ВІДОМОСТІ З МЕРТВОЇ ЗОНИ

Портсмут, Нью-Гемпшир

23 січня 1979 р.

Любий тату!

Мені страшенно важко братися до цього листа, і тому я спробую писати по змозі коротше. Коли ти його одержиш, мене вже, мабуть, не буде серед живих. Мені випала жахлива доля, і тепер я думаю, що все почалося ще до тієї автокатастрофи і моєї коми. Ти знаєш усю мою історію як екстрасенса і, можливо, пам’ятаєш, як мама твердила перед смертю, що на це була воля Господня і що Господь призначив мені якусь місію. Вона просила мене не тікати від цієї місії, і я пообіцяв - не тому, що сприйняв це серйозно, а просто задля її душевного спокою. І от тепер схоже на те, що вона мала рацію, хоч воно й трохи смішно. Я й досі не дуже вірю в бога як у реальну істоту, що вирішує все за нас і дає нам усілякі завдання, наче бойскаутам, які мають здобувати почесні відзнаки у Великому Поході Життя. Але не вірю я і в те, що всі мої знегоди - наслідок сліпої випадковості.

Так от, тату, влітку 1976 року я поїхав на передвиборний мітинг Грега Стілсона у Трімбуллі, що належить до третього виборчого округу Нью-Гемпширу. Може, ти пригадуєш, він тоді балотувався вперше. Дорогою до трибуни він потиснув багато рук, у тім числі й мою. Далі тобі нелегко буде повірити, хоч ти й мав не одну нагоду впевнитись у моєму хисті. Сталося одне з моїх “прозирань”, тільки цього разу не просто прозирання, тату. То було видіння в біблійному розумінні слова чи принаймні дуже близькому до нього. І ось що дивно: воно було не таке виразне, як деякі попередні “прозирання”, - все повивав загадковий блакитний туман, незнаний мені доти, - але страшенно, неймовірно вразило мене. Я побачив Грега Стілсона президентом Сполучених Штатів. Через скільки років, сказати не можу, хоч на той час він добряче полисів. Років, мабуть, через чотирнадцять, щонайбільше через вісімнадцять. Ти знаєш, мій хист полягає в баченні, а не в тлумаченні, і хоч цього разу мені заважав той дивний блакитний туман, однак я побачив цілком досить. Якщо Стілсон стане президентом, міжнародна ситуація ще дужче загостриться, а вона вже й так доволі кепська. Якщо він стане президентом, то кінець кінцем розв’яже світову ядерну війну. На мою думку, перший спалах такої війни виникне в Південній Африці. Думаю також, що ця недовга кривава війна не обмежиться обміном ракетними ударами між двома чи трьома державами - в неї втягнеться країн двадцять плюс скількись там терористичних угруповань.

Тату, я розумію, це скидається на маячню. Мені й самому так здається. Але я не маю і найменшого сумніву, що загроза страшна й цілком реальна, і не хочу применшувати її чи заплющувати на неї очі. Ні ти, ні хто інший і досі не знаєте, що я втік від Четсвортів зовсім не через ту пожежу в ресторані. Мабуть, я тікав тоді від Грега Стілсона і від того, що мав зробити. Як ото Ілія, що сховався в печері, чи Йона, що опинився в череві кита. Розумієш, я думав: почекаймо - побачимо. Побачимо, чи з’являться якісь реальні призвістки такого страхітливого майбутнього. То, може, я б і досі чекав, але минулої осені в мене почастішали й посилились напади головного болю і до того ж сталась одна прикра історія в дорожній бригаді, де я працював. Я думаю, Кійт Стренг, наш бригадир, не забув про неї і...

Витяг з протоколу свідчень, заслуханих так званою “Стілсонівською комісією” під головуванням сенатора від штату Мен Вільяма Коуена.

Опит свідка провадить м-р Норман Д. Верайзер, головний юрисконсульт комісії.

Свідок - м-р Кійт Стренг, що проживає в м. Фініксі, штат Арізона, бульвар Дезерт, 1421.

Дата опиту - 17. серпня 1979 р.

Верайзер. На той час Джон Сміт працював в управлінні громадських робіт міста Фінікса, чи не так?

Стренг. Так, сер.

В. Це був початок грудня 1978 року?

С. Так, сер.

