Основні риси автократичної, республіканської тоталітарної форми правління

Більшість авторитарних держав спрямовують свою полі­тичну діяльність на запобігання виникненню політичної опозиції. Участь суспільства в управлінні державою зведена до мінімуму: політична апатія не карається і навіть не заохочується. На випадок існування правлячої політичної партії її функції полягають лише в ритуальній демонстрації вірності авторитарному режимові, деяких інших символічних заходах.

У країнах тоталітарного режиму, навпаки, насильство, спрямоване на політичних ворогів, може набути форми безладного масового терору проти цілих груп, категорій, класів людей, на яких навішали ярлики "контрреволюціо­нерів", "шпигунів", "саботажників". Рядові громадяни по­винні демонструвати свою вірність існуючому режимові різними способами і тому над ними здійснюється суворий нагляд. Проводяться масові мобілізації на виконання полі­тичних і економічних завдань, які ставляться високоцент-ралізованою однопартійною системою і відповідають ідеології, що охоплює всі сторони життя суспільства. Для широкого розповсюдження ідеології держава засновує витончений про­пагандистський апарат.

Тоталітарні уряди спрямовують свою діяльність на необ­межену владу в політиці, економіці, соціальній сфері. Тоталітарна диктатура передбачає повне панування, не обмежене ні законами (як в авторитарних державах), ні межами функції уряду (як у класичній, наприклад, тиранії). Вона стирає різницю між державою та суспільством, вона обмежена винятковою необхідністю утримувати величезну кількість людей у стані постійної активності під контролем еліти.

Повне панування над суспільством необхідне, тому що всі тоталітарні ідеології проголошують прихід нового, пре­красного щасливого ладу (суспільства "чистих арійських суперлюдей" Гітлера, "пролетарського братерства всіх при­гноблених" Сталіна, "нового масового суспільства" Мао Цзедуна). А оскільки цей лад можна наблизити лише з допомогою тоталітарного лідера і його партії, то насильниць­ке нав'язування комплексу ідей стає виправданим. Цей комплекс ідей — офіційна ідеологія — виструнчується у послідовну теорію, як досягти і побудувати нове суспільство з допомогою сили, насильства, спираючись на тотальну критику і руйнування попереднього ладу.

Цінностями нового ладу, обіцяного тоталітарними рухами, є рівність і спільність versus свободи та індивідуальність демократичного ладу.

У центрі ідей спільності лежить принцип перевихованої (перебудованої) людини, її суті ("нова порода хазяїв-арійців", "нова радянська людина"). Але жодній, найрепресивнішій тоталітарній державі не вдалось повністю досягти такого перетворення, завжди залишалися острівки відокремлення (сім'я, церква), з допомогою яких утримувався внутрішній спротив суспільства правлячій державі.

Яскравими прикладами тоталітарних держав можуть бути гітлерівська Німеччина, СРСР при Сталіні, маоїстський Китай. За останні десятиріччя тоталітаризм існував, наприк­лад, у Камбоджі при Пол Поті, Ірані при Хомейні, Чілі при Піночеті, Іракові при Хусейні, Кубі при Фіделі Кастро.

Тоталітаризм проходить кілька етапів. Перший із них — революція. її основними складовими частинами є: керів­ництво (при цьому необхідна величезна притягальна сила лідера і знання ним стратегії і тактики); ідеологія (послідовна політична теорія, яка пояснює і виправдовує непослідовність або політичну неохайність; найважливіше в ідеології не законність, а визначеність, з якою обіцяється винагорода тим, кому йти в бій і вмирати "за справу"); організація (ядро — тісно згуртовані, віддані фанатики); пропаганда (для мобілізації масової підтримки політики держави); на­сильство (щодо старого ладу).

