Розділ 1. Неукраїнські держави на території України

Історія держави в Україні

1. Неукраїнські держави на території України.

2. Київська Русь і Галицько-Волинська Русь – перші українські держави (ІХ–ХІV ст.ст.).

3. Гетьманщина як особлива форма української держави в ХVІІ- ХVІІІ ст.ст. (1648–1781 рр.).

4. Національні українські держави в 1917–1921 рр.

5. Радянська соціалістична Україна як особлива форма української держави в ХХ ст. (1917–1991 рр.)

* *

*

Розділ 1. Неукраїнські держави на території України

Людина ніколи не може жити на самоті, тому вона об’єднується з іншими для суспільного (соціального) життя. Такий суспільний (соціальний) спосіб життя викликає багато проблем. Адже всі люди різні, різні умови життя, різні правила життя etc. Для врегулювання всіх цих проблем людство виробило певні універсальні інструменти. Серед таких інструментів – влада. На основі влади формуються два важливих соціальних інститути – держава і права.

Прийнято вважати, що народ який має свою державу і право є цивілізованим, розвинутим і культурним народом. Наявність власної держави і права є доказом переходу суспільства на вищий ступінь соціального розвитку. Адже за допомогою державно-правових інститутів здійснюється захист суспільства і окремої особи від зловживань з боку більш сильного, гарантується життя, права і свободи людини. Так, в економічній сфері держава, за допомогою права має забезпечити справедливу оплату праці; в політиці – повну, реальну участь народу в управлінні державою і суспільством; в соціальній сфері – високий рівень життя населення; в духовній, культурній сфері – можливість особи реалізувати свої потреби.

Таким чином, держава – це особлива форма організації суспільства в основі якої лежить влада (насилля), примус. Примус виступає у вигляді права. Держава характеризується рядом ознак. Кожній державі притаманні: 1) територія; 2) суверенітет; 3) публічний, політичний характер влади; 4) механізм реалізації влади; 5) загальнообов’язкові правила поведінки – правові норми (закони); 6) система податків.

Довгий час людина і людське суспільство існувало без держави, державної влади і тим більше законів. Але економічні причини – поділи праці, поява надлишкового продукту, приватна власність; політичні причини – поширення владних (примусових) відносин, обмеження общинного колективізму, боротьба між багатими і бідними, постійна загроза перерозподілу багатства; культурні – поява релігії, письма і т.д. призвели до утворення держав.

Перші держави виникають в ІІІ–ІІ тис. до Р.Х. Це держави Стародавнього світу – Шумер, Єгипет, держави давньої Індії і Китаю. Таким чином, за п’ять тисяч років людство накопичило достатньо – великий досвід державного життя. На кожному етапі свого розвитку, кожна окрема держава мала своє, притаманне тільки їй право. Право, виступає як система загальнообов’язкових, формально визначених правил поведінки. Ці правила встановлюються, гарантуються і охороняються державою з метою упорядкування суспільних відносин. Право завжди віддзеркалює як інтереси всього суспільства, так і інтереси соціальних груп (класів), які мають владу в суспільстві і безпосередньо через державний механізм керують суспільством.

Держава і право це своєрідний результат природного відбору людством кращих форм організації суспільного життя. Попри всі недоліки, держава є найбільш досконалою формою політичної організації суспільства, а право – найбільш ефективним засобом соціального регулювання.

Традиція формування і існування держав на території України має давню історію. Перша стародавня держава на землях України – це держава кіммерійців, яка існувала в VІІІ-VІІ ст. до Р.Х. Держава кіммерійців впала під тиском скіфських (давньоіранських) племен які прийшли із степів між Каспійським морем, Уралом і Кавказом. Перша скіфська держава – Велика Скіфія – проіснувала в Північному Причорномор’ї з VІ ст. по Р.Х. по ІІІ ст. до Р.Х. В ІІІ ст. по Р.Х. нове плем’я сарматів асимілювало кочових скіфів і утворило сарматську державу.

Кімерійська, скіфська, сарматська держави були класичними держав кочових народів. Політичний устрій держави кочовиків був доволі простий. Держава об’єднувала декілька племен. На чолі держави стояли царі, які уособлювали всю повноту влади. Влада передавалась у спадок. Писаного права не існувало. Суспільство жило за давніми звичаями предків і наказами царів і вождів.

