ДЕРЖАВА В ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ СУСПІЛЬСТВА. Основним компонентом політичної системи є держава, якій нале­жить особливе місце в політичному житті суспільства.

Основним компонентом політичної системи є держава, якій нале­жить особливе місце в політичному житті суспільства.

Саме держа­ва виступає основним носієм політичної влади та головним зна­ряддям реалізації класових інтересів, головним суб'єктом і одночас­но головним об'єктом політичної діяльності і політичних відносин у суспільстві¹⁰.

Тільки держава як головний інститут влади володіє правом на суверенність, тобто верховенство всередині країни, та на зовнішню незалежність. Таке становище державної влади в суспільстві випли­ває, по-перше, з того, що вона володіє таким засобом охорони влади, як державний апарат і, по-друге, реалізує свою волю в нормах права. Специфічна ознака державної влади виявляється в існуванні спе­ціальних державних службовців, у функціонуванні армії, адміністрації, судів, служби безпеки тощо. Держава — це всеосяжна організація в суспільстві і його офіційний представник. Саме держава володіє вик­лючним правом на нав'язування своєї волі за допомогою апарату насилля — армії, поліції, служби безпеки тощо.

Якщо влада неефективно використовує легітимне насилля, це може за певних умов при­звести до утвердження думки про право на використання насилля приватними особами та окремими організаціями. Така ситуація в суспільстві може підірвати державну монополію на насилля і при­звести до неконтрольованого поширення насильницьких дій, що ста­не загрозою державній безпеці.

У суспільному житті держава володіє цілим рядом виключних прав, що притаманні тільки їй. Тільки вона володіє правом на видання законів, що регулюють суспільне життя й мають загальнообов'яз­ковий характер. Водночас в демократичному суспільстві ця діяльність не закрита й для інших політичних сил, оскільки вони ма,ють право законодавчої ініціативи. Виключним правом держави виступає пра­во на отримання податків, сплата яких є обов'язковою для всіх верств всіх без винятку громадян, Держава також здійснює фінансову і зов­нішньополітичну діяльність, вирішує питання війни й миру тощо.

Ще однією суттєвою ознакою держави є територія. Для держави принципове значення мають кордони, які є не тільки географічним, а й політичним чинником. Будь-яка держава, особливо в процесі ство­рення і формування, намагається встановити кордони на зручних природних рубежах. Дуже важливо, щоб територіальні кордони дер­жави збігалися з її етнічними кордонами. Коли ці кордони, як це бу­ває в більшості випадків, не збігаються, це може породжувати тери­торіальні претензії сусідніх держав і стати одним із джерел майбутніх міжнародних конфліктів.

Прихильники класового підходу вбачають у державі "основний інститут політичної системи класового суспільства, що здійснює управління суспільством, охорону його економічної та соціальної структури". "Держава, — стверджував В.І.Ленін, — є машина для гноблення одного класу іншим. Машина, щоб тримати в покорі од­ному класові інші, підлеглі класи"".

Такий підхід не є вичерпним, оскільки зводить суть держави тільки до панування одного класу над іншим, до насильства.

Саме через це анархісти, наприклад, виступали проти держави як такої. З цього приводу М.Бакунін писав:"Якщо є держава, то обов'язково є пану­вання, отже, і рабство; панування без рабства, відкритого чи замас­кованого, немислиме, ось чому ми вороги держави... Будь-яка дер­жава, не виключаючи й... народної, є ярмо, що породжує, з одного боку, деспотизм, а з іншого — рабство... Вони (марксисти. — Авт.) говорять, що така держава — ярмо, диктатура — є необхідний пере­хідний засіб для досягнення повного народного визволення: анархія або свобода — мета, держава чи диктатура—засіб. Отже, для визво­лення народних мас їх потрібно спочатку закріпачити. На цій супе­речності й грунтується наша полеміка. Вони стверджують, що лише диктатура, звичайно, їхня власна, може створити народну волю; ми відповідаємо: жодна диктатура не може мати іншої мети, крім увіч­нення себе...'"²

Вульгаризація природи держави в практиці колишнього СРСР призвела до цілковитого заперечення теорії і практики парламента­ризму, прав людини й громадянина, концепції правової держави. В процесі політичної реформи в Україні намічені шляхи подолання цих помилок. Відбувається поступове формування громадянського су­спільства, правової держави, визнана роль концепції й практики по­ділу влад, конституційного суду, інституту невідчужуваних прав лю­дини й громадянина. Необхідно здійснити складний і тривалий про­цес законодавчого відродження, оновлення й збагачення соціальних цінностей політичного життя, перетворення їх на обов'язковий здо­буток повсякденної суспільно-політичної практики.

Держава як певна політична структура має надзвичайно складну будову. Традиційно виділяють три гілки державної влади — вико­навчу, законодавчу і судову, які мають у різних країнах різне оформ­лення й назву. Держава, виступаючи від імені всього суспільства, регламентує політичну діяльність всіх його організацій, встановлює основні норми цієї діяльності, її методи, умови формування й функ­ціонування недержавних організацій.

Існування держави виявляється через здійснення нею сукупності необхідних функцій. Такими функціями є: захист суспільного ладу, запобігання й усунення соціально небезпечних конфліктів, регулю­вання економічних та інших суспільних відносин, здійснення загаль­ної для країни внутрішньої політики як системи її конкретних ви­явів— соціальної, економічної, фінансової, наукової, культурної, ос­вітньої та іншої політики, зовнішньополітична функція захисту інтересів країни, функція оборони країни тощо.

Методи, якими здійснюються функції держави, характер встанов­лених у державі соціальних та інших відносин дає змогу класифіку­вати різні види держав і побудувати їхню типологію. Така типологія може здійснюватися за різними ознаками.

Досить поширеною є класифікація держави за формою держав­ного правління. Під формою державного правління слід розуміти організацію верховної державної влади, її структуру, правовий (конституційний) статус та субординацію вищих органів, порядок їхньої діяльності. Як правило, основними сучасними формами прав­ління є: парламентська республіка, президентська республіка, кон­ституційна мойархія.

Парламентська республіка як форма правління оформилася у Франції у 70-х роках XIX ст., а потім встановилася і в деяких інших буржуазних державах, де було повалено монархію. Основу концепції парламентської республіки становить ідея рівноваги влад (законо­давчої, виконавчої, судової). На чолі республіки стоїть посадова осо­ба (президент), яку обирає парламент. Уряд формується двопалат­ним парламентом, перед яким він несе політичну відповідальність.

Основним засобом впливу парламенту на уряд є вотум недовіри, що означає відставку уряду. Вплив уряду на парламент полягає в можли­вості дострокового розпуску однієї з його палат.

Президентська республіка — це також республіканська форма правління, що базується на ідеї поділу влад.

На чолі такої держави стоїть президент, якого обирають загальним (прямим або опосеред­кованим) голосуванням.

Президент поєднує повноваження глави дер­жави з повноваженнями глави уряду. При цьому уряд призначається особисто президентом і не відповідає перед парламентом. Парламент має всю повноту законодавчої влади і не залежить від президента, котрий не має права розпуску парламенту, але має право "вето" — право заперечити прийняттю парламентом небажаного йому закону. Значні за обсягом конституційні повноваження президента (глава держави й глава уряду) зумовлені в основному широкою соціаль­ною базою, яку надає йому порядок обрання через всенародне голо­сування. Президент не несе відповідальності перед парламентом, але у випадку порушення президентом конституції він може бути при­тягнутий до кримінальної відповідальності при дотриманні особли­вої процедури (імпічменту — в США). Президентська республіка була вперше впроваджена в США, а також дуже поширена в країнах Латинської Америки.

Парламентська республіка й президентська республіка — близькі форми правління, й нині наявна тенденція трансформації парламен­тських республік у президентські.