В. Чи сталося щось особливе 7 грудня? Щось дотичне до Джона Сміта?

С. Так, сер. Справді сталося.

В. Зробіть ласку, розкажіть про це комісії.

С. Мені тоді якраз треба було з’їздити на склад, привезти оранжевої фарби, дві бочечки по сорок галонів. Ми, знаєте, робимо нею дорожню розмітку. А того дня Джонні, цебто Джон Сміт, якраз поновлював осьову лінію на Роузмонт-авеню. Ну от, повертаюсь я десь о чверть на п’яту, за сорок п’ять хвилин до кінця роботи, аж тут до мене підходить Герман Джоулін, ви його вже викликали, та й каже: “Слухай, Кійте, ти б глянув на Джонні. Щось із ним негаразд. Я до нього заговорив, а він ніби й не чує. Мало не наїхав на мене. Може, ти приведеш його до тями”. Отак і сказав. Тоді я питаю: “Що ж із ним таке, Гермі?” А він мені: “Ти сам подивися. Схоже, що той жевжик трохи чокнувся”. Ну, їду я туди, спершу все наче гаразд, аж раптом - мамо рідна!..

В. Що ж ви побачили?

С. Цебто ще перед тим, як доїхав до Джонні?

В. Атож.

С. Бачу: та лінія, що він робив, почала кривуляти. Спершу ледь-ледь - там трішки в один бік, там у другий. Цебто, розумієте, стала не зовсім рівна. А Джонні був у нашій бригаді найкращий розмітник. Ну, а далі пішло взагалі казна-що. Всю дорогу розмалював петлями й колами. Подекуди навіть по кілька кіл на одному місці виписав. А метрів сто по узбіччю лінію протяг.

В. То що ви вдіяли?

С. Я зупинив його. Звісно, не зразу. Спершу під’їхав збоку й погукав. Разів п’ять гукнув чимдуж, а він і вухом не веде. Аж раптом як крутне кермо і просто мені в бік - хрясь! А машина ж то дорожньої управи. Тоді я почав сигналити й знову загукав, і врешті до нього начебто дійшло. Загальмував він і дивиться на мене. Ну, я йому: що ж це ти, кажу, в біса, робиш?

В. А він що відповів?

С. Він сказав: “Привіт”. Ото й тільки. “Привіт, Кійте”. Так наче все пречудово.

В. Ну, а ви?

С. Я скипів. Себе не тямив з люті. А Джонні стоїть на своїй тарадайці, глипає очима й за борт тримається, так наче боїться впасти. Отоді я й збагнув, що йому таки погано. Він, знаєте, й завжди був худий, а тут ще побілів, як крейда, і рот йому... як би це сказати... мовби перекосило. Спершу він навіть не зрозумів, про що йдеться. Та потім обернувся й побачив ту свою лінію - вихилясом по всій дорозі...

В. І що ж він сказав?

С. Перепросив. А тоді... ну, не знаю... захитався, чи що, і затулив рукою праве око. Я його питаю, що з ним, а він... він щось таке почав варнякати.” геть нісенітне.

Коуен. Містере Стренг, комісію особливо цікавить усе, що казав тоді Сміт, це може багато чого прояснити. Ви не могли б пригадати його слова?

С. Ну, спершу він сказав, що з ним усе гаразд, от тільки паленою гумою тхне. Шини горять, на багатті. А тоді раптом каже: “Не заряджайте той акумулятор, а то він вибухне”. І щось наче таке: “Все на місці, обидва гучномовці на осонні. Дерева будуть цілі”. Оце все, що я запам’ятав. Я ж кажу, суцільна нісенітниця, бредня.

В. А що було далі?

С. Далі він почав валитися з машини. Я схопив його за плече, і тоді рука, якою він затуляв око, подалася вбік, і я побачив, що те око в нього геть налите кров’ю. А потім він зомлів.

В. Але ж він сказав щось іще перед тим, як зомлів, чи не так?

С. Так, сер, сказав.

В. Що саме?

С. Він сказав: “Про Стілсона подумаємо потім, тату, тепер він у мертвій зоні”.

В. Ви точно пам’ятаєте, що він сказав саме ці слова?

С. Так, сер. Я їх ніколи не забуду.