Майже одночасно із скіфами на північні береги Чорного моря прийшли греки-колоністи. Греки залишили свої землі в пошуках нових благодатних країв. Перші поселення греків в Україні з’явилась на території сучасної Миколаївській області. На о. Березань з’явилось поселення Борисфеніда. Згодом греки заселили береги рр. Борисфен (Дніпро), Гіпаніс (П. Буг), Тірас (Дністер). На цих територіях і в Криму були засновані міста-держави (поліси) – Ольвія, Тіра, Пантикапей, Керкінітида, Херсонес та ін. Кожен поліс являв собою невелику демократичну, а згодом аристократичну республіку. На початку V ст. до Р.Х. ряд грецьких міст були об’єднанні під владою монарха в Боспорське царство.

В ІІІ ст. по Р.Х. на українські землі прийшли германські племена готів. Держава готів проіснувала недовго. Вже в ІV ст. в степи приходить гуни. Відбуваються слов'яно-готсько-гунські війни в результаті яких занепадає цивілізація північного Причорномор’я. Лише в Херсонесі, який став колонією Візантійської імперії, продовжується економічне і культурне життя. Протягом VІІІ–ІХ стст. через українські землі проходять ряд кочових племен які не утворюють сталих державних утворень.

*Під політичним устроєм розуміється система управління державою.

Розділ 2 Київська Русь і Галицько-Волинська Русь – перші українські держави (ІХ–ХІV стст.)

Саме в цей час, основними діючими особами політичної історії стають східні слов’яни. З ІV ст. по Р.Х. у давніх слов’ян починається процес об’єднання окремих племен в союзи племен, а потім в протодержави. Першими такими утвореннями серед племен східних слов’ян стали антський, а згодом волинський союз. В VІІІ–ІХ стст. налічується вже чотирнадцять союзів племен, з яких сім союз племен мешкали на території сучасної України. Це такі племена, як – поляни, древляни, уличі, тиверці, дуліби, сіверяни, волиняни. Під час подальшої соціально-економічної трансформації відбувається політична консолідація союзів племен навколо найдавніших державних центрів східних слов’ян – Новгорода (Росія) і Києва (Україна). З захопленням новгородським князем Олегом Києва (882 р.) літописи традиційно починають історію першої східнослов’янської держави – Київської Руси.

В основі утворення першої держави східних слов'ян-українців лежить цілий комплекс причин. Соціально-економічний розвиток східнослов’янських племен привів до появи багатих і бідних, вождів і підкорених. Правляча верхівка закріплюючи своє панівне становище створювала особливий апарат насилля, у вигляді держави. Певний влив на створення першої східнослов’янської держави мали сусідні народи, які вже створили або формували свої держави. Серед них чехи, морави, угорці, поляки, болгари, хозари, греки-візантійці. Східні слов’яни об’єдналися в державу і для захисту своїх земель від войовничих сусідів.

Довгий час єдиною причиною утворення Київської Руси вважалось завоювання наших земель норманами (варягами, вікінгами) які принесли традицію державного життя східним слов’янам. Небезпідставною є т.зв. "торговельна" територія походження держави. В її основі – необхідність захисту торговельних шляхів, які перетинали землі східних слов’ян, пов’язуючи північ з півднем ("шлях із варягів в греки"), схід і захід. Захищати ці шляхи, боронити купців і їх каравани, могла лише міцна держава що об’єднувала людські і матеріальні ресурси.

Таким чином маємо цілий комплекс причин, які діяли протягом десятиліть і призвели до утворення першої української держави. Історію Київської Руси можна поділити на кілька етапів.

Перший етап – 882–978 рр. Це час збирання східнослов’янських земель першими князями – Олегом, Ігорем, Святославом і княгинею Ольгою. Вони приєднували до Києва нові землі і нові племена. Ці князі ходили військовими походами не тільки в землі слов’ян, а і на Кавказ, Волгу, Каспійське море, Болгарію і Візантію. За рахунок цих походів були встановлені нові кордони, розширені межі підвладних земель. Після загибелі Святослава між його синами розпочалась боротьба за владу. Декілька років йшла війна. В 978 р. новгородський князь Володимир захопив Київ і став верховним володарем країни.

