Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



ПОЛІТИЧНІ РЕЖИМИ.




Читайте также:
  1. Геополітика: предмет та принципи аналізу. Геополітичні доктрини. Геостратегія.
  2. Економічно-політичні наслідки
  3. Змістовний модуль. Державний лад та політичні системи країн Африки.
  4. Змістовний модуль. Державний лад та політичні системи країн Африки.
  5. Змістовний модуль: Державний лад та політичні системи країн Південної та Південно-Західної Азії.
  6. Змістовний модуль: Державний лад та політичні системи країн Південної та Південно-Західної Азії.
  7. Змістовний модуль: Державний лад та політичні системи країн Південної та Південно-Західної Азії.
  8. Математична школа в політичній економії. Теоретичні моделі Л.Вальраса, В.Парето.
  9. Політична культура: суть, структура, функції, типи. Політичні субкультури.
  10. Політичні вчення Античності та їх вплив на розвиток європейської політичної думки.

Якщо поняття «політична система»розкриває характер і специфіку функцій політичних інститутів стосовно інших суспільних систем у їх статичному вигляді, то поняття «політичний режим»— способи і механізми формування і розподілу політичної влади у політичній системі, форми взаємозв'язків суб'єктів політичного процесу між собою, а також з іншими соціальними інститутами. Отже, поняття «політичний режим» розкриває динамічний, або процесуальний, аспект політичної системи.
Якщо ми вживаємо поняття «політична система»,то охоплюємо всю специфіку політичного процесу на різних структурних рівнях, не виділяючи окремо владних відносин. Зміст поняття «політична система» розкривається через такі системні ознаки:
1) специфіку політичного процесу через тип суспільства (за різними методологіями типологізації);
2) обсяг і характер впливу політики на суспільний розвиток;
3) ментальноповедінкові аспекти суб'єктів політичного процесу (політичну культуру);
4) способи і механізми розподілу влади в політичному просторі (політичний режим).
Поняття «політичний режим»охоплює не весь зміст поняття «політична система», а лише політиковладний, тобто характер відносин між тими, хто володарює і хто підпорядковується. Наприклад, вимоги студентів до органів державної влади як політичне явище можна включити у зміст політичної системи. Однак, коли ми прагнемо розглянути характер відносин між студентами і державою з погляду суспільних впливів на владу, тоді це вже буде змістом поняття «політичний режим».
Отже, поняття «політичний режим» може означати:
1) процесуальні аспекти інститутів політичної системи, взаємодію суб'єктів політичного процесу в структурі політичної системи;
2) способи і механізми розподілу влади у політичному просторі;
3) характер відносин між політиковладними і політиконевладними суб'єктами;
4) характер відносин між політичними і неполітичними інститутами.
У вітчизняній правовій і політологічній літературі прийнято розглядати політичний режим як елемент форми держави поряд з іншими елементами — формою державного правління та формою державного устрою. Однак такий підхід нелогічний, тому що, поперше, обсяг поняття «політичне» ширше, ніж поняття «державне», подруге, у відкритому суспільстві політична влада охоплює не тільки державні інститути; потретє, поняття «політичний режим» охоплює процес всіх структурних елементів політичної системи на інституціональному, груповому, інтеракціоністському рівнях.
Політичний режим розкриває характер відносин між:
1) державою і громадянами;
2) вищими органами державної влади (главою держави, урядом, парламентом, вищими судовими органами);
3) державою і органами регіонального і місцевого самоврядування, а у федеративних державах — між державою і суб'єктами федерації;
4) державою і партіями;
5) правлячими елітними групами і опозицією;
6) виборчою системою і формою державного правління;
7) партією і групами тиску;
8) ідеологічними і неідеологічними формами політичногопроцесу.
Сутність політичного режимувизначається тим, що у державі є пріоритетним — права держави чи права особистості, в якій мірі держава визнає, гарантує або обмежує чи фальсифікує права, передбачені Загальною декларацією прав людини і різноманітними міжнародними конвенціями, що стосуються механізму реалізації всієї сукупності політичних, громадянських, соціальноекономічних і соціальнокультурних прав, чи існують у державі порушення прав людини (мотиви, форми, масштаби тощо).
