Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АстрономияБиологияГеографияДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника


Навчання — цілеспрямована взаємодія вчителя й учнів, у процесі якої засвоюються знання, формуються уміння й навички.




Це — їх спільна праця, в якій викладання й учіння перебувають у єдності й взаємодії. Провідна роль у цьому процесі належить учителю, який викладає учням навчальний матеріал, спонукає їх до учіння, спрямовує та організовує їх пізнавальну діяльність, навчає засобам і прийомам засвоєння знань, умінь і навичок, перевіряє, контролює та оцінює їх працю. Учні засвоюють (сприймають, осмислюють, запам'ятовують) знання, перетворюють узагальнений наукою досвід людства на особисте надбання, набувають навичок та умінь оперування знаннями, використання їх для вирішення навчальних завдань і практичної діяльності.

Виховання, освіта і навчання — три найважливіші напрями педагогічної діяльності, які органічно пов'язані між собою і доповнюють один одного. їх взаємозв'язок — одна з основних педагогічних закономірностей.

 

3.Характеристика структури і галузей педагогічної науки

Структура сучасної педагогіки відображає зв'язки і відносини, що виникли під час історичного розвитку педагогічних знань, визначає місце кожної з педагогічних наук, її роль для педагогічної практики. Нині педагогічна наука об'єднує до двадцяти педагогічних галузей. їх кількість зростає залежно від суспільних потреб (йдеться про самостійні науки із своїм предметом, методами дослідження, понятійно-категорійним апаратом). Певною мірою вони спираються на структуру та принципи загальної педагогіки, будучи її “дочірніми” і водночас самостійними науками.

Загальна педагогіка. Вивчає і формулює принципи, форми і методи навчання й виховання, які є загальними для всіх вікових груп та навчально-виховних закладів. Складається з чотирьох розділів:

— основи педагогіки (її філософські засади, характеристика систем освіти);

— теорія навчання та освіти (дидактика — сутність процесу навчання і змісту освіти);

— теорія виховання (сутність процесу виховання, організації виховного процесу);

— теорія управління навчально-виховним процесом (школознавство — система управління школою і діяльність органів освіти).

Вікова педагогіка. Вивчає закономірності виховання й навчання, організаційні форми й методи навчально-виховного процесу стосовно різних вікових груп. її поділяють на такі напрями:

— дошкільна педагогіка (закономірності виховання дітей дошкільного віку у сім'ї, в дошкільних виховних закладах);

— педагогіка загальноосвітньої школи (зміст, форми й методи навчання і виховання школярів).

Професійна педагогіка. Досліджує і розробляє питання підготовки фахівців для різних галузей народного господарства. Залежно від рівня освіти існують такі напрями:

— педагогіка професійно-технічної освіти (підготовка кваліфікованих робітників і фахівців середньої ланки для різних галузей народного господарства);

— педагогіка вищої школи (навчально-виховний процес у вищих закладах освіти, проблеми здобуття вищої освіти).

Спеціальна педагогіка (дефектологія). Вивчає проблеми і розробляє методи виховання, навчання та освіти дітей з різними фізичними або психічними вадами. Залежно від виду дефектів педагогічні знання цієї галузі поділяють на такі напрями:

— сурдопедагогіка (навчання й виховання глухонімих, глухих і туговухих дітей);

— логопедія (навчання й виховання дітей з порушеннями мовлення);

— тифлопедагогіка (навчання й виховання сліпих та слабозорих дітей);

— олігофренопедагогіка (навчання й виховання розумово відсталих і дітей із уповільненим розумовим розвитком).

Історія педагогіки. Висвітлює процес розвитку теорії та практики навчання й виховання в різні історичні епохи, різних країн і народів.

Методики викладання окремих предметів. Вивчають закономірності викладання і вивчення конкретних навчальних дисциплін у закладах освіти різних типів.

Шкільна гігієна. Вивчає і визначає санітарно-гігієнічні умови життя учнів, організацію навчального процесу залежно від віку, стану здоров'я.

Порівняльна педагогіка. Порівнює системи народної освіти різних країн.

