Характеристика права Козацько-гетьманської держави

Джерела права

За Березневими статтями 1654 р. в Україні продовжувала діяти попередня правова система періоду національно-визвольної війни. Зокрема, звичаєве право (“давні права і звичаї”) регулювало різні сфери суспільних відносин. Його норми широко застосовували судові і адміністративні органи, ними користувались упорядники нормативних збірників, кодифікатори, укладачі нормативних актів. Та наприкінці 17 ст. норми звичаєвого права почали витіснятись іншими джерелами права – спершу нормами гетьманського права, а згодом законодавством Росії.

На початку 18 ст. в Україні ще зберігались окремі джерела права польсько-литовського походження – князівські і королівські грамоти, постанови Сейму, збірники і статути, передусім Статут Великого князівства Литовського 1588 р., що діяв в Україні аж до середини 19 ст. (коли у 1840-1842 рр. на територію всієї України була поширена чиність “Зводу законів Російської імперії”), а також низка збірників магдебурзького права, які регулювали статус привілейованих міст на праві самоврядування. Легітимність цих джерел підтверджували універсал гетьмана І.Скоропадського 1721 р., “Рішительні пункти” Д.Апостола 1728 р., Інструкція судам 1730 р., “Екстракт із указів, інструкцій і установлень урядуючого Сенату” 1786 р.

Вагомими у регулюванні суспільних відносин в Україні були договірні статті, укладені між гетьманами України і козацькою старшиною та російським царем і його представниками, які визначали правове становище України у відносинах з Росією та врегульовували найважливіші сфери внутрішнього життя України.

Значне поширення отримали нормативні акти військово-адміністративної влади - гетьмана і Генеральної військової канцелярії – гетьманські універсали, ордери, інструкції, листи, декрети і грамоти; вони містили загальнообов`язкові норми, що визначали правове становище окремих установ, станів, осіб чи маєтків.

Визначним було прийняття Пилипом Орликом при обранні його гетьманом першої Конституції України “Пакти і Конституція прав і вольностей Запорізького Війська” 1710 р. Вона проголошувала незалежність України на засадах парламентського устрою як демократичної республіки з виборними законодавчим і виконавчим органами; і вперше у світовій історії закріплювала розподіл повноважень між законодавчою, виконавчою і судовою владами. Конституція визначала вищим законодавчим органом Генеральну Раду, яка мала скликатись у гетьманській резиденції для вирішення найважливіших справ тричі на рік – на Різдво, Великдень і Покрову. Вона мала складатись із генеральної старшини, полковників, по 1 представнику від кожного полку, сотників і представників від Запорізької Січі. Конституція обмежувала права виборного гетьмана, зокрема він не міг самовільно призначати на посади – усі вони були виборними, не мав права нікого судити – правосуддя здійснював Генеральний суд, без рішення Генеральної Ради гетьман мав право розглядати лише нагальні поточні питання, радячись притому із генеральною старшиною, він не міг вести жодних таємних зносин чи кореспонденції. Старшина і радники могли висловлювати гетьману незадоволення його політикою, і він мав дослухатись до їх зауважень, не караючи їх за це. Встановлювалось чітке розмежування між державною казною і коштами, які перебували в особистому розпорядженні гетьмана і призначались “на булаву і особу його гетьманську”; для розпорядження державною військовою казною обирався генеральний підскарбій. Передбачалось проведення ревізії захоплених старшиною земельних маєтків. Конституція визначала правове становище міщан, посполитих і козаків – гетьман мав наглядати за тим, щоб старшина не чинила їм утисків і здирств; скасовувались накладені на селян і козаків тягарі, заборонялось старшині і усім військовим і посполитим урядникам використовувати їх на своїх господарських роботах, брати у них підводи, ставити військо на постій, відбирати у них землю або силою змушувати їх до її продажу, за якісь провини забирати у них майно або змушувати до відробітку на свою користь тощо, а також скасовувались державні монополії, оренди і відкупи, ярмаркові податки та інші повинності. В Україні встановлювалась лише православна церква, залежна не від московського, а від константинопольського патріархату.

Визначали суспільні відносини в Україні також нормативні акти російського монарха. До 18 ст. загальна система російського права на Лівобережну Україну не поширювалась, а вводились у дію лише ті нормативні акти царської влади, які видавались для цієї території. Та з початку 18 ст. усе частіше приймаються правові акти спеціально для України та вводяться у дію акти загальноросійського значення. А у другій половині 18 ст. після остаточного скасування гетьманства нормативні акти місцевого походження поступились місцем загальнодержавному російському законодавству.

На території Слобідської України спершу у судових розглядах послуговувались нормами звичаєвого права, та поступово основним джерелом права стало законодавство Росії. На півдні України (Новоросії) набрало чинності виключно російське законодавство при незначному використанні норм місцевого звичаєвого права. На землях Запорізької Січі норми звичаєвого права залишались найважливішим джерелом права аж до її ліквідації.