Другий етап — консолідація влади. Це означає: усунення опозиційних партій. На цій стадії в розпорядженні то­талітарного лідера ті ж методи, що й на революційному етапі. Найголовнішою його зброєю є хитрість і вміння взяти владу. Холодний розрахунок, а не совість супроводжують його у будь-якій обстановці. Усунення опозиційних партій і незалежних фракцій — перший крок цього етапу. Правляча партія повинна стати єдиною політичною організацією в країні, оскільки будь-яка опозиційна партія становить не­безпеку для керівника партії правлячої; існування політичних опонентів викличе зміни у внутрішній і зовнішній політиці, яку диктує офіційна ідеологія (В. Ленін розв'язав проблему партій-суперників, у тому числі есерів, шляхом поступового усунення від влади і повної заборони. Мао Цзедун викори-

став для цієї мети партизанську війну. Гітлер — мобілізував штурмовиків і природну хитрість для політичної розправи над своїми опонентами); прихід до влади вірних партійців. Тоталітарна держава має за мету змінити усе суспільство, тому вона контролює всі сфери його життя — економіку, освіту, мистецтво, уряд. Для цього на чолі кожного під­розділу влади ставляться віддані послідовники офіційної ідеології, а "вороги народу" негайно "розвінчуються" з допомогою тактики сили (гестапо в фашистській Німеччині, МДБ—НКВД у колишньому СРСР);

усунення очевидних і вигаданих ворогів усередині партії. Це останній крок на шляху досягнення повної тоталітарної влади. Майже завжди підозрюваним приписується підривна діяльність, яка заперечує тоталітарний рух, шкодить нації. Падіння або в більшості випадків раптова смерть таких "опозиціонерів" стає демонстрацією справжньої ціни "непос­луху" і гніву вождя.

Зосередження влади в руках вождя — лише прелюдія до наступних перетворень суспільства на ідеологічному грунті, коли держава бере на себе керівництво економікою і від неї вимагається організаторський талант. На цьому етапі чітко виявляються такі риси тоталітарної держави, як офіційна ідеологія, яка виправдовує все в ім'я "світлого майбутнього"; єдина партія, таємна поліція, здатна боротися терористичними методами з "ворогами держави"; збройні сили та інші засоби насильства; монополія на засоби масової інформації для поширення офіційної пропаганди; цент­ралізоване управління економікою, за допомогою якого уряд рішуче прагне змінити її. Фактично це ті ж ознаки революційного руху: керівництво, ідеологія, організація, про­паганда, насильство, переорієнтоване на перетворення і адміністрування держави.

Тоталітаризм на практиці — це насамперед СРСР при Леніні—Сталіні. Що таке сталінізм? Це не тільки Сталін і не просто культ його особи. Сталінізм — це втілення на практиці ленінських ідей про диктатуру пролетаріату і класову боротьбу, це величезний клубок соціальних взаємо-залежностей, щільний агломерат економічних, політичних, ідеологічних і моральних формувань, які міцно вкорінилися у суспільстві.

Одним із найважливіших злочинів сталінізму є запровад­ження рабської психології в життя народу. Повна залежність людей від вказівок "зверху", безконечне гнітюче "заборо­нено" перетворилися у стійкий соціальний досвід. Сталінізм став ідейно-психологічним комплексом. Він проник в усі клітини живого організму суспільства, не залишивши місця для зіставлення думок, для власного аналізу. Отже, країна надовго втратила голос, а стосовно суспільства це означає також притуплення зору і слуху. Існування суспільства в "сліпоглухонімому" варіанті, зрозуміло, не минулося дарем­но.

Характерними рисами тоталітаризму при Сталіні були: тотальна централізація управління всіма сферами життя; адміністративно-командні методи управління у поєднанні з державним терором аж до організації масових репресій і створення таборів з примусовою працею; екстенсивний, затратний господарський і політичний механізми, при яких повністю виключається оцінка досягнень на основі соціальної ефективності; неприйняття цінностей попередніх форм де­мократії, відлучення мас від управління і формалізація інститутів демократії, відмова від ідей самоврядування, сакралізація влади аж до культу особи; непідвладність суспільного життя навіть формальним демократичним про­цедурам, зрощення партійного і державного апаратів, кон­троль виконавчих органів над виборними, вихід каральних органів з-під контролю закону і суспільства і як результат— сваволя.