Галузеві педагогіки. До них належать спортивна, авіаційна, військова, інженерна, медична, культурно-освітня; педагогіка виправно-трудової системи, педагогіка підвищення кваліфікації та перекваліфікації спеціалістів, робітничих кадрів.

Соціальна педагогіка. Вивчає закономірності й механізми становлення і розвитку особистості в процесі здобуття освіти і виховання у різних соціальних інститутах, а також соціально орієнтовану діяльність освітніх, наукових, культурних та інших закладів, установ і соціальних служб, які сприяють формуванню соціальної активності дітей та молоді в процесі вирішення суспільних, політичних, економічних та інших проблем суспільства.

Науково-теоретичну структуру соціальної педагогіки утворюють:

— агогіка (проблеми попередження відхилень у поведінці дітей та підлітків);

— герогіка (соціально-педагогічні проблеми людей похилого віку);

— андрагогіка (освіта й виховання людини протягом усього її життя);

— віктимологія (проблеми категорії людей, які стали жертвами несприятливих умов соціальної організації та насильства).

 

4.Характеристика методів науково-педагогічного дослідження

Традиційно - педагогічні методи.

Метод педагогічного спостереження. Реалізується він як спеціально організоване сприймання педагогічного процесу в природних умовах. З огляду на особливості його суб'єкта і об'єкта розрізняють спостереження пряме й опосередковане, відкрите й закрите, а також самоспостереження. Здійснюючи

спостереження, важливо мати його план, визначити термін, фіксувати результати, подбати, щоб було воно систематичним і тривалим. Використання цього методу не дає змоги розкрити внутрішні процеси педагогічних явищ. Зафіксовані методом спостереження факти завжди мають відтінок суб'єктивності, і це обмежує його використання у педагогічних дослідженнях. Тому спостереження застосовують часто у поєднанні з іншими методами.

Метод бесіди. Особливістю його є пізнання педагогічних явищ через безпосереднє спілкування з особами, яких дослідник вивчає в природних умовах. Щоб бесіда була результативною, необхідно мати її план, основні й додаткові запитання, створити сприятливу атмосферу для відвертого обміну думками. Слід враховувати індивідуальні особливості співрозмовника та виявляти педагогічний такт. Бесіду протоколюють, результати її порівнюють з інформацією про особистість, отриманою за допомогою інших методів.

Різновидом бесіди є інтерв'ю. На відміну від бесіди, яку проводять у природній, невимушеній обстановці, під час інтерв'ю дослідник ставить заздалегідь сформульовані у певній послідовності запитання й фіксує відповіді на них.

Метод анкетування. Полягає він у письмовому (іноді усному) опитуванні значної кількості учнів, студентів за певною схемою — анкетою або опитувальним листом. Анкетування дає змогу отримати інформацію про типовість певного педагогічного явища.

Анкети бувають закриті (з обмеженою кількістю варіантів підібраних дослідником відповідей) і відкриті (дають змогу респонденту висловити власну думку). Перед анкетуванням потрібно перевірити ступінь розуміння запитань на невеликій аудиторії, вносячи за необхідності відповідні корективи.

Метод педагогічного експерименту. На практиці він реалізується як науково поставлений дослід організації педагогічного процесу в точно фіксованих умовах. Забезпечує найдостовірніші результати у педагогічних дослідженнях.

Залежно від мети, яку передбачає експеримент, розрізняють:

—експеримент-констатацію, під час якого вивчають наявні педагогічні явища;

—експеримент-перевірку, коли перевіряють гіпотезу, висунуту в процесі вивчення передового і масового досвіду освітніх закладів;

—творчий (формуючий) експеримент, у процесі якого фіксують нові педагогічні явища, створюють новий зміст, нові організаційні форми і методи навчання й виховання.

Метод рейтингу. В основі його оцінювання окремих аспектів діяльності компетентними експертами. При підборі їх враховують компетентність (знання сутності проблеми), креативність (здатність творчо виконувати завдання), позитивне ставлення до експертизи, відсутність схильності до конформізму (наявність власної думки і здатність обстоювати її), наукову об'єктивність, аналітичність і конструктивність мислення, самокритичність.

 

Під час аналізу отриманої інформації можна застосовувати метод рангових оцінок, коли виявлені фактори розміщуються за зростанням або спаданням ступеня їх вияву.