Характеристика політичного режиму передбачає не тільки юридичні гарантії здійснення прав і свобод громадян, а також ступінь розвинутості структур судового і несудового захисту цих прав, ступінь зрілості інститутів громадянського суспільства, здатних не дозволити політичній владі виходити за рамки правового поля. Скажімо, сучасні демократичні конституції існують в багатьох слабо і середньорозвинутих країнах, однак ступінь правового захисту прав громадян недостатній порівняно з високорозвинутими країнами.
Наступною істотною ознакою політичного режиму є розподіл влади між вищими державними органами:главою держави, урядом, парламентом, вищими судовими інстанціями, їх механізм стримувань і противаг. Тут може існувати режим злиття влади (монархія), режим співпраці влади (парламентська республіка), режим вираженого дуалізму виконавчої влади (президентськопарламентська республіка). Крім цього, необхідно сказати про обсяг прерогатив тієї чи іншої гілки влади, а також чіткість правових меж компетенції між ними. Скажімо, великий обсяг повноважень виконавчої влади веде до авторитаризму, а законодавчої — до охлократичної олігархії.
Якщо допускати дуалізм виконавчої влади, то при різних рівнях розвитку суспільства він може мати різні наслідки. В перехідному суспільстві дуалізм виконавчої влади ослаблює її ефективність, призводить до розпилення повноважень між президентськими і урядовими структурами, а у високорозвинутих суспільствах цей феномен ослаблює концентрацію владних повноважень, забезпечує баланс перерозподілу владних повноважень між главою держави і парламентом в залежності від партійного представництва.
Оптимальним співвідношенням між виконавчою і законодавчою владою можна вважати:
1) чіткий розподіл влади (США);
2) сильні президентські прерогативи в перехідних суспільствах, відсутність дуалізму влади (Латинська Америка, СНД);
3) сильний однопартійний уряд і однопартійна опозиція, арбітражна роль глави держави (Великобританія);
4) сильні прерогативи парламенту при колегіальних і консенсуальних типах партійної співпраці (Австрія, Швеція).
Найбільш невдале співвідношення між гілками влади може виникнути при сильних повноваженнях парламенту в порівнянні з виконавчою владою у політичне неструктурованому суспільстві (досвід Росії, України в доконституційний період) або при обмежених прерогативах парламенту при значно розширених (авторитарних) повноваженнях президента (Білорусія). Однак, незалежно від співвідношення між вищими державними органами виконавчої і законодавчої влади, ступінь демократії залежить від механізму формування судової влади, її спеціалізації, автономії, внутрішньосудового і парламентського контролю. Якщо судова влада залежить від інших гілок влади, не має сильних внутрішніх механізмів контролю, вона може стати інструментом в руках можновладців і плутократів. Отже, різні комбінації компетенцій вищих органів державної влади слід оцінювати неоднозначно, враховуючи ступінь цивілізаційної зрілості суспільства, а також масштаби модернізаційних перетворень.
Політичний режим також залежить від співвідношення повноважень між центральною владою і суб'єктами федерації, органами самоврядування.Тут важливо врахувати, поперше, виняткову і спільну компетенції між державними органами, органами суб'єктів федерації (квазідержавними), а також автономними областями; подруге, компетенції державних органів і місцевого самоврядування; потретє, компетенції представницьких і виконавчих органів регіонального і місцевого самоврядування.
Такий підхід дає можливість виявити різні масштаби, форми, межі централізації і децентралізації, розкрити їх як з погляду історичного генезису, так і з погляду сучасної діяльності. Скажімо, в сучасних умовах не можна форсувати процес децентралізації, якщо немає історичних передумов, з одного боку, з іншого — довго зберігати централізоване державне управління, як неефективну структуру в сучасних умовах.
Досвід європейських держав свідчить, що співвідношення між державними, регіональними і місцевими владними структурами залежить від історичних традицій, етнокультурної і територіальної специфіки регіонів, протяжності території і кордонів, правової і громадської культури населення. Наприклад, Німеччині вдалося поєднати принципи історичної децентралізації з гнучкими і одночасно жорсткими формами цивілізованого державного управління.
