КАТЕГОРИИ:
АстрономияБиологияГеографияДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника
Будівництво та оздоблення.
18 червня 1911 р. відбулися загальні збори Товариства ім. Лисенка, на яких внесено зміни в статут Товариства, що дозволяли б засновувати філії та музичні школи при них та прийняте рішення про початок будівництва власного дому Музичного товариства, другий поверх якого було призначено для Музичного інституту.
В суботу 13 вересня 1913 року в урочистій обстановці було закладено перші цеглини під будинок Музичного Товариства імені Миколи Лисенка на вулиці, якій в цьому ж році офіційно надано ім’я М. Шашкевича. У вересні цього року подавалося до відома, що: “Розпочалася будова Будинку Музичного Товариства ім. Миколи Лисенка у Львові, який в наступному році має бути відданий до вжитку”. Тимчасово Інститут був перенесений на партер (1-й поверх) будинку при вул. Сикстуській (зараз - Дорошенка) № 48 - в будинку д-ра Федака. В оголошенні з серпня 1914 р. повідомлялося, що “вписи” на навчання до ВМІ: “Розпічнуться у власнім домі у збігу улиці Котляревського[7] і Шашкевича”.Планувалося закінчити будівництво у серпні 1914 р., але вдалося реалізувати це лише у 1916 році, у час війни. [Штундер. С. 238].
Проект комплексу Музичного інституту ім. М. Лисенка був замовлений архітектурному бюро Левинського, його виконав архітектор Є. Червінський у 1912-1913 рр, у співпраці з О. Лушпинським, Л. ЛевинськимтаВ. Шухевичем. Однак після заслання Івана Левинського у 1915 р., основні будівельні роботи завершив львівський підприємець та будівничий Йосиф Делькевич[8]. Завершення будівництва планувалося на 1 вересня 1914 р. [Нога 00 с. 639]. Планування і покладення водогонів виконала українська фірма під керівництвом інженера Павла Дубрака[9]. У будинку використано новітні технології застосування залізобетонних конструкцій, центральне опалення, штучну вентиляцію, електричне освітлення. Кошторис будинку склав 210 тисяч корон, а з доповненнями у оформленні та устаткуванням – 270 000 корон[10]. Загальна площа становила 515 м 2.
У підвальних приміщеннях розташовувалися котел центрального обігрівання, калорифер, пральня, продуктовий склад та запаси вугілля.
Приміщення на першому поверсі передбачало велику їдальню для студентів, кухню, житло для портьє і кухарів, устаткування для миття посуду, склад куліс та крісел і великий гардероб (6, 5 на 7, 2 м.) .
Великий зал (17, 5 на 12 м.) одразу планувався багатофункціональним: як театральний, кінозал та бальний зал. У ньому були партерні ложі для публіки на протилежному боці від вікон, над ними – ложі для музикантів. Партер розрахований на 320 місць, балкон – на 60, ложі – на 10 осіб. Верхній поверх призначений для потреб інституту. Там розташовані справа - приміщення бібліотеки, сім учбових аудиторій та більший навчальний зал (“викладова саля”). Зліва – канцелярія управи інституту, малий зал (10,6 на 6,8 м.) з суміжними допоміжними приміщеннями і широкою терасою та іще один зал довільного призначення. Коридор викладено лінолеумом, щоби поглинати звук і не заважати музичним заняттям.
Композиційно-змістовною домінантою інтер’єрів є монументальний розпис Модеста Сосенка, здійснений у 1914-1915 рр. (розписи, вітражі, керамічне панно) у Великому і Малому концертних залах. Розписи виконані темперою по сухому тиньку. Дослідних мистецької освіти в Україні цього періоду М. Шмагало висловлює припущення, що: “Декоративність і простота стилізованих орнаментальних площин є… алегорією стихії музики. Килимовим принцип покриття стін ритмікою кольорових плям та ліній творять враження плинності мелодії”[11].