Метод вивчення документації. Базується на тому, що особові справи учнів, студентів, різноманітні журнали, контрольні роботи, зошити з окремих дисциплін дають дослідникові об'єктивні дані, які характеризують їх індивідуальні особливості, ставлення до навчання, рівень засвоєння знань, сформованості вмінь та навичок.

Документація (загальношкільний план роботи, плани роботи предметних комісій, класних керівників, протоколи засідань педагогічної ради та ін.) дає змогу сформувати уявлення про стан навчально-виховної роботи загалом і на окремих її ділянках зокрема.

Метод вивчення документації, як і інші методи науково-педагогічного дослідження, можна використовувати у навчальному закладі будь-якого типу, врахувавши при цьому специфічні умови його навчально-виховної діяльності та особливості контингенту вихованців.

Метод психолого-педагогічного тестування. Полягає у визначенні рівня знань, умінь або загальної інтелектуальної розвиненості учня за допомогою засобів тестування — карток, малюнків, задач-шарад, ребусів, кросвордів, запитань. Екзаменаційні білети також можна складати у формі тестів. Результати тестування визначають підрахуванням відсотків виконання тестів.

Математичні методи. їх сутність полягає в описуванні педагогічних явищ за допомогою кількісних характеристик, а також у використанні кібернетичних моделей для визначення оптимальних умов управління процесом навчання і виховання. Застосування цих методів для відображення педагогічних явищ можливе за умов їх типовості, вимірюваності та масового характеру. До математичних методів належать методи реєстрування, ранжування і моделювання.

Теоретичні методи.

До них належать аналіз, синтез, узагальнення, порівняння, висновок.

Аналіз і синтез є взаємопов'язаними і взаємозумовленими логічними методами наукового пізнання, що виникли на основі практичної діяльності людей. Якщо аналіз полягає у розчленуванні цілого на складові елементи (частини), то синтез — в об'єднанні частин у ціле.

Узагальнення — логічний процес переходу від одиничного до загального, від менш загального до більш загального знання. Він є продуктом розумової діяльності, формою відображення загальних ознак і якостей дійсності.

 

Порівняння— розумова операція, за допомогою якої встановлюють схожість і відмінність між конкретними педагогічними явищами.

Висновок — одержане логічним шляхом із вихідних даних судження, яке містить нову чи додаткову інформацію.

Процес і результати науково-педагогічного дослідження фіксують різними способами. Для цього використовують певні типи документації: анкети, плани спостереження, здійснення педагогічних експериментів, втілення результатів дослідження у практику, магнітофонні записи, фотокартки, кінострічки; протоколи обговорення уроків, виховних заходів та ін.; конспекти опрацьованої літератури, архівних матеріалів; описи досвіду роботи навчальних та виховних закладів; статистичні дані, математичні обчислення.

 

5.Характеристика основних понять теми «Розвиток, виховання і формування особистості»

Людина народжується як індивід, як суб’єкт суспільства, з притаманними їй природними задатками і завдяки цілеспрямованому вихованню, формується як особистість у системі суспільних відносин.

Особистість – це людина, соціальний індивід, який поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільно значущого, індивідуального і неповторного.

Індивідуальність – це цілісна характеристика окремої людини, її оригінальність, самобутність її психічного складу. Індивідом народжуються, а індивідуальністю й особистістю становляться в процесі життєдіяльності.

Розвиток людини – це процес становлення і формування її особистості під впливом зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих факторів, серед яких цілеспрямоване виховання і навчання відіграє провідну роль.

Формування особистості – це становлення людини як соціальної істоти внаслідок впливу середовища і виховання на внутрішні сили розвитку.

Розвиток особистості залежить від спадковості, середовища та виховання.

Спадковість – це відновлення у нащадків біологічної подібності. Генетична програма людини, і те, що породжено її внутрішньоутробним розвитком.

Середовище– все те, що оточує дитину від народження до кінця її життя.

Розвиток – безперервний процес, що виявляється у кількісних та якісних змінах людської істоти, тобто збільшенні одних і зменшенні інших її ознак.

6.Основні закономірності розвитку дитини

Дитячому організмові, як і будь-якому живому організмові, у процесі розвитку притаманні три основні закономірності: ріст, розвиток і формотворення.

