Виборча реформа 1905 року в Австрії, її значення для України.

Великий вплив на розвиток національно-визвольного руху на західноукраїнських землях мала російська буржуазно-демократична революція 1905-1907 років.

22 жовтня 1905 року народне віче українців Львова постановиле перед австрійським урядом вимоги: 1) Загального, рівного і прямого виборчого права у всі державні органи; 2) Заміни існуючого устрою шляхом створення національних територій, окремо для українців Східної Галичини і Північної Буковини. Рух за виборчу реформу охопив всю Східну Галичину. 17 жовтня 1905 року в Австрії вводиться загальне виборче право.

Українці вбачали у виборчій реформі спосіб виходу з-під польської залежності, натомість поляки, прагнучи відродження Речі Посполитої в межах історичних територій, вимагали від українців зректися своїх домагань на політичну владу в Галичині і визнати її за ними. У запровадженні демократичного виборчого права польська шляхта вбачала втрату свого панівного становища в Галичині.

Австрійський уряд був зацікавлений у проведенні реформи, бо розумів, що значення політичного руху у Галичині давно переросло межі монархії. Проте він не бачив можливості вирішити долю українців без поляків, а тим більше проти них. Цісар запевняв, що позицію українських політичних сил під час проведення реформи буде враховано, а після її запровадження закон буде єдиним для всієї держави, і Галичина не стане винятком. Навзамін він вимагав, щоб у Галичині панував спокій, бо тільки нормальні польсько-українські стосунки сприятимуть її проведенню. 1 грудня 1906 р. палата депутатів Державної Ради ухвалила законопроект. 21 січня 1907 р. це зробила палата панів, а 26 січня його затвердив цісар.

Перші вибори до Державної Ради, що відбулися в травні 1907 р., принесли результати, які змусили ще більше замислитись протиборствуючі сторони над політичним майбутнім Галичини та посилити їхню боротьбу за реформування системи виборів до крайового сейму, щоб надолужити втрати. Українські партії провели до австрійського парламенту 27 депутатів, що насторожувало польських політиків, які суперничали з українцями. На виборах до рейхсрату за новим виборчим законом консерватори, діставши 12 місць, поступилися людовцям (17 місць) і ендекам (16). Ще 11 мандатів здобули “незалежні” і 6 – соціалісти. Увійшовши в таємний союз з людовцями, польські консерватори одержали перевагу над українськими політиками, представленими в австрійському парламенті.

Крім негативних наслідків, реформа виборчої системи до австрійського парламенту мала певне прогресивне значення. По-перше, запровадження загального прямого й таємного виборчого права стало переломним моментом в історії Галичини. По-друге, реформа активізувала боротьбу українських політичних сил за громадянські права українського народу, поклала початок новому етапу визвольних змагань. По-третє, реформа завдавала удару по основах тодішньої переваги польської шляхти і сприяла зростанню ролі польських соціал-демократів і людовців. Польське парламентське Коло втратило консервативну єдність і було розділене всередині. За ставленням до польсько-українського порозуміння на противників і прихильників угоди диференціювалися польські політичні сили та громадськість. У такій ситуації перед польськими політиками в Галичині постали завдання знайти якийсь особливий підхід до національного розвитку українців у Східній Галичині і зміцнити польську солідарність як передумову збереження політичної ваги й привілеїв у державі.

У липні 1907 р. в новообраному парламенті українські депутати оприлюднили декларацію про державно-правовий статус русинів в Австро-Угорщині. В ній вони не лише висловили своє негативне ставлення до польських володарів Галичини і свою вимогу національної автономії, а й відкрито звинуватили австрійський уряд у співучасті в гнобленні українців. Загроза війни з Росією та зростання ролі українських послів у парламенті змусили Відень і, зокрема цісаря, шукати шляхів збереження прихильного до себе ставлення українців. Віденський уряд уперше визнав, що в австрійській монархії існує українське питання.

92. Українська національно-культурне відродження в XIX ст., створення тексту вірша “Ще не вмерла Україна” і музики до нього.

Створення українського гімну бере початок з осені 1862 року: український етнограф, фольклорист, поет Павло Платонович Чубинський пише вірш «Ще не вмерла Україна», якому у майбутньому судилося стати національним, а згодом і державним гімном українського народу. Поширення цього вірша серед українофільських гуртків, щойно об'єднаних у Громаду, сталося миттєво. Проте, вже 20 жовтня того ж року шеф жандармів князь Долгоруков дає розпорядження вислати Чубинського «за вредное влияние на умы простолюдинов» на проживання в Архангельську губернію під нагляд поліції.

На текст вірша значно вплинув «Марш Домбровського» — польский гімн «Jeszcze Polska nie zginęła». На той час він був дуже популярним серед народів що боролися за незалежність. На мотив «Марша Домбровського» словацький поет Само Томашек написав пісню «Гей, Слав'яни». Інша відома версія цієї пісні була складена болгарським поетом Шуми Марицей и стала гімном Болгарії у 1886—1944 роках.

Перша публікація вірша П. Чубинського у львівському журналі «Мета», 1863, № 4 Отримавши поширення на Західній Україні, патріотичний вірш не пройшов повз увагу й релігійних діячів того часу. Один з них, отець Михайло (Вербицький), ще й знаний композитор свого часу, захоплений віршем Павла Чубинського пише музику до нього. Вперше надрукований у 1863, а з нотами — 1865 вперше почав використовуватись як державний гімн у 1917 році.

У 1917—1920 «Ще не вмерла Україна» як єдиний державний гімн законодавче не був затверджений, використовувалися й інші гімни.

Коли у Радянському Союзі було вирішено створити окремий гімн для кожної країни у його складі, «Ще не вмерла Україна» була відкинута як варіант, щоб не викликати занадто сепаратиські настрої серед українців. Потрібен був текст у якому б стверджувалося, що Україна — держава що входить до складу СРСР, що вона там «Між рівними рівна, між вільними вільна» та обов'язково повинна була висвітлена комуністична партія, яка веде Україну до комунізму. Це завдання виконав Павло Тичина. Саме його варіант «Живи, Україно, прекрасна і сильна» і став державним гімном Української РСР в період з 1949 до 1991. Композитор Лебединець Антон Дмитрович створив музику для нього. Але цей гімн так ніколи і не знайшов популярності. Майже на всіх офіційних зборах лунав гімн СРСР а не Української РСР.

15 січня 1992 музична редакція Державного гімну була затверджена Верховною Радою України, що знайшло своє відображання у Конституції України. Проте, тільки 6 березня 2003 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Державний гімн України», запропонований президентом Леонідом Кучмою. Законопроектом пропонувалося затвердити як Державний гімн Національний гімн на музику Михайла Вербицького зі словами тільки першого куплета і приспіву пісні Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна». У той же час перша строфа гімну, згідно з пропозицією президента, звучатиме «Ще не вмерла України і слава, і воля». Цей закон підтримали 334 народних депутати, проти висловилися 46 з 433, що зареєструвалися для голосування. Не брали участі в голосуванні фракції Соцпартії і Компартії. З прийняттям цього закону Стаття 20 Конституції України набула завершеного вигляду. Національний гімн на музику М. Вербицького отримав слова, віднині затверджені законом.