Другий етап існування Київської Руси охоплює час з 978 р. по 1054 р. Це період внутрішніх реформ і розквіту держави за часів князя Володимира Великого (978–1015 рр.) і Ярослава Мудрого (1019–1054 рр.). Володимир Великий провів першу адміністративну реформу, обмеживши владу місцевих князів; провів дві релігійні реформи охрестивши державу. Справу Володимира продовжив Ярослав, його син. Він проводив активну зовнішню політику, освоював нові землі, будував нові міста, розгорнув велике церковне будівництво. У часи князювання Ярослава завершилось будівництво держави. Виявом цього стала поява першого писемного збірника норм права – "Руська правда". За Ярослава Київська Русь досягла зеніту свого розвитку і могутності.

Після смерті Ярослава починається поступовий занепад централізованої держави. Влада київського князя обмежується, починає зростати могутність місцевих князів. З другої половини ХІ ст. починаються війни між нащадками Ярослава. На недовгий час, з 1113 р. по 1125 р. Володимир Мономах відновив відносно централізовану державу. Єдність держави вдалось підтримати князю Мстиславу (1125–1132 рр.). Після його смерті утворюється півтора десятка князівства. Таким чином, з 1054 р. по 1132 р. відбувався поступовий розпад держави.

З початку ХІІ ст. поряд з "старими" з’являється ряд нових самостійних князівств і земель. Головними з них стали Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Ростово-Суздальське, Чернігово-Сіверське, Полоцько-Мінське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське князівство та Новгородська і Псковська земля.

Утворення нових і розвиток старих князівств не означав економічного, культурного, церковного занепаду. Просто, якщо раніше, основними центрами руської землі були Київ і Новгород то тепер розвинулись, і об’єднали навколо себе нові землі, такі міста як Чернігів, Галич, Володимир-Волинський, Переяслав, Смоленськ, Полоцьк, Володимир-на-Клязьмі, Суздаль, Ростов та ін. Єдина раніше держава, перетворилась в досить умовний союз нових держав–територій. Цей процес повністю співпадав з процесами утворення і розпаду ранньофеодальних європейських країн.

До роздробленості єдиної держави призвів і ряд конкретних причин. Поступовий економічний розвиток, а саме зростання великих феодальних вотчинних землеволодінь, призвів до піднесення нових політичних і економічних центрів, які намагались звільнитись від впливу Києва. Каталізатором таких прагнень став особливий принцип наслідування київського престолу: не від батька до старшого сину, а по старшинству братів. Це призвело до родинних чвар і суперечок, війн за Київ. В 1097 р. на з’їзді князів в Любечі був закріплений новий принцип: "Кожен хай тримає свою отчизну". Місцеві князівські роди починають дбати про власні землі, дедалі менше цікавлячись загально-руськими справами.

Великою перешкодою єдності держави стала її велика територія. На півночі, кордони держави проходили по Чудському, Ладозькому, Онезькому озерах, на півдні – до рр. Донець, Рось, Сула, Південний Буг (Бог), на сході – по лісам межиріччя Оки і Волги, на заході – по рр. Дністер, Західний Буг, Німан, Західна Двина. Територія складала від 800 тис. км² до 1,1 млн. км². Населення 3-4 млн. чол. Державу населяли не тільки слов’яни, а і інші народи. На півночі і північному сході – чудь, весь, меря, мурома, мордва; на півдні – печеніги, половці, торки; на північному заході – лити, ятвяги, ести, пруси.

Однією з причин занепаду держави став занепад старих торговельних шляхів і поява нових шляхів і центрів торгівлі.

Після розпаду Київської Руси на території України, в ХІІ–ХІІІ стст., утворилось п’ять великих князівств: Київське, Чернігівське, Переяславське, Галицьке, Волинське. Перші три знаходились в постійній міждинастичній боротьбі та війнах з половцями. Галичина і Волинь мали кращі умови розвитку. Саме тому вони утворюють нове державне об’єднання.

В 1199 р. Волинський князь Роман Мстиславич об’єднав Галицьке і Волинське князівство. Об’єднане Галицько-Волинське князівство продовжило традиції державного ладу Київської Руси. Самим відомим правителем Галицько-Волинської Руси став Данило Галицький. Він приєднав Київську землю, один з небагатьох руських князів який протистояв татарам, мав добрі стосунки з європейськими сусідами. Галицько-Волинська Русь як єдина держава і представниця українства в Європі проіснувала до 1349 р. В цей рік польський король Казимир захопив Галичину і частину Волині, а литовський князь Альгірдас (Ольгерд) Поділля, Київщину, Переяславщину.