 

Під ростом розуміють збільшення кількості клітин, маси тіла та його розмірів. Росте дитина безперервно, але нерівномірно, і це приводить до зміни пропорцій окремих частин її тіла. Ріст відбувається одночасно в усіх тканинах і органах, хоч і з неоднаковою інтенсивністю, і звичайно закінчується в жінок у 20-22 роки, у чоловіків – у 23-25.

Під розвитком розуміють скостеніння скелета, формування м’язів, нервової системи, зміну функцій залоз внутрішньої секреції, статевий розвиток. Розвивається людський організм постійно: у дитинстві, юності й зрілому віці, тобто протягом усього життя людини.

Формуванням називається процес зміни пропорцій організму в процесі росту. Незакінченість формотворення дитини раннього віку проявляється у своєрідному окресленні окремих частин тіла (велика голова, довгий тулуб, короткі ноги та ін.), що відрізняє її від дітей старшого віку і дорослої людини. Це називається зміною пропорцій організму, який росте.

Отже, процес росту і морфологічного ускладнення, тобто розвиток, відбувається одночасно з функціональним удосконаленням усіх органів і тканин.

Розвиток дитячого організму відбувається під впливом як біологічних, так і соціальних факторів. Перші закладені в самому організмі й виявляються в яскраво вираженій мінливості, яка піддаєтьсякількісному облікові, другі – у принципах суспільного виховання га навчання. У регуляції й координації розвитку організму провідна роль належить центральній нервовій системі.

Ріст і розвиток – складний процес. У ньому приховані кількісні зміни ведуть до відкритих якісних змін і проявів. Тому в рості й розвитку дітей і підлітків виділяють окремі періоди росту (витягування тіла в довжину) і періоди розвитку (округлення форм, удосконалення функцій м’язової і нервової систем, дія залоз внутрішньої секреції). Перший такий період витягування характерний для старшого дошкільного віку, другий – для перехідного віку (13-15 років). В основі цих періодів лежить закономірність стрибкоподібності розвитку, коли поступове накопичення кількісних змін у певний момент переходить у новий якісний стан. Наприклад: поява досконалої координації рухів, підвищеної уваги, інтересу.

Ріст і розвиток відбуваються тим інтенсивніше, чим менша дитина. Так, у дитини ясельного або дошкільного віку щомісяця змінюється довжина тіла, відзначаються нові якісні прояви. При цьому наростання довжини поступово зменшується до юнацького віку і періоду закінчення росту. Початковий зріст (тобто зріст при народженні) подвоюється найчастіше до 4,5-5 років і потроюється до 14-15. У молодшому шкільному віці довжина тіла збільшується в середньому на 4-5 сантиметрів. У період статевого дозрівання величина річного приросту довжини — 6-8 сантиметрів.

Кількісні та якісні показники росту й розвитку дітей молодшого шкільного віку залежать як від біологічних (генетичних), так і від соціальних факторів.

Нерівномірність росту й розвитку організму позначається не тільки на фізичному, а й на психічному розвитку, рівень якого у дітей одного віку може бути різний. Це залежить не тільки від темпів індивідуального розвитку інтелекту, а й від тих умов, у яких виховується дитина.

У розвитку організму людини виділяють такі періоди:

Новонароджений 1… 10 днів

Немовля 10 днів… 1 рік

Раннє дитинство 1…3 роки

Перше дитинство 4…7 років

Друге дитинство 8… 12 років (хлопчики)

8… 11 років (дівчатка)

Підлітковий вік 13… 16 років (хлопчики)

12… 15 років (дівчатка)

Юнацький вік 17…21 рік (юнаки)

17…20 років (дівчата)

Зрілий вік (І період) 22…З5 років (чоловіки)

21.. .35 років (жінки)

Зрілий вік (II період) З6…60 років (чоловіки)

З6…55 років (жінки)

Похилий вік 61… 74 роки (чоловіки)

56…74 роки (жінки)

Старечий вік 75…90 років (чоловіки й жінки)

Довгожителі від 91 року (чоловіки й жінки)

