Глава 2. Вступ США у війну. Хід військових дій. Наслідки Громадянської війни для США

2.1. Заколот південних штатів та хід військових подій. Перший період війни (квітень 1861 — квітень 1862)

Штати об'єдналися в Союз (або приєдналися до нього) в якості суверенних утворень, делегувавши при цьому частину повноважень федеральному (центральному) уряду у Вашингтоні. Заявивши про своє право на відновлення повного суверенітету південні штати вийшли з Союзу і в лютому 1861 р. утворили свій союз-конфедерацію. Її президентом став Джефферсон Девіс, а столицею – Річмонд, штат Вірджинія. Лінкольн, який вважав, що Союз неподільний, оголосив штати, що увійшли в Конфедерацію, бунтівними. З формальної точки зору саме заколот, а не проблема рабства, послужив причиною війни .

Початок Громадянської війни поклали президентські вибори 1860 р., на яких перемогу здобув Авраам Лінкольн котрий став 16 президентом Сполучених Штатів Аменрики. Хоча громадянська війна і вважаеться війною за незалежність та свободу всього населення США .А лінія вільного чорношкірого населення знайшла доволі велику підтримку та все ж як показує складання сучасного образу Лінкольна як доброго самаритянина дещо перебільшене. Адже посилаючись на офіційні документи, можна сказати що питання рабства не було першочерговим. Одним з таких документів може являтися, як приклад, інаугураційна промова президента : «Співвітчизники — громадяни Сполучених Штатів!

Згідно з традицією, яка настільки ж стара, як сама форма правління, я постаю перед вами, щоб звернутися до вас з короткою промовою і принести у вашій присутності присягу перед вступом на посаду, як того вимагає від президента Конституція Сполучених Штатів.

Сьогодні я не вважаю для себе за необхідне обговорювати ті проблеми управління, які не викликають особливого занепокоєння чи хвилювання. Судячи з усього, серед жителів південних штатів існують побоювання, що з приходом республіканської адміністрації їх власність, мирне життя і особиста безпека можуть опинитися під загрозою. Однак для подібних побоювань не було і немає ніяких розумних підстав, насправді завжди були і є переконливі докази, що свідчать про зворотне, і їх легко перевірити. Їх можна знайти фактично у всіх опублікованих промовах того, хто зараз виступає перед вами. Наведу лише один вислів, що міститься в одному з моїх виступів, де я заявляю, що у мене немає ніяких намірів прямо або побічно втручатися в функціонування інституту рабства в тих штатах, де воно існує. Я вважаю, що не маю законного прав робити це, і я не схильний робити це.

Ті, хто висунув мою кандидатуру і обрав мене на цей пост, вчинили так з повним усвідомленням того, що я зробив це і багато інші подібні заяви і жодного разу не відрікся від них; більш того, ці люди запропонували мені включити в політичну платформу, причому як закон для самих себе і для мене, чітку і виразну резолюцію, яку я зараз зачитаю: «Вирішили, що збереження непорушності прав штатів і особливо права кожного штату встановлювати порядки у своїх внутрішніх інститутах і керувати ними виключно за своїм власним розумінням є суттєво важливим для того рівноваги сил, від якого залежать досконалість і довговічність нашої політичної структури; і засуджуємо незаконне вторгнення збройних сил на землю будь-якого штату або території, під яким би приводом воно не здійснювалося, як один з найтяжчих злочинів.

Я знову повторюю зараз ці переконання, і роблячи це, я лише залучаю особливу увагу громадськості до самого переконливому з усіх можливих у цій справі доказів того, що власність, мир і безпеку будь-якого регіону жодним чином не будуть піддаватися небезпеці з боку приступаючої до своїх обов'язків адміністрації. Я хочу також додати, що будь-який захист, яку можна надати в відповідності з Конституцією і законами, буде надана всім штатам, коли вона буде законно затребувана, з будь-якого приводу і з однаковою готовністю незалежно від того, ким вона запитується.

Багато суперечок виникає щодо видачі втікачів слуг або працівників. Стаття, яку я зараз зачитаю, записана в Конституції так само зрозуміло, як і всяка інша:

«Жодна особа, зобов'язана до служби або роботи в якому-небудь з штатів згідно з його законами і що тікало до іншого штату, не може на підставі законів чи постанов останнього звільнятися від цієї служби чи роботи й повинна бути видана на вимогу сторони, яка має право на таку службу чи роботу».

Наврядчи можна сумніватися в тому, що автори даного положення створювали його запитання назад тих, кого ми називаємо швидкими рабами; але наміри законодавця — закон. Усі члени Конгресу присягають додержуватися Конституції у всіх її частинах, у тому числі і це положення, як і всяке інше. Таким чином, речення, що раб, чий випадок підпадає під дію цієї статті, «виданий», отримує одностайне схвалення, сформульоване у вигляді клятви. Тепер, якби законодавці доклали належних зусиль, хіба вони не змогли б з майже такою ж єдністю виробити і прийняти закон, за допомогою якого можна було б надійно зберігати цю одностайну клятву?»

Та все ж війна невідворотно насувалася, і події, які стали її початком, вже розгорталися поблизу Чарлстона. Вийшовши із складу Союзу, влада Південної Кароліни припинили постачання продовольства федеральному гарнізону в форті Моултрі, розташованому на північній стороні, що прилягала до бухти Чарлстону. Фактичне встановлення блокади і можливість нових ускладнень спонукали командувача гарнізоном Моултри, 55-річного майора Р. Андерсона пізно ввечері 26 грудня таємно переправити всіх своїх людей у стратегічно більш вигідно розташований форт Самтер, який знаходився на острові посередині бухти, при виході з неї. Бунтівники, тільки вранці виявили «пропажу» гарнізону Андерсона і появу його на Самтері, прийшли в лють: адже до цього вони розраховували на «мирну» капітуляцію Півночі. Тепер же ставало все ясніше, що війни не уникнути.

А становище в Самтері стало просто відчайдушним: запаси продовольства і питної води (перш за все її доставляли з материка) закінчувалися. Ще залишався в Білому домі президент Дж. Б'юкенен зробив жест, який демонструє його готовність допомогти людям Андерсона: 9 січня у бухті Чарлстона увійшов великий пасажирський пароплав «Зірка Заходу», на якому було продовольство для Самтера і близько 200 солдатів для посилення гарнізону. Але коли батарея заколотників з форту в Куммингс-Пойнті дала абсолютно беззбройному пароплаву кілька залпів, він розвернувся і поплив. Андерсон, який бачив цю сцену зі стін Самтера, заборонив канонірам підтримати «Зірку Заходу» вогнем: у нього була інструкція міністра оборони Дж. Флойда (той таємно симпатизував заколотникам і в останні тижні свого міністерства відправив на Далекий Захід 15 тис. солдатів федеральної армії з наявних тоді у Спілки 16367, фактично вивівши цим їх з ладу): «уникати будь-якої акції, яка повела б до непотрібного провокування агресії».

Час ішов і наближався день, коли новообраний президент Лінкольн повинен був зайняти кабінет у Білому домі. 11 лютого він виїхав до Вашингтона з столиці Іллінойсу Спрінгфілда, де жив до цього. По шляху він зупинявся у ряді міст, виступаючи з промовами, що повинно було сприяти зміцненню його популярності, і роз'ясненню позиції майбутньої адміністрації з приводу становища в країні. Незабаром він прибув до Вашингтона.

4 березня, незважаючи на благання керівників служби безпеки (у них були серйозні підстави побоюватися спроб замаху), Лінкольн піднявся на трибуну перед недобудованим будівлею Капітолію і — тепер уже як президента — виголосив невелику промову. Президент закликав жителів півдня до примирення, сказавши: «Ми не вороги, а друзі. Ми не повинні бути ворогами». Він запевнив південні штати, що всі побоювання з приводу можливої загрози їх власності (якою рахувалися і негри-раби) і безпеки з боку нової адміністрації марні. Лінкольн особливо підкреслив, що поділ США на дві держави протиприродно і ці нові утворення, Союз і Конфедерація, не можуть бути довготривалими.

Лінкольн не робив атакуючих дій, однак відмовився вивести федеральний гарнізон з форту Самтер у бухті Чарльстона Південна Кароліна самого гордого міста самого войовничого південного штату. У відповідь артилерія південців обстріляла форт, поклавши початок війні.

Опівдні 14 квітня під бій барабанів в форті "Самтер" був спущений зоряно-смугастий прапор Сполучених Штатів, гарнізон посаджений у шлюпки і відправлений на берег, а сам форт з усіма його потужними укріпленнями і майже сотнею справних гармат перейшов у руки ворога.

