Роль спадковості і середовища в формуванні особистості

Людина народжується як індивід, як суспільний суб'єкт, із притаманними їй природними задатками і формується як особистість у системі суспільних відносин завдяки цілеспрямованому вихованню.

Розвиток людини — процес фізичного і психічного становлення та формування її особистості під впливом зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих чинників, серед яких провідну роль відіграють цілеспрямоване виховання та навчання.

Процес розвитку людини супроводжується фізичними та психічними, кількісними та якісними змінами.

Розвиток людини залежить як від зовнішніх впливів, так і від внутрішніх сил.

Роль спадковості у формуванні особистості.

Найпершим чинником, що впливає на формування особистості, є спадковість.

Спадковість — відновлення в нащадків біологічних особливостей батьків.

Від біологічної спадковості залежить як те спільне, що визначає належність індивіда до людського роду загалом, так і те відмінне, що робить людей різними за зовнішнім виглядом і внутрішніми якостями.

Людина як представник свого біологічного виду успадковує передусім тип нервової системи, на базі якої формується тип темпераменту; деякі безумовні рефлекси; конституцію тіла, зовнішні ознаки. До суто фізичних задатків належать і група крові та резус-фактор.

Особливу роль у формуванні особистості відіграють власне людські задатки (високоорганізований мозок, за датки до мовлення, ходіння у вертикальному положенні).

Складною в педагогіці є проблема здібностей у певній галузі. Особливої уваги заслуговує питання про спадковість інтелектуальних здібностей. Результати генетичних досліджень засвідчують, що здорові люди мають задатки до необмеженого духовного розвитку, і підтверджують припущення про великі можливості людського мозку.

Роль середовища у формуванні особистості.

Не менше значення у формуванні особистості має вплив на неї навколишнього середовища.

Середовище — сукупність зовнішніх явищ, які стихійно діють на людину і впливають на її розвиток.

Середовище, яке оточує індивіда від його народження до кінця життя, умовно можна поділити на природне середовище і соціальне. Чинниками природного середовища є клімат, рельєф, географічне положення тощо. Соціальне середовище утворюють соціальні групи, які безпосередньо чи опосередковано впливають на людину (сім'я, дитячий садок, школа, позашкільна установа, двір, товариства однолітків, засоби масової інформації та ін.).

У соціальному середовищі людина соціалізується — засвоює соціальний досвід, цінності, норми, установки, активно залучається до системи соціальних зв'язків, самостійно знаходить шляхи найефективнішого самовизначення в суспільстві. При цьому дитина не тільки залежить від середовища, а й сама є активною, діяльною істотою.

Одним із найдієвіших чинників соціалізації є цілеспрямоване виховання. «Головна справа виховання якраз тому й полягає, — вважає Сергій Рубінштейн, — щоб тисячами ниток пов'язати людину з життям так, щоб з усіх боків перед нею поставали завдання, для неї значущі, для неї привабливі, які вона вважає своїми, до вирішення яких вона залучається. Це важливо тому, що головне джерело моральних негараздів, усіх відхилень у поведінці — це та душевна порожнеча, яка утворюється в людей, коли вони стають байдужими до життя, що їх оточує, відходять убік, відчувають себе в ньому сторонніми спостерігачами, готовими на все махнути рукою, — тоді все їм стає ні до чого».

Особливий вплив на формування особистості дитини має домашнє середовище, а також найближче оточення. Саме тут діти опановують уміння спілкуватися, налагоджуючи стосунки з найближчими людьми — рідними, ровесниками, сусідами, навчаються жити з людьми і для людей, любити свою націю та поважати інші народи.

Разом з тим саме в ближньому оточенні діти можуть зіткнутися з такими патологічними явищами суспільного життя, як паління, пияцтво, наркоманія, злодійство, рекет, проституція тощо. Тому з метою профілактики потрібно формувати в неповнолітніх уміння протистояти таким явищам.