Ріст і розвиток дитини залежить не тільки від соціального середовища, а й від спадковості. Передача спадковості від батьків (тобто передача спадкової інформації) потомству є доведеним фактом. Але визначальна (детермінуюча) роль спадковості та середовища для різних ознак й особливостей дитини дуже різноманітна. Деякі властивості, особливості, ознаки і хвороби виникають винятково внаслідок дії якихось факторів середовища, а роль спадкової основи (генотипу) залишається другорядною, який має тільки видозмінюючий (моделюючий) вплив. Інші властивості, ознаки і хвороби майже завжди визначаються генотипом, тобто спадковими факторами чи навіть одним фактором. Наприклад група крові людини визначається наявністю певного генотипу.

Тепер наука про спадкові особливості та хвороби людини (медична генетика), ґрунтуючись на даних хромосомної теорії спадковості, має велику кількість фактів і використовує різні методи дослідження, які мають важливе практичне значення для профілактики і лікування спадкових захворювань, організації режиму та гігієни побуту, вивчення фізичного розвитку і стану здоров’я дітей та підлітків.

7.Соціальна суть особистості. Основні чинники її формування

Соціалізація особистості є процес створення особистості у певних соціальних умовах, процес засвоєння людиною соціального досвіду, під час якого людина перетворює соціальний досвіду у власні цінності й орієнтації, вибірково виводить на свою систему поведінки ті норми і шаблони поведінки, прийняті у суспільстві чи групі. Норми поведінки, норми моралі, переконання людини визначаються тими нормами, прийняті у цьому обществе.

Термін «соціалізація» відповідає концепції, за якою людина (дитина) спочатку асоціальний або його соціальність зводиться потребою зі спілкуванням. І тут соціальність – процес перетворення спочатку асоціального суб'єкта на соціальну особистість, владеющую прийнятих у суспільстві моделями поведінки, воспринявшую соціальні норми й підвищення ролі. Вважається, що така точку зору в розвитку соціальності характерний, передусім, для психоанализа.

Розуміння процесу засвоєння соціальних норм, умінь стереотипів, формування соціальних установок й переконань, навчання що у суспільстві нормам поведінки й спілкування, варіантів життєвого стилю, входження до групи і взаємодії зі своїми членами як соціалізація можна буде, якщо від початку індивід тлумачать як несоциальное істота, та її несоциальность повинна в процесі виховання у суспільстві не без опору долатися. У деяких випадках термін «соціалізація» стосовно соціального розвитку особистості надлишковий. Поняття «соціалізація» не підміняє і заміняє собою відомих у педагогіці й у педагогічної психології понять навчання дітей і воспитания.

2.1. Стадії социализации.

Вирізняють такі стадії социализации:

1. Первинна соціалізація, чи стадія адаптації (від народження до підліткового періоду дитина засвоює соціальний досвід некритично, адаптується, пристосовується, подражает).

2. Стадія індивідуалізації (хочеш виділити себе серед інших, критичне ставлення до громадським нормам поведінки). У такому віці стадія індивідуалізації, самовизначення «світ образу і я» характеризується як проміжна соціалізація, бо всі ще хитливо у світогляді і характері подростка.

Юнацький вік (18-25) характеризується як стійко концептуальна соціалізація, коли виробляються стійкі властивості личности.

3. Стадія інтеграції (хочеш знайти місце у обществе,

«вписатися» у суспільстві). Інтеграція проходить благополучно, якщо властивості людини приймаються групою, суспільством. Не приймаються, можливі такі исходы:

. збереження несхожості й поява агресивних взаємодій (взаємовідносин) з людьми і обществом;

. зміна себе, «стати як все»;

. конформізм, зовнішнє угодовство, адаптация.

4. Трудова стадія соціалізації охоплює період зрілості людини, період його трудовій діяльності, коли людина як засвоює соціальний досвід, а й відтворює за рахунок активного впливу особи на одне середу через сою деятельность.

5. Послетрудовая стадія соціалізації розглядає літній вік як вік, що вносить значний внесок у відтворення соціального досвіду, у процес його новим поколениям.

 

 


Поделиться:

Дата добавления: 2015-09-15; просмотров: 129; Мы поможем в написании вашей работы!; Нарушение авторских прав





lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2024 год. (0.008 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты