Судова система України

У правовій державі суд має вирішувати конфлікти у всіх сферах суспільних відносин на засадах законності, об'єктивно­сті і неупередженості. Ефективність та демократичність судо­вої системи в першу чергу характеризується можливістю надійно захищати права та свободи людини і громадянина, а не служити певному державному політичному режиму чи ідеології.

Судова система — це сукупність всіх судів, об'єднаних відповідно до їх компетенції, завдань і цілей, організації та функціонування, яка будується на принципі територіаль-ності та спеціалізації і Ґрунтується на конституційних за­садах правосуддя.

Що стосується судової системи України, то вона вже більше ніж шістнадцять років у процесі реформування.

Проголошення Декларацією "Про державний суверенітет України" принципу поділу влад викликало необхідність послі­довних перетворень в галузі правосуддя, яке б дійсно і ефек­тивно захищало права громадян у незалежній і демократичній державі.

Для подальшого аналізу становлення судової системи важ­ливими є зміни до статті 112 Конституції 1978 р., згідно з якими було засновано Конституційний Суд, що обирався Вер­ховною Радою Української РСР на десять років. У Законі за­значалося, що особи, які обрані до складу Конституційного Суду, не можуть одночасно входити до складу інших держав­них органів, діяльність і акти яких є піднаглядними Конститу­ційному Суду, а також бути народними депутатами Української РСР чи належати до будь-яких політичних партій і рухів. Важ­ливим є положення про те, що члени Конституційного Суду при виконанні своїх обов'язків є незалежними і підкоряються тільки Конституції.

28 квітня 1992 р. Верховна Рада України ухвалила Концеп­цію судово-правової реформи в Україні, в якій було визначено основні напрями реформування судової системи держави. Кон­цепція закликала до того, що судово-правова реформа повинна привести судову систему, а також всі галузі права у відповід­ність із соціально-економічними та політичними змінами, що відбулись у суспільстві. Головною метою судово-правової ре­форми і формування незалежної судової влади, визначеної Концепцією, стала перебудова судової системи, створення но­вого законодавства, вдосконалення форм судочинства. У про­цесі реформування визнано за необхідність:

— гарантувати самостійність і незалежність судових органів від впливу законодавчої і виконавчої влади;

— реалізувати демократичні ідеї правосуддя, вироблені сві­товою практикою і наукою;

— створити систему законодавства про судоустрій, яке б за­безпечило незалежність судової влади, та інші завдання.

Структурні зміни судової системи передбачалося проводити поетапно, на основі розвитку і зміни функцій існуючих судів з поступовим відокремленням ряду їх підрозділів в самостійні ланки судової системи із спеціальною підсудністю або в додат­кові судові інстанції.

В рамках реформи 15 грудня 1992 р. було прийнято Закон України "Про статус суддів", який визначав статус суддів з метою забезпечення належних умов для здійснення правосуд­дя, дотримання Конституції і законів України, охорони прав і свобод громадян. Було визначено, що згідно зі ст. З Закону судді у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є неза­лежними, підкоряються тільки законові і нікому не підзвітні. Закон також встановлював особливості обрання суддів, гаран­тії незалежності суддів, дисциплінарну відповідальність, ма­теріальне і соціально-побутове забезпечення суддів та інше.

Важливою і радикальною віхою у становленні судової влади в Україні стало прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України, яка визначала нову систему судоустрою, принципи здійснення судочинства в державі та закріпила гарантії права на судовий захист (безпосередньо саме судовій системі в Основ­ному Законі приділено увагу розділом VIII (статті 124 — 131).

Стаття 6 Конституції визначила, що судова влада здійснює свої повноваження у встановлених Конституцією межах і від­повідно до законів України. Стаття 124 Основного Закону встановлювала, що юрисдикція судів поширюється на всі пра­вовідносини, що виникають у державі.

Відповідно до Конституції в Україні функціонує така струк­тура судових органів влади.

В Україні діє два види судів — Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції, при цьому суди за­гальної юрисдикції утворюють систему судів, а Конституцій­ний Суд України — єдиний орган конституційної юрисдик­ції в Україні.

Система судів загальної юрисдикції складається з загальних і спеціалізованих судів окремих юрисдикцій.

Загальні суди — це місцеві суди (району, району у місті, міські та міськрайонні суди, військові суди гарнізонів), апеля­ційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастопо­ля, Апеляційний суд АР Крим, військові суди регіонів, апеля­ційний суд ВМС України, Апеляційний суд України.

Спеціалізованими судами є господарські та адміністративні суди. Ці суди окремо становлять підсистему, що входить до системи судів загальної юрисдикції.

Господарські суди України складаються з місцевих госпо­дарських судів (суди АР Крим, областей, міст Києва та Севас­тополя), апеляційних господарських судів у відповідних окру­гах (7 апеляційних господарських судів, серед яких і Львівський апеляційний суд, який поширює свої повноважен­ня на територію Волинської, Закарпатської, Івано-Франківсь­кої, Львівської, Рівненської, Тернопільської, Чернівецької областей ), Вищого господарського суду.

Адміністративні суди складаються з місцевих адміністра­тивних судів у округах, апеляційних адміністративних судів у округах, Вищого адміністративного суду.

Конституційний Суд є єдиним органом конституційної юрисдикції, найвищим судовим органом в системі судів за­гальної юрисдикції є Верховний Суд України, а вищими судо­вими органами спеціалізованих судів — відповідні вищі суди (ст. 125 Конституції України).

Конституція України забороняє створення будь-яких над­звичайних та особливих судів. Судочинство, залежно від ха­рактеру судової справи, проводиться суддею одноособово, ко­легією суддів і судом присяжних.

Основними засадами судочинства в Україні є:

• законність; • рівність учасників судового процесу перед законом і су­дом;

• забезпечення доведеності вини;

• змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і доведення перед судом їх переконливості;

• підтримання державного обвинувачення в суді прокуро­ром;

• забезпечення обвинуваченому права на захист;

• гласність судового процесу та його повне фіксування тех­нічними засобами;

• забезпечення апеляційного й касаційного оскарження рі­шення суду, крім випадків, встановлених законом;

• обов'язковість рішень суду.

Потрібно звернути особливу увагу на статтю 126 Конститу­ції, яка закріплювала непорушний принцип правосуддя — не­залежність і недоторканність суддів при здійсненні правосуддя, окрім того, вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється на конституційному рівні.

У Конституції також проголошено, що судді обіймають по­сади безстроково, крім суддів Конституційного Суду України та суддів, які призначаються на посаду судді вперше. Було пе­редбачено умови звільнення судді з посади органом, що його обрав або призначив.

Судовий контроль у широкому розумінні є реалізацією пра­ва суддів тлумачити Конституцію і відмовлятися застосовувати такі нормативно-правові акти, які, на їх думку, їй суперечать. Конституція України в статті 8 проголосила принцип верхо­венства права і пряму дію конституційних норм. Це означає, що будь-який суд компетентний оцінювати конституційність актів органів державної влади при розгляді будь-якої підвідом­чої даному суду справи. Отже, об'єктом судового конституцій­ного контролю є прийняті парламентом закони, а також видані Президентом і урядом нормативно-правові акти (стаття 150 Конституції України).

Прийняття Конституції підштовхнуло Верховну Раду Ук­раїни до прийняття відповідного законодавства, яке б регулю­вало питання, що не були визначені в Основному Законі. Вже 16 жовтня 1996 р. було ухвалено Закон України "Про Консти­туційний Суд України", який чітко встановлював статус Конс-

титуційного Суду України, визначаючи його як єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні, діяльність якого ґрун­тується на принципах верховенства права, незалежності, коле­гіальності, рівноправності суддів, гласності, повного і всебіч­ного розгляду справ та обґрунтування прийнятих ним рішень. Що стосується складу суду, то відповідно до Закону він скла­дався з вісімнадцяти суддів, яких призначає Президент Украї­ни, Верховна Рада України та з'їзд суддів по шість суддів Кон­ституційного Суду України.

Для ефективної діяльності Конституційного Суду було визначено його повноваження щодо:

1) конституційності законів та інших правових актів Вер­ховної Ради України, актів Президента України, актів Кабіне­ту Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автоном­ної Республіки Крим;

2) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносять­ся до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість;

3) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 та 151 Конституції України;

4) офіційного тлумачення Конституції та законів України. Конституційний Суд, за одностайним визнанням учених і

державних діячів, посідає одне з провідних місць серед інсти­тутів стримувань і противаг між гілками влади. Повноваження Конституційного Суду, що забезпечують контроль за дотри­манням принципу поділу влади і дією механізмів стримувань і противаг, щодо розв'язання конфліктного протистояння між гілками влади тощо традиційно виділяються, як одні з голо­вних його повноважень. Порушення принципу поділу влади може проявлятися у перевищенні органами державної влади меж своїх повноважень; незаконному перерозподілі повнова­жень між органами державної влади; прийнятті неконститу­ційних актів тощо. Постійний і вимогливий контроль за дотри­манням основ поділу державної влади здійснюється Конституційним Судом шляхом тлумачення норм, які визна­чають розмежування повноважень гілок влади, оцінки стану рівноваги між ними і, у разі потреби, відновлення конститу­ційно встановленої рівноваги у середині влади.

21 червня 2001 р. було ухвалено пакет законів, якими вносилися зміни до законів, що стосувалися питань судоуст­рою, статусу суддів і судочинства. Того ж дня Верховна Рада прийняла Закони "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій України", "Про внесення змін до Кримі­нально-процесуального кодексу України", "Про внесення змін до Закону України "Про статус суддів" та інші. Зміни, які вносилися цими законами, дістали назву "малої" судової реформи, яка створила єдину систему судів загальної юрис­дикції. Так звана "мала" судова реформа демократизувала правосуддя у нашій державі, надавши можливості громадя­нам, підприємствам, установам і організаціям захищати і відстоювати свої права у судових інстанціях, а також захи­щати власні інтереси від свавілля і корупції в суді. Проте, незважаючи на численні зміни у законодавстві, вони так і не вирішили всіх проблемних питань, які виникали у діяль­ності судової гілки влади.

Тому 7 лютого 2002 р. було прийнято новий Закон України "Про судоустрій", який визначав правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні, систему судів загальної юрисдикції, основні вимоги щодо формування корпусу професійних суддів, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування, а також встановлював загаль­ний порядок забезпечення діяльності судів та регулював інші питання судоустрою. Закон "Про судоустрій України" також врегулював питання, які стосувалися статусу суддів: вимоги до претендента на посаду судді, кваліфікаційна атестація суддів, притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності та ін.

Як свідчить аналіз, судова система України за шістнадцять років незалежності пройшла довгий і тривалий шлях реформу­вання та змін, спрямований на досягнення максимального за­безпечення дотримання прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією.

Судова функція в правовій державі є найменш політизова-ною, що дозволяє розглядати суд як найстійкіший елемент розподілу влади. Це набуває посиленого значення в умовах, коли інші гілки влади опиняються в руках різних політичних

сил. У цьому разі система стримувань і противаг між гілками влади має забезпечуватися ними через збереження активності аполітичних судів. Деполітизованість судової влади, водночас, не заважає їй відігравати певну політичну роль, що прояв­ляється, між іншим, в ухваленні Конституційним Судом рі­шень, які мають реальне політичне значення. Політичні події навесні 2007 р. наглядно продемонстрували політичне значен­ня Конституційного Суду України.

Визнання незалежного, самостійного і рівноправного зна­чення суду стосовно до інших гілок влади є об'єктивною вимо­гою забезпечення належного поділу влади. В умовах правової державності судова влада стоїть на варті права і правопорядку, а як один з елементів системи поділу влади вона є невід'ємною складовою механізму саморегуляції державної влади.