Відчутний вплив на формування особистості мають засоби масової інформації (телебачення, радіо, преса) як компоненти соціального оточення. Правильно організована інформація про значущі події, процеси, явища в суспільстві виховує у підростаючого покоління свідоме, відповідальне ставлення до життя, сприяє його духовному збагаченню, формуванню активної життєвої позиції. Разючим є і згубний вплив інформації, яка пропагує патологічні, сумнівні цінності, стандарти поведінки, що негативно впливають на ще не сформовану свідомість молодої людини. З огляду на це педагоги повинні допомагати їй правильно оцінювати побачене, почуте чи прочитане.

Головним критерієм соціалізованості особистості є не міра її пристосування, а міра незалежності, впевненості в собі, розкутості, ініціативності, що виявляється в реалізації соціального в індивідуальному і забезпечує реальне відтворення людини і суспільства. На різних вікових етапах становлення особистості спостерігаються певні особливості розвитку самосвідомості, самореалізації, творчої активності, соціальної зрілості, різні процесуальні характеристики соціалізації. Свідченням соціалізації індивіда є набуття ним на кожному етапі онтогенезу відповідного рівня самості та самосвідомості як передумов формування індивідуальності. Чим розвиненішими є самосвідомість і самовизначення індивіда, тим більше він індивідуальний і водночас соціально-визначений.

9.Поняття про формування особистості. Роль виховання в цьому процесі

Формування особистості — становлення людини як соціальної істоти внаслідок впливу середовища і виховання на внутрішні сили розвитку. Поняття «розвиток людини» і «формування особистості» дуже близькі, їх нерідко вживають як синоніми. Насправді поняття «особистість» означає соціальну характеристику людини, тобто ті її якості, які формуються під впливом спілкування і встановлення стосунків з іншими людьми, суспільством загалом. Розвиток людини і формування її особистості є єдиним, цілісним процесом.

Джерелом, внутрішнім змістом формування особистості є такі внутрішні й зовнішні суперечності:

- у нервовій системі — між збудженням і гальмуванням;

- в емоційній сфері — між задоволенням і незадоволенням, радістю і горем;

- між спадковими даними і потребами виховання (дитина — інвалід завдяки вихованню досягає вищого рівня розвитку);

- між рівнем сформованості особистості й ідеалом (оскільки ідеал завжди досконаліший за конкретного вихованця, він спонукає особистість до самовдосконалення);

- між потребами особистості та моральним обов'язком (щоб потреба не вийшла за межі суспільних норм, вона «стримується» моральним обов'язком людини);

- між прагненнями особистості та її можливостями (коли індивід прагне досягти певних результатів у навчанні, а рівень його пізнавальних можливостей ще недостатній, йому потрібно посилено працювати над собою).

Формування особистості залежить від спадковості, середовища і виховання.

Роль виховання у формуванні особистості.

Вирішальну роль у формуванні особистості відіграє процес виховання, що виконує такі функції:

- організація діяльності, в якій формується особистість;

- добір змісту навчання і виховання, що спрямовує формування особистості у потрібному напрямі;

- усунення впливів, які можуть негативно позначитися на формуванні особистості;

- ізолювання особистості від несприятливих для її формування умов, які неможливо усунути.

Як цілеспрямована, планомірна діяльність педагогів виховання покликане розвивати природні задатки, формувати особистість.

Змінити такі фізичні якості, як колір шкіри, очей, волосся, конституцію тіла виховання не здатне, але воно може істотно вплинути на стан здоров'я, зробити дитину міцною й витривалою шляхом спеціального тренування і вправ. Виховання не може змінити вроджений тип вищої нервової системи, але здатне внести корективи в силу і динамічність нервових процесів.

Природні задатки можуть розвинутися в здібності тільки під впливом виховання і залучення людини до відповідного виду діяльності. Виховання визначає вияв і вдосконалення задатків і здібностей: у процесі правильного виховання можна розвинути дуже слабкі задатки, у той час як неправильне виховання гальмує розвиток сильних задатків або зовсім придушує слабкі.