...а опритомнів я у вагончику нашої бригади при початку Роузмонт-авеню. Кійт сказав, щоб я негайно йшов до лікаря, бо інакше він не допустить мене до роботи. Я й сам злякався, тату, але не через те, про що подумав Кійт. Так чи так, а я звернувся до невропатолога, якого порадив мені в своєму листі Сем Вейзак, ще на початку листопада. Перед тим я писав йому, що побоююсь водити машину, бо в мене часом двоїться в очах. Сем одразу ж відповів і звелів мені показатися тому докторові Венну, бо симптоми, мовляв, дуже тривожні, хоч сам він і не береться ставити діагноз на відстані.

До лікаря я тоді не пішов. Як на мене, мозок - це така штука, від якої можна чекати чого завгодно, отож я весь час, аж до тієї пригоди з розміткою, думав собі, що це в мене якесь тимчасове явище і все зрештою минеться. Мабуть, я просто не хотів припускати іншу можливість. Але той випадок був останньою ‘ краплиною. І я таки пішов до лікаря, бо мені стало страшно - не за себе, а за майбутнє, яке я прозирнув.

Одне слово, я звернувся до доктора Венна, він обстежив мене і сказав усю правду. Виявилося, що часу в мене куди менше, ніж я думав, бо...

Витяг з протоколу свідчень, заслуханих т. зв. “Стілсонівською комісією” під головуванням сенатора від штату Мен Вільяма Коуена.

Опит свідка провадить м-р Норман Д. Верайзер, головний юрисконсульт комісії.

Свідок - доктор Квентін М. Венн, що проживає в м. Фініксі, штат Арізона, Паркленд-драйв, 17.

Дата опиту - 22 серпня 1979 р.

Верайзер. Коли ви закінчили обстеження й поставили діагноз, ви запросили Джона Сміта, чи не так?

Венн. Так. То була важка розмова. Такі розмови завжди важкі.

В-р. Ви змогли б стисло викласти суть того, про що між вами йшлося?

В-н. Так. Гадаю, за цих незвичайних обставин я можу порушити лікарську таємницю. Передусім я сказав Смітові, що він зазнав якогось величезного нервового струсу. Він підтвердив це. Його праве око ще було налите кров’ю внаслідок розриву капіляра, але вже не так сильно. Якщо дозволите, я процитую історію хвороби...

(Частину стенограми випущено.)

В-р. І що сказав Сміт, коли дізнався про ваші висновки?

В-н. Він спитав мене про крайню можливість. Це його власні слова - “крайня можливість”. Мушу сказати, що його спокій і мужність справили на мене велике враження.

В-р. І яка ж була, по-вашому, крайня можливість, докторе?

В-н. Яка? Мені здавалося, я досить ясно все виклав. У Джона Сміта була швидко прогресуюча пухлина в тім’яній ділянці головного мозку.

(Шум у залі. Коротка перерва.)

В-р. Пробачте, докторе, нас перервали. Я хотів би нагадати присутнім, що в нас засідання слідчої комісії, а не ярмарковий балаган. Прошу дотримувати порядку, а то я накажу черговому полісменові вивести всіх сторонніх.

В-н. Я не в претензії, містере Верайзер.

В-р. Дякую, докторе. Чи не могли б ви сказати комісії, як сприйняв Сміт цю звістку?

В-н. Спокійно. Навдивовижу спокійно. Гадаю, він сам уже поставив собі діагноз, і той діагноз збігався з моїм. Проте він сказав, що йому дуже страшно. А тоді запитав, скільки ще зможе прожити.

В-р. Що ж ви йому відповіли?

В-н. Я сказав, що його запитання безпредметне, поки ми не визначимо дальших заходів. Сказав, що потрібна операція. Хочу зауважити, що тоді я ще не знав про його перебування в комі й незвичайне, майже надприродне одужання.

В-р. А він що на це сказав?

В-н. Що операції не буде. Спокійно, але дуже твердо: операції не буде. Я порадив йому добре подумати. Сказав, що, відмовляючись від операції, він сам підписує собі смертний вирок.

В-р. Сміт вам щось відповів?

В-н. Він попросив мене по змозі точніше сказати, скільки він проживе без операції.

В-р. Ви йому сказали?

В-н. Так, дуже приблизно. Сказав, що процес розвитку пухлин передбачити майже неможливо й що в декого з моїх пацієнтів пухлина не давала про себе знати по два роки, хоч такі випадки й рідкісні. А йому без операції можна розраховувати місяців на вісім, щонайбільше на півтора року.

В-р. І все ж таки він відмовився від операції, я правильно зрозумів?

В-н. Так, відмовився.

В-р. Чи не сталося чогось незвичайного, коли Сміт ішов од вас?

В-н. Я б сказав, то було щось надзвичайне.

В-р. Будь ласка, розкажіть про це комісії.

В-н. Якось так вийшло, що я доторкнувся Смітові до плеча, ніби хотів його затримати. Розумієте, мені стало не по собі, що після всього сказаного людина отак іде. І раптом я відчув щось таке... мене мовби струмом ударило, і водночас виникло таке дивне відчуття, неначе від мене щось передається йому, витікає... Неначе він із мене щось висотує. Звичайно, це вельми суб’єктивний опис, але зважте, його подає лікар, що має досвід у професійному спостереженні. Відчуття було неприємне, можете мені повірити. Я відсахнувся від нього... а він раптом каже: подзвоніть дружині, Бар дуже розбився.

В-р. Бар?

В-н. Атож, саме так і сказав. Це про брата моєї дружини... його звуть Баррі Річардс. А мій молодший син, коли був малий, казав на нього дядечко Бар. До речі, я тільки потім подумав, звідки б Смітові про це знати. Того ж вечора вдома я сказав дружині, щоб подзвонила братові - він живе в Кус-Лейку, штат Нью-Йорк.

- І вона подзвонила?

- Так. Вони дуже мило побалакали.

- То з вашим шуряком, з містером Річардсом, було все гаразд?

- Так, цілком гаразд. Але наступного тижня він фарбував будинок, упав з драбини й зламав хребет.

- Докторе Вени, ви вірите, що Джон Сміт передбачив це нещастя з вашим шуряком? Вірите, що то було в нього прозирання?

- Не знаю. Але я... схильний цьому вірити.

- Дякую, докторе.

- Чи можу я дещо додати?

- Звичайно.

- Якщо на ньому справді лежало таке прокляття, - атож, інакше назвати це я не можу, - то сподіваюсь, Господь зглянеться на змучену душу цього бідолахи.

...і я знаю, тату, всі казатимуть, ніби я вчинив те, що оце замислив, тільки внаслідок пухлини в мозку, але ти не вір. Це неправда. Пухлина, на моє теперішнє розуміння, це лихо, яке переслідувало мене давно і ось нарешті спостигло. Вона утворилася в тому місці, яке було пошкоджене при катастрофі, і, судячи з усього, це ж таки місце я забив об лід, катаючись у дитинстві на Круглому ставку. Саме тоді в мене сталося перше “прозирання”, хоч навіть тепер я не можу пригадати його до ладу. А потім було друге, на ярмарку в Есті, перед самою катастрофою. Спитай у Сейри, вона напевне пам’ятає. Пухлина вразила саме ту ділянку мозку, яку я завжди називав “мертвою зоною”. Як бачиш, так усе і обернулось. Отакою гіркою правдою. Бог... доля... провидіння... фатум... хоч як його назви, воно ніби простягає свою тверду, невблаганну руку, щоб знов зрівноважити шальки терезів. Можливо, я мав загинути в тій автокатастрофі чи ще раніше - отоді на Круглому ставку. І я певен: коли я доконаю те, що мені призначено, шальки терезів знову набудуть цілковитої рівноваги.

Тату, я люблю тебе. І що найгірше (гіршою може бути лише свідомість того, що розв’язати жахливий вузол, який затягся навколо мене, я можу, тільки вдавшись до зброї), то це розуміти, що я залишаю на твою долю й горе втрати, й ненависть тих, хто не має підстав убачати в Стілсоні нічого, крім добросердя й справедливості...

Витяг з протоколу свідчень, заслуханих т. зв. “Стілсонівською комісією” під головуванням сенатора від штату Мен Вільяма Коуена.

Опит провадить м-р Елберт Ренфрю, помічник головного юрисконсульта комісії.

Свідок - доктор Семюел Вейзак, що проживає в м. Бангорі, штат Мен, Гарлоу-Корт, 26.

Дата опиту - 23 серпня 1979 р.

Ренфрю. Час наближається до перерви, докторе, і я хотів би від імені комісії подякувати вам за ці довгі чотири години нашої розмови. Ви дуже великою мірою прояснили для нас ситуацію.

Вейзак. Радий, коли так.

Р. Докторе Вейзак, я маю до вас ще одне, останнє запитання, яке здається мені чи не найважливішим. Ідеться про одну деталь, якої Джон Сміт сам торкається в зачитаному тут листі до батька. Це запитання про...

В. Ні.

Р. Що “ні”?

В. Ви хочете запитати мене, чи не пухлина рухала рукою Джонні того дня в Нью-Гемпширі, коли він спускав курок, правда ж?

Р. Та власне кажучи...

В. Моя відповідь: ні. Джонні Сміт до останньої своєї хвилини був людиною розумною, мислячою. Про це свідчить його лист до батька, так само як і лист до Сейри Хезлітт. Він носив у собі страшну, мало не божественну силу - чи, може, й прокляття, як висловився тут мій колега доктор Вени, - але не був душевнохворим і діяв не під впливом маніакальної ідеї, спричиненої внутрішньочерепним тиском, якщо такий причинний зв’язок узагалі можливий.

Р. Але хіба не правда, що в Чарлза Вітмена, так званого “техаського снайпера”[61], теж була...

В. Атож, у нього була пухлина в мозку. І в пілота компанії “Істерн ерлайнз”, чий літак кілька років тому розбився у Флориді, також. Але ні в тому, ні в тому випадку ніхто навіть не припускав, що поштовхом до цього стала пухлина мозку. Хотів би звернути вашу увагу на кілька інших одіозних осіб - Річарда Спека, чи так званого “Семового сина”, чи Адольфа Гітлера, - вони не страждали на пухлину мозку, а проте стали вбивцями. Або згадаймо Френка Додда, душогуба з Касл-Рока, якого викрив Джонні. Хоч яким би невмотивованим визнала комісія вчинок Джонні, одначе то був вчинок людини при здоровому розумі. Можливо, доведеної до розпачу тяжкими душевними муками... але при здоровому розумі.

...а головне - знай, що я вчинив це не зопалу, а після довгих і страшенно болісних роздумів. Якби мати певність, що, вбивши його, я дам змогу людству вигадати зайві чотири роки, чи два роки, чи бодай вісім місяців, аби ще раз усе обміркувати, - навіть тоді справа варта заходу. Це хибний шлях, але він може обернутись і правильним. Не знаю. Але грати роль Гамлета я більше не хочу. Я ж бо знаю, який небезпечний Стілсон.

Тату, я тебе дуже люблю. Повір мені.

Твій син Джонні.

Витяг з протоколу свідчень, заслуханих т. зв. “Стілсонівською комісією” під головуванням сенатора від штату Мен Вільяма Коуена.

Опит веде м-р Елберт Ренфрю, помічник головного юрисконсульта комісії.

Свідок - м-р Стюарт Клоусон, що проживає в м. Джексоні, штат Нью-Гемпшир, на Блекстреп-роуд.

Ренфрю. Отже, містере Клоусон, ви прихопили з собою фотоапарат?

Клоусон. Еге ж! Уже коли виходив з дому. Я взагалі не збирався йти туди того дня, хоч мені й подобається Грег Стілсон... цебто подобався до тієї історії. Розумієте, мені наша міська зала в печінки в’їлася.

Р. Через отой іспит на водійські права?

К. Точно. Так провалитися - це ж вам не жарт. Але врешті я сказав собі: є, якого біса, піду. І ось маю знімок. Який знімок! І зробив його я. Може, ще й розбагатію з нього. Як той, що зняв піднесення прапора на Іводзімі.

Р. Сподіваюся, молодий чоловіче, ви не вважаєте, що все те було розіграно спеціально для вас?

К. Та ні, що ви! Просто я хотів сказати... ну... сам не знаю, що я хотів сказати. Але це сталося перед самими моїми очима, і... розумієте... Одне слово, я страшенно радий, що мій “Нікон” був тоді зі мною.

Р. Ви сфотографували Стілсона в ту мить, коли він підняв перед собою хлопчика?

К. Томмі Робсона. Так, сер.

Р. І оце збільшення з того фото?

К. Так, це мій знімок.

Р. А що сталося після того, як ви його зробили?