Відносини між державою і партіями можуть передбачити різноманітні впливи партій на державу і держави на партії. Крайнощами тут є монополія партії та її зверхність над державою і безпартійне формування державної влади. Невдалим варіантом можна вважати також відсутність партійлідерів, здатних забезпечити урядову стабільність. З погляду істотної ознаки політичного режиму важливо знати ідеологічні й організаційні типи партій, їх джерела фінансування, механізми контролю держави за фінансовою діяльністю партій. Якщо партії користуються тіньовими джерелами фінансування, непідконтрольними державі, то їх вже можна вважати потенційними претендентами на мафіозні способи політики.
Крім того, для з'ясування істотної риси політичного режиму має значення вивчення відносин між партійними лідерами, партійною елітою, партійним апаратом і партійною масою, механізмів політичної мотивації, закладених у організаційній структурі партії. Брак сучасних механізмів політичної мотивації, інертність політичної маси, незнання нею закономірностей політики створюють партійним клікам сприятливі умови для маневрування у своїх власних інтересах, випрошуючи посади у правлячої державної верхівки і віддаючи в жертву своїм кон'юнктурним вигодам стратегічні цілі партії.
Важливою рисою політичного режиму є відносини між правлячою елітою і опозицією.Тут береться до уваги юридичний статус опозиції, форми легітимності, її типи (партійний, громадський, військовий, революційний, терористичний), а також масштаби опозиційного впливу на суспільство. При недорозвинутій партійній системі опозиційні сили неспроможні вести достойну конкуренцію з правлячою державною верхівкою.
Співвідношення виборчої системи і форми державного правління дають змогу найбільш точно відобразити істотні риси сучасних демократичних політичних режимів. При аналізі такого співвідношення чітко простежується, що, по-перше, кожна виборча система може бути ефективною залежно від форм державного правління і політичної культури; по-друге, що найбільш неефективною є пропорційна виборча система при сильній президентській формі правління; по-третє, що в перехідних суспільствах важливо через виборче законодавство стимулювати партійну конкуренцію; по-четверте, для детінізації державної влади важливо вдосконалювати механізми і процедури висування кандидатів, виборчих цензів, голосування і відповідальності за порушення виборчого законодавства.
Якщо є цивілізований тиск громадськості на політичну владу з метою захисту своїх інтересів, то забезпечується певний баланс соціальних сил, і, як наслідок цього, зростає рівень партійної конкуренції. У випадку домінування інтересів окремих соціальних груп, сильних в майновому, фінансовому чи ідеологічному впливі, партії, прикриваючись «народними інтересами», апелюють до народних інстинктів, а насправді вимушені виражати стратегію монопольних груп. До цього слід додати, що соціальна стратифікація, яка відтворює цивілозований тиск громадськості на владу, є більш прискорюючим процесом партійної конкуренції, ніж його стимулювання виборчим законодавством.
У відношенні держави і груп тиску важливо створити рівні правові умови для відстоювання соціальних інтересів через механізми соціального партнерства і легального лобіювання інтересів, спрощення процедур законодавчого вирішення конфлікту, законодавче стимулювання соціальної демократії. Ідеологіїяк певні системи ідей, поглядів виражають інтереси групових суб'єктів політики і тому важливою ознакою для політичного режиму є стан ідеологічного процесу в суспільстві: існує ідеологічна монополія чи ідеологічний плюралізм, які типи ідеології мають найбільший вплив у суспільстві, яку роль відводить держава поширенню тієї чи іншої ідеології?
У сучасному західному світі можна виділити п'ять основних політичних ідеологій:комуністичну, соціалдемократичну, ліберальну, консервативну, фашистську.