Кодифікація права

У другій чверті 18 ст. розпочалась кодифікація права України, оскільки на той час на її території діяла велика кількість найрізноманітніших джерел права, норми яких часто були вже застарілими або дублювали чи суперечили одна одній, що спричинювало значні труднощі у їх застосуванні, що ще більш ускладнилось внаслідок поширення в Україні (спершу в окремих районах, а згодом по усій території) російського законодавства; а поза тим, українські феодали прагнули зрівнятись у правах із російським дворянством.

Зініціювала кодифікацію українського права старшинсько-шляхетська верхівка, яка бажала закріпити власні права та відновити автономний статус України у складі Російської імперії. Ідею кодифікації підтримав російський уряд, що мав на меті наблизити правову систему України до російської. Царський указ “Рішительні пункти гетьману Данилу Апостолу” 1728 р. став основою для створення першої кодифікаційної комісії, склад якої неодноразово змінювався, і яка упродовж 15 р. виробила збірник “Права, за якими судиться малоросійський народ” 1743 р. Його джерелами стали: 3-ій Литовський Статут 1588 р., збірники магдебурзького права (“Право Хелминське”, “Зерцало саксонів” П.Щербича, “Порядок прав цивільних” Б.Гроїцького, “Артикули права магдебурзького” тощо), акти царської влади, церковне право, правові звичаї, узагальнення судової практики. Структура збірника доволі чітка: передмова і 30 розділів (глав), які поділялись на 531 артикул (статтю) і 1716 пунктів; а також до нього було додано: Інструкцію кодифікаційної комісії, Алфавітний реєстр (Іменний покажчик), Табель про ранги (“Степенний малоросійського військового звання порядок по гетьману”). За своєю суттю цей збірник був кодексом феодального права – козацька старшина домоглась закріплення у ньому певних дворянських привілеїв, а також цивільних і кримінально-правових норм, які посилювали захист основ феодального ладу і розширювали закріпачення селянства. Попри те, у збірнику обгрунтовувалось право Лівобережної України на самоврядування, що суперечило політиці російського абсолютизму, а тому спричинилось до відправлення його на доопрацювання, ревізію і перегляд. Відтак, “Права” юридично не отримали офіційного затвердження, але закріплені у ньому норми реально діяли – ними керувались судові і адміністративні органи і посадові особи на практиці.

У 1750-1758 рр. за дорученням гетьмана К.Розумовського кандидат у члени Генерального військового суду Ф.Чуйкевич розробив збірник “Суд і розправа у правах малоросійських”, який закріплював інтереси старшинсько-шляхетської верхівки, обгрунтовував необхідність відновлення в Україні станових судів, застосування столітньої давності володіння як засобу здобуття прав власності на землю, а також остаточне вирішення справ Генеральним військовим судом без наступного їх перегляду Сенатом. Такій же меті – зміцнення привілеїв панівних станів – слугувала приватна кодифікація В.Кондратьєва “Книга Статут та інші права малоросійські” 1764 р., що була посібником у практичній діяльності суддів.

У другій половині 18 ст., кодифікаційні роботи, що проводились в Україні, тісно пов`язувались з діяльністю створеної Катериною ІІ у 1767 р. комісією з розробки нового проекту “Уложення”. Однак, полярні інтереси різних станів та автономна позиція більшості депутатів від України, яка була найчіткіше виражена у виступах депутата від шляхти Лубенського полку Григорія Полетики, привела, врешті, до припинення роботи цієї комісії.

Тоді ж за дорученням президента ІІ Малоросійської колегії П.Рум`янцева групою на чолі із секретарем колегії і членом Генерального суду О.Безбородьком (у подальшому – канцлер Росії) у 1767 р. було укладено “Екстракт малоросійських прав” як систематизований збірник норм державного, адміністративного і судового права, що доводив необхідність відновлення автономії України. Збірник складався із вступу, 16 розділів та додатків у вигляді копій найважливіших юридичних актів: Інструкції судам 1730 р. і Табеля про чини 1765 р. Та оскільки “Екстракт” багато у чому суперечив політиці російського самодержавства, спрямованій на ліквідацію особливостей управління в Україні, Сенат його не затвердив і передав у архів.

У 1786 р. внаслідок остаточної ліквідації автономії України та уведення губернського адміністративно-територіального поділу чиновники малоросійської експедиції Сенату розробили новий збірник “Екстракт із указів, інструкцій і установлень урядуючого Сенату”, в основу якого було покладено “Екстракт малоросійських прав” 1767 р., “Установлення про губернії” 1775 р. та інші акти, прийняті у 1767-1786 рр. - як українського, так і російського законодавства. Після затвердження Сенатом він був розісланий в Україну на місця для застосування на практиці.