Важливим кроком Сталіна на шляху досягнення повної влади стало усунення вигаданих ворогів усередині партії і держави. Генсек жорстоко відплатив своїм опонентам, які насмілилися обговорювати питання про його заміну.

Із 40 членів ленінсько-сталінського політбюро 22 спіткала тяжка доля. Всі вони були звільнені з посад, піддані критиці, оголошені ворогами народу і розстріляні. Це такі діячі "ленінської гвардії", як Бухарін, Томський, Риков, Каменев, Зінов'єв, Рудзутак, Постишев, Косіор, Чубар та інші. Із 139 членів і кандидатів у члени ЦК, обраних на XVII з'їзді ВКП(б), 104 були репресовані і розстріляні. Зрозуміло, що якби ці активні "гвардійці" ленінсько-сталінської партії і залишилися живими, то нічого не змінилося б на краще. Тому що справа не в Леніні чи Сталіні, Бухаріні чи Зінов'єві, а в тій теорії, якою вони керувалися у практичних діях. Жорстока класова мораль, культ диктатури, абсолю­тизація людських негативів, єдина партія, таємна поліція, культ насильства, рабська психологія були засадами тота­літаризму від перших днів більшовицького перевороту 1917 р.

Ця необмежена влада "підживлювалася" різноманітними міфами, зокрема, про "славні" сталінські п'ятирічки, їх виконання і перевиконання. А по суті це була брехня, фікція. Ні перша, ні наступні п'ятирічки не були виконані з багатьох показників. Десятки, сотні тисяч людей вмирали на "славних" будовах п'ятирічок. Так, на будівництві магнітогорського металургійного гіганта загинуло від тифу та інших хвороб близько 60 тисяч, на будівництві Дні-прогесу— 40 тисяч осіб.

А так званий "великий перелом": 1929-й, потім 1930— 1931 pp. Своє рішення про початок суцільної колективізації, ліквідації "куркульства як класу" Сталін оголосив в Інституті червоної професури, не запитавши згоди політбюро. Навіть найбільш закоренілі його апологети були незадоволені цим кроком. А далі — відомі жертви. Суцільна колективізація тривала приблизно 4 роки (1929—1933 pp.). Це була небачена за масштабами репресивна кампанія "розкуркулго-вання". За даними 1927—1928 pp., в СРСР налічувалося понад мільйон сімей, яких за соціальною статистикою зачисляли до куркулів. До сьогоднішнього дня відсутні свідчення, що хоча б найменша їх частина залишилася у своїх рідних місцях. Більше того, за даними 30-х і пізніших років, у багатьох районах і областях виселялись і середняцькі сім'ї, а подекуди їх було значно більше, ніж куркульських.

Відомо також, що з України виселялися не тільки куркулі, а й так звані підкуркульники. Цим слівцем називали всіх селян, навіть бідних, які виступали проти насильницьких методів колективізації. Виселяли сільських священиків, дріб­них торговців, загалом усіх "неблагонадійних". Непоодинокі випадки, коли виселяли цілі села, станиці з Кубані, України, Білорусі. Статистика "розкуркулювання" або не велася, або була захована за сімома замками. Відповідаючи на запитання Черчілля про жертви суцільної колективізації, Сталін назвав цифру 10 мільйонів.

Ще одна страшна епопея, пов'язана з політикою Ста­ліна,— це голод 1933 р. в Україні. Найбільш жорстокий голод охопив її південні області. Із сільського населення України, яке в 1932—1933 pp. становило 20—25 мільйонів, від голоду померло понад 5 мільйонів (за даними анг­лійського історика Р. Конквеста), тобто п'ята частина сільського населення. Від голоду постраждали також Казах­стан, Північний Кавказ і Поволжя. В цілому від голоду померло в ці роки близько 10 мільйонів осіб.

Не краща доля спіткала Червону Армію. За підрахунками сучасних дослідників, у довоєнні роки сталінські репресії "вирубали" з п'яти маршалів трьох, з п'яти командармів першого рангу — трьох, з 10 командармів другого рангу — всіх, з 57 комкорів — 50, з 186 комдивів — 154, з 16 армійських комісарів першого і другого рангів — усіх, з 28 корпусних комісарів — 25, з 64 дивізійних комісарів — 58, :і 456 полковників — 401 осіб.

Йдеться не тільки про втрати, пов'язані зі знищенням під час репресій воєначальників. Треба пам'ятати, що творилося в душах тих, хто залишався служити в Червоній Армії, про силу душевного удару, нанесеного репресіями.

Наведені вище факти дають підстави стверджувати: якщо б не було 29-го року, то не наступив би і 33-й рік, якби країна пішла в напрямі, накресленому непом, то і вся ситуація могла б бути зовсім іншою. Фашизм у Європі навряд чи дістав би перемогу. Тут напрошується й інший висновок: якби не було 37-го року, не було б літа 41-го. То чому ж тепер, коли потрібно рухатися вперед, навколо фігури Сталіна, яка залишилася, здавалося би, далеко позаду, не затихають гострі суперечки? Причини неодно­значні. Головна полягає в тому, що ще й сьогодні міцним залишається "постамент" авторитарно-бюрократичної струк­тури, на якому возвеличувалася ідеологія сталінізму. Проте складніша справа зі сталінізмом "народним". Тут і ототож­нення Сталіна з ідеалами соціалізму, і звичайна недовіра до того, що "пишуть", мовляв, зводять наклеп, звалюють усю вину на Сталіна.

Фізично Сталін давно помер, але політично він ще живий. Сталінізм сьогодні — цс розвалена економіка, скалічений світогляд, національна нетерпимість.

Ціна, заплачена за тоталітаризм народами Німеччини і Китаю, також величезна. Жертвами політики Гітлсра в цілому стали 4,2 мільйона німців. Тоталітарний режим при Мао Цзедуні забрав життя 48,5 мільйона, в тому числі у 1927—1929 pp. — 50 тисячам, у період культурної револю­ції — 15 мільйонам китайців.

Такою страшною є плата за тоталітаризм лише в трьох державах. Тому життя сьогодні настійно вимагає раз і назавжди покінчити з тоталітаризмом у будь-якій частині земної кулі, в будь-якій державі. Деякі вчені відзначають, що хоч тоталітарні режими і були репресивними, все ж вони мають певні досягнення, особливо в сфері економіки: "доозброєння" Гітлером Німеччини викликало підвищення-найму робочої сили і розширило економіку. Був створений могутній військово-економічний потенціал, за порівняно ко­роткий період побудовано понад 300 великих заводів, воєнне виробництво в Німеччині у 1940 р. збільшилось порівняно з 1939 р. на дві третини, а порівняно з 1932 р.— у 22 рази. Колишній Радянський Союз при тоталітарній системі досяг рівня індустріального розвитку швидше, ніж країни ринкової економіки Західної Європи і Північної Америки. Такі твер­дження, однак, інколи непросто оцінити. Питання про сталінізм (чи був він потрібний, чи зміг би СРСР досягти такого ж рівня розвитку промисловості і без тоталітарних методів) залишається відкритим.

Отже, в основі тоталітаризму лежить насильство. Незва­жаючи на те що дискусії про нього, без сумніву, просунули вперед наші знання про цю хижацьку суспільно-політичну державну систему, виникає відчуття невдоволення, яке можна пояснити двома причинами: по-перше, повністю "чисті" моделі створюються лише в інтересах ефективності теоретичних досліджень і тому погано накладаються на повсякденну дійсність; по-друге, уявлення про той чи інший суспільний лад як однорідний безпроблемний або про яку-небудь систему влади як єдину і всеохоплюючу часто коригуються і навіть заперечуються історичними і соціо­логічними дослідженнями. В умовах, коли в колишньому СРСР та інших країнах здійснюється перехід від "то­талітаризму" до демократії, є потреба глибокого осмислення цих процесів.

Без перебільшення можна сказати, що подолання то­талітаризму — одне із найактуальніших завдань сучасного політичного розвитку. В цілісному і дуже нестабільному світі ця проблема виходить за національні межі. Ідейно-політичні доктрини тоталітарних режимів мають агресивне зовнішнє спрямування, передбачають поширення свого панування. Тоталітаризм породжує критичні ситуації в системі між­народних відносин, по суті, гальмує створення нового світо-порядку на основі філософії виживання.

Нагромадженого і теоретично узагальненого досвіду подо­лання тоталітаризму того типу, що склався в країнах "реального соціалізму", немає. На відміну редемократизації в Чілі, Іспанії, Португалії, Греції та деяких інших державах, денацифікації в Німеччині тут йдеться про зміну режиму при одночасному переході до нового суспільно-економічного ладу — від централізованої планової економіки до соці­ального ринкового господарства.

Існує досвід і відповідне моделювання процесу подолання авторитарних режимів. Дещо з цього повторюється в процесі формування демократичних режимів після усунення то­талітаризму. Так, щодо самого переходу, то політологи тлумачать його як процес змін, за допомогою якого колишній режим замінюється іншим. У цьому випадку цінності, норми, "правила гри" і владні інститути автократичного (і то­талітарного) режиму замінюються іншим комплексом цін­ностей, норм, інститутів і правил, що становлять демокра­тичний режим. Хронологічно період охоплює час, протягом якого старий режим повністю перестає існувати, а новий ще не сформувався повною мірою. Період розпочинається, таким чином, кризою старого і завершується початком становлення нового режиму.

Е, Вятр стверджує, що революція, тобто насильницьке повалення існуючого режиму, майже завжди, за деякими винятками, відкриває двері іншому типові недемократичного режиму, тобто не може бути засобом подолання тоталіта­ризму. Тому, на його думку, перехід до демократії найбільш імовірний в умовах мирних змін. Л. Шевцова наголошує, що йдеться про зовсім новий тип перетворень, сутність яко­го — досягнення революційних змін, але еволюційними методами. Згідно з концепцією У. Ростоу, перехід до демократії відбувається у три стадії. Перша — підготовча фаза, якій властива швидше поляризація, а не плюралізм. Цей період характеризується тривалою і незавершеною політичною боротьбою сил, що є суперниками або навіть антагоністами. Друга — вирішальна фаза, яка може роз­глядатися як умисний консенсус, політичний компроміс, в який втягнуті всі значні політичні партії. Третя фаза характеризується тим, що згоди, досягнуті і розроблені в попередній фазі, передаються професійним політичним дія­чам і громадянам у повному обсязі.

Пропонуються різні моделі переходу, зокрема така, коли зразу на зміну тоталітарному режимові приходить автори­тарний. А далі авторитарні і демократичні режими можуть кілька разів протягом певного історичного періоду змінювати один одного. Проте кінець кінцем авторитарний режим терпить крах і відбувається перехід до більш стабільної, збалансованої і довгочасної політичної системи.

Не можна недооцінювати складності переходу до демокра­тичного режиму. Відхід від старого режиму ще не гарантує автоматично, що демократія буде успішно побудована. Ус­кладнення, на які наштовхуються демократи, досить чис­ленні. По-перше, це складна економічна ситуація, одержана в спадщину від минулого. Нерідко це стан економічної кризи або навіть катастрофи. Взявши у свої руки владу, нові політичні сили не можуть зразу вийти з цього стану. Більше того, вони змушені здійснювати нерідко дуже соціально непопулярні заходи, в тому числі по переходу до ринкової економіки, які призводять до зубожіння населення.

Друга проблема зумовлена потенційною радикальністю опозиції. Тобто в процесі демократизації опозиція висуває дедалі далекосяжніші вимоги. І така радикалізація ставить реформаторів і поміркованих у складне становище, порушує консенсус антитоталітарних сил.

Нарешті, логіка падіння тоталітарних систем така, що вона завжди призводить до загострення проблем, пов'язаних з національною ідентифікацією. В умовах багатонаціональних держав це може вилитися в гостру міжнаціональну кризу.