Виховання не лише визначає розвиток, а й постійно спирається на досягнутий рівень розвитку. Проте головне його завдання полягає у випередженні рівня розвитку. Таку ідею висунув Л. Виготський. Водночас він обґрунтував тезу про провідну роль навчання у розвитку особистості, стверджуючи, що програма і методи навчання повинні відповідати не тільки досягнутому дитиною розумовому розвитку, а й «зоні її ближнього розвитку». Згідно з його концепцією існують два рівні розумового розвитку дитини. На першому дитина виконує певні завдання самостійно. Цей етап називають «рівнем актуального розвитку». Другий рівень — «зона ближнього розвитку», на якому дитина отримує завдання, з яким вона ще не може впоратися самостійно. Тому, пропонуючи способи виконання завдання, пояснюючи прийоми роботи і т. д., дорослий одночасно допомагає дитині виконати завдання і навчає її робити це самотужки. Мета виховання, на думку Л. Виготського, полягає в тому, щоб створити «зону ближнього розвитку», яка б пізніше досягла «рівня актуального розвитку». Отже, формувати особистість здатне таке виховання, що спонукає розвиток, орієнтується на процеси, які ще не дозріли, але перебувають на стадії становлення.

Ефективно розвиває тільки таке виховання, яке вміло включає молоду людину в різні види діяльності, спрямованої на виконання поставлених завдань. Протягом навчання школяр бере участь в ігровій, навчальній, трудовій, художній, спортивній та громадській діяльності, які забезпечують його всебічний розвиток. Однак «тільки та діяльність дає щастя душі, — писав К. Ушинський, — зберігаючи її гідність, яка виходить з неї самої, отже, діяльність улюблена, діяльність вільна; а тому, наскільки потрібно виховувати в душі прагнення до діяльності, настільки ж потрібно виховувати і прагнення до самостійності або свободи: один розвиток без другого, як ми бачимо, не може посуватися вперед». Тому важливою умовою ефективності впливу всіх видів діяльності на формування особистості є її активність, яка виявляється у спілкуванні, пізнанні навколишньої дійсності, праці.

Активність у спілкуванні дає змогу набути морального досвіду, розвиває організаторські здібності. Пізнавальна активність забезпечує інтелектуальний розвиток дитини. Для неї характерна як потреба вирішувати інтелектуальні проблеми, так і вміння творчо застосовувати теоретичні знання в навчальній і практичній діяльності. Трудова активність практично і психологічно готує учня до участі у майбутній трудовій діяльності.

Рушійною силою будь-якої діяльності та вияву в ній активності є потреби. Ось чому перед педагогом завжди стоїть завдання не тільки спрямовувати активність своїх вихованців у суспільно корисне русло та стримувати від шкідливих захоплень, а й формувати потребу в позитивній активності.

10.Фактори які впливають на формування особистості

Усвідомлюючи те, що особистість - це набута якість людини, можемо розглянути, від яких факторів залежить її формування

Спочатку при народженні дитини в неї повинна сформуватись біологічна основа - індивідні задатки. Це означає, що лише на основі суто людської структури та функцій мозку можливе формування особистості. Жодна тварина не спроможна розвинутись до цього рівня через недосконалість своєї мозкової тканини. По-друге, ця мозкова тканина у індивіда повинна бути в здоровому стані. Якщо народившись, дитина має серйозні вади головного мозку, то не зможе стати особистістю (наприклад, діти з олігофренією (вродженою розумовою відсталістю) не стають повноцінними особистостями). Наявність фізичних порушень чи вад не ставить таких глобальних обмежень для формування означеної якості людини, ряд інвалідів стають відомими визнаними особистостями.

Для формування особистості потрібен також вплив соціального фактору-виховання дитини людським оточенням. Тобто для того, щоб засвоїти надбання людської цивілізації, навчитись способам використання побутових речей, щоб інтелектуально та морально розвинутись, людина повинна мати вчителів, наставників вже з дитинства. Історії з дітьми-мауглі, які з дитинства потрапляють в середовище існування тварин (вовків, ведмедів, мавп) та потім знаходяться людьми, виразно показують, що такі діти не формуються як особистості, а набувають тваринних форм поведінки та звичок.

І нарешті, для формування власних особистісних ознак людина повинна проявляти активність - як фізичну, так і психічну. Дана активність забезпечує розвиток та роботу як організму в цілому, так і психіки зокрема.

Отже, сукупність дії всіх описаних вище факторів сприяє повноцінному розвитку особистості.

Зважаючи на те, що особистість є динамічною характеристикою, науковці намагаються встановити, коли саме відбувається завершення процесу її формування. Єдиного погляду на закінчення процесу формування особистості серед психологів нема. Окремі говорять про кінець юності як етап завершення цього процесу (18-21 рік), інші вважають, що особистість формується все життя. Радянський психолог Л. І. Божович припускала, що особистість народжується двічі - вперше в три роки, коли дитина починає вживати займенник "Я", та вдруге при досягненні нею дорослості.

11.Вікова періодизація дітей та юнацтва в педагогіці

Психічний розвиток людини проходить ряд періодів, послідовна зміна яких необоротна й передбачувана. Кожен період (вік) — своєрідний ступінь психічного розвитку з притаманними йому відносно стійкими якісними особливостями.

Відомо, що вікові психологічні особливості зумовлені конкретно-історичними умовами розвитку, спадковістю, певною мірою — характером виховання, особливостями діяльності та стосунків з іншими людьми, що впливає передусім на специфіку переходу від одного вікового періоду до іншого.

У вітчизняній психології прийнято визначати основні періоди психічного розвитку підростаючого покоління за психолого-педагогічними критеріями, що включають характерну для кожного віку соціальну ситуацію розвитку, передусім зміст і форми навчання й виховання, провідну діяльність у її співвідношенні з іншими видами діяльності, відповідний рівень розвитку свідомості й самосвідомості особистості (центральне вікове новоутворення).

Такими періодами є: ранній (від народження до трьох років) і дошкільний (з трьох до семи) вік; молодший шкільний вік (з семи до десяти років); середній шкільний, або підлітковий вік (із десяти років до п'ятнадцяти); старший шкільний, або ж юнацький вік (із п'ятнадцяти років і до досягнення зрілості). У кожному періоді виділяють стадії й фази, що не мають однозначних назв.

Видатний чеський педагог Я. А. Коменський розробив чітку для свого часу вікову періодизацію і систему шкіл. Він намітив чотири ступені в системі народної освіти (дитинство, отроцтво, юність, змужнілість), кожний з яких був розрахований на шість років.

Нині у шкільній практиці утвердилася емпірична класифікація, пов'язана з розвитком школи і дошкільних закладів.

У педагогіці шкільний вік поділяють на: молодший (6—7 — 11—12 років); середній, або підлітковий (12—15 років); старший, або юнацький (15— 18 років). Межі вікових періодів відносно рухомі, тому що природний потенціал дітей і виховний вплив на них різні. Кожній віковій групі властиві певні анатомо-фізіологічні, психічні та соціальні ознаки, які називають віковими особливостями.

Молодший шкільний вік. Важливими показниками готовності дитини до навчання є навички до розумових зусиль, зосередженість у роботі, вміння слухати вчителя і виконувати його завдання. Пізнавальна діяльність відбувається переважно в процесі навчання, пам'ять наочно-образна, мислення розвивається від емоційно-образного до образно-логічного.

Підлітковий вік. Позначений бурхливим ростом і розвитком організму. Нові переживання вносить у життя підлітка статеве дозрівання, хоча воно й не є визначальним. Сприймання перебуває у стадії становлення, тому якість його різна. Поліпшується продуктивність пам'яті. Для підлітка характерна розпорошеність інтересів. Значну роль у його житті відіграють різні форми спілкування, посилюється прагнення дружити. Підлітковий період потребує певної диференціації в організації життя хлопців і дівчат. Наприкінці цього періоду перед учнями реально постає завдання вибору професії.

Юнацький вік. Це період формування світогляду, самосвідомості, характеру і життєвого самовизначення, якому сприяє пізнавальна діяльність. Пам'ять старшокласника стає зрілішою. Мислення здатне абстрагувати і узагальнювати навчальний матеріал. Мовлення збагачується науковими термінами, увиразнюється і конкретизується. Вперше старшокласники переживають почуття кохання. В них формуються стійкі професійні інтереси. Прагнення до самовиховання стає рисою особистості.

Всередині кожної вікової групи існують значні відмінності, що залежать .від природних задатків, умов життя і виховання дитини, їх називають індивідуальними особливостями (темперамент, характер, здібності та ін.).

Теорія виховання

1.Виховання к процес цілеспрямованого формування особистості. Мета виховання. Виховання- цілеспрямоване формування особистості з метою підготовки її до участі у громадської і культурної життя у відповідності з соціокультурними нормативними моделями. За визначенням академіка І. П. Павлова виховання - це механізм забезпечення збереження історичної пам'яті популяції. Виховання людини складає крім іншого предмет педагогіки як науки.Протягом століть поняття виховання неодноразово змінювалося і коригувалося. До реформ Петра I під вихованням розумілося «вигодовування, вирощування» , оскільки саме слово однокорінне зі словом харчування. У словнику Даля було сказано, що виховувати значить «дбати про речові і моральних потреб малолітнього, до віку його; в нижчому значенні вигодовувати, вирощувати (про рослину), годувати та одягати до віку; у вищому значенні навчати, наставляти, навчати всьому, що для життя потрібно...» . За визначенням ЭСБЭ виховання «є навмисне вплив дорослого на дитину або юнака, що має на меті довести його до тієї частки самостійності, яка необхідна людині для виконання свого призначення людини на землі» . Зигмунд Фрейд у відповідності зі своєю концепцією досить широко визначав виховання як «процес спонукання до подолання принципу задоволення і до заміщення його принципом реальності». Тлумачний словник Ожегова описував виховання як «навички поведінки, прищеплені сім'єю, школою, середовищем і проявляються в суспільному житті» . У той же час у сучасній педагогіці дається і більш чітке визначення: виховання - розвиток спрямованості особистості як «верхнього поверху» її ієрархічної структури (форми спрямованості: світогляд, переконання, ідеали, прагнення, інтереси тощо) . У психології виховання розглядається в першу чергу як «діяльність з передачі новим поколінням суспільно-історичного досвіду; планомірне і цілеспрямоване вплив на свідомість і поведінку людини з метою формування певних установок, понять, принципів, ціннісних орієнтації, що забезпечують умови для його розвитку, підготовки до суспільного життя і праці» Цілеспрямованість — найважливіша характеристика виховання. Як зазначалося, об’єктом виховання є особистість людини, змінювати яку вихователь може лише опосередковано, створюючи чи змінюючи педагогічні умови, в яких одні процеси стимулюються, інші — гальмуються. Крім того, реакція людини на виховний вплив залежить від її вихованості; в процесі виховання часто залишається невідомим вплив інших факторів, серед яких можуть бути і негативні. У зв’язку з цими обставинами мета окремого виховного впливу досягається по-різному: на одних вихованців він впливає значно, на інших — ледь помітно; можуть бути й такі вихованці, на яких, у цілому, виховний вплив не діє. Мета виховання — це наперед визначені результати в розвитку й формуванні особистості, яких намагаються досягти в процесі виховної роботи. Знання мети виховання дає педагогу чітке уявлення про те, яку людину він повинен формувати і, природно, надає його роботі необхідну спрямованість і осмисленість. Мета є визначальною характеристикою виховної системи. Саме ціль і засоби її досягнення відрізняють одні системи від інших: системи, спрямовані на задоволення потреб дитини — її прагнень, бажань, інтересів. У сучасному світі існує багато цілей виховання і відповідних їм виховних систем. Мета визначає загальну цілеспрямованість виховання. У практичній виховний роботі педагог ставить конкретніші цілі, обираючи відповідний зміст і способи виховної діяльності, причому реальні результати виховання порівнює із загальною метою. У педагогіці прийнято конкретні цілі виховання називати завданнями. Мета і завдання зіставляються як ціле і частина, система і її компоненти.

2.Система виховної роботи в школі, її орієнтовний зміст.

Виховна система школи передбачає реалізацію наступних завдань:Формування в учнів правової свідомості, виховання громадської відповідальності, культури поведінки та свідомої дисципліни. Виховання відповідального ставлення до навчання та до праці, розширення політехнічного кругозору й підготовка до свідомого вибору професії.Фізичне удосконалення, зміцнення здоров’я й формування в учнів санітарно-гігієнічної культури. Формування в учнів естетичної культури, розвиток умінь створювати прекрасне навколо себе, розвиток художніх здібностей і талантів дітей. Виховання в учнів політичної свідомості, розвиток суспільної активності, формування основ громадянського світогляду. Для реалізації цих завдань у школі розроблений план виховної роботи навчального закладу та окремі плани класних керівників, які були затверджені на засіданні методичного об’єднання класних керівників. Ці плани охоплюють всі напрямки виховання: патріотичне, правове, моральне, художньо-естетичне, трудове, фізичне, екологічне, превентивне та включають у себе календарні, традиційні шкільні свята, заходи, конкурси, міські заходи щодо втілення національної програми «Діти України», «Комплексної програми профілактики злочинності і бездоглядності», «Програми профілактики ВІЛ-інфекції», «Національної програми виховання учнів 1-11 класів», заходи щодо зміцнення моральності та утвердження здорового способу життя та ін. Формами організації виховної діяльності в школі є:Екскурсії на підприємства міста, до місцевого краєзнавчого музею, містами України. Традиційні українські свята, уроки мужності, тематичні виставки, вахти пам’яті, допомога ветеранам ВВВ та їх вдовам. Бібліотечні дні, літературні конференції, інтелектуальні конкурси. Учнівське самоврядування. Бесіди, лекції, робота школи «Ввічливих малят»; корекційно-виховні заходи. Робота педагогічного консультпункту для батьків та учнів, корекційна робота психолога та соціального педагога з учнями. Співпраця із громадськими організаціями; Виставки робіт учнів, концерти художньої самодіяльності, художні конкурси, шкільні традиційні свята. Спортивні змагання, спартакіади з футболу та баскетболу, походи в довкілля, дні здоров’я, шкільні туристичні змагання.

3.Закономірності виховання (їх коротка характеристика) - стійкі, повторювані, об'єктивно існуючі істотні зв'язки у вихованні, реалізація яких сприяє забезпеченню ефективності розвитку особистості школяра.До найсуттєвіших закономірностей виховного процесу належать:а) органічна пов'язаність виховання із суспільними потребами й умовами виховання. Значні зміни в житті народу зумовлюють і зміни у виховній системі. б) людина виховується під впливом найрізноманітніших чинників. Важлива роль у цьому процесі належить насамперед батькам і педагогам. в) результати виховання залежать від виховного впливу на внутрішній світ дитини, її духовність. Це стосується формування її думок, поглядів, переконань, ціннісних орієнтацій, емоційної сфери.г) визначальними у вихованні є діяльність і спілкування. Ефективність виховання залежить від ставлення особистості до навколишньої дійсності та до спрямованих на неї педагогічних впливів.ґ) ефективність виховного процесу залежить від стосунків в учнівському колективі. Здорова морально-психологічна атмосфера в ньому сприяє формуванню у дітей позитивних моральних якостей, ефективному взаємовихованню. І навпаки, у колективі спеціального виправно-виховного закладу за відсутності там належного порядку відбувається взаємна деморалізація його членів. Особливо важливим у виховному процесі є поєднання виховання і самовиховання.Ці закономірності необхідно враховувати під час створення будь-якої виховної ситуації. Усе це забезпечує відпрацювання педагогом певної схеми дій, спрямованих на досягнення поставленої мети, допомагає йому перетворити можливості виховної роботи на реальні результати.

4.Принципи виховання(їх коротка характеристика) - керівні положення, що відображають загальні закономірності процесу виховання і визначають вимоги до змісту організації та методів виховного процесу.Процес виховання ґрунтується на таких принципах:1. Цілеспрямованість виховання. Передбачає спрямування виховної роботи на досягнення основної мети виховання - формування всебічно розвиненої особистості, підготовка її до свідомої та активної трудової діяльності. 2. Зв'язок виховання з життям. Виховна діяльність школи має орієнтувати учнів на узгодження їх життєдіяльності з життям суспільства, посильну участь у ньому, готувати їх до трудової діяльності. 3. Єдність свідомості та поведінки у вихованні. Поведінка людини - це її свідомість у дії. Виховання такої єдності свідомості є складним і суперечливим процесом, оскільки формування навичок правильної поведінки набагато складніше, ніж виховання свідомості. 4. Виховання в праці. Цей принцип вибудовується на ідеї, що формування особистості безпосередньо залежить від її діяльності. Спирається він і на таку психологічну якість, як прагнення дитини до активної діяльності. 5. Комплексний підхід у вихованні. Ґрунтується він на діалектичній взаємозалежності педагогічних явищ і процесів. Втілення його в життя передбачає: єдність мети, завдань і змісту, форм, методів і прийомів виховання, а також єдність виховних впливів школи, сім'ї, громадськості, засобів масової інформації, вулиці; врахування вікових та індивідуальних особливостей учнів; єдність виховання і самовиховання; постійне вивчення рівня вихованості учня і коригування виховної роботи.6. Виховання особистості в колективі. Індивід стає особистістю завдяки спілкуванню і пов'язаному з ним відокремленню. Найкращі умови для спілкування й відокремлення створюються в колективі. 7. Поєднання педагогічного керівництва з ініціативою та самодіяльністю учнів. Педагогічне керівництво зумовлюється відсутністю в учнів життєвого досвіду. А, як відомо, виховання творчої особистості можливе за існування умов для вияву самостійності й творчості, схвалення ініціативи та самодіяльності учнів. Це передбачає безпосередню їх участь у плануванні своїх громадських справ, усвідомлення їх необхідності й значення, контроль за їх виконанням, оцінювання досягнутих результатів.8. Поєднання поваги до особистості вихованця з розумною вимогливістю до нього. Повага до учня втілюється у шануванні його особистої гідності врахуванні його уподобань і бажань при визначенні або конкретизації цілей навчання і способів їх досягнення, у серйозному ставленні до його думок. Цей принцип передбачає єдність педагогічних вимог до вихованців, контроль за їх поведінкою, гуманне ставлення до них, повага їхньої думки та ін. 9. Індивідуальний підхід до учнів у вихованні. 10. Принцип системності, послідовності й наступності у вихованні. Виходить з того, що для формування свідомості, вироблення навичок і звичок поведінки потрібна система певних послідовних виховних заходів.11. Єдність педагогічних вимог школи, сім'ї і громадськості. Ці вимоги мають охоплювати всі сторони навчально-виховної роботи школи, всі форми діяльності учнівського та педагогічного колективів, сім'ї, знаходити свій вияв у змісті, формах навчання та виховання, у правилах поведінки школярів, у стилі життя школи, її традиціях. Сукупність цих принципів забезпечує успішне визначення завдань, добір змісту, методів, засобів і форм виховання. Єдність принципів виховання потребує від педагога вміння використовувати їх у взаємозв'язку, з урахуванням конкретних можливостей і умов.