Козацька Конституція Пилипа Орлика

Користуючись тлумачним словником, ми можемо знайти слідуюче визначення конституції. Слово “конституція” походить від латинського слова constitutio, яке означає устрій, установлення. Отже, конституція – це основний закон держави, що закріплює суспільний і державний устрій, порядок утворення, принципи організації і діяльності державних органів, виборчу систему, а також основні права та обов'язки громадян.

Для появи такого документа в історії української політичної та правової свідомості було достатньо підстав.

Згадаємо, що сама поява козацькогос тану у ХVІ ст. викликала потребу законодавчого вирішення пов’язаних з ним правових питань. Ніяких прецедентних норм для цього не існувало навіть в досить ліберальній, як на ті часи, конституційній монархії Речі Посполитої. Норми Литовського Статуту, що в третій редакції стали чинними й на території Польщі, цієї, як її називали, “шляхетської конституції”, на козацький стан не поширювалися. Ба більше , шляхта намаглася будь-що повернути козаків у підлеглий стан, закабаливши їх обов’язками, що й стало приводом до серйозного соціального конфлікту.

За формою Конституція Пилипа Орлика – це договір між генеральною старшиною і Запорізьким військом, з одного боку, та новообраним гетьманом – з іншого боку, що цілком, як ми бачимо , відповідає національній правничій традиції.

За змістом же – це документ, який в належних поняттях і термінах тодішнього права обгрунтовує державний устрій України.

Конституція складається із 16 пунктів.

У першому пункті Конституції йдеться про захист православної віри східного обряду, про обов'язки гетьмана твердо стояти в обороні митрополичного престолу київського:

“Для кращого управління духовних справ, має той таки ясновельможний гетьман після звільнення ним Вітчизни від московського іга справити в апостольскій константинопольскій столиці первісну екзаршу владу”.

Йдеться про повернення київській митрополії її автокефальних прав, тобто унезалежнення від московської патріархії, повернення їїв традиційне константинопольське підпорядкування. Нагадаємо, що цю більш як півтисячолітню тридицію було порушено за гетьмана Самойловича та митрополита Київського Святополка – Четвертинського у 1686 році.

З сучасної точки зору, в першому пцнкті Конституції є також місця, які не відповідають нинішнім уявленням про віротерпимість і релігійну толерантність. Але то були інші часи, коли православна віра й українська церква перебували у важкому становищі й потребували державного захисту й підтримки.

Другий пункт Конституції трактує проблему державних кордонів України та її цілісності, тобто неподільності на Правобережну і Лівобережну. Гарантом територіальної цілісності та недоторканості кордонів у даній Конституції виступає король шведський. З цього приводу навіть предбачалося надання спеціальним законом чи, як сказано в тексті, “трактатом”, права шведському королю титулуватися “постійним протектором України”. Текст Конституції проголошує:

“Вітчизна наша, щоб у своїх кордонах, стверджених пактами від Речі Посполитої польської і від Московської держави передусім у тому: які відійшли по ріку Случ за гетьманом, славної пам’яті, Богдана Хмельницького були відступлені, вічно віддані й пактами укріплені від Речі Посполитої польської в гетьманську область, не були насильно змінені й порушені”.

Пункт третій стосувався питання про союзницькі відносини з кримською державою, в чому автор Конституції вбачав гарантію спокою і миру для України. Це писалося за рік до походу Орлика на Україну, в якому татари, як союзники гетьмана , брали участь. Але, як ми бачили, союз цей виявився нетривким, бо татари зрадили гетьманським сподіванням. А взагалі цей пункт цікавий тим, що українська держава мала намір жити із своїми сусідами не лише в злагоді, але й у приязні. В цьому пункті говориться, що гетьман, коли осяде в своїй резиденції, повинен бути “зобов’язаний посадою свого уряду, аби ні в чому приязні й побратимства з Кримською державою не порушували свавільні легковажні люди з нашого боку, які звикли розривати й руйнувати не тільки сусідську згоду та приязнь, але й мирні союзи”.

У четвертому пункті йшлося про стосунки Запорозької Січі та Московської держави. Побудувавши без дозволу запорожців у другій половині ХVІІ ст. кілька фортецьна січових землях, Московська держава, як сказано в тексті, “створила праволомство і пригнічення”. З цього прводу гетьману робився наказ:

“Щоб Дніпро від городків і фортець московських, так і грунти військові було очищено від московської посесії і до первісної області Запорозького війська повернено”.

У наступному п’ятому пункті також йдеться про одвічні права на маєтності та промисли низового Запорізького війська і нікого іншого.

З цього можемо зробити висновок, що Запорізької Січі згідно з проектом даної Конституції, маючи певну адміністративну автономію, перебувала під особливою протекцією гетьмана України.

Пункт шостий трактує принципово важливе для державного устрою України питання : самодежавство чи республіканський лад. Обмірковуючи це делікатне питання ( бо ж тоді в Європі існувало лише абсолюьні чи конституційні монархії ), автор Конституції доходить такого висновку :

“ А чому б у вільнім народі не мав би бути збережений такий добрий порядок, який був либонь у Запорозькому війську при гетьманах перед сим неодмінно, згідно давніх прав та вольностей? Самодержавство невластиве гетьманському урядуванню…”.

Приставивши таким чином на “гетьманське урядування” Конституція встановлює політичну систему державної влади, згідно з якою гетьман не є неподільним розпорядником влади. Його прерогативи обмежені з боку “генеральної ради”, склад якої формувався б із генеральної та полкової старшини, досвідчених радників, з якими гетьман мав радитися, а також інших верств:

“Про цілість Вітчизни, про її загальне добро і про всіляки публічні діла, нічого без їхнього дозволу й поради не зачинаючи приватною своєю владою”.