Комуністична ідеологіягрунтується на утопічних ідеях Т. Кампанелли, Т. Мора, К. Маркса і Ф. Енгельса, В. Ленінапро такий суспільний лад, де не буде приватної власності, класової нерівності, держави, а люди будуть отримувати за свою працю за потребами. Комунізм відкидає ліберальнодемократичний лад як такий, що не дбає про соціальні права «трудящих» і закликає до революційного повалення цього ладу. Основою комуністичної ідеології є пролетарський інтернаціоналізм, об'єднання людей за класовими ознаками. Сучасний комунізм (неокомунізм) визнає конституційні засоби здобуття влади і національний ідеал держави (а в деяких випадках стає на позиції інтернаціоналізму), однак ідеї націоналізації, перерозподілу національного багатства для підтримки соціальної рівності залишаються провідними для цієї ідеології і на сучасному етапі.
Соціалдемократична ідеологіявиникла на ідеях Е.Бернштейнапро класову співпрацю і соціальні реформи як єдиний шлях покращення соціального становища для робітничого класу. Якщо до 60-х років соціалдемократія надавала перевагу державному регулюванню економіки, державній формі власності, як найбільш ефективним засобам соціального захисту найбідніших верств населення, то на сучасному етапі вона визнає економічну ефективність приватної власності, однак намагається підтримувати соціальну рівновагу за рахунок збільшення бюджетних видатків на соціальну сферу. Сучасна соціалдемократія важливо орієнтована не тільки на робітничий клас, а' й на широкі категорії представників найманої праці.
Ліберальна ідеологіяпройшла складний шлях еволюції і набула інших рис порівняно з попередньою своєю парадигмою. Лібералізм умовно можна розділити на такі напрями: класичний лібералізм, соціальний лібералізм, неолібералізм, лібертаризм. Класичний лібералізм зародився в надрах ідеології просвітництва і відстоював такі ідеї: абсолютної цінності людини, її прав і свобод, правової держави і громадянського суспільства, невтручання держави в економічну і соціальну сфери, вільного ринку і космополітизму. Соціальний лібералізм виник у 20—30-х роках в Америці, грунтувався на економічних ідеях Дж. Кейнсаі розумінні держави як інституту всезагального благоденства. Цей напрям близький до європейської соціалдемократії.
Неолібералізм грунтується на вченнях М. Фрідмана і Ф. Хайєка.Представники цього напряму критикують державне регламентування економіки як економічно неефективне, що породжує безладдя і корупцію, відстоює ідеї повної приватизації і ринкових саморегуляторів. Неолібералізм розглядає державне регулювання економічних і соціальнокультурних процесів як у комуністичній, так і соціалліберальній інтерпретації як дві форми «конструктивістської єресі».
Консервативна ідеологіяспрямована на збереження вічних цінностей, таких як приватна власність, сім'я, релігія, мораль, нація, держава, і їх пристосування до сучасних модернізаційних процесів. Консерватизм на відміну від лібералізму, котрий акцентує увагу на цінностях індивідуалізму і прагматизму, намагається поєднати ці цінності з цінностями таких спільнот, як сім'я, церква, нація і держава. Консерватизм поділяють на такі напрями: традиціоналізм, елітарні теорії, неоконсерватизм.
Традиціоналісти (Ф. Шатобріан, Е. Берн, Ж. де Местр)заперечували ідеї революції і конституціоналізму як руйнівні для існуючого монархічного порядку, заснованого на християнській релігії і моралі.
Елітарні теорії (В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс, Хосе ОртегаіГассет)протиставляли активну еліту як рушійну силу прогресу і інертну масу як об'єкт політичних маніпуляцій; вихід мас на історичну арену розглядався ними як небезпека породження фашизму і комунізму.
Сучасний неоконсерватизмє більш модернізаційним, ніж традиційним, його умовно можна розділити на англосаксонський, який більше змикається з неолібералізмом у соціальноекономічній політиці, і християнськодемократичний — близький у соціальноекономічній сфері з соціалдемократією. Однак у інших сферах суспільного життя ці два види неоконсерватизму відстоюють ідеї твердого правового і морального порядку, розумного обмеження людини в ім'я збереження здорових начал національного буття, меритократичного (аристократичного) державного управління.