Так почалася війна, котра ввійшла в історію під назвою громадянської війни в США, або війни Півночі проти Півдня. Вона тривала чотири роки і була однією з найбільш кровопролитних війн в історії Америки. Війна відіграла вельми важливу роль у політичному житті цієї країни.

До початку війни на Півночі проживали 22 млн чоловік на Півдні - лише 9 млн, з них 3,5 млн становили негри-раби. Значним було і економічну перевагу Півночі, хоча певною мірою воно було пов'язано з доходами від реалізації сільськогосподарської продукції Півдня (промисловість в південних штатах практично відсутня). Південь - об'єктивно слабша сторона, з перших же днів війни повів себе вкрай войовничо, його представники на всіх рівнях висловлювалися у категоричній і непримиренному тоні.

На думку більшості дослідників, найкраща і переважаюча частина американського офіцерства відразу ж після сецесії звільнилася з армії і відправилася в рідні південні штати. Цифри ж говорять про зворотне: 1108 офіцерів, які перебували в армії США на початок 1861 р., лише 313 (трохи більше 28%) подали у відставку і потім вступили в різні армії Півдня. Практично всі вони були жителями півдня і не без певної логіки заявляли, що ніхто не змусить їх воювати проти рідного штату. Отже, реальне співвідношення наявності: 795 офіцерів залишилися на Півночі.(1)

Міф про те, що мало не всі федеральні офіцери "втекли" на Південь, частково був породжений окремими яскравими прикладами такого роду. Головний з них пов'язаний з біографією самого відомого генерала Конфедерації уродженця Віргінії Роберта Лі. На початку 1861 р. він виступив проти сецесії південних штатів. У той час полковник Лі тимчасово командував Техаським округом. Після сецесії Техасу (1 лютого) він покинув цей пост і поїхав до сім'ї в Арлінгтон на кордоні Вирпшии і федерального столичного округу Колумбія.

28 березня Лінкольн призначив Чи командиром 1-го кавалерійського полку регулярних військ, а 18 квітня головнокомандувач Скотт запросив до себе і запропонував зайняти його посаду. Скотт пояснив, що сам він вже старий і боїться не впоратися зі складними завданнями воєнного часу. Але Чи відмовився, а вже 22 квітня губернатор Вірджинії Летчер запропонував йому командувати всіма збройними силами штату в званні генерал-майора.

Булл-Ранський бій.

Увечері 20 липня близько 65 тис. американців, розділених на дві ворожі армії, стояли біля річечки Булл-Ран, готові почати перше в цій війні (і в американській історії) братовбивча битва в таких нечуваних масштабах. Вона одержала ім'я від маленької річки, на берегах якої розгорнувся, хоча вітчизняні історики з давніх пір вперто іменують його боєм у Манассаса. Так колись назвала його преса бунтівників, але згодом у США утвердився "північний" варіант, і звичайно ж логічніше називати його так. Булл-Ранська битва в значній мірі визначила подальший хід війни приблизно до осені 1862 р.

О 2 годині ночі солдатів ударної групи розбудили і відправили в обхідний 12-мильний марш, який вивів би їх у тил Борегара. Одночасно Макдоуэлл планував прямий удар двома іншими групами по кам'яному мосту через Булл-Ран, а також на південь від Сентер-Вілла, де на думку генерала, супротивник очікував головного удару.

На світанку обхідна група з двох дивізій на чолі з Макдоуэллом, минувши не захищений противником брід Садли-Спрінгс, перейшла річку і незабаром опинилася в тилу лівого флангу південців. Атака виявилася успішною: не очікували від сіверян такої прудкості, бунтівники здригнулися і почали відступати. Не так вдало розвивалася атака через кам'яний міст, але і там сіверяни тіснили супротивника. Пьєр Борегар кинув навперейми наступу сіверян резервну бригаду Томаса Джексона з Віргінії, якій вдалося зупинити потужний натиск. Це допомогло знайти впевненість і іншим частинам заколотників, запалим було в паніку. Генерал Б. Бі скакав, перегороджуючи дорогу втікачам аби їх зупинити. Тікаючі стали зупинятися, повертатися назад, а сіверяни кидали в бій все нові сили. Ось пішла в атаку бригада полковника Вільяма Шермана, майбутнього героя війни; за цей бій йому незабаром присвоїли звання бригадного генерала. Але в цілому до того часу, приблизно до 2 години дня, наступ вже видихався.

Також з їх суперечливих свідчень, постає картина якогось хаосу: в одному місці сіверяни продовжували натиск, в іншому вже успішно атакували бунтівники, в ряді місць через відсутність патронів зав'язалася рукопашна. Кілька разів з рук в руки переходило невелике плато, де стояли два будиночки, в одному з яких жив вільний негр (рідкість для Вірджинії тих років) Дж. Робінсон, а в іншому — літня, біла вдова Дж. Генрі. Поступово сила натиску сіверян остаточно вичерпалася, а повстанці чинили опір запеклішою і, переходячи в контратаки, відвойовували одну позицію за іншою. Позначився явний перелом.

І настала розв'язка. Бригада Кербі-Сміта, отримавши ще напередодні наказ Джонстона негайно прибути до Манассасу ("спектакль" для довірливого Паттерсона був вже ні до чого), приблизно в 3 години дня зупинилася на цій залізничній станції і відразу ж ринула в бій. З особливою жорстокістю йшов в атаку полк луізіанських "тигрів" (жителі майже всіх американських штатів і в наші дні люблять називати себе не "вірджинець", "каліфорнієць" і т. д., а традиційними іменами-тотемами; зокрема, в Луїзіані такий тотем - тигр), він зім'яв лівий фланг сіверян, який кинувся тікати до Сентервиллу. Потім бригада Джубала Ерлі завдала выбивавшимся з останніх сил жителям півночі ще один удар. Цього новобранці Ірвіна Макдоуэлла вже не змогли витримати.

Почалося повальна втеча, особливо на центральній ділянці битви. Ось ця, за-вершаюча частина битви описана сучасниками з рідкісною одностайністю. Майор-северянин Е. Смолл писав: “Макдоуэлл робив відчайдушні спроби створити нову лінію оборони... але ці спроби були марними... Ми так втомилися, що не могли залишити поле битви з тією ж швидкістю, з якою прийшли на нього. Солдати навколо мене ледь тяглися і важко дихали". Лейтенант з 57-го нью-йоркського піхотного полку Дж. Фэвилл навіть після декількох днів писав у щоденнику: “Все було в поспіху і сум'ятті, дороги були забиті фургонами і гарматними батареями, а по обидві сторони від них розтікалися солдати, поступово втрачаючи всяке подобу війська і на очах впадаючи в нерозсудливість. Не було ні ар'єргарду, ні інших утворень для стримування супротивника, і якщо б він дійсно з'явився, то всіх нас без праці захопили б полон".

Розгром армії Макдоуэлла міг би бути повним (їй загрожувало й масове полонення), але стійкість і мужність двох єдиних регулярних частин у сіверян в цій битві - піхотного батальйону Сайкса і кавалерії Палмера. Саме вони ненадовго затримали натиск південців і дали можливість відступавшим відносно безболісно покинути поле бою. Втім, і бунтівники були надто виснажені дуже важкою битвою, для переслідування втікачів. Лише кавалерія Стюарта зробила таку спробу, але не наздогнала частини Сайкса і Палмера.

На цьому тлі втрати сторін у битві біля Булл-Рана майже не сприймаються, і сама вона здається мало не безкровною. Але тоді, в липні 1861 р., повідомлення про ці втрати потрясли всю країну. Північці втратили приблизно дві з половиною- три тисячі осіб, у тому числі близько п’ятисот убитими, тисячі пораненими і півтори тисячі зниклими без вісти. Військо Борегара і Джонстона втратили близько двох тисяч людей, у тому числі майже чотири сотні убитими і півтори тисячі пораненими. При загальній метушні відступу Північці навіть змогли захопити невелику кількість полонених. За запевненням Джонстона, південці захопили при Булл-Рані близько 5 тис. гвинтівок, 500 тис. патронів, 28 гармат та ін.

Бій у Белмонта.

Поки навколо Булл-Рана та інших подій у Вірджинії вирували пристрасті, на Заході без шуму і реклами починала сходити головна "зірка" громадянської війни - генерал Улісс Грант.

Бій 7 листопада у Белмонта не увійшов у число головних битв громадянської війни, але для розуміння психології солдатів-північців і становлення самого Гранту як полководця він має вкрай важливе значення. Хоча його війська й зазнали жорстоких поразок в боях біля Булл-Рана та струмка Вілсон як і кручі Боллс. Грант виявив у ньому несподівані для людини, що мала досвід лише мексиканської кампанії 15-річної давності витримку, кмітливість і героїзм.

Невдовзі мешканцям півночі вдалося прорвати кільце супротивника котре утворилося навколо них і вийти до Міссісіпі. Сам Грант відступав у числі останніх, під ним убили коня, і бунтівники ледь не схопили його. Але все обійшлося, і вже до вечора суду повернулися в Кейро. Північці втратили в бою біля Бел-Монту в цілому близько шістесот осіб, бунтівники – шістсот п’ятдесяти. Взяття генералом Грантом фортів Генрі і Донелсон.

У грудні 1861 р. Грант просив у коммандуючого Міссурійским округом Хеллека дозволу атакувати позиції заколотників у межиріччі Теннессі і Камберленда, але отримав відмову. Тільки з допомогою командора Ендрю Футі, командувача ескадрою північців у верхній течії Міссісіпі, Гранту вдалося вмовити Хеллека. Разом з Футом Грант мав намір атакувати два потужних форту південців - Генрі (на річці Теннессі) і Донелсон (на річці Камберленд). Ці форти були своєрідною "зв'язкою" між названими річками, впадавшими в Міссісіпі на близькій відстані один від одного, і слугували міцним бар'єром проти проникнення сіверян в центральну частину штату Теннессі. Зайняття їх було б серйозним ударом по положенню бунтівників на західному фронті в цілому.

2 лютого 1862 р., завантаживши суди сильною експедиційною групою чисельністю в 17 тис. осіб, Грант попрямував до форту Генрі в супроводі семи канонерок Футі. Висадившись у восьми милях вище форту, північці рушили до нього і несподівано для себе виявили по дорозі ще один - форт Хейман. Розташований на високому березі, він повністю контролював підходи до Генрі. Незважаючи на труднощі просування північці за підтримки знарядь канонерок потужно атакували обидва форти і після недовгого бою зайняли їх. Але комендант форту Генрі Л. Тілгмен зумів організувати відхід основних сил (точне число повстанців в гарнізоні форту невідомо, називають суперечливі цифри, найбільш реальною з яких представляється 2,5 тис. осіб) в сусідній форт Донелсон і тільки після цього здався Гранту на чолі близько ста артилеристів та пацієнтів плавучої баржі-госпіталю. При перестрілці були вбиті близько десятка заколотників, а серед солдатів Гранту втрат взагалі не було. В руки північців потрапив арсенал з знаряддями і боєприпасами, а також фортечні гармати форту.

6 лютого, коли був узятий форт Генрі, у відомому сенсі стало переломною датою і для доль західного фронту, який до цього вважався другорядним, допоміжним, і для долі самого Гранта невдовзі він твердо вирішив невідкладно атакувати форт Донелсон і захопити його.

14 лютого, діставшись нарешті до Донелсона, частини Гранта почали штурм при підтримці все тих же канонерок Фути. Заколотники захищалися відчайдушно, а вранці 15 лютого навіть провели потужну вилазку за стіни форту. Зім'явши дивізію Дж. Макклернанда і захопивши при цьому до 300 полонених і кілька гармат, південці продовжували натиск.

Негайно кинувшись до місця бою, Грант наказав дивізії Л. Уоллеса "заткнути" прорив, і дещо як це вдалося зробити. Спільними зусиллями північці не тільки блокували всі спроби заколотників вирватися з форту, але і загнали їх назад, за кріпосні стіни. До темряви бій вщух.

Перелякані командири гарнізону зібралися на військову раду. Формально на чолі оборони Донелсона стояв генерал Дж. Флойд (це він був міністром оборони в адміністрації Дж. Б'юкенена до 29 грудня 1860 р., коли втік на Південь, попередньо встигнувши переправити туди безліч гвинтівок, патронів і навіть знарядь), який, не без підстав побоюючись, що північці стратять його за зраду, ще вдень покинув форт, передоручивши командування генералові Р. Піллоу. А тому теж не хотілося потрапляти в руки сіверян, так що і він пішов за Флойдом, якому, до речі, вдалося прихопити з собою до 3 тис. добірних віргінських військ. У підсумку на чолі гарнізону виявився генерал Симон Болівар Букнер, з яким Грант коли навчався у Вест-Пойнті. а потім воював у Мексиці.(1)

Грант, якого вперше довелося брати здачу такого великого війська, звернувся за порадою до 55-річному генералу Ч. Сміту, і той коротко сказав: "Ніяких умов прокляті бунтівники не заслужили"(1) Після цього Грант написав послання Букнеру, незабаром стало знаменитим і не раз потім використовувалося генералами Півночі як зразок у схожих ситуаціях. “Не може бути вжито жодних умов, — писав він, — крім беззастережної і негайної капітуляції. Я маю намір невідкладно атакувати Ваші зміцнення" Удрученному такий "невдячністю" Букнеру нічого не залишалося, як відповісти, що обставини примушують його "прийняти ті неблагородними нерыцарские умови, які Ви запропонували".

Так народився термін "беззастережна капітуляція", який був відроджений у роки другої світової війни. Військовий кореспондент Півночі Ч. Коффін писав в одному з репортажів, що "авторство" слід віддати йому Футу, употребившему цей термін рівно на 10 днів раніше, приймаючи капітуляцію Тилгмэна, коменданта форту Генрі. Але більшість дослідників ігнорують це свідоцтво, яке ніхто, крім самого Коффина, не підтвердив.

В той же день, 16 лютого, відбулася церемонія здачі гарнізону Донелсона. Сіверяни зафіксували 14623 полонених. Цифра була на ті часи нечувана; враховуючи, що рівно за 10 місяців до цього, до початку війни, чисельність всієї федеральної армії становила 16367 людина!(1)

Важко передати, що творилося на Півночі в ті дні. Газети виходили з величезними за-головками типу "Ворог відступає!", "Блискучий результат!", "Повна перемога!", щасливі хлопчаки-продавці снували по вулицях Нью-Йорка, Філадельфії, Чикаго, Вашингтона, Бостона, навперебій викрикуючи ці заголовки, люди на вулицях співали, танцювали, всюди виникали стихійні мітинги і ходи... А Південь занурився в траур: за хвилину до отримання повідомлення про здачу Донелсона майже з усім гарнізоном нікому і в голову не могло прийти, що таке можливо. Саме в ті дні Грант став кумиром Півночі і грозою Півдня.

У березні 1862 р. відновилися і поступово знову вийшли на перший план військові дії у Віргінії.

Кампанія на Півострові.

Генерал Макклеллан всю осінь, а потім зиму готував свою армію до "нищівного удару". У підсумку Потомакськаармія (до початку 1862 р. її чисельність дійшла до 170 тис. чоловік!) стояла біля воріт Півдня.

На пропозицію Макклеллана про великомасштабне десанті в форт Монро Лінкольн відповів зауваженням, що характеризує його як професійного стратега, хоча він раніше не стикався з військовою справою. Лінкольн запитав Макклеллана, не скінчиться його затія катастрофою: адже, за твердженнями генерала, в районі Булл-Рана стояла приблизно 120-тисячна армія повстанців, і було б легковажно залишати її наодинці з беззахисним Вашингтоном. Дійсно, історія воєн, і зокрема громадянської війни в США, переконливо доводить, що об'єктом удару (якщо мова йде не про конкретний випадок, а про постійну стратегічної мети) повинен бути не будь-якої, незалежно від ступеня його важливості - географічний пункт, а основні сили противника.

У відповідь Макклеллан засипав президента і Стентона безліччю доводів, аргументів, цифр, і в підсумку його план (морська операція) був схвалений. Лінкольн поставив обов'язкова умова: у столиці повинна залишитися певна частина Потомакской армії (конкретне число військ не називалося) на випадок спроби заколотників атакувати її. Потім відбулася примітна історія. Оскільки Макклеллан явно не збирався рушати з місця. Лінкольн 8 березня зажадав, щоб операція була розпочата не пізніше 18 березня. Але вже на наступний день, 9 березня, армія Дж. Джонстона несподівано... пішла з позицій Булл-Рана і, перейшовши річку Джемс, розташувалася на її південному березі. Як стало відомо пізніше, розвідка бунтівників дізналася про план Макклеллана, а їх командування заздалегідь блокувало можливі шляхи атак з форту Монро. При урочистому вступ частин Потомакской армії в порожні траншеї, залишені напередодні противником, виявилося невідповідність розмірів колишнього табору південців того числа їх військ, яке постійно називав Макклеллан. Нескладні підрахунки показали, що там знаходилося приблизно 45-50 тис. чоловік. І тоді президент зняв Макклеллана з поста головнокомандуючого 11 березня, мотивувавши це тим, що у зв'язку зі складною операцією в тилу противника генерал не може займати одночасно і свій колишній пост, так як головнокомандувач повинен перебувати у Вашингтоні і координувати дії всіх збройних сил Союзу.

8 березня ерзац-броненосець південців "Віргінія", (захопивши роком раніше на верфі р. Норфолка фрегат північців "Меррімак" і перейменувавши його, бунтівники обшили корпус судна товстим листовим залізом} атакував флотилію північців, що стояла на Хэмптонском рейді, в гирлі річки Джемс, і завдав їй значного збитку. Здавалося, що броньоване чудовисько ось-ось прорветься в русло Потомака і з'явиться біля стін Вашингтона. Проте вже на наступний день, 9 березня, "Віргінію" атакувало маленьке, юркое судно сіверян "Монітор", також обшита залізом, але по конструкції було кроком вперед, що стало, по суті справи, прообразом суцільнометалевих броненосців. Пошкодивши гігант, "Монітор" змусив його відступити. Не виключено, що і цей епізод став однією з причин зміщення Макклеллана, так як до рятівного появи "Монітора" положення протягом декількох годин виглядало досить загрозливим.

Після нескінченних зволікань Макклеллан 17 березня почав завантаження своїх військ на суду, щоб потім висадитися на невеликому Віргінському півострові (американці, говорячи про цю війну, називають його просто Півостровом) у межиріччі Джемса і Йорка.

4 квітня він отримав незвично різкий телеграму від Лінкольна, в якій президент повідомляв, що, оскільки Макклеллан не виповнив даних йому вказівок по захисту Вашингтона, то він, Лінкольн, своєю владою голіовнокомандующего затримав в Олександрії вже готовий до відправки корпус Макдоуэлла і направив його в район Манассаса.

Макклеллану довелося змиритися з втратою частини свого війська, натомість він отримав на випадок невдачі "незаперечну" відмовку: в самий вирішальний момент йому завадили, відібравши кращий корпус. З такими аж ніяк не бойовими настроями генерал Макклеллан приступив до так званої кампанії на Півострові. Висадившись на Півострові, три потужних корпусу Потомакской армії близько місяця стояли без руху, а командувач армією навіть не робив спроб наступати. Це було прямим ударом по інтересах Союзу.

Тим не менш армія Макклеллана продовжувала стояти у відносній близькості від Річмонда, і це турбувало керівництво бунтівників. До того ж з Долини прийшли відомості, що сіверяни мають намір покинути майже всю групу Бенкса до Манассасу, звідки вона вме-сте з частинами Макдоуэлла рушила б на Річмонд з півночі. Це загрожувало Конфедерації катастрофою, і жителі півдня вирішили нанести упереджувальний удар. Джексон, тимчасово пішов з Долини, негайно повернули туди. При його армії перебував тоді і генерал Лі, офіційно займав посаду військового радника при штабі президента Девіса. Дізнавшись, що для з'єднання з Бенксом і подальшого наступу на Річмонд рухаються з заходу і частини Фремонта (його знову повернули на фронт: у сіверян не вистачало командувачів, так що рахуватися з їх якістю не доводилося), Джексон і вирішили, не чекаючи з'єднання цих двох груп, розгромити їх по черзі. 8 травня стрімким, раптовим ударом Джексон розбив передові загони Фремонта поблизу села Макдоуэлл, у відрогах Аллеганских гір. І відразу ж після цього військо Джексона кинулося на Бенкса. Той негайно відступив, але Джексон зрештою догнав його і двічі поспіль, у Фронт-Ройала і у Вінчестера (23 і 25 травня), завдав жителям півночі дошкульні поразки. Співвідношення втрат було шокуючим для громадської думки Півночі: у Фронт-Ройала Джексон втратив загалом менше 50 чоловік, а сіверяни - 904. При Вінчестері баланс втрат був більш "пристойним" для Півночі: понад 2 тис. осіб (південці - 350).(1) Крім того, жителі півдня захопили в цих двох битвах до 10 тис. гвинтівок, кілька гармат, битком набиті продовольством і військовим спорядженням склади, коней, обози... Частини Бенкса в паніці бігли до Харперс-Феррі, де і переправилися за Потомак.

Була зроблена спроба "розправитися" з Джэксоном, але той, вміло маневруючи серед переважали за чисельністю військ сіверян, зумів 8 червня розгромити Фремонта у Крос-Кіз, а 9 червня - групу генерала Дж. Шилдса в Порт-Ріпаблік. У результаті досить короткої кампанії (з 30 квітня по 9 червня) Джексон і його 18-тисячне військо не тільки вистояли проти переслідували їх сіверян, мали в загальній складності до 70 тис. військ, але й зуміли добряче попсувати їх.

Широко сповістивши країну про "падіння" Йорктауна, який південці з тактичних міркувань-ражений взагалі залишили без бою в ніч на 4 травня, Макклеллан повільно рушив уперед. На західному березі Уорвіка сіверян чекав "сюрприз": повстанці поставили на шляху їх просування крихітні міни, винайдені генералом Габріелем Рейнсом. Втім, Макклеллан швидко "винайшов" засобі боротьби з мінуванням — наказав прислати до нього групу полонених південців, которих він змушував розмінувати проходи для Потомакской армії.

До 25 травня сіверяни опинилися біля залізничної станції Фейр-Оукс, в 7 милях на сівбі-ро-схід від Річмонда. Шлях жителям півночі перегороджувала широка річка Чикахомини, але жителі півдня, відходячи, не встигли знищити мости через неї, так і сапери Макклеллана вже навели не-скільки понтонних мостів. Залишалося тільки переправитися і розпочати штурм міста

31 травня, Макклеллан почав переправу через Чикахомини, південці нанесли сильний удар, причому направили його на частини, вже форсировавшие річку. На щастя, до них на допомогу, не чекаючи наказу Макклеллана, прийшли війська з північного берега, що і врятувало Потомак-ську армію від серйозного розгрому. У дводенному бою у Фейр-Оукс (так він названий на Се-вірі, а жителі півдня іменують його за назвою маленького селища - Сім Сосен) бунтівники поті-упровадили 6134 людини, сіверяни - 5031.(1) В бою був тяжко поранений і надовго вибув з ладу один з військових лідерів бунтівників, генерал Дж. Джонстон

Після поранення Джонстона президент бунтівників Девіс призначив на його місце генера-ла, і тоді ж, 1 червня, віргінські війська, що захищали Річмонд і прилеглі райо-ни, отримали назву армії Північної Вірджинії, що залишалася до кінця війни головною армією Півдня. Відразу ж приступив до дій, кинувши в тил Макклеллана потужну кава-лерийскую групу Джеймса Стюарта (частіше його називали просто Джебом). У майстерно про-веденном рейді (з 12 по 15 червня) Стюарт здійснив своєрідний коло ледь не по всьому периметру оборони сіверян, з'ясувавши при цьому їх приблизну чисельність, позиції і наміри. На основі цих даних вирішив повторити прийом Джонстона - розгромити сіверян по частинах, використовуючи їх розділеність річкою.

Сповістивши про свій план Джексона Кам'яна Стіна, Чи запропонував йому нанести одну-тимчасовий удар по флангу сіверян. 26 червня почалася битва, що тривала сім днів, та тому що увійшла в історію як " Семиденна битва. Незважаючи на всі зусилля заколотників, на потужну флангову атаку Джексона, сіверяни вміло захищалися, мужньо,переходили в контратаки. Але Макклеллан використовував активні дії противника як черговий привід до зупинки і відступу. Відступивши в ході Семиденної битви, Макклеллан зупинився на північному березі Джемса, поблизу Малверн-Хілла, де повстанці завдали йому ще один удар, який завершив цю битву.. В результаті Семиденного битви мятежни-ки втратили цілому 20614 людина, пінічці - 15 849, причому особливо чувстви-тільні втрати армія Північної Вірджинії зазнала саме у Малий-верн-Хілла. Характерно, що при помітному перевазі загальних втрат у заколотників, вони втратили лише 875 осіб полоненими, а північці, постійно відступали - понад 6 тис. осіб.

Декларація про скасування рабства.

Перший крок переходу до "війни" свобод" Лінкольн і його адміністрація зробили 16 квітня 1862 р., оголосивши про звільнення негрів-рабів у федеральному столичному окрузі Колумбія. Якщо ще восени попереднього року Лінкольн був вимушений з тактичних міркуваннях (з побоювання втратити "прикордонні" штати) відмінити декларацію Фремонта про звільнення рабів в Міссурі, то тепер і сам президент підходив до такого рішення в масштабах країни. Еволюція поглядів Лінкольна в цьому питанні очевидна, хоча і після відміни рабства в окрузі Колумбія, 19 травня, президенту довелося дезавуювати де-кларацию іншого генерала, Девіда Хантера, який, так само як і Фремонт, без санкції керівництва оголосив про звільнення рабів в штатах Джорджія, Флорида і Південна Кароліна.

У питанні, відміняти або зберігати рабство, Лінкольн значною мірою залежав від постійної необхідності враховувати можливу реакцію на цей крок всієї сукупності різних сил і чинників, в першу чергу, зрозуміло, усередині країни. Виступаючи за скасування-ну рабства як інституту, президент зовсім не вважав негрів рівними білим і був проти надання їм після звільнення статусу повноправних громадян. Американський іс-торик Дж. Фуллер писав: “якби Лінкольну наступного ж дня після падіння форту Самтер представилася можливість опублікувати свою Декларацію про емансипацію, була б закладена моральна підстава для всієї його загальної стратегії. Але це було неможливо: по-перше, Північ був не готовий до цього, а по-друге, як сказав сам Лінкольн: "Я не бажаю виступати з документом, неминуча бездіяльність якого, подібно папській буллі проти комети, була б видна всьому світу"..(1)

Президент не бажав розв'язати цю проблему механічним даруванням неграм після від-міни рабства прав білих громадян, включаючи і виборче право. Це було б у той час підтримано лише незначною частиною американського населення, а йти проти думки свого народу президент не міг.

Але найперший крок відміна рабства ставав насущною необхідністю, і за нього виступало все більше білих американців. 22 липня 1862 р. на черговому засіданні кабінету міністрів Лінкольн оповістив складений їм проект Декларації про відміну рабства у всіх штатах, що входили в бунтівну Конфедерацію, виключаючи Теннессі, майже вся територія якого була на той час зайнята військами Союзу, і ті округи Луїзіани і Віргінії, де також панування Конфедерації було вже ліквідовано. Одночасно Лінкольн припускав з 1 січня 1863 р. (цього дня Декларація повинна була набути чинності) дозволити набір вільних негрів в армію і флот США. При цьому Лінкольн з незвичною для нього твердістю заявив, що рішення його остаточне, а міністрів він просить лише порадити, коли саме обнародувати цю Декларацію.

Думки розділилися, дехто взагалі виражав сумнів в необхідності такого кроку: адже «прикордонні штати», як не раз говорив і сам президент, явно зустріли б Деклара-цію негативно. Лінкольн визнав корисним пропозицію Сьюарда: не публікувати Декла-рацію зараз, в умовах військової нестабільності Союзу а почекати якого-небудь військового успіху, як виразився державний секретар, «хоча б середньої величини». В цьому був резон: публікація Декларації після невдач Макклеллана на Півострові могла бути сприйнята супротивником як прояв слабкості, остання спроба якось врятувати положення.

Перехід до "війни" по-революційному", в усякому разі в політичній області, вже позначився. Крім Декларації про звільнення рабів, він був відзначений і іншим важливим кроком у внутрішній політиці. 20 травня 1862 р. був прийнятий закон про гомстеди (тобто земельних ділянках), по якому будь-який громадянин США не молодше за 21 рік міг з 1 січня одержати у володіння ділянку землі розміром в 160 акрів (приблизно 65 га), сплативши за це символічний реєстраційний збір -10 дол.(1) Формально вимагалося протягом п'яти років обробляти отриманий ділянку, і лише після цього він переходив в повну власність власника. Фактично ж ділянки відразу потрапляли в повне користування вла-власників. Закон мав і побічну сторону: буржуазія Півночі, а також різні пройдисвіти вправно використовували його в своїх інтересах, зокрема шляхом скупки ділянок через підставних осіб і подальшої спекуляції ними. Але буржуазно-демократичного єства закону про гомстедах це не міняло: він з'явився перемогою прогресивного для того часу шляху розвитку капіталізму в сільському господарстві.

Слідом за цими заходами (і поряд з менш значних) в політичній області перед-стояло здійснити перехід до "війни" по-революційному" і на полях битв, тобто вести всю військову політику енергійніше, професіонально, по-діловому.

Бездарно проведена Макклелланом кампанія на Півострові поставила на порядок денний питання про усунення його з поста командуючого найбільшою армією країни - Потомакской. Лінкольн видав наказ про створення нової армії на чолі з генералом Джоном Попом. Передбачалося, що ця армія, що одержала назву Віргінської, прийме на себе функції по захисту Вашингтона і прилеглих районів на час знаходження Потомакской армії (точніше, більшості її частин) на Півострові. Віргінську армію склали з напіврозбитих Джэксоном в Долині частин Бенкса, Фремонта (але вже не під його командуванням) і Макдоуэлла, і разом з влитыми в неї поповненнями вона налічувала 47 тис. від частини досвідчених, частково нічого не вміли солдатів.

Приблизно тоді ж вирішено питання і з впорядкуванням загального командування озброєними силами. Усунувши Макклеллана в березні від функцій головнокомандуючого, Лінкольн сам виконував їх протягом рівно чотирьох місяців. Президент відмінно розумів, що не має підстав займати такий пост: він був досвідченим політиком, але не професійним військовим, і його відчайдушні зусилля спішно оволодіти азами стратегії і тактики не могли цього компенсувати. У той же час президент бачив, що в країні немає генералів, гідних зайняти цей пост. Пильно спостерігаючи за діями воєначальників Півночі, Лінкольн сподівався вибрати серед них наступника на непосильний для себе посту главноко-мандующего.

Успішні операції військ Союзу на західному фронті, що увінчалися узяттям 25 апре-ля спільними зусиллями армії і флоту найбільшого міста Конфедерації Нового Орлеана, підказали президенту, що вести особливо уважні пошуки слід саме на Заході. Лінкольн вже тоді "придивлявся" до генерала Гранта, зразу ж наголосивши на його рішучості, неординарність мислення, відсутність боязні супротивника, властивої, мабуть, усім іншим генералам Півночі. Але пост, займаний Грантом, був тоді не дуже високий - заступник командувача Миссурийским округом.

Перший результат Декларації про звільнення рабів не примусив себе довго чекати: в листопаді республіканська партія програла проміжні вибори в конгрес, який на подальші два роки повністю опинився в руках демократів, що все голосніше вимагали "припинити братовбивчу війну" і визнати незалежність Конфедерації. В той же час відкритого захисту рабства демократи все ж таки уникали, займаючи приблизно таку ж позицію, на якій знаходився і Лінкольн до моменту початку війни - не допускати розповсюдження рабства, але і не робити замах на священне право власності. Загострення внутрішньополітичної боротьби вимагало від адміністрації Лінкольна ще більш умілого і діяльного керівництва ведення війни. Застерігаючи від безпечності, Лінкольн говорив в ті дні: “Ми зараз подібні китобоям, що ведуть важку гонитву. Ми нарешті встромили гарпун в чудовиську, але повинні тепер стежити за своїм курсом, інакше одним помахом хвоста воно відправить нас до прабатька"(1)

Другий етап війни

Перший же день нового 1863 року ознаменувався вступ в силу Декларації про звільнення негрів-рабів в бунтівних штатах. Хоча її текст був обнародуваний ще 22 вересня, бунтівники і їх прихильники на Півночі все-таки сподівалися, що адміністрація Лінкольна не зважиться на цей крок. На Півдні вважали також, що жорстокий розгром мешканців півночі біля Фредериксберга "протверезить" Лінкольна і його партію, вимусить їх шукати компромісні рішення конфлікту. Але ці надії не виправдалися, Президента вже ніщо не могло поколивати, і Декларація з 1 січня вступила в дію.

І підкріплюючи упевненість Лінкольна в своїй правоті, в ці ж перші дні 1863 р. з далекого Заходу сталі приходити вести про нові успіхи мешканців півночі. Після того як 25 квітня 1862 р. армією і флотом Союзу був узятий Новий Орлеан, перебіг Міссісіпі виявився як би "закупореним" для бунтівників. Її верхів'я ще з початку війни були в руках Союзу, а після перемог Гранту при Генрі, Донелсоне і Шайло бунтівники були відігнані ще даль-ше.(1) З узяттям Нового Орлеана вони втратили і гирло Міссісіпі, і тепер південці зберігали-зрозуміли контроль лише над середньою її течією з головною опорою у Виксберге - ретельно укріпленому і в стратегічному плані ідеально розташованому місті. Тому головною задачею всього західного фронту в другій половині 1862 р. стало оволодіння Виксбергом і всім перебігом Міссісіпі. Це відсікло б від Конфедерації райони, що знаходяться західніше річки, тобто бунтівні штати Техас, Луїзіану і Арканзас.

Геттісберг.

Сам сюжет знаменитого гетісберзького битви виник дещо несподівано. Заздалегідь призначив геттісбургський перехрестя місцем збору трьох своїх корпусів; їх очолювали тоді кращі генерали Півдня - Дж. Лонгстріт, Е. П. Хілл і Р. Эвелл. Не знаючи цього, але інтуїтивно припустивши, що перехрестя може зацікавити заколотників, Мзс 30 червня наказав створити лінію жорсткої оборони вздовж струмка Пайп, в декількох милях від Геттисберга. І тоді ж генерал-південець Р. Хес, дивізія якого розташувався в сусідньому містечку Кэштауне, дізнався, що в Геттісберге у сіверян є, великий склад армійського взуття. За даними розвідки, сіверян в містечку не було, і Хес наказав групі солдатів "сходити" в Геттісберг і принести побільше взуття - в Конфедерації це стало проблемою ще на початку війни, не кажучи вже про літо 1863 р.

Поки "заготівельники" добиралися до місця, в Геттісберг увійшла кавалерійська бригада Дж. Бафорда, якому доручив Мзс прикривати свій лівий фланг. Виявивши, що містечко зовсім не порожній, як їм сказали, солдати Хеса вважали за краще повернутися назад. Але Хес, загорівся бажанням взути своїх хлопців і вважав, що в Геттісберге може бути хіба що загін недосвідчених міліціонерів, вранці 1 липня послав туди ледь не всю дивізію.

Той момент, коли авангарди Хеса, підійшовши до містечка, зав'язали перестрілку з дозору-ми Бафорда, і став початком гетісберзького битви. Обидва командира кинули в бій все, що було у них під рукою, потім у бій стали втягуватися всі нові сполуки. До жителям півночі наспів корпус У. Рейнольдса, якому Бафорд прислав записку з проханням про термінову допомогу. У свою чергу Рейнольдс перед від'їздом до Геттисбергу розіслав всюди повідомлення про початок сутичці, і, бути може, це в кінцевому рахунку і допомогло стримати люті атаки південців. Через якісь хвилини, коли Рейнольдс повів свій корпус в атаку, снайпер-южанин прострелив йому голову. А його солдати, наткнувшись на потужний вогонь артилерії (її встиг підтягнути до перехрестя Хес), стали повільно відходити. У ці перші години бою співвідношення сил було приблизно 3 до 1 на користь заколотників, і воно могло погіршитися, так як до містечка вже поспішав весь корпус Эвелла.

Наближення частин Эвелла зауважив командувач 11-м корпусом північців Олівер Ховард, який спостерігав за боєм з дзвіниці лютеранської семінарії, що стояла на високому хребті, тому і названим Семінарським. Негайно кинувши в бій свій корпус, Ховард встиг перепинити дорогу Эвеллу. Але одну дивізію він завбачливо залишив у резерві біля підніжжя Цвинтарного хребта, який у південних околиць селища завершувався одне-іменним пагорбом. Інша край хребта мала дві вершини - Великий і Малий Раунд Топ, які, як і сам хребет, зіграли в битві ключову роль. А резервна дивізія Ховарда відразу ж окопалася, і не марно: їх товаришів незабаром відкинули прямо до підніжжя. Так завершився перший день битви. Пізно ввечері до Геттисбергу нагодилися ще два корпуси сіверян, до півночі прибув і сам Мзс, прийняв загальне командування боєм.(1)

2 липня бій розгорілося з новою силою. На сіверян були кинуті корпусу Эвелла і Е. П. Хілла, а у другій половині дня - ще й Лонгстрита. Чи вимагав, щоб Лонгстріт також атакував з самого ранку, але той затявся, вважаючи більш розумним взагалі не атакувати, а виманити сіверян з їх вдалих позицій на обох хребтах.

У підсумку Лонгстріт виявився як би в резерві і завдав сильний удар якраз в момент, коли північці вже видихалися.

І все ж їм вдалося утримати свої основні позиції, зокрема вершини Великий і Малий Раунд Топ, причому останній сіверяни в плутанині бою залишили неукрепленным. Коли розвідка заколотників виявила це, генерал Худ наказав терміново утягнути на вершину знаряддя і впритул розстріляти частини північців на Цвинтарному хребті. Але за щасливим збігом трохи раніше Мзс наказав начальнику своїх інженерних військ генералу Р. Уоррену піднятися на Малий Раунд Топ і подивитися звідти, як йдуть справи на лівому фланзі. Уоррен, виявивши, що вершина ніким не захищається, терміново викликав туди війська. І коли солдати Лиха вже піднімалися по схилу вгору, а слідом за ними коні тягнули гармати, з "порожній" вершини на їх голови обрушився гарматний вогонь!

Це вирішило результат другого дня бою. Натовпи сіверян, звідусіль сбежавшиеся до Малого Раунд Топ, відбили всі атаки повстанців, до кінця цього епізоду бою зовсім знесилених. Капітан-северянин П. Ферлі з 140-го полку добровольців Нью-Йорка згадував: “Ті з повстанців, які наблизилися до нас настільки, що втекти було майже неможливо, покидали гвинтівки, підняли руки і, скориставшись тим, що ми трохи послабили вогонь, кинулися прямо на нас і віддалися в полон. А тим часом ті, хто був не так близько безладно відступили".

3 липня напруження боїв не спала, навіть трохи зросла. Їх епіцентр змістився ті-тепер на південний схід від Геттисберга, в район пагорба Калп і протікав на схід від нього струмка Рок. Чи намірився потужним вогнем 159 гармат, встановлених на захопленому повстанцями напередодні Семінарському хребті, збити суперників з сусіднього, Цвинтарного хребта. У другій годині дня спалахнула небачена досі артилерійська дуель. Коли заговорили всі знаряддя південців, здалося, що вони зметуть з лиця землі і артилерію сіверян, і їх резерви, не зовсім вдало розміщені на далекому, східному схилі Цвинтарного хребта. Потім батареї сіверян відкрили досить потужний вогонь у відповідь, але вже через хвилин 40 знаряддя обох сторін замовкли: запаси снарядів невблаганно вичерпувалися, і треба було їх берегти.

Проте бунтівники вирішили, що захисники хребта або знищені їх вогнем, або повністю деморалізовані. Чи кинув в останню, як він сподівався, атаку на хребет ударну 15-тисячну групу з дивізій Пикетта і Петтігрю (він замінив пораненого Хеса). Деякі з підлеглих Лі заперечували проти такої ризикованої атаки. Так, командир артилерії південців генерал Е. Александер писав у мемуарах: "Здавалося божевіллям кинути піхоту в цей вогонь, під яким їй довелося б йти майже три чверті милі при повному світлі липневого сонця".

Атака Пикетта назавжди залишилася в пам'яті її очевидців, і багато з них пізніше описали це дивовижне видовище. Сам же Пикетт, розповівши в листі додому про знищуючий шквал вогню, який обрушили на його дивізію північці. Деморалізовані залишки розбитих частин південців абияк зуміли дістатися до власних резервних підрозділів, яких залишилося дуже мало.

На наступний день, День незалежності США, Лі, бачачи, що сіверяни так і не збираються атакувати, вирішив, користуючись почався проливним дощем, відвести свої війська у Віргінію. У страшній геттисбергскій м'ясорубці сили були приблизно рівні (88 тис. у сіверян проти 75 тис. у), причому в перший день битви південців на полі бою було втричі більше. Чи кинув у бій свої кращі частини, зробив, мабуть, все, на що був здатний, але не зміг зломити оборони північців і встояти проти їх атак. Тому головним підсумком Гетісберзького битви стало крах міфу про непереможність і кращої армії Конфедерації. Виксберг

День незалежності США, 4 липня, ознаменувався не тільки успіхом при Геттісбергові, але й перемогою, здобутої далеко на Заході, де, головним завданням у планах Півночі на 1863 р. було захоплення Виксберга. Перші такі спроби робилися і в попередньому році. Скандально відомий демократ-політикан з Іллінойсу Джон Макклернанд, що став на початку війни генералом, зумів шляхом спритних політичних інтриг домогтися того, що Стентон 21 жовтня 1862 р. за згодою Лінкольна призначив його командувачем усіх військ, які передбачалося використовувати для захоплення Виксберга. Оскільки передбачалося тертя і протести, наказ Стентона був секретним.

Наказ про призначення Макклернанда деякий час був таємницею не тільки для Гранта, але і для головнокомандувача Хэллека! Коли вже в кінці жовтня в р. Мемфіс стали прибувати навербованные Макклернандом новобранці, Грант з подивом запитав Вашингтон, що за війська з'являються в його окрузі і кому вони підпорядковуються. 11 листопада Хэллек, все ще нічого не знав, повідомив Гранту: "Ви владні командувати всіма військами, які направляються на Ваш округ, і маєте право атакувати ворога, де Вам буде завгодно". І незабаром Грант почав наступ з району Коринта, маючи на увазі в подальшому атакувати Виксберг, де вже спішно концентрував війська заколотників генерал Дж. Пембертон, перетворив місто на потужну фортецю.

18 грудня Гранту було надіслано розпорядження розбити свою розвинену армію на чотири корпуси, і один з них віддати Макклернанду. До того часу Грант вже доручив частинах Шермана у взаємодії з флотом атакувати Виксберг. Однак Пембертон, розмістив на стратегічно важливих кручах Чикасоу 14-тисячне військо і потужну артилерію, у запеклих боях 27-29 грудня зумів відбити всі атаки Шермана, частини якого втратили при цьому 1776 осіб (у тому числі 208 убитими); втрати Пембертона були значно менше - відповідно 207и 63. Шерман - відступив до Мемфіса, де дізнався, що його частини включені в новий корпус Макклернанда.

Невдача у скелі Чикасоу не збентежила Гранту. Він почав активно готувати план нової операції і незабаром прийшов до висновку, що Виксберг слід атакувати не з півночі, як зробив Шерман, а з півдня, тобто проникнути в тил повстанців і звідти наступати! Дочекавшись гарної погоди, Грант (у проміжку він провів ряд допоміжних операцій) на початку квітня рушив війська на західному березі річки на південь. Після виснажливого походу армія 30 квітня вийшла в намічений пункт і почала переправу через Міссісіпі. Легко відбивши опір невеликих гарнізонів південців на східному березі, північці рушили на Виксберг. Пембертон перебував тоді в столиці Міссісіпі - Джэксоні. Дізнавшись про наступ Гранта, він кинувся в Виксберг, гарнізон якого становив 35 тис. чоловік. Командувач силами Конфедерації на Заході Дж. Джонстон, який перебував у Талла-Хомі при армії Б. Брегга, надіслав Пембертону наказ: терміново стягнути в ударний кулак всі наявні в районі частині, піти назустріч Гранту та розбити його. А 9 травня і сам Джонстон отримав по телеграфу наказ військового міністра Конфедерації Дж. Седдона: негайно їхати до місця подій.

Дізнавшись, що жителі півдня стягують до Виксбергу війська, Грант вирішив не дати їм з'єднатися. Зануривши боєприпаси та продовольство спішно сформований обоз з 120 захоплених у заколотників возів, фургонів і навіть конфіскованих у плантаторів колясок, Грант 7 травня широким фронтом рушив війська вперед. На цьому етапі операції він застосував той самий ризикований, але ефективний, тактичний крок: повністю відмовився від комунікацій і наступав прямо по тилах супротивника, крізь них, "забезпечуючи армію на місцевості". У пресі півдня з'явилися звинувачення Гранту в мародерстві, безчесних методах ведення війни тощо Але крок цей диктувався нещадної логікою війни.

16 травня, виявивши наближення частин Гранту, Пембертон наказав зайняти оборону на пагорбі Чемпіона і навколо нього, причому на самій вершині було встановлено гармати. У завзятому бою сіверяни скинули заколотників з пагорба, але основним силам противника вдалося врятуватися втечею: Грант доручив корпусу Макклернанда блокувати південцям шляхи відходу. Однак навряд повстанці кинулися тікати з Чемпіоні, солдати Макклернаида як по команді... розступилися, і сірий потік промчав повз них. Якщо б не боягузтво вояк Макклернанда і їх командира, воїнство Нембертона було б розгромлено в цьому бою, і Виксберг залишився би без захисту.

Інші частини північців кинулися наздоганяти втікачів; до них, отямившись від переляку, приєдналися і частини Макклернанда. Але заколотники вже встигли добратися до Біг-Блэк-Рівер і переправитися через неї. Невелику групу встигли обігнати частини Шермана, блокувавши дорогу біля струмка Бейкер. Повстанці кинулися тікати на південь, покидавши зброю, обози, навіть гвинтівки. Через кілька тижнів р. Мобіл придбали якісь змарнілі обідранці - це були залишки дивізії У. Лоринга, дивом дісталися сюди, до узбережжя Мексиканської затоки, від струмка Бейкор, де вони кинули майже дві тисячі своїх товаришів, які потрапили в полон, і 18 гармат. А всього в битві при пагорбі Чемпіона заколотники втратили 3851 людини, сіверяни — 2441.

17 травня армія Гранта почала переправу через Біг-Блек-Рівер. На наступний день, 18 травня, сіверяни, наблизившись до Виксбергу і почавши його обстріл, приступили до облоги міста. І одночасно завершився безприкладний марш Гранту по тилах заколотників, в ході якого північці пройшли в загальній складності понад 200 миль, виграли п'ять боїв і безліч дрібних сутичок, втративши при цьому трохи більше 2 тис. чоловік. А жителі півдня за 17 днів цього маршу втратили більше 10 тис. чоловік і 88 знарядь. 19 травня розпочався загальний штурм Виксберга, але повстанці зуміли відбити його потужним артилерійським вогнем. Те ж відбулося і при повторному штурмі, 22-го числа. Дві спроби взяти Виксберг штурмом обійшлися Північ у 3,2 тис. чоловік убитими і пораненими.(1)

В ті дні ще не всі частини Гранту підтягнулися, до Виксбергу; на початку облоги їх було не більше 34 тис. осіб. Але вже до перших чисел червня місто облягали 54 тис. Виксберг ж боронили близько 30 тис. повстанців. Після того, як за наказом Гранту частини Шермана від-били приближавшееся до Виксбергу 30-тисячне військо, зроблене Джонстоном, стало ясно, що місто приречений. Тяготи облогової життя, постійні обстріли надломили дух воїнства Пембертона. До кінця червня Виксберг осаджувала вже 70-тысячаая армія жителів півночі. Грант призначив вирішальний штурм на 6 липня. Однак ще 3 липня Пембертон і його штаб, визнавши опір безглуздим, запросили Гранту про можливості перемир'я, щоб уникнути подальшого кровопролиття. Грант відповів своїм вже звичним умовою беззастережна капітуляція.

Вранці 4 липня 29511 солдатів і офіцерів на чолі з Пембертоном вийшли з-за укріплень Виксберга і склали зброю. Грант, звичайно, не планував цього наперед, але сталося так, що цей тріумф, як і перемога при Геттісберге, співпав з Днем незалежності США.

29 лютого 1864 р. з ініціативи Лінкольна конгрес схвалив проект про надання Гранту найвищого військового звання - генерал-лейтенанта, а 1 березня президент підписав цей указ.9 березня, Грант був запрошений на засідання кабінету міністрів, де Лінкольн оголосив указ про присвоєння йому звання генерал-лейтенанта. А після засідання Лінкольн у приватній бесіді повідомив генералу, що днями він стане головнокомандувачем усіма арміями Союзу. Наказ про це президент підписав 12 березня. Але ще до цього Лінкольн зустрічався з Гран-тому, причому у присутності Хэллека і Мес. На цій найважливішій для доль війни зустрічі новий головнокомандувач висловив свою стратегічну концепцію подальшого ведення скоординованих великомасштабних операцій.Лінкольн схвалив пропозиції Гранту.

Марш Шермана до моря.

Серед останніх однією з найбільш яскравих на завершальному році війни став марш Шермана до моря. У березні 1862 р. в англійському "Волэнтир джорнел фор Лэнкешир енд Чэшир" та у віденській газеті "Ді Прессе" була опублікована стаття К. Маркса та Ф Енгельса "Громадянська війна в Америці".(1) У цій статті вказувалося, що для рішучого пере-лому у війні сіверяни повинні перейти до активних дій і нанести удар в самий центр Конфедерації, яка “служить ключем до сецессионистской території. З втратою Джорджії Конфедерація виявилася б розрізаної на дві частини, позбавлені всякої взаємної зв'язку". Саме такий план і був запропонований Грантом генералу Шерману, але, на жаль, тільки в березні 1864 р., тобто два роки тому.

Як і було домовлено, Шерман виступив у похід на Атланту одночасно з Грантом, 4 травня, на чолі більш ніж 100-тисячної армії. Шерману підкорялися, якщо говорити точно, не одна, а три армії - Камберлендская, Теннессийская і Огайская, на чолі яких стояли досвідчені генерали Дж. Томас, Дж. Макферсон і Дж. Ско-філд. А суперником Шермана був Джозеф Джонстон, який змінив генерала Брегга після розгрому повстанців у Чаттануги. У двох корпусах (їх очолювали Дж. Худ і У. Харді) було до початку кампанії, за даними самого Джонстона, 41 856 осіб.(1)

Три армії Шермана нестримно рухалися вперед, відтискуючи ворога до Атланті. Але Джонстон, як правило, волів відходити сам, сподіваючись у швидкоплинних сутичках знекровити частини Шермана, вимушеного до того ж залишати в займаних містах невеликі гарнізони, а також частини для охорони комунікацій. Армія Шермана 8 липня вийшла до річки Чаттахучи, останньому природного рубежу перед Атлантою. Сіверяни в різних місцях відразу ж почали переправу на південний берег, а Шерман вже готував штурм міста. Атланта, що виникла менш ніж за 30 років до описуваних подій, встигла стати одним з найбільших міст країни і індустріальним центром аграрного Півдня. В місті були збройові майстерні, швейні фабрики, шившие обмундирування для солдатів-південців, залізничні депо. Стратегічне значення міста для Конфедерації було величезне: з його втратою неминуче впав би західний ділянку всієї системи оборони бунтівників. Знаючи це, Джонстон самим ретельним чином зміцнював підступи до Атланті

Постійні відходи Джонстона викликали зростаюче невдоволення військово-політичного керівництва Конфедерації і її населення. Преса Півночі і Півдня іменувала генерала не інакше, як "відступаючим Джо". У ніч на 26 серпня Шерман потай вивів майже всі свої війська на захід від Атланти, залишивши в траншеях лише корпус Р. Слокама. Швидко вийшовши до залізницям Атланта - Монтгомері, а потім Атланта - Савана, Північани стали самозабутньо руйнувати їх, щоб повністю блокувати бунтівників в Атланті. Була навіть розроблена спеціальна "технологія": безліч солдатів вибудовувалося вздовж одного з боків полотна, по двоє біля кожної шпали.

По команді десятки таких пар одночасно піднімали значний ділянку колії і перекидали його навзнак. А потім кувалдами, ломами, камінням - всім важким, що потрапляло під руку, солдати відбивали шпали від рейок і кидали їх у заздалегідь розведені багаття. Слідом за шпалами у вогонь кидали і рейки, раскаляли їх дочиста, після чого химерно изгибали навколо ближніх дерев або телеграфних стовпів. Получавшиеся при цьому закарлюки солдати дотепно прозвали "краватками (або "шпильками") Шермана"; такі "краватки" південці при всьому бажанні вже не могли використовувати для відновлення колії. Дещо пізніше О., начальник інженерних військ Шермана, придумав для спрощення цієї процедури пристрій у вигляді гігантського гайкового ключа, який закріплювали на обох кінцях рейки, а потім крутили в протилежних напрямках. Рейка при цьому скручувався, як канат.

Лише в ніч на 30 серпня Худ дізнався, що сіверяни вийшли до залізничної станції Джонсборо, далеко у нього в тилу. Він кинув туди корпус Харді, посилений до 24 тис. чоло-вік, і вже 31 серпня бунтівники увірвалися на станцію. Зав'язався важкий бій, але частини Ховарда відбили всі атаки Харді, а на наступний день так розгромили його, що бунтівники ледве встигли винести ноги. Худу довелося спішно евакуювати Атланту. У панічному стані повстанці палили паровози, вагони, підривали боєприпаси, які не могли захопити з собою. Численні вибухи і почався від них у місті пожежа створили в Атланті обстановку справжнього кошмару, у багато разів перевершувала "жахи" обстрілу сіверян, охоче описувані пізніше в мемуарах колишніх бунтівників. Худ відвів армію на південно-схід, зумівши уникнути зіткнення з силами сіверян у Джонсборо. 4 вересня він телеграфував у Ричмонд, що його армія тепер базується біля залізничної станції Лавджой в 30 милях на південь від Атланти.(1)

У ніч на 2 вересня Шерман в хвилюванні прогулювався біля штабного намету, поблизу Джонсборо. Почувши гуркіт вибухів з боку Атланти, він побоювався, що Худ атакує залишився на самоті Слокама. Генералу так і не вдалося заснути. На світанку він почули-хал поблизу жваві вигуки, сміх. Це Томас, тільки що отримав від Слокама повідомлення про втечу армії Лиха, голосно читав його опинилися поруч солдатам і офіцерам. А 20-й корпус на чолі з Слокамом як раз в ці ранкові години входив в залишену противником Атланту.

Це місто було настільки важливий для Конфедерації, що Ф. Енгельс вважав за необхідне зазначити в листі К. Марксу від 4 вересня: "Впорається Шерман з Атлантою, невідомо, однак вважаю, що у нього великі шанси... Падіння Атланти стало б важким ударом для Півдня".(2) Шерман впорався!

Північ радів. В честь Шермана і його армії складалися поеми, писались марші, а Лінкольн навіть розпорядився відслужити в церквах подячні молебні і надіслав Шерману телеграму з висловленням подяки нації". В ході кампанії за оволодіння Атлантою, з 4 травня по 2 вересня, у сіверян вибули з ладу 31687 осіб, у тому числі 4423 були вбиті. Втрати повстанців, відповідно: 34 979 і 3044.(1)

Ситуація тих днів ускладнювалася тим, що Худ несподівано рушив залишки своєї армії на північний захід. Пішовши в сторону від Атланти, він явно рвався в штати Середнього Заходу. Відомості про виступ армії Шермана з Атланти "кудись на південь" привели в Конфедерації до вибуху як паніки, так і судомної войовничості. Із закликами до населення Джорджії зверталися міністри і сенатори Конфедерації.

19 листопада з Річмонда прийшов черговий лист від шести конгресменів-південців, які писали: “Нехай кожен чоловік візьметься за зброю! Виводьте ваших негрів, коней, худобу і продовольство від армії Шермана! Кидайте все, що не можете забрати! Спалюйте всі мости, міцно заблокуйте всі дороги на його шляху! Атакуйте ворогів у фронт, у фланги, в тил вдень і вночі!

Не давайте йому відпочинку!". Гігантська армія Шермана йшла вперед чотирма потужними колонами; при ній було 65 знарядь, до 600 санітарних возів, 2,5 тис. фургонів з продовольством і боєприпасами. Бунтівники заривали в землю на шляху руху північців саморобні міни, але Шерман розпорядився вести перед колонами групи полонених, яких змушували кирками і лопатами відкопувати міни. А коли преса Півдня в черговий раз звинуватила генерала в жорстокості, він відповів, що бунтівники хотіли цими мінами вбити його солдатів, він же рятує їх життя, почасти ризикуючи життями солдатів противника, яких зовсім не зобов'язаний жаліти.

Операція Шермана була секретом для всіх, крім вузького кола військово-політичного керівництва Півночі. Його колони стрімко йшли вперед. В цілях постачання величезної армії Шерман наказував реквізувати у населення продовольство, коней, мулів. Одночасно руйнувалися розташовані у важливих стратегічних пунктах укріплені будинки, підприємства, залізничні будови і сама колія, щоб ніщо не змогло більш послужити заколотникам в ці останні місяці війни. Ніде не затримуючись, навіть в сто-лиці Джорджії Милледжвилле (її сіверяни минули 23 листопада), Шерман рвався до океану.

У перших числах грудня його колони одна за одною почали в різних місцях виходити до узбережжя Атлантики. А з чекали Шермана суден флоту Півночі ще в кінці листопада була висаджена на узбережжі диверсійна група, яка 6 грудня спробувала перерізати залізницю Саванна - Чарлстон, але повстанці зуміли відбитися. Розвідники Шермана повідомили, що оборона Савани сильна, міст