Великий зал прикрашає скульптурна композиція Г. Кузневича (1914 ) – два горельєфа з портретами М. Лисенка й Т. Шевченка[12]. У період незалежності у відповідно підготованих нішах розміщено копії з серії панно О. Новаківського: “Музика” (“Народна пісня)” (1915-1920 рр.), “Наука” (“Освіта”) (1915-1916), “Виховання” (“Любов”), ““Народне мистецтво” (1917). Прийнято вважати, що ці панно хоч і були написані спеціально для Інституту, але не були там розташовані, залишившись у фондах Національного музею. Однак, внучка В. Шухевича, донька Д. Шухевич-Старосольської Уляна Любович не лише наводить у своїх спогадах згадки про їх наявність у Великому залі інституту, але й вказує, що хлопчик на полотні “Наука” – це її кузен Володимир Рожанковський, який слугував художникові за модель[13].
Металеві свічники виготовлені талановитим ковалем Михайлом Стефанівським[14], вітражі вікон та дверей зроблені фабрикою С. Г. Желєньського. Планувалося також оформлення плафона І. Трушем, але цей задум не реалізовано.
Тогочасна преса писала : “Викінченє будови дому Музичного товариства М. Лисенка поступає скорим темпом наперед. Учора усунено зовнішнє руштованє, наслідком чого виступив фасад у цілій своїй красі; стилізовані грецькі ліри, що прикрашають два горішні аттики, вказують кожному на призанченє дому; другий поверх з вузькими вікнами дає до пізнання, що кімнати призначені на науку; велика заля іде через два поверхи… Наш артист М. Сосенко кінчить мальованє малої залі на другому поверсі, а за тиждень забирається до роботи коло великої залі… мальованя буде ділом артистичним, в народному стилі минувшини. Над артистичним виконанєм чотирьох великих образів, представляючих алегорії музики, штуки, просвіти і виховання, працює звісний маляр Новаківський. До алегоричних фігур взяв Новаківський за підклад народні типи з Полтавщини, Гуцульщини, Яворівщини і Городенщини, п. Степанківський працює над викінченням свічників в дусі Шкрібляківських різьб. Фабрика Желєнського виконає вітражі до вікон і дверей – на тлі золотистих шиб дадуть вітражі рівномірне, спокійне, миле освітленє в залі. Додаймо, що велика заля зістане прикрашена ще двома артистичними горельєфами, представляючими Лисенка і Шевченка, а зрозуміємо, що вона стане нашою святинею музики, науки і штуки. З кінцем серпня зістане перенесений до того дому Музичний інститут ім. Лисенка”[15].
Відомо, що вгорі над входом був надпис “Інститут ім. Миколи Лисенка”. Згадуючи діяльність В. Шухевича у будівництві приміщення для Музичного Інституту, його онука писала: „Жалію, що не народилася раніше, бо тоді краще пам’ятала б нашого діда Володимира Шухевича... Тільки з оповідань брата знаю та можу собі уявити, як він, тримаючи за руки своїх найстарших внуків, мого брата та Инка Рожанковського, йшов угору на балькон великої залі, щоб поглянути як Модест Сосенко, маляр з фльорентійської малярської школи, розмальовував стелю великої залі. Був там кобзар з бандурою, а впоперек напис: “Ще не вмерла Україна” ... Наскільки дідові лежала на серці ця будова, видно з того, що Сосенко, на просьбу діда, намалював для нього кобзаря з бандурою, такого самого, як був намальований на стелі великої залі. Коли москалі зайняли Львів під час першої світової війни, дід захворів, а коли лежав у постелі, яка стала його смертною, просив, щоби ту картину поставити в ногах ліжка. Дивлячись на неї – помер”[16].
Нотний текст гімну усунено після приходу радянської влади[17]. На його місце був внесений геніальний політичний компроміс – цитата з хору “Вічний революціонер” М. Лисенка на сл. І. Франка, який до сьогодні прикрашає зал по периметру розписів стелі.