К. За мною кинулися двоє з тих горлорізів. Кричали: “Віддай камеру, шмаркач! Кинь її!..” І всяке таке паскуд... неподобство.

Р. А ви від них тікали.

К. Тікав? Ого, ще й як! Вони гналися за мною мало не через усе місто. Один уже майже схопив був мене, але послизнувся на кризі і впав.

Коуен. Хочу вам сказати, юначе, що, перебігавши тих двох бандитів, ви виграли найважливіші перегони в своєму житті.

К. Дякую, сер. Те, що Стілсон утнув того дня... звісно, варто було побачити, але... заслонитися малою дитиною перед усім людом - це така вже підлота, що й слів нема. Б’юсь об заклад, тепер його в Нью-Гемпширі не оберуть навіть гицелем, не те що...

Р. Дякую, містере Клоусон. Ви можете бути вільні.

І знову жовтень.

Сейра довго відкладала цю поїздку, але надійшов такий день, коли зволікати далі стало не можна. Вона відчула це. Отож залишила обох малих на місіс Ебленеп - тепер Хезлітти мали в домі прислугу, замість маленького червоного “пінто” дві пристойні машини, а річний доход Уолта ось-ось мав сягнути тридцяти тисяч доларів - і вирушила сама до Паунела крізь вогнисте сяєво пізньої осені.

І ось вона зупинила машину на узбіччі мальовничого путівця, вийшла і попростувала до невеличкого кладовища по той бік дороги. Потьмяніла металева табличка на кам’яному стовпі воріт сповіщала, що то Березовий гай. Навколо - повитий зеленню мур, могили дбайливо доглянуто. Подекуди - вицвілі прапори, залишені на День пам’яті полеглих воїнів, п’ять місяців тому. Незабаром вони будуть поховані під снігом.

Сейра ішла повільно, нікуди не поспішаючи, і вітер пошарпував поділ її темно-зеленої спідниці. Там лежали покоління Боуденів, там - велика родина Марстенсів, а отам, навколо високого мармурового пам’ятника, спочивали Пілсбері, чий рід сягав аж у 1750 рік.

А в глибині кладовища, біля самого муру, вона побачила порівняно новий кам’яний надгробок з простим написом: Джон Сміт. Сейра стала навколішки, нерішуче торкнулася каменю. Замислено провела пучками пальців по його гладенькій полірованій поверхні.

23 січня 1979 р.

Люба Сейро!

Оце щойно я написав дуже важливого листа до батька, сидів над ним майже півтори години. На ще одне таке зусилля мене просто не стане, тому прошу тебе: як тільки отримаєш цього листа, подзвони батькові. Зараз же, Сейро, не читаючи далі, іди й подзвони...

Ну от, тепер ти напевне все знаєш. А я хочу тобі сказати, що останнім часом багато думав про той наш вечір на ярмарку в Есті. Якби я мав угадати, які дві речі з нього тобі найбільше запам’ятались, я б відповів: моя неймовірно щаслива гра на Колесі Фортуни (пригадуєш, там один хлопчина все казав: “Це ж така втіха - бачити, як ви його обдираєте”?) і ота маска, що я начепив на себе задля сміху. Я хотів тебе розіграти, але ти розсердилась, і все в нас тоді мало не полетіло шкереберть. Хоч, може, коли б так сталося, я б не опинився тут, де я тепер, і той таксист теж був би досі живий. А з другого боку, від своєї долі, мабуть, не втечеш, і те, що судилося, однаково спостигло б мене - за тиждень, чи за місяць, чи за рік.

Ну що ж, ми спробували щастя, і нам випав номер “на користь закладу” - подвійний нуль. Але я думаю про тебе, Сейро, і хочу, щоб ти знала це. Для мене ж нікого іншого ніколи не існувало, і той вечір лишився найкращим, що в нас було...

- Привіт, Джонні, - прошепотіла вона, а вітер легенько ворушив осяйно-багряні крони дерев, і червоний листочок, покружлявши на тлі блакитного неба, тихо опустився їй на коси. - Я тут. Ось я і прийшла.

Говорити голосно начебто не випадало: колись вона й сама сказала б, що розмовляти на кладовищі з мертвим може хіба що ненормальний. Та в що хвилину, на превеликий Сейрин подив, на неї наринули такі бурхливі й невтримні почуття, що їй боляче звело горло, а руки несамохіть стислися так, наче їх злютувало. І нічого страшного, як вона й поговорить із Джонні: зрештою, позаду в них дев’ять років, і ось тепер усьому кінець. Далі буде тільки Уолт, і діти, і усмішки з-за помосту, на якому промовляє її чоловік, постійні усмішки на задньому плані, а час від часу, гляди, й нарисочок у недільній газеті, якщо Уолтова політична кар’єра зазнає стрімкого злету, на який він так упевнено розраховує. Майбутнє щороку додаватиме її косам трохи сивини; і скоро вже не походиш без ліфчика, бо груди дедалі дужче одвисатимуть: і доведеться обачніше користуватись косметикою; майбутнє - це регулярні заняття в групі здоров’я при бангорському осередку Спілки молодих християнок, вічні покупки, проводи Денні до першого класу, а Дженіс до дитячого садка, новорічні вечірки й вигадливі капелюшки; і отак життя її помалу перейде рубіж вісімдесятих років, за який раніше заглядали тільки письменники-фантасти, і вступить у дивну й майже невідому фазу - в середні літа.

У тому майбутньому окружних ярмарків уже не передбачалось.

З очей її повільно покотилися перші пекучі сльозинки.

- Ой Джонні, - мовила вона. - Все ж мало бути зовсім інакше, хіба ні? Ніхто ж і подумати не міг, що все отак скінчиться.

Сейра похилила голову, болісно, але марно ковтаючи сльози. І зрештою голосно заридала, і ясне сонячне світло роздробилося на безліч блискучих призмочок. А вітер, що досі здавався таким теплим, наче стояло бабине літо, раптом війнув на її мокрі щоки лютневим холодом.

- Це несправедливо! - вдерся її крик у німотність Боуденів, Марстенсів, Пілсбері, усієї тієї мертвої аудиторії, здатної засвідчити лиш одне: що життя скороминуще, а смерть є смерть. - О боже, як це несправедливо!

І раптом чиясь рука торкнулась її шиї.

...і той вечір лишився найкращим, що в нас було, хоч іноді мені аж не віриться, що був колись такий 1970 рік, із студентськими заворушеннями, з президентом Ніксоном, без кишенькових калькуляторів і портативних відеомагнітофонів, без Брюса Спрінгстіна й панк-рока. А часом здається, що до тих днів, навпаки, лиш рукою сягнути, що до них можна фізично доторкнутися й що якби мені обняти тебе, пригорнути, я зміг би повести тебе з собою в інше майбутнє, де не було б ні болю, ні темряви, ні гіркоти вибору.

Що ж, усі ми робимо що можемо, і треба робити це по змозі добре.... а якщо добре не виходить, то докладати всіх зусиль, аби вийшло.

Я сподіваюся, люба, що ти згадуватимеш мене також по змозі добре.

Усього тобі найкращого, моя любове.

Джонні.

Вона судомно хапнула ротом повітря, рвучко випростала спину, очі її злякано розширились.

- Джонні?..

Все зникло.

Хоч би що то було, воно зникло.

Сейра підвелась і озирнулася: певна річ, ніде нікого. Та все одно вона бачила: онде він стоїть, довготелесий, глибоко застромивши руки в кишені, з отією своєю іронічною посмішкою на не дуже гарному, але милому обличчі, - стоїть, недбало прихилившись чи то до якогось пам’ятника, чи то до кам’яного стовпа воріт, чи, може, просто до дерева, обпаленого вже пригаслим вогнем осені. Не біда, Сейро... невже ти й досі нюхаєш той клятий кокаїн?..

І нема нікого й нічого, крім Джонні. Він десь тут, зовсім близенько, а може,, й скрізь.

Усі ми робимо що можемо, і треба робити це по змозі добре... а якщо добре не виходить, то докладати всіх зусиль, аби вийшло. Ніщо не втрачається без вороття, Сейро. Нема такого, чого не можна віднайти.

- Усе той самий Джонні, - прошепотіла вона й рушила до виходу з кладовища.

Перейшла дорогу і там якусь хвилю постояла, дивлячись назад. Дув теплий поривчастий вітер, і здавалося, ніби по всьому довкола перебігають широкі пасмуги світла й тіні. Таємниче шелестіли крони дерев.

Сейра сіла за кермо, і машина швидко поїхала від кладовища.