Ідеологія фашизмуоб'єднує всі праворадикальні течії, для яких характерні такі ознаки: расове розуміння нації як антропобіологічної спільноти, що має успадковану від природи нижчість або вищість, зміцнення нації за рахунок розширення території, визнання ієрархічної будови суспільства, його поділу на вищі і нижчі касти, відстоювання расової чистоти, пошук суспільного ідеалу в минулому, інтерпретація історичного зла як світової змови (жидівмасонів), розуміння нації, держави і вождя як органічної єдності, соціальний захист населення за етнічною ознакою.
Сучасний неофашизмдещо пом'якшив расові й імперські претензії своїх попередників, однак зберігає ворожість до всього чужоземного, намагається захищати національну самобутність усякими засобами.
Виходячи з характеристики основних рис політичного режиму,розглянемо основні підходи до його типологізації: 1) системний, класичний, що намагається охопити всі системні ознаки режиму; 2) фрагментарний, що типологізує режим за конкретними проявами його основних ознак. Згідно з першим підходом до типологізації політичний режим поділяють на тоталітарний, авторитарний і демократичний.
Тоталітарний режимгрунтується на тотальному (лат. totalis — загальність, цілісність) охопленні державою суспільного життя. Поняття «тоталітаризм» з'явилося у філософськополітичному лексиконі XX ст. з праць Джованні Джентіле,а у політику його ввів вождь фашистської партії Італії — Беніто Муссоліні.Дослідники тоталітаризму Ф. Хайєк, К. Поппер, К. Фрідріх і 3. Бжезінськийрозкрили генетичний зв'язок тоталітаризму з етатистським і соціалістичним вченнями, з існуванням масового суспільства і одномірної авторитарної особистості, кризою ліберального індустріального суспільства.
До цього слід додати, що тоталітаризм — явище XX ст. Він не був характерний для деспотичних і тиранічних режимів попередніх століть, оскільки тоді не існувало таких могутніх технічних і психологічних механізмів контролю за людиною і суспільними інститутами, не було такої концентрації влади в руках політичних угруповань, як у XX ст.
Феномен тоталітарного режиму криється в існуванні масової людини — усередненої особистості зі стандартним мисленням, яка знаходить задоволення в тому, щоб діяти «як усі», не вміє критично мислити, зневажливо ставиться до пізнання, містично шанує колективізм, підпорядкований «загальномуінтересу», і масового суспільства — суспільства структурно недиференційованого, де існує поділ тільки на «верхи» і «низи», вождів і маси.
Масове суспільство і масова людина породжені такими обставинами:
1) широкою участю мас у політиці у зв'язку із розвитком демократії;
2) атомізацією людини, її відчуженістю від можливості реально впливати на політичні рішення, формування «мовчазної» більшості;
3) залученням мас до нетрадиційних форм боротьби — страйків, бунтів, масових маніфестацій політичними маргіналами (людьми, які перебувають на межі між низами і верхами як соціальне, так і психологічно);
4) пауперезацією значної частини населення внаслідок монополізації економіки, розорення дрібних власників.
Отже, тоталітарний режим виникає в кризових ситуаціях, породжених необхідністю форсувати модернізацію суспільства, де існує, з одного боку, значна частина знедоленого населення й інтелектуалівмаргіналів, з іншого — могутні владні, технічні, психологічні можливості мобілізації мас для виходу з даної ситуації.
Для тоталітарного режиму характерні такі ознаки: тотальний контроль держави над усіма сферами суспільства; монополізація влади в руках однієї партії, котра цілком підпорядкована вождеві; повне панування однієї ідеології, терористичний поліцейський контроль; мілітаризація суспільного життя і знищення громадянського суспільства; проголошення принципу органічної єдності держави і народу; панування воєнної або планової економіки.
До тоталітарних режимів можна віднести гітлерівську Німеччину, колишній СРСР за часів Сталіна, маоїстський Китай, Камбоджу при Пол Поті, Іран при Хомейні та ін. Тоталітарні режими були, як правило, комуністичні та фашистські. Комуністичні режими відзначалися більшою тоталітарністю, оскільки їм вдалося ліквідувати приватну власність, подолати церковну опозицію. Крім цього, комуністичні режими базувалися на привабливих ідеях «інтернаціональної солідарності» трудящих і «світлого комуністичного майбутнього», в той час як фашистські режими пропагували вищість своєї нації і необхідність світового панування.
Авторитарний режимхарактеризується зосередженням необмеженої влади в руках однієї особи або групи осіб, обмеженням прав і свобод громадян. На відміну від тоталітарного режиму він допускає певні елементи демократизму, економічних свобод, існування парламентаризму, навіть боротьбу політичних партій.
Якщо при тоталітарному режимі влада намагається контролювати всі без винятку сфери життя, прикриваючись гаслом органічної єдності з народом, то авторитарний режим порівняно з тоталітарним не вдається до тотального насадження ідеології з метою мобілізації народних мас на виконання «великих ідей», не передбачає примату партії й ідеології над державними інститутами, не заохочує так егалітаризм і патерналізм. До авторитарних режимів можна віднести всі попередні абсолютні, а також сучасні монархії в слаборозвинутих країнах (Йорданія, Марокко, Саудівська Аравія), військові диктатури (здебільшого в Латинській .америці), «патримоніальні тиранії», де держава є власністю сімейного клану і керується диктатурою особистої влади, а такожрежими «часткових демократій», або «опікунські режими», де панування однієї партії чи хунти співіснує з більшменш стабільними ізольованими формами плюралізму.
Демократичний режимвключає сукупність ознак, протилежних тоталітаризмові: народний суверенітет, політичний плюралізм, консенсуальний тип політичної культури, правові гарантії політичних, громадянських і культурних свобод. Демократичний режим можна класифікувати: за формою державного правління — на президентський, парламентський, президентськопарламентський; за формою демократії — ліберальний, соціалліберальний, християнськодемократичний, національнодемократичний; за етапами становища демократизації — демократичний режим першої хвилі демократизації (1896—1926 рр.), демократичний режим другої хвилі демократизації (після краху фашистського тоталітаризму (1943—1962 рр.)) і демократичний режим третьої хвилі (появляється після 70-х років).
Авторитарнодемократичний режимхарактеризується передусім сильною президентською владою, де президент має право самостійно формувати уряд, розпускати парламент, зміщувати голів місцевих державних адміністрацій, ліквідовувати структури державного управління, мати перевагу над парламентом у формуванні судової влади. Однак при цьому режимі зберігаються всі демократичні інститути: парламент, виборча і партійна системи, опозиція, органи місцевого самоврядування, судовий захист прав людини. Такий режим існував у Франції за часів де Голля, а також існує у багатьох країнах Латинської Америки.
Анарходемократичний режимпередбачає широкі прерогативи представницької влади й органів місцевого самоврядування над виконавчими органами, а також широке застосування прямої демократії. У розвинутій цивілізованій системі права і демократичної культури цей режим може в майбутньому успішно забезпечувати реалізацію суспільних цілей, а в протилежному випадку він перетворюється в охлократичний режим.
Для анарходемократичного режиму характерні дефіцит влади, відсутність системи ефективного нормативного регулювання суспільних відносин, низький рівень адміністративного управління, а також поширення охлократичних настроїв у політичній діяльності.
Охлократичний режимхарактеризується некомпетентністю політичної влади, яка намагається простими методами розв'язати складні суспільні проблеми; розумінням права як волі держави; використанням популістських настроїв певних соціальних груп з метою реалізації вузькокорпоративних інтересів.
Класифікуючи політичні режими можна використати підхід, запропонований французьким політологом Е. Шілзом, котрий розрізняє п'ять типів режиму:політичну демократію (досить значна диференціація функцій і спеціалізація структур); опікунську демократію (основною метою є демократизація політичного суспільства, але влада сконцентрована в руках бюрократичної держави); модернізовану олігархію (передбачає відсутність або формальне існування демократичних інститутів, вся влада належить військовим чи бюрократичним клікам, проте режим намагається модернізувати економіку); тоталітарну олігархію (відрізняється від попередніх високим ступенем впливу держави на суспільство, сильною концентрацією влади, інтенсивною мобілізацією членів суспільства на участь в економічному житті); традиційну олігархію (династичні або сімейні режими, котрі негативно ставляться до будьяких змін і схильні зберігати існуючий лад).