Конституційна монархія нині існує тільки у вигляді парламентсь­кої монархії — такої форми правління, коли посада глави держави (монарх) передається у спадок одночасно з наданням найвищого в історії даної країни феодального титулу (король, імператор, великий герцог і т.п.). Уперше конституційна монархія виникла в Англії, де діє й досі. Конституційні монархії існують і в інших країнах, наприк­лад в Японії, Швеції. Законодавча влада за цієї форми правління зо­середжена у двопалатному парламенті, виконавча — в уряді, який формується парламентом і відповідальний перед ним. Монарх у пар­ламентській монархії не має конституційних повноважень вирішу­вати важливі державні справи і виступає по суті лише символом стародавніх традицій країни.

Не менш поширена класифікація держави за формою державного устрою. Адміністративно-територіальний устрій держави, що вклю­чає механізм взаємовідносин між державою та її складовими части­нами, центральними й місцевими органами влади, є і формою дер­жавного устрою: унітарною чи федеративною.

Унітарна форма — це така форма державного устрою, за якої в країні функціонують єдині вищі органи влади й управління, а дер­жава поділяється лише на адміністративно-територіальні одиниці (Італія, Польща та ін.).

Федеративна форма — це така форма устрою держави (як прави­ло, багатонаціональної), за якої відбувається добровільне об'єднан­ня державних утворень, що мають високу політико-правову са­мостійність і власний адміністративно-територіальний поділ.

У федерації (союзній державі) діють спільні для всієї країни вищі органи влади й управління, але водночас у кожній державі, що вхо­дить у федерацію, зберігаються власні вищі органи влади й управлі­ння (США, ФРН та інші).

Іноді держави об'єднуються в тимчасовий союз для вирішення певних, конкретних завдань. Такий союз держав прийнято називати конфедерацією. Конфедерація, на відміну від федерації, що є союз­ною державою, є лише союзом держав, практично міждержавним об'єднанням. Історичний досвід показує, що конфедерації (США, Канада, Швейцарія) в процесі розвитку поступово переростають у федерації.

Сучасні держави можна типологізувати і за тими функціями, які вони виконують. За цією ознакою можна виділити військову або полі­цейську державу, правову, а також соціальну державу. Військова, або поліцейська держава характеризується гіпертрофованим розвитком і особливо великою роллю структур державного насилля — армії, військово-промислового комплексу, органів охорони порядку та без­пеки. На відміну від поліцейської держави основне призначення пра­вової полягає в розвитку структур, що забезпечують захист прав усіх членів суспільства, а також їх підкорення праву як вищій силі, рівноправність усіх громадян (як рядових, так і можновладців) перед за­коном. Соціальна держава свою діяльність зосереджує на проведенні активної соціальної політики, яка допомагала б пом'якшенню й ga-побіганню соціальних конфліктів.

Ще одним із критеріїв класифікації держави може бути географі­чний, суть якого виявляється у спільності історичної долі, культури народів, що населяють державу. З допомогою цього критерію можна виділити західні і східні, європейські, африканські, азіатські та інші держави.

Радикальні зміни в житті нашого суспільства та інтеграційні про­цеси на міжнародній арені зробили об'єктивно необхідним форму­вання в Україні правового типу відносин як таких, що найбільше відповідають демократизації політики, економіки, соціального і ду­ховного життя, ліквідації тоталітарного режиму, формуванню гро­мадянського суспільства.

В політиці такий курс визначається як фор­мування правової держави.

Витоки правової держави сягають в античність — до Платона й Арістотеля. Теоретичні ж концепції правової держави склалися в Західній Європі під час буржуазних революцій XVII — XIII ст. Ідей-но-теоретичним фундаментом вчення про правову державу стали концепції поділу влад (Ш.Монтеск'є), народного суверенітету (Ж.Ж.Руссо), держави як об'єднання людей, що підвладні правовим системам (І.Кант)тощо'³.

Які ж основні принципи правової держави можна назвати? На­самперед це принцип загального верховенства правової системи. Закони країни — це обов'язкові (нормативні) акти, що видаються вищим законодавчим органом держави (Верховною Радою) з метою регулювання найбільш значних суспільних відносин.

У правовій державі верховенство законів означає, що не тільки громадяни, а й сама держава, її органи й посадові особи, що репре­зентують законодавчу, виконавчу та судову влади, діють тільки у вста­новленому законом порядку.

Всевладність законів (їхня юридична сила) виражається також і в тому, що тільки законодавчий орган може їх скасувати або змінити.

Верховенство законів починається з верховенства Конституції країни. Це фундаментальна засада конституційного режиму, закон­ності і правопорядку в країні, демократичного розвитку суспільства, забезпечення прав та свобод особистості.

Звичайно, і конституція, і закони країни можуть відставати від життя і таким чином гальмува­ти суспільний розвиток.

Це має бути підставою для зміни або скасу­вання їх у встановленому (самою конституцією або спеціальним за­коном) порядку.

Правова держава тільки тоді може вважатися такою, коли її "підкріплено" правом на всіх стадіях її життєдіяльності: правотворчій, правозастосовній, правоохоронній, правовиховній. Право­ве "підкріплення" держави та її органів означає, що вони можуть діяти виключно в межах своєї компетенції, що визначена законом.

Верховенство законів у всіх сферах суспільного життя (все­осяжність права) означає, що правлять саме закони, а не окремі особи, саме закони, а не відомчі нормативні акти є актами прямої дії, головними регуляторами суспільного життя.

Отже, відомчі акти не можуть бути для всього населення загальнообов'язковими. Рішення й вироки судів можуть ухвалюватися тільки на підставі законів. По­рушення законів громадянином, посадовою особою або державним органом повинно вести до неминучої юридичної відповідальності.

Важливим принципом правової держави є поділ влад. Цей прин­цип передбачає оптимальний поділ сфер діяльності, поділ функцій і компетенцій між основними органами державної влади — законо­давчої, виконавчої, судової, забезпечення їхнього демократичного функціонування в межах законів, гармонійних взаємовідносин осо­бистості, держави, суспільства.

Найвища з трьох влад — законодавча. Вона є виразником народ­ного суверенітету у формі вищої представницької установи. Своєрі­дним законодавцем може бути і все населення країни, коли прово­диться референдум з якогось важливого питання.

Вищість законодавчої влади пояснюється тим, що саме вона ви­значає правові масштаби, норми суспільного й державного життя, виражає їх у законах, верховенство яких і забезпечує пріоритет, про­відну роль законодавчого органу.

Демократичні вибори членів зако­нодавчого органу (парламентарів, народних депутатів), можливість їх відкликання в установленому законом порядку створюють умови для контролю з боку народу за діяльністю законодавчої влади.

Крім того, своєрідний юридичний контроль за законодавчою владою має здійснювати комітет конституційного нагляду (конституційний суд).

Призначення виконавчої влади — реалізація тих законів, які прий­няті законодавчим органом. Виконавча влада формується представ­ницьким органом, підконтрольна й підзвітна йому, працює на основі та в межах дії законів. Так само повинні діяти й вищі посадові особи держави, що обираються безпосередньо населенням.

Призначення судової влади -— бути арбітром, вирішувати юри­дичні суперечки, впроваджувати правосуддя, яке може здійснювати­ся тільки судом. Ні законодавча, ні виконавча влада не можуть і не повинні виступати в ролі суду.

Система судових органів країни має вирішувати суперечки, що стосуються не тільки норм застосування права, а й правотворчих, законодавчих процесів. Щоб бути стриму­ючим фактором у системі влад, суд мусить бути незалежним і діяти лише на підставі закону.

Незалежність суддів та народних засідателів забезпечується вста­новленим законом порядком їхнього обрання й звільнення, недотор­канністю, чіткою юридичною процедурою здійснення правосуддя, таємницею наради суддів перед винесенням рішень, забороною ви­магати розголошення цієї таємниці, відповідальністю за неповагу до суду або за втручання у вирішення конкретних справ, а також матері­альним і соціальним забезпеченням суддів, що відповідало б їхньо­му високому статусу.

Вияви неповаги до суду з боку окремих осіб або громадян, які присутні на судовому засіданні, мають каратися відповідно до законодавства. Юридична відповідальність передбачена також за втручання у вирішення судових справ, погрози суддям або народним засідателям, зневагу до них, невиконання судового рішення і деякі інші протиправні дії.

Одним із фундаментальних принципів правової держави є пріо­ритет прав та свобод людини. "Всі люди народжуються вільними й рівними в своїй гідності і правах", — проголошує стаття 1 загальної декларації прав людини (декларацію прийнято Генеральною Асамб­леєю ООН 10 грудня 1948 року). Права і свободи громадянина — економічні, політичні, соціальні, культурні — знаходять правове підтвердження у Конституції та законах, котрі водночас є і правовим гарантом їх реалізації. Пріоритет прав і свобод людини відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права починають сприй­мати і в нашій державі як найважливіший принцип державного будів­ництва. Послідовне втілення в життя цього принципу означає гарантованість законом прав людини і її основних свобод, неможливість реалізації небезпечних ідей на кшталт "права нації понад усе".

Згідно з Паризькою хартією для нової Європи кожна людина має право на свободу думки, совісті, релігії та переконань, на вільне ви­словлювання своїх думок, створення асоціацій, проведення легаль­них зібрань, на свободу пересування.

Ніхто не повинен піддаватися незаконному арешту або утриманню під вартою, тортурам або іншим видам жорстокого поводження й покарання. Кожний має право зна­ти свої права й діяти у відповідності з ними, брати участь у вільних та справедливих виборах, підлягати справедливому й відкритому суду, володіти власністю одноособово або спільно з іншими й займатися індивідуальним підприємництвом.

Ці положення Паризької хартії, багато з яких вже відбито у зако­нодавстві нашої держави, є орієнтиром як для громадян, так і для всіх органів законодавчої, виконавчої та судової влади країни. Слід особливо підкреслити, що найважливішою умовою скорішого виве­дення правової системи країни на рівень цивілізованих держав є підвищення правової культури громадян та посадових осіб, активні дії кожного громадянина країни для захисту своїх законних прав, свобод, честі та гідності.

Надзвичайно важливим принципом правової держави є також принцип юридичної взаємовідповідальності держави й особи.

Даний принцип спрямований на реалізацію права, законів, забезпечен­ня стабільного правопорядку. Наскільки важливе державне проголо­шення й забезпечення прав та свобод громадян, настільки важлива й відповідальність громадян перед державою й суспільством.

Оскільки право є мірою свободи, то, безумовно, право є водночас і мірою несвободи. Зміст міри несвободи достатньо повно розкрито в статті 29 Загальної декларації прав людини:"При здійсненні своїх прав та свобод кожна людина повинна мати тільки такі обмеження, що встановлені законом виключно з метою забезпечення необхідно­го визнання й поважання прав та свобод інших людей, задоволення справедливих вимог моралі, суспільного порядку та суспільного доб­робуту в демократичному суспільстві".

Обмеження прав та свобод людини закріплені конституційно і виявляються в конкретних законах. Безсилля законів, зневага до них, а тим більше їх відкрите порушення є шлях до несвободи, безправ'я, насилля, антилюдяності, безвідповідальності за злочини, розпаду державності.

Основними методами забезпечення відповідальної поведінки гро­мадян в умовах правової держави є стимулювання, переконання, пра­вове виховання, підвищення рівня правової культури. Ясна річ, що з профілактичною метою правова держава теж змушена впроваджу­вати санкції за порушення закону, застосовувати примус, але тільки в обсязі і згідно з процедурами, визначеними законами, принципами моралі й гуманізму.

Форми відповідальності держави перед особою різні. До них на­лежить і звітність виконавчих органів перед законодавчими, і рефе­рендуми, які б оцінювали роботу або пропозиції уряду, і надання повної й вірогідної інформації громадянам з усіх питань, за винят­ком тих, що становлять державну таємницю. Однією з ефективних форм відповідальності є можливість судового оскарження громадя­нином дій посадових осіб відповідно до закону.

Такі основні принципи правової держави, що є й орієнтирами для її формування. Треба лише нагадати положення Конституції Украї­ни, що побудова правової держави в Україні — це не самоціль, а життєва необхідність. Тільки правова держава зробить можливим вільний розвиток кожної особистості і всього суспільства.

Муляр