Спеціально до відкриття нового будинку Товариства ім. М. Лисенка у Львові В. Шухевич замовив Василю Барвінському – молодому, але уже фаховому композиторові, який у той час перебував на навчанні у Празі, ансамблеву композицію на тему кантати М. Лисенка “Б’ють пороги”. Твір - “Секстет” для п’яти струнних і фортепіано c-moll (авторська назва “Варіації на власну тему для двох скрипок, альта, віолончелі, контрабаса і фортепіано”) був написаний у Празі у 1914-15 рр. Замість початкового задуму – написати твір на лисенківську тему, композитор запропонував лірницьку пісню, записану в Микуличині, у якій можемо спостерігати риси подібності з першою темою (її 2-4 тт. і навіть спільна з секстетом тональність - c-moll). Однак виконання не відбулося, оскільки будівництво і, відповідно, відкриття будинку інституту відстрочилось у зв’язку з воєнними подіями[18]. Прем’єра Секстету була здійснена лише у 1926 році.
Під час російської окупації -16 вересня 1914 р. будівництво приміщення Музичного товариства ім. Лисенка прийшов оглянути генерал князь Долгорукий, він розмовляв німецькою мовою з М. Сосенком, який працював над розписом фресок і виявився цінителем мистецтва. Схвально відгукувався про його роботу, і запевнив, що після закінчення війни цар не тільки дозволить ведення Товариства та Інституту, але й дасть мільйон рублів на завершення будови й потреби закладу.[19]
Невдовзі, календар товариства „Просвіта” з гордістю сповіщав: “В останніх часах зросло наше материяльне добро в столиці галицької України о нову, значну будівлю. Під гук гармат, серед великих боїв у самім Львові і близькій околицї, довершено дїла, зачатого ще в мирних часах. Говоримо о домі Музичного товариства ім. М. Лисенка. В тїм будинку здїйснили ся часово заходи і стремлїня Українцїв з довшого протягу лїт. Має він на разї заступати місце будинку народного театру – на разї, до часу, доки ріжні обставини не позволять нам видвигнути будівлї, котра своїм виглядом відповідати ме своїй достойній цїли і стане гідним осередком українських муз”[20].
Ю. Бірюльов у праці “Мистецтво львівської сецесії” подає його живописно-мистецтвознавчий аналіз: “розписи… є основним засобом організації простору. У Великому залі вони об’єднують всі функціональні та просторові зони: вхід, партер і балкон, сцену. Стіни та плафон мають вигляд суцільної декоративно тканої поверхні, в емоційному звучання помаранчевих, блакитних, червоно-брунатних, зелених барв. Ритм крупних колірних плям і примхливо вигнутих ліній, рисунок граціозних фігур вступають у контраст з простотою архітектурних форм. Простору інтер’єра задається зоровий рух, міцніє його психологічне діяння. Намагаючись задати свою емоційну, масштабну та ритмічну характеристику простору, живопис Сосенка водночас тяжіє до відповідності декоративного і фігуративного начал. У плафонах обох залів пластичність фігур зрівноважується умовністю рослинно-геометричного обрамування, яке включає також нотний запис мелодій.
Розпис Великого залу вдало доповнюється металевими настінними світильниками, подібними до гіпертрофованої пряжки гуцульського поясу, вітражами овальних вікон, що продовжують теми стінного декору, і керамічним панно з рисунком на народні мотиви, яке акцентує вхід. Органічно входить в інтер’єр скульптура Г. Кузневича (1914) – два горельєфа з портретами М. Лисенка й Т. Шевченка, а також ліпнина: атрибути музики й образотворчого мистецтва, рослинні орнаменти. Декоративне оздоблення Малого залу виділяється спробою сполучення архітектури і живопису зі словом: компонентом розписів є вписаний стилізованим шрифтом поетичний текст… Декілька графічних та живописних варіантів виконав художник Олекса Новаківський, працюючи над серією панно для львівського Музичного інституту. Панно не були там розташовані і сприймаються тепер як станкові твори. В них переважають широкі площини лаконічного кольору та енергійний лінійний рисунок. У компоновці фігур, їх жестах, мелодійному бігу контурних ліній художник дотримується паралелізму і ритміки, в символіці втілює національно-патріотичну тему”. [21]
Дата добавления: 2015-09-13; просмотров: 94; Мы поможем в написании вашей работы!; Нарушение авторских прав |