Стаття 16

Недоторканність права власності

1. Позбавлення або обмеження права власності під час кримінального провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рішення, ухваленого в порядку, передбаченому цим Кодексом.

2. На підставах та в порядку, передбачених цим Кодексом, допускається тимчасове вилучення майна без судового рішення.

1. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК). Майно є більш широким поняттям, ніж поняття річ, під яким розуміють окрему річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки, зокрема – це тварини; нерухомі речі, до яких належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення; рухомі речі, які можна вільно переміщувати у просторі (статті 179-181 ЦК). Майнові права є неспоживною річчю, до них можуть бути віднесені, наприклад, корпоративні права особи, майнові права за інвестиційним договором тощо.

Змістом права власності є правомочності щодо права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Право володіння являє собою забезпечену нормами права можливість постійного матеріального зв'язку особи з річчю, що дозволяє їй використовувати корисні якості речі, а в разі необхідності вирішити питання про її подальшу долю. Користування є складовою права власності, що передбачає засновану на законі можливість використання корисних властивостей речі для задоволення потреб власника або попитів інших осіб. Правомочність розпорядження – це особисте юридично забезпечене право власника приймати рішення про подальшу долю речі, що належить йому, шляхом її відчуження, знищення, передачі в тимчасове володіння. Зазначені правомочності власності в сукупності можуть належати лише власникові, який має право водночас володіти, користуватися й розпоряджатися належним йому майном, а також застосовувати передбачені законом засоби його захисту від будь-якого протиправного втручання.

Суб'єктами права власності є Український народ, фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права. Під фізичними особами розуміють громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства. Усі вони мають рівні майнові права і обов'язки, якщо інше не передбачено законодавчими актами України.

За більшістю державних підприємств майно закріплене: а) на праві «господарського відання», що являє собою речове право суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених законодавством; б) на праві оперативного управління, що являє собою речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених законодавством, а також власником майна (уповноваженим ним органом). У процесі захисту права господарського відання та оперативного управління підлягають безпосередньому застосуванню положення законодавства, встановлені для захисту права власності (п. 3 ст. 136, п. 3 ст. 137 ГК).

Право власності є фундаментом майнової самостійності фізичної та юридичної особи, запорукою гармонійної реалізації прав і свобод людини, передбачених Конституцією. Гарантія від втручання з боку держави та інших (третіх) осіб у здійснення власником своїх повноважень, перешкоджання перспективі протиправного позбавлення власника його майна, недопустимість дій, які суперечать інтересам власника, можливість захисту зазначеного права становить зміст принципу недоторканності (непорушності) права власності.

Статтею 1 Протоколу 1 КЗПЛ, якій кореспондують статті 13, 41 Конституції України, закріплено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном. Ніхто не може бути протиправно позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Право власності є непорушним. Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності є рівними перед законом.

Недоторканність права власності забезпечується у всіх сферах суспільного життя, зокрема і під час кримінального провадження. Разом з тим право власності не є абсолютним. В інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом, діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити обмежене користування його майном іншими особами. Саме для виконання завдань кримінального провадження, у разі виникнення конкуренції між приватними і суспільними інтересами, КПК передбачає можливість позбавлення або обмеження права власності особи. «Позбавлення права власності» передбачає таке правове положення, коли власника примусово позбавляють у сукупності всіх правомочностей по володінню, користуванню та розпорядженню майном. Прикладом може бути конфіскація, як вид покарання, що полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена судом лише у випадках, спеціально передбачених Особливою частиною КК (ст. 50 -51 КК). Виконання покарання у виді конфіскації майна здійснюється Державною виконавчою службою за місцезнаходженням майна відповідно до ЗУ «Про виконавче провадження» (ст. 48 КВК). «Обмеження права власності» являє собою становище, коли внаслідок зовнішнього впливу власник позбавлений права реалізувати одну або декілька з правомочностей, що є складовою права власності, тобто не може діяти на власний розсуд щодо майна, яке йому належить. Наприклад, володіння, користування та розпорядження річчю, що є речовим доказом у кримінальному провадженні, на певний час або до моменту винесення остаточного рішення в кримінальному провадженні (вирок, закриття кримінального провадження), ст. 100 КПК; тільки розпорядження або розпорядження та користування майном у разі його арешту в порядку і на підставах, визначених главою 17 КПК.

Передбачаючи можливість позбавлення чи обмеження права власності, законодавець висуває певні процесуальні умови прийняття такого рішення. Ними є: а) можливість прийняття рішення тільки судом; б) умотивованість цього рішення; в) ухвалення рішення в порядку, передбаченому КПК. Вимога прийняття рішення тільки судом свідчить про те, що вирішити питання про обмеження або позбавлення права власності на етапі досудового розслідування може тільки слідчий суддя або суддя, визначений в порядку ст. 247 КПК. У стадії судового провадження – суд, який буде здійснювати судовий розгляд. Правило про мотивування процесуального акту зобов'язує суд, обґрунтовуючи судове рішення, вказати на аргументи, якими він користувався (взяв до уваги) для винесення остаточного висновку. Передбачений законом обов'язок дотримання порядку прийняття рішення вимагає від суду в кожному конкретному випадку постановляти рішення у чіткій відповідності з нормами КПК, які регламентують той чи інший випадок обмеження або позбавлення права власності. Наприклад, якщо ставиться питання про арешт майна, то підстави для застосування цього заходу забезпечення кримінального провадження визначені в ст. 170 КПК, а процедура прийняття відповідного рішення – у статтях 171-173 КПК; обмеження права на здійснення підприємницької діяльності (обмеження майнових прав): підстава – ст. 148 КПК, процедура – статті 150-152 КПК.

2. Частина друга коментованої статті встановлює певні особливості обмеження права власності під час кримінального провадження у порівнянні із загальними правилами (умовами), визначеними ч. 1 ст. 16 КПК. Йдеться про можливість тимчасового вилучення майна без судового рішення на підставах та в порядку, передбачених КПК. Тимчасове вилучення майна є заходом забезпечення кримінального провадження, що полягає у фактичному позбавленні підозрюваного можливості володіти, користуватися та розпоряджатися певним його майном до вирішення питання про арешт майна або його повернення (ч. 1 ст. 167 КПК). Перелік об'єктів, що можуть бути вилучені, зазначений у ч. 2 ст. 167 КПК. Процесуальними підставами тимчасового вилучення майна є: а) надання особі статусу підозрюваного відповідно до ч. 1 ст. 42 КПК; б) відповідність майна що вилучається (речі, документи, гроші тощо), ознакам, зазначеним у п.п. 1-4 ч. 2 ст. 167 КПК. Після тимчасового вилучення майна повинно бути якнайшвидше вирішене питання про його подальшу долю, зокрема, воно може бути повернуто законному володільцю (ч. 1 ст. 100 КПК); вирішене питання про тимчасовий доступ до речей в порядку, встановленому главою 15 КПК (як речовий доказ, який буде зберігатися у сторони кримінального провадження (ст. 100 КПК); на нього може бути накладений арешт на підставах і в порядку, визначеному главою 17 КПК.

Тимчасово вилучати майно можуть як фізичні особи, які законно затримують особу в порядку, передбаченому статтями 207, 208 КПК, так і уповноважені службові особи в процесі затримання, обшуку, огляду інших процесуальних дій. Порядок тимчасового вилучення майна закріплений у ст. 168 КПК.