Ще один підхід до типологізації політичного режиму запропонував Аренд Лейпхарт,виходячи із співвідношення типу виборчої системи і форми правління, на основі якого він виділив чотири демократичні режими: президентськомажоритарний (США); парламентськомажоритарний (Великобританія, Нова Зеландія, Австралія, Канада); парламентськопропорційний (Австрія, Бельгія, Данія, Фінляндія, Німеччина, Італія (до 1995 р.), Голландія, Норвегія, Швеція); президентськопропорційний (країни Латинської Америки).
На думку А. Лейпхарта, найвищі показники демократичності (представництво жінок у вищих органах влади, участь у голосуванні, політика в області підтримки сімей) і економічного розвитку (рівень інфляції, безробіття, економічного росту) виявлені в країнах з парламентськопропорційним режимом, а найнижчі — при президентськопропорційному режимі. Однак такий підхід треба сприймати обережно, оскільки названі показники залежать не тільки від співвідношення форми державного правління і виборчої системи, а скоріше всього від ступеня цивілізованості всього суспільства.
Політичний режим України вважається проміжним, він поєднує риси:
тоталітарного у вигляді деяких рис політичної культури (ідеологічна мобілізація мас на підтримку чи протест того чи іншого політичного рішення, імітація бурхливої політичної діяльності серед політичної еліти);
авторитарного у вигляді відчуженості влади від громадян, адміністративнокомандних механізмів управління, примату адміністративновладних відносин над правовими, особливою концентрацією влади у керівної особи порівняно з підлеглими;
анарходемократичного і охлократичного у вигляді широких повноважень представницьких радянських органів, відсутності жорсткої виконавчої вертикалі, некомпетентності політичного керівництва і адміністративного управління, використання популістських настроїв певних соціальних груп для реалізації вузькокорпоративних інтересів.
Після підписання конституційного договору і прийняття нової Конституції переважає авторитарнодемократичний режим із створеними конституційними передумовами для трансформації у демократичний.
На сучасному етапі для політичного режиму України характерні такі риси:
1) громіздка структура установ державної влади з недиференційованими і неспеціалізованими функціями відповідно до вирішення сучасних модернізаційних задач, слабо розвинуті громадські інститути впливу на владу;
2) патерналістські, опікунські функції держави не тільки у соціальноекономічній сфері, а й у сприянні розвитку елементів громадянського суспільства;
3) малоефективний механізм стримувань і противаг як між вищими органами державної влади, так і регіональним і місцевим самоврядуванням внаслідок незавершеності юридичного оформлення меж їх компетенцій, процедур прийняття рішень, мотиваційних механізмів до висококваліфікованої праці;
4) політична неструктурованість державної влади, обумовлена не тільки слабкістю політичного потенціалу громадськості, а й свідомим гальмуванням владними структурами цього процесу через зволікання у прийнятті нового партійного і виборчого законодавства;
5) партійна система фінансово, матеріально залежна від влади і фінансоводомінуючих соціальних груп і часто стає виразником їхніх інтересів всупереч декларованим програмним цілям;
6) слабка взаємодія між партіями і групами тиску на основі взаєморозуміння стратегічних перспектив суспільного розвитку і групових взаємовигод, а не на основі тимчасових кон'юнктурних ситуацій;
7) виборча система не стимулює партійну конкуренцію, а закріплює зберігання корпоративнокланових засад формування політичної влади через відсталі механізми висування кандидатів і голосування;
8) сильні рецидиви до єдиної державної ідеології, відсутність чітко оформлених ідеологічних орієнтацій, цивілізованих форм ідеологічного плюралізму, цивілізованого центризму в політиці; досить міцні позиції крайніх ідеологій (особливо комуністичної). Якщо виходити з типологізації Е. Шілза, то політичний режим України можна назвати опікунською демократією, де державна влада перебуває в парадоксальній ситуації: з одного боку, покликана розвивати законодавство, громадські інститути, з іншого — об'єктивно їх гальмує в силу інерції збереження бюрократичних структур.