Основну увагу цивільно-правове регулювання приділяло праву власності на землю. З другої половини 17 ст. в Україні почався процес перерозподілу землі. Козацька старшина, шляхта і реєстрове козацтво прагнули утвердитись у правах власності на землю як основу феодального господарювання. Джерелом цього права були: освоєння пустуючих земель, купівля-продаж, обмін, спадщина, дарування, пожалування (у т.ч. отримання землі на ранг), давність володіння, а також захоплення земель, які раніше належали польським магнатам. Важливим джерелом отримання землі українськими феодалами стали пожалування земельних володінь та отримання класного чину за службу царю; за службу царю отримували землі в Україні і Росії як російські, так і українські феодали.

Як у російському, так і в українському праві існували 2 різновиди феодальної власності на землю:1. вотчина - земля, отримана “на вічність”, яка перебувала у повній власності і могла вільно відчужуватись шляхом спадкування, обміну, купівлі-продажу тощо;2. держання – тимчасове володіння, це передача, пожалування земель на деякий термін конкретним володільцям за певні послуги, а також оренда землі (у 18 ст. набули нового розвитку правовідносини, пов`язані з різними формами оренди землі;використовувались і орендні контракти, і орендні договори). Найпоширенішу форму держання становили рангові маєтки, які передавались старшині та іншим урядникам під умову служби і на строк служби. Із утвердженням полково-сотенної системи поширилась рангова земельна власність – землю на ранг надавали не лише гетьман, а й полковники, а також старшина наділялась на ранг і від царського уряду, притому розмір земельних наділів залежав від посадового становища. Як у Росії, так і в Україні тривав процес зближення правових режимів рангових земель і вотчин – рангові землі передавались у спадок за умов несення нащадками служби, а часто – за царську службу, а також отримувались у спадковий дарунок за особливі заслуги перед самодержавною владою чи гетьманом. У другій половині 18 ст. володільці рангових земель домоглись закріплення їх у власність через реформовані станові суди, використавши споконвічну давність, а також внаслідок переходу козацького війська до складу російського і зрівняння у правах козацьких старшин та інших урядників із російським дворянством.

У 1729-1730 рр. гетьман Д.Апостол провів “Генеральне слідство по маєтності” з метою облікувати земельну власність для встановлення титулу землеволодіння, пов`язаного із рангом землеволодільця, внаслідок чого значна кількість рангових земель перейшла у повну спадкову власність козацької старшини, шляхти і російських поміщиків, а за царським маніфестом 1765 р. і урядовою інструкцією 1766 р. на Лівобережжі було проведено генеральне межування, яке остаточно закріпило їх феодальне землеволодіння. У 1769-1781 рр. межування було проведено на Слобожанщині, у 1783-1828 рр. – на Катеринославщині і Херсонщині, а у 1828-1843 рр. – у Таврії. Наділення землею українських феодалів і перерозподіл землі між ними за гетьманськими універсалами вимагало підтвердження царськими грамотами.

Внаслідок національно-визвольної війни у середині 17 ст. було утворено нові форми землеволодіння козаків і селян, головною серед яких була “займанщина” – земельна власність, набута правом першого зайняття вільних або залишених земель, які не стали власністю старшин чи шляхти. Звичаєве право на займанщину з деякими змінами діяло до середини 18 ст. і було ліквідоване у 1766 р. у процесі реалізації генерального межування.

У другій половині 17 ст. набула нового змісту форма подвірного землекористування, що регламентувалось нормами литовського і звичаєвого права, які залишались майже незмінними до середини 18 ст. У 18 ст. подвірне землекористування було юридично підтверджене у нормах генерального межування.

До зруйнування Запорізької Січі у 1775 р. на її землях зберігалось традиційне правове регулювання землекористування. Земля була об`єктом власності усього коша у цілому і вважалась загальновійськовою. Формально кожен член січового товариства, а також селяни, які проживали на території “вольностей запорізьких”, могли отримати землю на праві користування. Щороку земля коша розподілялась між тими, хто міг її обробляти, -здебільшого старшинами і заможними козаками. Земельні ділянки, як правило, відводились кошем (іноді паланковим правлінням) на прохання козаків і селян, і право користування відведеною землею підтверджувалось отриманим від коша “паспортом” чи “білетом”. На цій землі козаки і селяни заводили своє господарство – зимівник;його власник за згодою кошової адміністрації мав право розпорядитись ним – продати, закласти, подарувати. Зазвичай, зимівник і земля вважались неподільними частинами господарства. Заможні козаки часто володіли кількома зимівниками – так, кошовому отаману П.Калнишевському у 1774 р. і військовому писарю Глобі належали по 3 зимівники. Землекористувачі сплачували податок кошу і несли інші повинності. У середині 18 ст. право коша на землю було обмежено – частина землі була відібрана царським урядом для військових поселенців та іноземних колоністів;значна частина землі коша була заселена селянами, які сплачували йому за це податок;січова старшина намагалась перетворити свої хутори-зимівники у свою власність, що їй частково вдалось здійснити після 1775 р.