Таким чином, давньоукраїнська держава проіснувала з 882 р. по 1349 р. За цей час склався свій економічний, політичний, культурний, правовий, соціальний лад.

Політичний устрій князівської Руси – України був досить простий. На чолі держави стояв князь. Князь втілював законодавчу, виконавчу, судову владу. На початку історії держави, збирав подать з населення, т.зв. полюддя, очолював військо. Влада князя була необмежена. В часи становлення держави велике значення мали місцеві князі, як представники родоплемінної верхівки. До сер Х ст. вони здійснювали владу на місцях , а за свою службу користувались заступництвом Київського князя. Так формувалась система феодального вассалітету. Згодом, після реформ Володимира Великого і Ярослава Мудрого, в землях почали правити сини великого князя або воєводи.

Дорадчим органом при князеві була Боярська рада. До неї входили близькі до князя, досвідчені дружинники, а згодом бояри-феодали. Але радитись з дружиною і боярами було швидше моральним обов’язком князя.

Особливим органом влади в містах було Віче – збори вільного населення міста. Це орган управління зберігся з часів родоплемінного устрою. Віче збиралось в крайніх випадках. Роль Віче зростала за слабкого князя і навпаки, і якщо князь був сильним і авторитетним правителем Віче не збиралось.

В селі, органом влади виступала Верв – община і її загальні збори. Общині належала земля. Вона захищала селян, вершила суд і розправу.

Історія не зберегла відомості про розвинуту адміністративну систему Київської Руси. Знаємо, що існували воєводи – військові начальники і представники князя в окремих землях; вірники – збирачі штрафів на користь князя; тіуни – слуги князя та інші.

Певні особливості політичного ладу мало Галицько-Волинське князівство. Так в цих землях не прижилось Віче. Влада князя суттєво обмежувалась владою бояр. Тому політичне життя Галицько-Волинської держави часто порушувалось боротьбою між князями і боярами. Саме таке внутрішнє протистояння призвело, згодом до занепаду держави. Після підкорення українських земель татарами (друга пол. ХІІІ ст.) частково змінюється політичний лад. Тепер владу князя мав визнати Хан Золотої Орди. Право на князювання треба було вислужити і викупити. На підвладній території, яка змінювалась за волею Хана, князь зберігав владу, але сам знаходився під наглядом представників Хана – баскаків.

Таким чином існування давньоукраїнської держави охоплює час з ІХ ст. по ХІV ст. (1349 р.) і включає історію Київської Руси та Галицько-Волинської держави. Київська Русь утворилась на власній основі, внаслідок тривалого процесу розкладу общинного ладу та формування політичних форм життя у східних слов’ян. Галицько-Волинська Русь продовжила традиції Київської Руси більш, ніж на півтора століття. Ці держави створили свої оригінальні економічні, політичні, культурні системи, які давали українцям достатнє підґрунтя для продовження державного будівництва. Але історія змінила свій напрямок.

В ХІІІ ст. (1240р.)–ХІV ст. (1349р.) українські землі захоплюють татари, а через сто років їх ділить Литва і Польща. Починається бездержавний період в історії України. Територія України стає частиною інших держав до 1649 р. Але ці століття не стали "пропащим часом" для України. Українські землі централізувались в межах інших країн. Поступово відновлювався економічний лад. Литовська держава витісняє татар і об’єднує під своєю владою північні і центральні українські землі. Утворюється одна із самих великих держав Європи ХІV–ХVІІ стст.: Велике князівство Литовське, Руське і Жемантійське. Ця держава органічно переймає традиції давньоукраїнських і давньобілоруських земель. Таке органічне (відносно) поєднання дозволило їй проіснувати до 1569 р. По іншому склалася доля Галичини. З кін. ХІV ст. на західних українських землях починається полонізація і окатоличення. А після утворення в 1569 р. об’єднаної держави – Речі Посполитої, ці процеси поширюються по всій Україні. Польська влада розповсюджує на нових для неї землях свій політичний і економічний лад. Обмежуються права православної шляхти і міщанства. З кін. ХVІ ст. починається швидке закріпачення і надвисока експлуатація українського селянства, які обумовлюються колонізацією, освоєнням нових українських земель. Руйнівним фактором в ХVІ ст. і до кін. ХVІІ ст. стають постійні напади кримських татар. Таке поєднанням цих, та ряду інших причин призвели до масового соціального виступу: Визвольної війни українського народу проти польського панування, під керівництвом Б. Хмельницького. В ході цієї війни була здійснена перша, в модерній історії України, спроба проголосити власну державу.