ВИСНОВКИ
1. Поняття «політичний режим» вживається у декількох значеннях: 1) як елемент форми держави поряд з такими елементами, як форма державного правління і форма державного устрою; 2) як поняття, тотожне поняттю «політична система»; 3) як поняття, що означає функціональний стан політичної системи, конкретизує зміст її елементів з точки зору юридичних, політичних, економічних і духовнокультурних факторів і механізмів формування влади та її розподілу, а також характеристики відносин між владними і невладними інститутами. У посібнику це поняття вживається в третьому значенні.
2. Політичний режим розкриває характер відносин між: а) державою і громадянським суспільством; б) гілками центральної влади (главою держави, урядом, парламентом, вищими судовими інстанціями; в) державою! органами регіонального і місцевого самоврядування; г) державою і партіями; д) державою і групами тиску; е) партією і групами тиску; є) виборчою системою і формами державного правління; ж) ідеологічними і неідеологічними формами політичного примусу.
3. До типологізації політичного режиму можна застосувати декілька підходів: 1) класичний, що розкриває системні ознаки політичного режиму; 2) фрагментарний, що виділяє проміжні режими, а також класифікує політичний режим за окремими атрибутами.
4. За класичним підходом виділяють три типи політичних режимів: тоталітарний — передбачає тотальний контроль держави над суспільством, примат партії та ідеології над державою, тотальну ідеологічну мобілізацію мас; авторитарний — передбачає велику концентрацію влади в руках однієї особи або окремих груп, обмеження прав і свобод громадян, військовополіцейський контроль; демократичний — передбачає народний суверенітет, політичний плюралізм, правові гарантії політичних, громадянських і культурних прав і свобод. До тоталітарних відносять комуністичний і фашистський режими, які відзначаються високим ступенем одержавлення суспільства і тотальною ідеологізацією духовного життя. До авторитарних режимів відносять усі попередні абсолютні, а також сучасні монархії слаборозвинутих країн, військові диктатури, патримоніальні тиранії з диктатурою особистої влади і владою кланових клік, теократичні режими і режими опікунської демократії. До демократичних режимів можна віднести сучасні розвинуті країни, а також країни, які в історії були піонерами демократії.

5. Згідно з другим підходом можна вирізнити проміжні режими: авторитарнодемократичний, що передбачає сильну виконавчу владу і слабкі законодавчу і судову влади, анарходемократичний — примат представницької влади, прямої демократії над виконавчою і охлократичний — недосконалі правові механізми правового регулювання, панування некомпетентної політичної еліти (псевдоеліти), загравання з масами. Е. Шілз намагається типологізувати політичні режими за ступенем розвитку і характером відносин демократичних і олігархічних джерел формування влади: 1) режим політичної демократії; 2) режим опікунської демократії; 3) режим модернізованої олігархії; 4) режим тоталітарної олігархії; 5) режим традиційної олігархії. Заслуговує на увагу типологізація А. Лейпхарта, яка на основі поєднання типу виборчої системи і форми державного правління виділяє такі режими: 1) президентськомажоритарний, 2) парламентськомажоритарний, 3) парламентськопропорційний, 4) президентськопропорційний. 6. Політичний режим України проміжний, що поєднує елементи тоталітарного, анарходемократичного, охлократичного, а також авторитарнодемократичного режимів. Після прийняття нової Конституції в Україні переважають елементи авторитарного демократизму, але існують конституційні передумови для становлення демократичного режиму. Політичний режим України можна також вважати режимом опікунської демократії, при якому внаслідок недорозвинутості інститутів громадянського суспільства, недостатніх юридичних механізмів громадського контролю над владними структурами державна влада виконує дві суперечливі функції: сприяє становленню громадських інститутів і одночасно гальмує їх розвиток.


Дата добавления: 2015-09-15; просмотров: 6; Нарушение авторских прав







lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2021 год. (0.009 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты