Заняття 2

Предмет:Рідновірська етика

Тема:Основні засади нашої Віри

І. Рідна Віра – сучасна назва для відродженого язичництва слов`ян (крім того, існують такі терміни, як Рідновір`я, Рідновірство, рос. Родноверие).

ІІ. Але що таке язичництво?

1. Кожен народ і кожне плем`я має свою природню духовність. Хтось міг би сказати, що можливість цієї духовності закладена в самій природі людини, інша справа – чи проявиться вона в житті, чи буде занехаяна (як це часто, на жаль, трапляється в сучасному світі). Хтось сказав би, що духовність ця починає проявлятися під час долучення дитини до Звичаю, до традиційної культури цього народу, племені. Долучення ж це в традиційних суспільствах відбувалося вже з перших хвилин життя: новонароджений в українському селі вже був оточений одягом з вишитими на ньому звичаєвими символами, по відношенню до нього виконувались специфічні родильні обряди, співалися відповідні пісні тощо.

2. Так чи інакше, ця духовність, як і прояв її у духовній культурі народу, є природньою. Етнічна духовна культура в найширшому значенні цього слова (від фундаментальних основ світогляду до забобон і сільськогосподарських прикмет) не була нав`язана школою, книжками чи ЗМІ, а у вкрай далекі часи була випрацювана і укладена в свої форми так само, як були випрацювані форми землеробства, бо вони підходили саме до цієї землі.

3. З цих же міркувань випливає і найперша взагалі передумова Рідної Віри: народ, етнос є природньою спільнотою, природньою формою людського співжиття, а не такою, що утворена механічно, штучно чи навіть волею одиниць. Природність ця виражається в тому, що, скажімо, хуторянин зі Слобожанщини міг і не знати про існування вуйка з полонини, і навпаки, однак обидва вони розмовляли подібними говірками і мали подібні звичаї – завдяки спільній основі їхні варіанти народної культури були ближчими один одному, ніж культурі російських чи польських селян, з якими їх розділяла ніби менша відстань, ніж Слобожанщину і Карпати.

4. Причому, і вуйко з полонини, і хуторянин могли навіть не знати назви мови, якою вони розмовляли, як їхні предки не знали назви віри, котру вони сповідували, – це була віра їхніх дідів і батьків, і іншої для себе до певного часу уявити вони не могли. Але у народу чи племені була самоназва, яка розповсюджувалась і на мову, і на віру. Якщо я русич [щодо назви «русь» існує багато суперечок, однак припустимо, що це дійсно об`єднуюча самоназва для переважної більшості східнослов`янських племен], то, вочевидь, розмовляю руською мовою і сповідую руську віру. І нонсенсом було б, якщо я – русич – сповідував би грецьку віру (як називали в Давній Русі християнство), а розмовляв би болгарською мовою.

Парадоксом, породженим сучасністю, є існування спільнот на кшталт «російськомовних українських націоналістів», котрі часом дійсно проявляють більше націоналізму і любові до України, ніж україномовні українські націоналісти.

5. Слово язичництво походить від давньоруського «язик» - «народ» (що також вказує на ототожнення мови й етнічної належності).

Чи не вперше слово «язичник» у письмових джерелах зустрічається в старослов`янському перекладі Біблії, де відповідає давньогрецькому «етнос», що застосовувався переважно до «варварських» народів, не-еллінів, і який свою чергу відповідав давньоєврейському «гой» - не-юдей. Це дає привід до численних спекуляцій самому Рідновір`ї щодо недопустимості називання себе «язичниками», бо нібито так називали «чужі» народи. Насправді сумнівним є побутування у слов`ян ідеї розділення народів на кшталт тієї, що мали «освічені» елліни та «богообрані» юдеї, тож при перекладі, вочевидь, було використано місцеве означення для народу (племені) загалом. Ідея розділення народів на «свої» та «чужі» у слов`ян, скоріш за все, пролягала знов ж таки у сфері мови: власне слов`яни, або словени, - ті, хто мають зрозумілу один одному говірку, і німці, або «німі», - ті, чиє говоріння не складалося у зрозумілі «слова».

Ми розуміємо під язичництвом природню духовність, проявлену в певній етнічній духовній культурі (в найширшому значенні цього слова). Однак це не та культура, якій вчать у школах і передають через книги чи телебачення. Це – родова культура, що передавалась безпосередньо з покоління в покоління, а постільки, скільки рід є складовою народу, це культура і народна. Звідси висновуємо те, що язичництво існує стільки, скільки існує сам народ, а точніше – скільки існує його традиційна (тобто та, що передається безпосередньо і через покоління) культура.

ІІІ. Навіщо нам Рідна Віра у ХХІ ст.?

1. А тепер подивімось на себе. Наш одяг не має ознак, що розповідали б про місцевість, звідки ми родом, про наш віковий і сімейний статус; у таких самих сорочках та джинсах, як наші, ходять і англійці, і китайці, і чилійці, і конголезці; ми живемо у залізобетонних печерах чи, якщо дозволяють статки, у поодиноких будиночках, що зовнішньо не так легко відрізнити від «приватного сектору» в США, Росії чи Греції; ми їмо картоплю фрі, шаурму та чіпси, в кращому випадку – спадок радянської кухні, на яку мали місце і українські впливи; ми заплутались у всесвітньому віртуальному павутинні, що не може мати ніяких етнічних ознак. То ЩО дає нам право називати себе українцями, росіянами, слов`янами в принципі? Походження? Етнос дійсно є міжпоколінною спільнотою, і походження має певне значення, однак чи надійна це ознака? Знання щодо власного походження, на жаль, у кожного з нас є вельми обмеженими; крім того, відсутність перетинів навіть з близькими народами на кшталт росіян та поляків зустрічається вкрай рідко. Отож, залишаються хіба що мова та певні особливості менталітету, але ж і це досить скудні ознаки.

2. Тому відродження Рідної Віри ТУТ і ЗАРАЗ є найкращим способом з аморфної вселюдини відродитися у якості синів цієї Землі, цього Краю. А що може бути вищою моральною санкцією на господарювання у ньому?

Найкращий спосіб це тому, що реконструкція старовини (яку здійснюють типові фольклорно-етнографічні колективи) часто є фрагментарною та любительською, а Рідна Віра не може бути відроджена у фрагментах – вона потребує комплексу, цілісності.

Це не означає, що відродження не буде поступовим і послідовним, ніби кроки людини, котра заново вчиться ходити.

Це не означає, що в процесі відродження Рідна Віра не буде підлягати певній модернізації. Деякі формальні (не структурні, суттєві) елементи дійсно мають переосмислені, як, наприклад, звичаєве вживання алкоголю у побуті та ритуальній культурі.

3. У сучасному глобалізованому і стандартизованому світі не залишається місця не тільки для етнічних культур, що утверджують свою самобутність. Сам ритм і спосіб життя у споживацькому суспільстві призводить до тілесного, душевного й морального виродження людини. Вона буквально «розчиняється» речах, котрі має: критерієм «людяності» стає не зрозуміла мова, як у давніх слов`ян, а мобільний телефон; самоідентифікація особистості – «знаходження» свого місця у світі – відбувається не через Звичай рідного краю і не через який-небудь «високий» національний символ, а через дорогі «гаджети», автомобілі й вартість путівки, придбаної на відпуску.

Тому відродження Рідної Віри припускає відродження й ритму і способу життя, котрий є природнім для представника даного етносу. Природність ця, перевірена досвідом поколінь, означає, що етнічна культура є тим середовищем, де людина здатна якнайповніше реалізувати себе.

4. Отже, сенс відродження Рідної Віри бачимо щонайменш у двох положеннях: збереження етносу, природньої людської спільноти зі своєю самобутньою культурою, і відродження нас самих як синів цього Краю і як повноцінних Людей загалом.

IV. Основні поняття Рідної Віри

1. Звертаючись до визначення суті Рідновір`я «зсередини» не будемо вигадувати нічого нового. Найбільш ємке і влучне визначення на сьогодні, вочевидь, належить Велеславу Черкасову з московської громади «Родолюбие»: «Свято шануй Рідних Богів і Предків, живи за совістю і в Ладу з Природою, а якщо шукаєш Вищого Знання – пізнай себе» (Влх. Велеслав. Введение в Родноверие // Живые Веды Руси. – М., 2008). Звичайно, що воно далеко не вичерпує всіх смислів Рідної Віри, і його можна розширяти ще цілою низкою понять, однак для пересічної людини, котра цікавиться основою нашої Віри, його буде цілком достатньо – вона переконається, що остання лежить на цілком визначеному фундаменті, а не належить до короткочасних і мінливих примар.

2. До основних понять, котрі передовсім розширили б це визначення відносяться і система відповідностей між чотирма комплексами Світової Коловерті, про яку говорилося в попередньому занятті, і особливості традиційної культури, про яку достатньо було сказано в цьому.

3. Природність (рос. естественность)–відповідність СОБІ справжньому у своїх судженнях, прагненнях, поведінці на противагу тому, що споживацьке суспільство змушує нас проживати не своє життя. Рідновір`я пропонує відшукати свій власний Шлях і триматися його, маючи за спиною досвід поколінь. Саме у природності полягає корінь нашого світосприйняття – воно не тільки вкорінене у природній стихійності, але й сумірне з дитячим поглядом на світ, вільним від доктринерства і догматизму, навіть від надлишкової заглибленості в які-небудь інтелектуальні концепції.

4. Лад – гармонія зі світом і з самим собою; у Рідновір`ї Лад – і ціль, і засіб духовного розвитку одночасно. Перебуваючи у Ладі (вірніше, щомиті переживаючи його у своєму Серці), рідновір здатен найбільш «чисто» і адекватно сприймати і пізнавати навколишню Дійсність, Сили Природи і власної душі.

5. В рамках власне української Рідної Віри була також сформульована тріада Рідна Земля – Рідна Мова – Рідна Віра, котру ми можемо або прийняти як аксіоми, цінності, що не підлягають обґрунтуванню, або сміливо вступити на шлях конструювання штучних теоретичних надбудов над Звичаєм та Вірою.

V. Духовні орієнтири Рідної Віри

1. Як вже говорилося вище, Рідновір`я, принаймні в ідеалі, змагаючи до того, щоб звільнитися від доктринерства і догматизму, не може дати всім єдиний готовий орієнтир. Разом з тим, будучи рухом з визначеними рамками, воно повинно мати певні спільні цілі. Про дві найбільш актуальні в моменті історичному вже було сказано.

2. Найголовнішим же духовним орієнтиром нашої Віри є саме життя, точніше – життя по Правді. Що це за Правда? Крім Правди народу, до якого ми належимо, тобто його Звичаю та норм, це Правда особистості кожного – це те, яким чином кожен може найповніше проявити себе в цьому світі, вона визначається виключно здібностями, якостями, нахилами. Якщо хтось любить читати книжки, порпатися у філософічних конструкціях, - це його шлях, хай розвиває теоретичну надбудову Рідновір`я. Якщо хтось бажає побудувати гарне господарство (тільки не за рахунок чужої праці!), народити і виховати здорових і гідних дітей – це його Правда.

Це є тим більш актуальним, оскільки сучасна суспільно-економічна система не здатна забезпечити таку реалізацію людину поза межами рідновірської громади. Діти простих робітників зі здібностями інтелектуалів часто «втрачають» себе, йдучи замкненим колом своєї «касти». Історії «успіху», такі популярні в наш час, - то одиничні випадки на сотні. А скільки талантів було занехаяно – зовсім не через лінь тих дітей робітників, а через те, що їм не дали себе реалізувати?

3. Спільною для всіх рідновірів є тріада Родових обов`язків:

- Обов`язок перед Родом Земним: бути Здоровим, Сильним та Мудрим, а також Щирим (рос. Искренним); допомагати родичам і побратимам, захищати Рідний Край у разі потреби.

- Обов`язок перед Родом Небесним: продовжити рід і передати дітям Звичай.

- Обов`язок перед Родом Всебогом: пізнавати себе та Всесвіт.

4. Орієнтири ж того, що у формулі Велеслава розуміється під «Вищим Знанням», будуть розглянуті у наступних бесідах.

VI. Джерела відродження Рідної Віри

Нам часто закидають брак достовірних джерел задля відродження нашої Віри. Про це часто кажуть історики, що досліджують політичну історію за писемними джерелами, і ті, хто їх начитався. Тим не менш, і «Повість минулих літ», при всіх хибах цього явно замовленого правлячою династією (Рюриковичами) твором, і численні «повчання проти язичництва», потреба в котрих існувала щонайменш до XVI ст., і європейські літописи дають нам певні фрагментарні свідчення про язичництво слов`ян. Щоправда, складені вони зазвичай християнськими священиками, отож ставитися до них треба дуже обережно. Трохи більше даних дає археологія – Б.О.Рибаков дуже добре висвітлив це у своїй відомій дилогії. Однак найповніший масив даних подає сама народна Традиція – а що може бути достовірніше «розповісти» про її духовну сферу, ніж вона сама? Етнографи і фольклористи впродовж ХІХ – першої половини ХХ ст. встигли зафіксувати основні моменти т.зв. двовірського світогляду, систему свят і обрядовості, соціальних норм і принципів народного виховання тощо. Таким чином, ми маємо у розпорядженні величезний спадок відомостей, вивченням якого займається як професійна наука, так і зацікавлені рідновіри. Звичайно, що до нас не дійшли жодні надбудови – богознавчий та філософський спадок жерців та волхвів Давньої Русі. Це достатньо сумно, однак у наступних заняттях ми ще неодноразово повертатимемось до особливостей народного Звичаю як такого, і тоді ми спробуємо довести, що ця втрата не є катастрофою.

VII. Чи є язичництво релігією? Чи є воно вірою?

Питання доволі дивні, однак їх часто можна почути в ході різноманітних дискусій. Якщо б ми були прихильні до конспірології, то, мабуть, вважали б, що вони стимулюються «певними силами», щоб відвадити рідновірів від нагальних питань, звести до дріб`язкових суперечок щодо абсолютно непринципових питань.

З релігієзнавчої точки зору, звичайно, язичництво є релігією, що забезпечує духовні потреби конкретного етносу (народу); для язичництв різних народів виділена навіть спеціальна категорія – етнічні релігії. Звичайно, в широкому розумінні язичництво ширше за поняття релігії, оскільки охоплює всю духовну сферу традиційної культури даного народу. Однак це лише підтверджує те, що і таким чином воно охоплює власне релігійну сферу. Виходячи з дослівної етимології (religare или reeligere з латини – «зв`язувати, з`єднувати», «возз`єднувати»), ідеї возз`єднання з природними Силами, що живлять цей світ, з предками і рідною Традицією є більш, ніж актуальним.

З огляду на те, що у слов`янських мовах слово «віра» часто вживається як тотожне «релігії», звісно, Рідна Віра є вірою (вибачте за каламбур :) ). З іншого ж боку, сліпа віра у певні положення, смисл яких не пропущений крізь себе, не перевірений при можливості на власному досвіді у Рідновір`ї не вітається. Те, у що ми віримо, зазвичай є також предметом осмислення та міркувань, предметом духовного досвіду, результатом якого має бути віда (або вєда) – інтуїтивне, «внутрішнє» знання на противагу формальній освіченості, привнесеній «ззовні». Дискусії про належне співвідношення віри та віди у рідновірських конфесіях також не вщухають і досі.