Козацька Рада, цей традиційний для українського суспільно-політичного життя орган влади, що бере свій початок ще в часах народних вічових зібрань, стає фактично парламентом, котрий збирається тричі на рік на свої сесії. Дати їх проведення прив’язувалися до великих релігійних свят: Різдва Христового, Воскресіння Христового і Покрови Пресвятої Богородиці.

У разі якихось надзвичайних подій, які б не дозволили зібратися Генеральній раді, вся повнота влади переходила до руг гетьмана:

“А коли б на ті вищеоголошені терміни для генеральної старшини трапилися б якісь публічні справи, які потребували б швидкого управління, справлення та відправлення, то ясновельможний гетьман матиме силу та волю, з апорадою генеральної старшини, такі ділауправляти й відправляти своєю гетьманською повагою”.

У сьомосу й восьмому пунктах говориться про етику , правові та функціональні обов’язки генеральної старшини.

Дев’ятий пункт Конституції трактує питання обрання генерального підскарбія із “людини значної і заслуженої”. Привертає увагу той факт, що йдеться не про “Призначення”, як це було в традиціях самодержавної влади, а про “вибори” – необхідний компонент демократії. Далі говориться про те, що майно і скарб державні мають бути відокремлені від особистого майна гетьмана, чого не було раніше, включно до І.Мазепи. Те ж саме стосувалося й полкового скарбу.

У десятому пункту говориться про обмеження експлуатації у такій спосіб:

“ Щоб пани полковники, сотники і всілякі військові і посполиті урядники не важилися панщини та роботизн своїх приватних господарських казаками і посполитими людьми тими, які до їхнього уряду не належать і не є під їхньою персональною державою”.

Окрім цього говориться також про виборність як військових, так і посполитих урядників. Це стосується також і полковників, котрих після обрання гетьмана мав лише затвердити. Аналогічним чином полковники затверджували сотенних урядників.

Спеціально обумовлювалися права жінок козаків, тих, які овдовіли, або чоловіки яких перебувають у походах, - щоб не притягнати до всіляких повинностей і податків. Це зміст одинадцятого пункту , а в дванадцятому говориться про необхідність ревізії земельної власності й уладнання справ з повинностями, які несли посполиті до всякого роду так заваних “державців”. Як відомо, в майбутньому це питання вирішуватиметься гетьманом Данилом Апостолом, що свідчить про неабияку вагу цієї проблеми для України. Взагалі йшлося про більш справедливий розподіл власності й повинностей перед державою між усіма станами суспільства, що є свідченням загальнодемократичного спрямування конституції в соціальні питання.

Пункт тринадцятий підтверджував права та привілеї, колись надані Києву та іншим українським містам. Мовиться в першу чергу про привілей на Магдебурзьке право.

Чотирнадцятий пункт регулював складні соціальні відносини, що виникали між суспільними станами і ярмом лягали на плечі посполитих і бідних козаків – численні напруги, зловживання, паразитування тощо. Конституція щодо цього застерігає, щоб “жодні особи військові та їхні, ясновельможного гетьмана, переїжджі слуги не вимагали за приватними ділами, ане військовими, підвід, кормів, нопоїв, поклонів та провідників, бо через те гордовим розорення, а бідним людям наноситься знищення”.

У попередні часи українське суспільство, в першу чергу, звичайно, посполитий люд, несли великі збитки на утриманні всіляких військових формувань, як от : поліцейських полків, гетьманської гвардії тощо. Пилип Орлик, як автор, чітко усвідомлює це, і тому в разі закінчення вйни за визволення України пропонує провести реформу:

“А як багато після закінчення війни ясновельможний гетьман має тримати платних компаній та піхотинців при своєму боці на послугах військових, про те на генеральній Раді буде увага й постанова”.

Про це йдеться у п’ятнадцятому пункті.

І, нарешті, останній пункт Конституції, шістнадцятий, містить у собізаконодавчі заходи щодо врегулювання торговельних, зокрема, ярмаркових справ, у яких чинилося багато надуживань, здирства тощо, так щоб “виїздні ярмаркові аби вибирали повинність із кого належить, а не в убогих людей”.

А крім цього ту же говориться як гетьмана і верховного гаранта прав, бо ж “йому доручаються і всі у Вітчизні нелади для премудрого оправлення, права та вольності військові для непорушного збереження та оборони. Договори сі та постанови для конечного виконання, які його вельможність зволить потвердити не тільки підписом своєї руки, але і фомально присягою і тисненням військової печатки”.

Закінчується Конституція текстом присяги гетьмана Орлика, в якій він зобов’язується незмінно виконувати всі пункти, зазначені в Конституції, дбати про розширення прав та вольностей військових, зберігати шану до осіб заслужених, а до ворогів, грунтуючись на “артикулах правних”, справедливість.

Таким є основний зміст “екзильної конституції”, яка ніколи не набрала чинності і залишилася “як покажчик того рівня політичної думки, якого досягнули українські діячі з кругів Мазепи й Орлика.

Як бачимо, цей рівень був не просто дастатнім чи належним у порівнянні з недемократичним і неліберальним духом часу. Якщо порівняти ідеї, висловлені в орликовій конституції, з тими ідеями, які превалювали в сусідніх державах, тоді ми можемо належно оцінити всю вагу цього документу. Україна, як одинокий острів, перебувала в океані західних і східних монархій, імперії, деспотів, де політична еліта в кращому випадку схилялася до ідеї “освідченого абсолютизму”. Лише Англія, Нідерланди та Швейцарія на той час втілювали принципи конституціоналізму в політичну й апрвову практику . Тому українська державність виявилась сильною передусім своїми ідеалами, які випередили на століття загальний суспільно-політичний розвиток у східно-європейському регіоні.