Розділ 3. Гетьманщина як особлива форма української держави в ХVІІ–ХVІІІ стст. (1648-1781 рр.)

Причиною війни 1648-1654 рр. стала ціла низка економічних, політичних і соціальних причин. Тиск на українське суспільство призвів до ряду повстань, перш за все козацьких які періодично відбувались з 90-х рр. ХVІ ст. до 30-х рр. ХVІІ ст. Це, відомі повстання під керівництвом К. Косинського, С. Наливайка, П. Бута, Я. Острянина, Т. Федоровича. Характерною рисою козацьких виступів була обмежена програма боротьби, роз’єднаність козацтва і селянства. Повстання Б. Хмельницького теж починалась як одне з чергових повстань за збереження козацьких прав. Але хід і характер повстання змінили програму боротьби і поставили на порядок денний питання творення національної держави. Кроками в такій боротьбі стали: 1) війна проти Польщі під керівництвом Б.Хмельницького і творення основ національної держави в умовах війни (1648-1657 рр.); 2) занепад і розпад держави, перша громадянська війна ("Руїна", 1657-1687 рр.); 3) стабілізація автономних державних інститутів у формі Гетьманщини (1687-1781 рр.).

Перші кроки у формування держави почали реалізовуватись у 1649 р. і втілились у ряд договорів з Польщею і Московською державою. Це такі договори як: 1) Зборівський мир (18.08.1649); 2) Білоцерківський мир (28.08.1651); 3) "Березневі статті" (27.03.1654).

Початок війни проти Польщі був вдалим для козацько-селянського війська. Протягом 1648-1649 рр. в Україні було ліквідовано польську адміністрацію. Під впливом перемог, підписаний Зборівський мир, який зафіксував утворення основ української держави. За цим договором під владу Б. Хмельницького переходило три воєводства – Київське, Брацславське, Чернігівське. Встановлювався козацький реєстр в 40 тис. чоловік. Формувалась нова православна адміністрація. На ці землі не мали права заходити польські війська, на них не мали права жити єзуїти, євреї. Православний митрополит входив до Сенату. На цих землях мала бути скасована церковна унія. Всім учасникам повстання надавалась амністія. Але в свої маєтки поверталась шляхта, а селянство – до панів. Тому, ні українці, ні поляки не задовольнились такими результатами. Війна продовжилась. Після поразки під м. Берестечко, в 1651 р., Б. Хмельницький підписує Білоцерківський мир, який став погіршеною копією Зборівського миру. Під владою гетьмана залишилось тільки Київське воєводство. Але поляки вже не змогли повністю ліквідувати гетьманщину.

Розуміючи неможливість перемоги наодинці над Польщею, утвердившись в підступності кримського хана, Б.Хмельницький просить допомоги у Москви. В січні 1654 р. московські посли приймають присяги українських міст і містечок на вірність московському царю. В ході переговорів між гетьманом, старшиною і московськими послами було досягнуто домовленість про підтвердження прав і привілеїв Запорозького війська. Українська старшинська верхівка, розробила свої вимоги до царя, що складались з 23 пунктів. В цьому документі підтверджувались права, привілеї і вольності Війська Запорозького, визначався 60-ти тисячний реєстр козаків, пропонувалась відповідна платня старшині і на утримання козацького війська, пропонувалось місцеву адміністрацію, підтверджувалось право обирати гетьмана, право проводити зовнішню політику, визначалось невтручання московських чиновників у місцеві справи, зберігались права київського митрополита, надавалась військова допомога в війні проти поляків і татар.

В березні 1654 р. цар Олексій Михайлович затвердив т.зв. Березневі статті, до яких увійшло 11 пунктів із 23 вищеозначених пунктів. В цілому, ці пункти підтвердили прохання українців. Але гетьману забороняли зносити з Польщею і Туреччиною, податки на користь царя збирали московські чиновники, а до Києва і Чернігова вводились невеликі військові загони на чолі з воєводами, як представниками царя.

На сьогодні існує декілька інтерпретація та оцінок цих домовленостей, тим більше що оригіналів документів не збереглось. Знаємо напевне, що московська і українська сторона по-різному трактували цей договір і не дуже дотримувались його умов. Дискусії про умови московсько-українського договору ідуть і до сьогодні. Переяславські і московські домовленості не стали основою тривалих і рівноправних відносин. Разом з тим на їх основі, Україна, як автономна частина Російської держави проіснувала до 1781 р.

Стосунки московських царів і російських імператорів з українцями були такі, що кожен новий гетьман, який ставав при владі, підписував нові домовленості. Протягом 1659-1781 рр. українськими гетьманами були підписані з Москвою такі документи: 1) "Переяславські статті" (1659р.) – Юрій Хмельницький; 2) "Московські статті" (1665р.) – Іван Брюховецький; 3) "Глухівські статті" (1669р.) – Дем’ян Многогрішний; 4) "Конотопські статті" (1674р.) – Іван Самойлович; 5) "Коломацькі статті" (1687р.) – Іван Мазепа; 6) "Решетилівські статті" (1709р.) – Іван Скоропадський; 7) "Решительные (конфирмованные) пункты" (1728р.) – Данило Апостол. За кожною новою угодою автономні права України обмежувались. Управління все більше підпорядковувалось московсько-російській владі.

Більшість угод, за виключенням останніх двох, підписанні в умовах особливого періоду в історії України, який називається "Руїна". Це час з 1657 р. (смерть Б.Хмельницького) по 1686/1687 рр. (підписання "Вічного миру", початок гетьманування І. Мазепи). Основні риси цього періоду: 1) перманентна боротьба за гетьманську булаву, за владу серед української верхівки, призвела до першої громадянської війни; 2) через відсутність єдності серед правлячої української верхівки починається активне втручання в українські справи сусідніх держав, чого не допускав Б. Хмельницький; 3) "щирі сусіди" – Польща, Московія, Туреччина, використовуючи егоїстичну українську верхівку встановили свою владу в Україні, поділивши її на три частини; 4) занепад національної єдиної, централізованої влади призвів до економічного і культурного занепаду і відкинув Україну на декілька десятиліть назад.

В результаті договорів між Польщею, Московією і Туреччиною, які були підписанні в 80-ті рр. ХVІІ ст., українські землі були поділенні на три частини. Лівобережна Україна відійшла до Московської держави, Правобережна – Польщі, Південна – Туреччині, а землі між рр. Дніпро і Південний Буг залишались пусткою, нейтральними, незаселеними землями. Особливою територією залишались Галичина і Слобідська Україна.

З кін. ХVІІ ст. українське політичне життя переміщується на Лівобережжя. Саме цю територію, частини сучасних Полтавщини і Чернігівщини, українці називали Гетьманщиною, а російська влада – Малоросією. В 1700 р. тут мешкало близько 1,2 млн. чоловік, а до кінця ХVІІІ ст. – до 2 млн. чоловік. Територія в військовому і адміністративному відношенні поділялась на десять полків. Ставка Гетьмана (столиця) знаходилась в м. Батурин, а після його знищення в м. Глухів. Історія Гетьманщини цього часу – це історія автономної території у складі Московсько-Російської держави. Період автономії охоплює 1686/1687 рр. (від закінчення "Руїни") – 1781/1785 рр. (ліквідація полкового устрою і зрівняння в правах української старшини з російським дворянством).

У ході визвольної війни почалось формування нового політичного ладу. Незважаючи на "Руїну", постійні утиски і обмеження з боку Московсько-Російської держави, Україна зберігала свій особливий автономний квазі-державний устрій до 1781 р. На чолі влади стояв Гетьман (Іван Мазепа, Іван Скоропадський, Павло Полуботок, Данило Апостол, Кирило Розумовський). За початковою ідеєю, і запорозькою традицією гетьман мав обиратись на загальновійськовій раді, але з кін. ХVІІ ст. претендента на посаду висувала генеральна старшина, і згодом призначив цар. Гетьман уособлював законодавчу, виконавчу, судову владу. Але протягом ХVІІІ ст. влада гетьмана постійно обмежувалась Росією.

Гетьман правив за допомогою і за участю Генеральної військової канцелярії – вищої адміністративної установи. Сучасною мовою – уряду. До складу Генеральної військової канцелярії входили: а) генеральний писар; b) генеральний суддя; c) генеральний підскарбій; d) генеральний обозний; e) генеральні бунчужний, хорунжий, осавул. Генеральний писар керував канцелярією гетьмана, вів переписку, знав всі державні справи, зберігав печатку. Генеральних суддів було двоє: один розглядав цивільні справи, другий – військові. Генеральний підскарбій відав державною скарбницею; вів рахунок податкам, прибуткам, видаткам. Генеральний обозний відповідав за військо, його озброєння і припаси. Генеральний осавул, бунчужний і хорунжий охороняли гетьманські символи, а також виконували різноманітні доручення гетьмана.

Генеральна військова канцелярія була автономним урядом до 1722 р. З цього року діяльність канцелярії стала контролюватись Малоросійською колегією. В 1727-1734 рр. за гетьманування Д. Апостола канцелярія знову була підпорядкована гетьману. В 1734 р., після смерті гетьмана, Україною керував новий орган влади – Правління гетьманського уряду. За К. Розумовського (1750-1764 рр.) канцелярія була відновлена. Після скасування гетьманату Україною керувала, друга Малоросійська колегія.

В територіально-адміністративному відношенні Гетьманщина ділилась на полки і сотні. На рівні полку владу очолювали полковник і полкова канцелярія. Полковник уособлював виконавчу і судову владу. Він здебільшого призначався гетьманам, або обирався на полковій козацькій раді за погодженням і наступним затвердженням царським урядом. До складу полкової старшини входили: полковий писар, полковий суддя, полковий обозний, полковий осавул, полковий хорунжий. Вони виконували на рівні полку, ті функції які виконувала старшина Генеральної військової канцелярії на рівні Гетьманщини. Формально, полкова старшина вважалась виборною, але фактично ці посади займали особи які призначались гетьманською адміністрацією або полковником за погодженням з царським урядом. Діяльність старшини контролювалась царськими чиновниками. На рівні сотні адміністративні функції виконували сотник і сотенний писар. Ці посади були виборні. Полкова старшина і старшина Генеральної військової канцелярії формували генеральну військову старшину.

Починаючи з 1648 р., з часу творення нової української держави, почало формуватись нове українське право і закони. З сер. ХVІІ ст. і до кін. ХVІІІ ст. сформувався цілий комплекс норм які регулювали життя українців. В основі такого комплексу лежали норми руського, литовського і польського права. В цей час з’являються і оригінальні, суто українські елементи правотворчості, які фіксуються в універсалах, ордерах, грамотах. Протягом ХVІІІ ст. українці декілька раз робили спробу кодифікації правових норм. Був створений ряд законодавчих збірників: "Права по которым судится малороссийский народ" (1743 р.), "Суд и расправа в правах малороссийских " (1758 р.), "Экстракт малороссийских прав" (1767 р.), "Экстракт из указов, инструкций и учреждений" (1786 р.). Правовими нормами зафіксованими в цих збірниках в Україні користувались до поч. ХІХ ст., до часу поширення загальноросійських земель у складі Московсько-Російської держави.

В листопаді 1764 р. Катерина ІІ ліквідувала посаду гетьмана, а владу передала Малоросійській колегії. В серпні 1775 р. ліквідована Запорозька Січ. В 1781 р. замість полкового устрою утворилась Малоросійське генерал-губернаторство у складі трьох губерній, або намісництв – Київського, Чернігівського і Новгород-Сіверського. На місцевому рівні запроваджувались загальноросійські органи влади. В 1783 р. замість козацьких полків створили десять кінних полків регулярної армії. Останню крапку в історії Гетьманщини поставив маніфест про права дворянства. Козацькій старшині потрібно було довести своє знатне походження і вони зрівнювались в правах з російськими дворянами.

Так тихо і мирно згасла Гетьманщина – друга українська держава. Але разом з Київською Руссю і Галицько-Волинською Руссю Гетьманщина стала тим підмурівком на основі якого почалось творення третьої української держави на початку ХХ ст.