Студопедия

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника



Антична філософія: космоцентризм




Читайте также:
  1. Античная философия. Досократики
  2. ЕВРОПА АНТИЧНАЯ И СРЕДНЕВЕКОВАЯ
  3. Тема III: Антична філософія (8 год.).

Початок античної філософії пов'язують з представниками мглетської школи (VI ст. до н.е.), що виникла в місті Мілеті -Фалесом, Анаксімандром, Анаксіменом. Вони уявляли першоос­нову буття в конкретно-речовій формі. Фалес стверджував, що першооснова всього сущого - вода; Анаксімен учив, що основою світу є повітря - ефір, що насичує всі істоти і з якого походить світ; Анаксімандр вважав початком всього існуючого первинну матерію - «апейрон», котрий є безмежним, невизначеним не ті.т-ькн у просторі, а/Іе й у часі.

Вказуючи на матеріальну основу буття, Геракліт Ефеський говорить про нескінченність матерії, що не твориться і не знищується. Він вважав, що все виникає з вогню, що законо­мірно спалахує і закономірно згасає. Геракліт сформулював поняття про взаємоперетворення і боротьбу протилежностей як внутрішнього джерела постійної плинності явищ. Він був засновником стихійної діалектики давньогрецьких мислителів, Ідо виникла на ґрунті загального споглядання природи. Геракліт підкреслював, що всі властивості й стани світу релятивні, заз­начав про відносність понять.

У кінці VI ст. до н.е. виникає Піфагорійський союз, заснова­ний видатним математиком Піфагором. Союз мав свій спосіб життя, що визначав ієрархію цінностей. На перше місце в житті піфагорійці висували Іірекрасне, на друге - корисне, на третє -приємне. Піфагор стверджував, що саме «мудре» - число, бо воно володіє речами, моральними й духовними якостями. «Зем­ний порядок» має відповідати «небесному». Підґрунтям світу є числа, котрі і створюють космічний порядок. Одиниця - ос­нова всього, лінії створює двійка, поверхні - трійка, а тіла -четвірка. Числа є самостійними сутностями. Священною дека дою є число 10, тому що це подоба Всесвіт)' з десятьма небес­
ними сферами і десятьма світилами. ;

Опонентами Геракліта у дискусії «плинних» та «нерухомих» стали елеати Ксенофан, Пар.ченід, Зенон. Світ вони сприйма­ли як вічне нерухоме ціле. Парменід у поемі «Про природу» вказував, що єдине все - без кінця, не рухається, однорідне, не було в минулому його, не буде в майбутньому, але все - в су­часному. Буття для Парменіда єдине і нерухоме. Всесвіт має для нього вигляд однорідної твердої кулі. Ксенофан виступив проти багатобожжя, висловлював атеїстичні думки у своїх віршах, зазначаючи, що якби руки мали бики, леви або коні, якби писати, наче люди, вони могли що завгодно,- коні коням би богів сподобили, образ бичачий дали б безсмертним бики. Гносеологічні висловлювання Ксенофана - перша в історії грецької думки постановка питання про можливості й межі пізнання. Вищим і абсолютно вірогідним знанням, за Ксенофа-ном, володіє тільки Бог. Людське знання не виходить за межі суб'єктивної думки і має імовірний характер.



Зенон говорив, що рух (реальність) та множина (почуття, сприймання) призводять до суперечностей (апорій). Якщо при­пустити існування руху, то, за Зеноном, виникають невирішу-вані суперечливості. Зенон висунув п'ять спростувань руху у своїх апоріях (апорія - трудність, спантеличеність). Перша апо­рія формулюється просто: «рухоме не рухається ні в тому місці, де воно є, ані в тому, де його немає». Друга апорія «Дихотомія» твердить, що рух не може закінчитися, оскільки, перш ніж до­сягти кінцевого пункту, необхідно пройти половину шляху, але перш ніж досягти цієї половини, необхідно пройти «половину половини» і так без кінця. Отже, і рух не може не тільки скінчи­тися, але й початися. Третя апорія «Ахілл і черепаха» говорить, що швидконогий Ахілл ніколи не наздожене черепаху, оскіль­ки, перш ніж він подолає відстань до черепахи, вона вже про­повзе якусь, хай невелику відстань. Випущена з луку стріла непорушна, в будь-який момент займає певне місце. Та хіба можна отримати рух із суми спокою? Зенон у своїх апоріях зафіксував суперечливість руху.



