більше часу.

Отже, вернімося до початку. Я не хочу, щоб Стілсон став президентом. Як я можу цьому запобігти?

1. Повернутись у Нью-Гемпшир і, як він каже, “примотнутися” до його партії. Стромляти їм палиці в колеса. Шкодити чим можна йому самому. Бруду там по кутках чимало. Може, пощастить витягти щось на світло.

2. Найняти людину, щоб розкопати якусь мерзоту й викрити його. Решти Роджерових грошей вистачить на тямущого агента. Але ж той Ленкт напевне також був тямущий. А Ленкта вбито,

3. Поранити чи скалічити його. Як Артур Бреммер скалічив Уоллеса, як хтось там скалічив Леррі Флінта[56].

4. Убити його. Знищити.

Тепер деякі вади. Перший варіант не досить надійний. Усе може скінчитися тим, що мене просто добряче помолотять, як ото Хантера Томпсона, коли він збирав матеріал до книжки про “ангелів смерті”. Або й гірше - той Еллімен міг запам’ятати мене на мітингу в Трімбуллі. А хіба не заводять досьє на тих, кого мають за небезпечних? Не здивуюсь, якщо Стілсон тримає на платні спеціального клерка, чий єдиний обов’язок - вести досьє на всіх підозрілих і шизуватих. До яких, безперечно, належу й я.

Щодо другого варіанта. А що, як більш нічого розкопати не пощастить? Коли Стілсон справді націлився дуже високо, - а судячи з його дій, це так, - він уже напевне позамітав усі сліди. І ще одне: бруд у кутку стає брудом тільки з подачі преси, а преса прихильна до Стілсона. Він знає, як їй догодити. Коли б усе це діялося в романі, я б сам став приватним детективом і зібрав проти нього “вбивчі докази”, але біда в тім, що я не знаю, з якого боку до цього підступитися. Здавалося б, моя здатність “читати” людей і знаходити загублені речі має, як казав Сем, дати мені фору. От якби розвідати щось про Ленкта, тоді діло пішло б. Хоч навряд чи до цього причетний сам Стілсон - на такі справи в нього є Санні Еллімен. Та й, попри всі мої підозри, я не так уже певен, що Едгар Ленкт, коли його вбили, усе ще йшов Стілсоновими слідами. Тож я можу затягти зашморг на шиї Санні Еллімена, але аж ніяк не похитнути Стілсона.

Отже, й другий варіант не цілком надійний. А ставка така величезна, що я навіть боюся надто часто думати про все те жахіття. І щоразу воно викликає в мене пекельні напади головного болю.

Часом зринає і така маячна думка: а може, зачепити його на гачок з допомогою наркотиків, як отого типа, котрого грав Джін Гекмен у “Французькому зв’язковому 2”, або ж зробити з нього психа, підмішавши ЛСД в “Доктор Пеппер”[57] чи що він там п’є. Але все це дуже скидається на дешевий детектив. Бредня собача в дусі Гордона Лідді[58]. Переді мною стоїть справа такої ваги, що про цей “варіант” не варто й говорити. А чи не зміг би я викрасти Стілсона? Зрештою, він же всього-на-всього член палати представників. Що ж до наркотиків, то ще де б я взяв героїн чи морфій, хоча ЛСД міг би дістати скільки завгодно, просто тут, в управлінні громадських робіт Фінікса, у Леррі Макнотона. Він має таблетки на всі випадки життя. Але припустімо (коли можна припускати неприпустиме), що від ЛСД Стілсон не зсунеться з глузду, а тільки приємно чманітиме?..

Підстрелити, покалічити його? Може, потраплю, а може, й ні. Мабуть, при зручній нагоді, як, приміром, отоді в Трімбуллі, й потрапив би. Припустімо, що так. Справді, після замаху в Лорелі Джордж Уоллес перестав бути реальною політичною силою. А з другого боку, Рузвельт провадив свої кампанії, сидячи в інвалідному кріслі, і це навіть давало йому певні переваги.

Залишається одне: вбивство, “мокре діло”. Тут уже повна гарантія. Труп не може балотуватися на президента.

Та чи спроможусь я спустити курок?

А як і спроможусь, то що мене чекатиме потім?

Як співає Боб Ділан, “кохана, навіщо такі запитання?..”

У блокнотах було й багато інших записів та нотаток, але найважливіше з того Джонні старанно виписав на окремому аркуші і обвів рамочкою:

“Припустімо, що вбивство залишиться єдиною радою. І припустімо, що я спроможуся спустити курок. Усе одно, вбивство - це хибний спосіб. Убивство - хибний спосіб. Хибний спосіб. Має бути якийсь інший вихід. Хвалити бога, часу в мене ще багато”.

Та Джонні помилявся.

На початку січня 1978 року, невдовзі після того, як у Гайяні, на загубленій у джунглях злітно-посадочній смузі, було вбито конгресмена з Каліфорнії Лео Райяна, Джон Сміт виявив, що часу в нього зовсім обмаль.