Товарно-грошові відносини у другій половині 17 – 18 ст. зумовили розвиток зобов`язальних відносин, що випливали з договорів та із заподіяння шкоди. Під зобов`язаннямрозуміли право на майно особи, яка не виконала договір чи заподіяла шкоду. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу рухомого і нерухомого майна, обміну, грошової і майнової позики, особистого і майнового найму (оренди). Укладання договорів посвідчувалось записом в актових книгах;купівля-продаж землі оформлювалась універсалами гетьмана і на прохання власників закріплювалась царськими грамотами. Існували правові гарантії виконання договірних зобов`язань, зокрема застава. За порушення договірних зобов`язань застосовувались різні санкції – невиплата боргу у визначений термін призводила до конфіскації майна або відчуження земельного наділу боржника, який за рішенням суду міг бути переданий кредиторові чи наймачу на певний строк для відробітку боргу. Зобов`язання із заподіяння шкоди розмежовувались залежно від заподіяння шкоди одній особі чи колективу. Шкода обов`язково компенсовувалась – в обох випадках особа мала відшкодувати збитки своїм майном або відробітком.

Шлюбно-сімейні відносинирегулювались, головно, нормами церковного і звичаєвого права. Шлюбний вік встановлювався на оснві звичаєвого права – 16 р. для дівчини і 18 р. для юнака. За звичаєм заборонялось одруження мід родичами по прямій лінії аж до 8 коліна, а по боковій – до 4 коліна. Згоди на шлюб наречених не вимагалось, але на практиці вона враховувалась, а згода батьків на шлюб дітей була обов`язковою, інакше наречені позбавлялись батьківського благословення, а іноді і спадщини.

Укладенню шлюбу передував усний чи письмовий договір між 2 сторонами. При укладенні договору про шлюб і встановленні приданого (віна) визначався заряд, тобто частина майна нареченої (гроші, золото чи коштовні прикраси і вироби) оцінювалась у подвійному розмірі, який мав повертатись у разі відмови нареченого від вступу у шлюб або розірвання шлюбу з його вини. Шлюб вважався законним при дотриманні усіх обрядів весільного процесу, хоча вони іноді відбувались значно пізніше після здійснення церковного шлюбного обряду, тому Синод встановив вимогу брати розписку, яка зобов`язувала наречених починати сімейне життя відразу після церковного обряду.

Офіційне розірвання шлюбубуло рідкісним явищем, однак у разі розлучення сторони у присутності свідків і священика складали розлучні листи, в яких обумовлювали спільні права і обов`язки; між селянами такі угоди укладались усно.

Особливістю періоду Гетьманщини було те, що шлюбні відносини перебували більш під контролем громади і місцевих органів влади, аніж церкви. Наприклад, Запорізький Кіш особливим ордером 1765 р. наказав самарському полковнику О.Козирі негайно припинити зловживання священиків у формі “здирства” за вінчання.

В Україні було відомо спадкування за законом і за заповітом (духівницею, тестаментом). На практиці переважало спадкування за законом – спадкове майно отримували і сини, і дочки померлого, причому частки і рухомого, і нерухомого майна визначав закон. Якщо законних спадкоємців не було або вони не прийняли спадщину у встановлений строк, майно визнавалось вимороченим і надходило до скарбниці, звідки розподілялось у шпиталі, монастирі, на потреби міста.

При спадкуванні за заповітом вимагалось дотримання низки формальностей – духовний заповіт складався у письмовій формі, підписувався заповідачем і його виконувачем або парафіяльним священиком. Внаслідок обмеження прав заповідача розпоряджатись власним майном заповіти мали засвідчуватись у судових органах. За Катерини ІІ внаслідок розподілу усього нерухомого майна на родове і набуте свобода заповітного розпорядження родовим майном обмежувалась – його можна було заповідати лише спадкоємцям за законом. У міщан приватних містечок теж обмежувалось право спадкування за заповітом - 2/3 спадкового майна за законом переходило до дітей для забезпечення їх повинностей на користь власника міста.

Також обмежувались спадкові права козаків і вільних селян. Позашлюбні діти бути позбавлені права успадковувати батьківське майно. Кріпаки не мали права без згоди поміщика здійснювати заповітні розпрядження чи приймати заповідане майно.

Кримінальне право

Кримінальним злочином у матеріальному розуміннівважалась дія, яка заподіяла шкоду чи збитки життю, здоров`ю, майну і честі особи, а також шкоду і збитки державі. Поза тим, поширюється формальне поняття злочину як дії, що заподіяла шкоду державному інтересу, навіть якщо вона не передбачена законом, що часто призводило до судово-адміністративної сваволі. За звичаєм суб`єктом злочину могли бути усі особи по досягненні 16-річного віку, наприкінці 18 ст. вік кримінальної відповідальності було знижено.

Розширилось поняття вини – злочини поділялись на:умисні, необережні і випадкові, хоча чітких термінологічних визначень форм вини ще не було. Психічно хворі не звільнялись від кримінальної відповідальності, але суд враховував їх стан, як пом`якшуючу вину обставину. Вчинення злочину у нетверезому стані або під час воєнного походу вважалось обтяжуючою вину обставиною. Проте, і надалі практикувалось притягнення до кримінальної відповідальності і покарання за відсутності вини – до покарання притягувались дружина і діти злочинця, а також його друзі і родичі. Так, у 1672 р. у Москві були засуджені до страти, яку замінили довічним засланням до Сибіру, колишній гетьман Д.Многогрішний і його близькі помічники, та разом з гетьманом до Сибіру були заслані його дружина, 3 дітей і 2 служниці. У 1709 р. було страчено багато запорізьких козаків, хоча вони не брали участі у бойових діях на боці гетьмана І.Мазепи проти російських військ.

Одним із найнебезпечніших складів державних злочинів вважалась зрада, поняття якої з 17 ст. було розширене – це перехід на бік ворога, що кваліфікується як злочин проти України, її народу і Російської держави. Так, зрадником було оголошено І.Виговського за укладений ним з Польщею у 1658 р. Гадяцький трактат про входження України до складу Речі Посполитої. Царський уряд вважав зрадою дії гетьманів та інших посадових осіб України, які порушували угоди України і Росії, не підкорялись царю і російським законам, притому царські урядовці часто кваліфікували зраду довільно і непослідовно – так, гетьману Правобережної України М.Ханенкові, який прислуговував Польщі, цар простив його “гріхи” і щедро обдарував маєтками. На початку 18 ст. під зрадою здебільшого розумілась зрада царю – так, зрадником було оголошено гетьмана І.Мазепу, а гетьмана П.Полуботка було обвинувачено у зраді лише за те, що він порушив клопотання про відновлення порядку взаємовідносин України і Росії часів Б.Хмельницького, що уряд розцінив як сепаратизм, тобто зраду. До державних злочинів також належали здача фортеці, фальшивомонетництво та ін.

Особливо тяжким політичним злочином в Україні вважалось посягання на життя і здоров`я царя і його сім`ї, образа монарха, осуд його дій і намірів. До військових злочинів належали порушення правил несення служби, оголення зброї проти начальників, дезертирство тощо;на Запорізькій Січі тяжким злочином вважалось самовільне залишення служби та ухилення від неї. Найнебезпечнішими посадовими злочинами були казнокрадство (розтрати) і хабарництво. До злочинів проти порядку управління і суду належали брутальність, непідкорення адміністрації (особливо російській), фальшивомонетництво, підроблення печаток і документів, брехлива присяга і брехливі свідчення у суді та ін. До злочинів проти громадського порядку належали приховування злочинів, утримування притонів, хуліганство, лайка, бійка тощо;а на Запорізькій Січі – самовільне перевищення такси встановленої на Січі норми продажу товарів, харчів і питва, приведення на територію Січі жінки, пиятика у поході та ін.

Головним злочином проти особи вважалось вбивство, яке поділялось на такі види: вбивство батьків, немовляти, козацького старшини, урядовця, отруєння, вчинене за договором або за наймом. На Запорізькій Січі найтяжчим злочином вважалось вбивство військового товариша, а вбивство людини, не належачої до запорізької громади, вважалось менш тяжким злочином. До злочинів проти особи належали також каліцтво, нанесення побоїв, ран, інші тілесні пошкодження.

До майнових злочинів належали крадіжка, пограбування, розбій, гайдамацтво, підпалювання та інші види знищення чужого майна. Найдетальніше закон регламентував крадіжки – кваліфікованою вважалась крадіжка, здійснена під час стихійного лиха, з військових сховищ, у запорізького товариша, у церкві. Гайдамацтво як одна із форм народно-визвольного руху на Правобережній Україні у 18 ст. проти феодально-кріпосницького і національно-релігійного гноблення вважалось особливо небезпечним видом злочинів проти власності феодалів.

До злочинів проти православної віри належали богохульство, віровідступництво, чари, порушення церковних обрядів, зневажання церкви та ін., хоч, на відміну від судової практики Росії, а особливо Речі Посполитої, такі судові справи в Лівобережній Україні були рідкістю. До злочинів проти моральності належало, зокрема, ганьблення запорізьким козаком жінки.

За Гетьманщини у кримінальне законодавство було вміщено нові склади злочинів – “безчоловіччя” (мужелозтво, скотолозтво), перевідництво; конокрадство (за яке іноді потерпілі вчиняли і самосуд).

Головна мета покаранняполягала у залякуванні, для чого воно здійснювалось прилюдно, а також у запобіганні (загальне – тобто, запобігання вчиненню злочину усіма людьми - на прикладі покарання конкретного злочинця за вчинений ним злочин;і спеціальне – тобто, запобігання вчиненню злочину даним злочинцем у подальшому – на прикладі покарання його за даний злочин), у відплаті – заподіянням злочинцю страждань, в ізоляції злочинця, у використанні примусової праці злочинця, у відшкодуванні злочинцем заподіяної злочинними діями шкоди.

Система покараньбула доволі складною - у більшості кримінально-правових норм вказувався вид покарання, але не визначались його межі;допускалась множинність покарань, тобто застосування кількох видів покарань за один злочин;покарання поділялись на основні і додаткові. Здебільшого, вид і розмір покарання залежали від соціального становища злочинця і потерпілого; так, за вбивство селянина-втікача винний карався грошовим штрафом;козацька старшина, українська шляхта і дворянство за вчинений ними злочин підлягали значно легшому покаранню.

Виняткова міра покарання – страта поділялась на просту – відсікання голови, повішання, розстріл, іноді утоплення, та кваліфіковану (для посилення страждань засудженого і посиленого залякування населення, а також вона часто застосовувалась для покарання козаків за гайдамацтво) – четвертування (відсікання кінцівок, а потім голови), колесування (роздроблення кісток і покладення тіла засудженого вздовж колеса так, щоб його п`яти дотикались до голови), посадження на кіл (палю), підвішування за ребро на гак, спалення, закопування живцем у землю (це покарання застосовувалось до матерів-дітовбивць, а також до запорожців за вбивство товариша, разом з яким закопували живцем убивцю). Причому, тіло страчених на тривалий час залишали на місці страти. Оскільки кримінальне право виходило з реальності покарання, то вироки виконувались навіть за відсутності злочинця-втікача – так, за наказом царя у Глухові було повішано опудало гетьмана І.Мазепи.

Тілесні покаранняподілялись на калічницькі – відсікання носа, вух, кінцівок, та болючі – побиття батогом, різками, киями-палицями, що часто призводило до смерті битого – так, у Запорізькій Січі найпоширенішим видом страти було забивання біля ганебного стовпа, що застосовувалось за крадіжки, гайдамацтво, дезертирство тощо; причому, побиття було публічним і будь-хто міг власноруч нанести удар битому.

З другої половини 17 ст. поширився новий вид покарання – заслання, замість стародавньої форми вигнання (виволання) за межі села чи міста або певної території на деякий час або без права повернення. Воно спершу затосовувалось, головно, за злочини проти релігії, а згодом за наказом царя до Сибіру стали висилатись й опальні високопоставлені чиновники української адміністрації, становище яких, щоправда, відрізнялось від умов звичайних засланців – так, гетьман Д.Многогрішний із сім`єю і прибічниками спершу був відправлений до Тобольська і зарахований на службу козаком, а потім у Селінгинському приписаний до “боярських дітей”. Із встановленням у Росії абсолютної монархії заслання набуло широкого застосування і навіть було закріплено в українському збірнику “Права, за якими судиться малоросійський народ” 1743 р. Існувало тимчасове і довічне заслання; найчастіше воно застосовувалось до політичних противників царату (зокрема, П.Калнишевського).

На Запорізькій Січі продовжувало існувати вигнання – відлучення від козацької громади на певний строк чи безстроково без права надання вигнанцю на території “вольностей запорізьких” (у межах кордонів земель Запорізької Січі) притулку і захисту.

З другої половини 17 ст. поширився новий вид покарання – заслання на каторгу довічно або на певний строк. Каторжників використовували на важких роботах – будівництві фортець, у копальнях тощо. На каторгу до Сибіру було заслано десятки тисяч українських селян і козаків після придушення антифеодальних виступів, зокрема керівника коліївщини на Правобережній Україні у 1768 р. Максима Залізняка.

Як покарання застосовувалось і позбавлення волі на строк від 4 тижнів до 1 р., однак часто він не встановлювався, а вказувалось, що “до покірності”. Притому в`язниць майже не було, і засуджених тримали у сараях, хатах при військових урядах, пушкарнях, у камерах при ратушах. Часто ув`язнення поєднувалось із закуванням у кайдани, приковуванням до стовпа чи гармати. В`язні утримувались за власний кошт, тож часто жебрали у місцевого населення. З утвердженням російського абсолютизму поширилось тюремне ув`язненняза злочини проти влади, порядку управління, проти честі, за душогубство тощо;та лише наприкінці 18 ст. російський уряд робить спроби регламентувати тюремне ув`язнення.

Значнопоширились ганьблячі покарання, зокрема прив`язування злочинця під час ярмарку на майдані до стовпа, коли кат, а також кожен бажаючий піддавали його тілесному покаранню. Цьому покаранню піддавали злодіїв, поки вони не повернуть вкрадене, і часто воно тривало 2-3 дні. На Запорізькій Січі ганьблячим покаранням було посадження злочинця на дерев`яну кобилу. Щодо української шляхти як суворе ганьбляче покарання застосовувались особливі форми позбавлення честі і прав.

Майнові покаранняполягали у накладенні штрафу, відрахуванні з платні, конфіскації усього чи частини майна злочинця. Штрафи поділялись на “вину рядову”, “вину панську”, “до шкатули військової”, “вину злодійську”. Передбачалось відшкодування за “моральну кривду” – нав`язка, яка з середини 18 ст. стала “шляхетською”, оскільки присуджувалась на користь козацької старшини, яка прирівнювалась до шляхти. Майнові покарання застосовувались як основні, і як додаткові – так, у засудженого гетьмана І.Самойловича було конфісковано усе майно – ½була зарахована до військового скарбу, а друга½ - у царську скарбницю, також було конфісковано майно П.Калнишевського.

Як покарання застосовувались також шельмування, догана.

Найтяжчі покарання встановлювались за державні злочини – так, зрадник засуджувався до смертної кари з відсіченням голови або четвертуванням, а члени його сім`ї підлягали вічному прокляттю і виселенню до Сибіру, і усе їх майно конфісковувалось. Посадові злочини карались тілесними покараннями, конфіскацією майна чи грошовим штрафом. Вбивця засуджувався до смертної кари, а за інші злочини проти особи встановлювались тілесні покарання і грошові штрафи. Майнові злочини карались смертною карою або тілесними покараннями, биттям палицями, вигнанням, грошовими штрафами.

Внаслідок застосування норм звичаєвого права деякі покарання мали архаїчний характер – так, обвинувачення у чаклунстві каралось штрафом на користь церкви, накладенням церковної епітімії, відшкодуванням матеріальних збитків.

Від покарання могли звільнятисьабо воно могло бути значно полегшене розумово відсталим особам, людям із фізичними вадами та особам похилого віку. Страта не застосовувалась до вагітних жінок, дітей до 16 р., літніх людей. На остаточне рішення суду могло вплинути прохання потерпілого чи громади про пом`якшення покарання, зокрема на суворі вироки щодо людей доброї слави – так, від страти за отруєння коханого була звільнена на прохання полтавчан народна піснярка Маруся Чурай. На Запорізькій Січі козака могла врятувати від шибениці жінка, яка побажала взяти його собі за чоловіка.

Процесуальне право

Відбувались часті реорганізації судів, проводились судові реформи, однак суди ще не відокремлювались від адміністрації. В Україні існували 2 форми процесу:обвинувально-змагальний і слідчо-інквізиційний. Ще не було чіткого розмежування між кримінальним і цивільним процесом, хоча вже прослідковувалась тенденція розгляду цивільних справах в обвинувально-змагальному, а кримінальних – у слідчому процесі. На початку 18 ст. процес був здебільшого гласним і відкритим – у ньому могли брати участь сторонні особи, які висловлювали свою думку щодо справи, порушували клопотання;та згодом поширились закриті процеси, особливо кримінальні.

За судовою практикою до початку 18 ст. усе населення України вважалось правоздатним, та за Литовськими Статутами неправоздатними були невільники (“баніти”), “безчесні”, “прокляті”;а за давніми нормами не визнавались дієздатними діти, марнотратники, психічно хворі, німі, незаміжні жінки без опікунів, а також залежні селяни, якщо їх пан не виступав їхнім “асистентом”.

Процесуальними сторонамибули особи, які виступали у судовому процесі з вимогами або захистом від претензій;вони брали участь у розгляді цивільних і кримінальних справ. Притому, сторона, яка ставила вимогу, називалась “повід”, “актор”, “кредитор”, “інстигатор”, “скривджений”, “скаржлива сторона”, “чолобитник”, “доноситель”;а сторона, яка захищалась, - “возвана”, “злодійська”, “відвітна”;з 18 ст. поширились терміни, відповідно, “позивач” і “відповідач”.

Недієздатні особи, позивач та будь-який інший учасник процесу мали свого представника на суді – “прокуратора”, “патрона”, “адвоката”, “повіреного”, “пленіпотента”. Професійні адвокати за судовою реформою 1763 р. називались присяжні повірені. Після скасування Гетьманщини при Генеральному військовому суді діяли 4 призначені адвокати, а за ордером ІІ Малоросійської колегії 1767 р. адвокатів було уведено до складу нижчих судів.

Позов, позовна скарга спершу подавались усно і у цивільних, і у кримінальних справах, а за розпорядженням Д.Апостола – у письмовій формі. З подачею позова, де вказувались предмет спору або наявні докази вчинення злочину, починалась судова контраверсія. Попереднє слідство здійснював сам позивач-потерпілий, а у кримінальних справах, які стосувались інтересів держави, - судові органи (суддя збирав у “добрих людей відомості про особу злочинця, робив необхідні письмові запити у місцеві судово-адміністративні органи і до осіб духовного сану тощо); слідчі дії називались “шлякування”. Потерпілий мав повідомити про правопорушення у найближчу державну установу, у пізніший період - у суд;повідомлення реєструвалось у спеціальній книзі. Опісля потерпілий публічно оголошував про вчинений злочин чи заподіяну йому шкоду і шукав свідків, опитуючи усіх, хто міг щось знати про злочин. Якщо злочинець залишив слід, починалось його переслідування – “гоніння”, “гонитва”;потерпілий мав право сам захопити злочинця “на гарячому” і привести його до суду. На вимогу судді місцева влада проводила розшук чи обшук, а потерпілий разом з понятими робив “трус села”. Суди вживали до злочинця запобіжні заходи – брали під варту, накладали арешт на його майно.

Після розшуку і встановлення вини злочинця віддавали до суду, і починався судовий розгляд. Судочинство було усним – у суді вживалась, здебільшого, українська мова, та з середини 18 ст. на Лівобережній Україні поширилась російська мова, тож нею почали складати протоколи судових засідань, ведення яких було обов`язковим, і які за інструкцією Д.Апостола підписували усі члени суду, а з 1783 р. було уведено канцелярське судочинство, відтак, судовий процес вівся суворо “за формою”. Розгляд справ у суді починався з перевірки присутності сторін. Злісне ухилення відповідача від явки до суду призводило до повного задоволення позову потерпілого. Сторони були зобов`язані у процесі судових виступів і упродовж наступних 3 днів викласти усе на папері і обмінятись копіями документів;притому, відповідач мав дати пояснення і визнати позов або подати докази на заперечення позову. Сторони могли примиритись, але лише до судового засідання і лише, якщо відповідач визнавав себе винним.

Опісля відбувався допит і дослідження доказів, до яких належали власна заява, покази сторін, покази свідків, речові докази, документи, висновки експертів (інститут судово-медичних експертів офіційно був створений у 70-х рр.18 ст.). Свідків (не менше 2, притому не родичів і не зацікавлених у судовому спорі) приводили до суду сторони. Законодавство і судова практика розрізняли свідків звичайних – приватні особи, зацікавлені у справі, які свідчили про пов`язані із нею факти, та офіційних – теж зацікавлені у справі особи, які перебували при суді, - розшукувач і возний. Правдивість показів сторін і свідків забезпечувалась присягою чи співприсяжництвом;притому, сторона, яка відмовлялась від присяги, програвала справу. Часто суд вдавався до закладу – “викидщини” – коли сторона, яка прагнула переконати у власній правоті, виставляла певну суму грошей чи пропонувала ушкодити їй здоров`я і навіть позбавити життя, якщо вона виявиться неправою;притому, предмет закладу надходив на користь адміністрації чи суду. У кримінальних справах для отримання показів обвинуваченого чи свідків застосовувались побиття і тортури (катування) у вигляді “проби”, “квестії”, “муки”, для чого існували спеціальні кати; від них звільнялись шляхта, духовенство, урядовці вищих рангів, божевільні, старші понад 70 р., малолітні, вагітні жінки. Після 1716 р. подавання і дослідження доказів у судах України регулювалось нормами “Короткого зображення процесів”.

Судовий процес завершувала судова постанова – “декрет”; у 18 ст. вирок у кримінальних справах почав називатись “твердження”, постанова у цивільних справах – “рішення”, а поза тим суди приймали різні постанови, що стосувались окремих питань судочинства. Усі судові постанови приймались більшістю голосів членів суду, і спершу виносились усно, а пізніше записувались у судові книги.

Незадоволена вироком чи рішенням суду сторона могла порушити клопотання про їх скасування, для чого використовувались звичайні правові засоби (скарга на суддів, апеляція), які застосовувались, коли судова постанова ще не набрала чинності, і надзвичайні (відновлення розгляду справи), які впроваджувались після набрання поставовою чинності. Скарга на суддів подавалась до вищого суду; вона містила відомості про те, що вони, зловживаючи посадовим становищем, винесли неправомірне рішення. Верховний суд міг скасувати скаргу чи задовольнити її;якщо рішення скасовувалось, на суддів покладався обов`язок відшкодувати усі судові витрати. Незадоволена вироком чи рішенням сторона мала заявити про свій намір подати апеляцію і вказати причини оскарження;апеляція подавалась у 10-денний строк після винесення судової постанови. Розглядом справи в апеляційному порядку встановлювалась обгрунтованість постанови суду першої інстанції і, якщо в ній були відсутні записи про покази відповідача, безпідставно відкидались докази або вона була прийнята з порушенням процесуальних норм, тоді визнавалась необгрунтованою; та здебільшого апеляційна інстанція залишала скарги без задоволення. Скасовуючи рішення чи вирок, апеляційна інстанція могла вносити до них значні зміни, навіть прийняти нову постанову, а також надіслати справу на новий розгляд. Відновлення процесу було надзвичайним засобом перегляду рішення чи вироку. Головною його причиною було виникнення обставин, які раніше не були відомі суду, сторонам і їх представникам; зокрема, процес відновлювався при встановленні факту зловживання суддів та інших учасників процесу.

Судові рішення виконувалимісцеві уряди або самі суди, а з 18 ст. – службовець суду возний. Вироки виконував кат (“містр”), а іноді самі засуджені.