Засадами всього сущого, «коренями всіх речей» Емпедокл оголосив чотири стихії - землю, воду, повітря і вогонь. Вони незмінні і не зводяться одне до одного. Все ж останнє змінне, є сполученням цих стихій. У своїх поемах - «Про природу» й «Очищення» - він називав їх Любов'ю (Дружбою) і Розбратом (Ненавистю, Ворожнечею), завдяки їм описував притягання і відштовхування. Космогонія Емиедокла будується як безмежне чередування «любові» або «ворожнечі». У центрі уваги Анак-сагора - питання про перетворення одних речей у якісно інші. Згідно з Анаксагором вся природа - це безмежна множина вічних, дрібних, різноякісних часток, котрій він сам називав «зерном речей», а пізніше - гомеомеріями. Вони рухаються і впорядковуються деяким космічним розумом (нус), що існує незалежно від матеріальних часток (зерен): «м'ясо складається з частинок м'яса, кістка - з кісточок»..

Левкіпп вперше висунув атомістичне вчення. Можливо, він обмежився тільки усним викладенням свого вчення, хоч йому й приписується авторство творів «Великий діакосмос» та «Про розум». Твори Левкіїша і Демокріта вже в IV ст. до н.е. були об'єднані й пізніше одержали назву «Согриз Оетокгісеит». Демокріт вчив, що весь світ, у тому числі й наша земля, і всі предмети, і люди, і тварини складаються з найдрібніших частинок - атомів, однакових за речовиною, але різних за своєю формою і розміром. Згідно з цим вченням, атом - найменша частинка вічної і незмінної матерії, яка далі не може поділятися. Він вважав, що, трясучись на всі боки, атоми зіштовхуються і створюють вихорі. Демокріт вказував, що у Всесвіті існують лише атоми у вічному русі і порожнеча; зіштовхуючись під час свого руху, атоми утворюють найрізно­манітніші сполуки, що презентують усе розмаїття речей у Всесвіті. Ці речі існують доти, доки не розпадуться сполуки атомів. Душа - це теж сполука особливих атомів, що найбільш рухомі й подібні атомам вогню.

Важливими були також розробки Демокріта для теорії пізнання. Він вважав, що існують предмети «за істиною» (об­'єктивно) і «за враженням» (суб'єктивно); у враженні існує теп-

ле, солодке, а в дійсності є тільки атоми і порожнеча. Мудрість, за Демокрітом,- у тому, щоб осягнути те, що лежить в основі сущого, у дійсності, у глибині явищ, на «морському дні». «Вра­ження» теж відображає існуючу реальність, але лише ЇЇ тимча­сові виявлення. Існують два роди пізнання: «темний» (за до­помогою почуттів) та «істинний» (завдяки розуму). Саме тоді, коли сваряться розум і почуття, і народжується істина. Демокріт розробив теорію «витікання», згідно з якою пізнання можливе тільки завдяки тому, що з предметів «витікають» і впливають на органи чуття образи предметів.

Суспільні й політичні умови в Греції V ст. до н.е., особливо
в Афінах та інших демократичних полісах, викликали потребу
в опануванні красномовством - мистецтвом переконувати, слу­
хачів і співрозмовників. Охочих оволодіти цим мистецтвом і
знаннями навчали за плату мандрівні вчителі мудрості - со­
фісти.
Вони навчали мистецтва красномовства (риториці),
мистецтва суперечки (еристиці) та мистецтва доказу (діалек­
тиці). Представник софістів Протагор учив, що «людина є .
мірою всіх речей», тобто речі самі по собі не мають ніяких вла- :•
стивостей, а набувають властивостей залежно від відношення
їх до людини. Горгій проводить три тези: 1) нічого не існує; 2)
якщо щось і існує, то його не можна пізнати; 3) якщо це і мож­
на пізнати, то його не можна передати і пояснити іншому. Для
його скептицизму характерна маніпуляція з мовою, з її логіч­
ною і граматичною структурою. ІІБ

Сократ прагнув знайти точний метод, що полягав би, насамперед, у самопізнанні. Його вихідною засадою був висновок, кот­рий Сократ сформулював у вигляді афо­ризму: «Я знаю, що нічого не знаю». Це положення уберігало мислителя від упе­редженості. Пізнання починалось з ретель­ного аналізу самого себе як духовної істо­ти, що мислить і діє. Після завершення аналізу механізму свого духовного апара-

Рис. 2. Сократ ТУ> НаДУМК>' СоКраТа, Му/фЄЦЬМІГ

вильно вирішити проблему життя, зрозуміти суть об'єктивно існуючого духу, тобто пізнати об'єктивно існуючу істину. Муд­рець після цього повинен був навчити цієї істини якомога більшу кількість людей.

Пізнавальний метод, що виробив Сократ, отримав назву
«майєвтика» (з грецького: повивальна майстерність). Сократ
порівнював свою діяльність, що допомагає народженню істини,
з мистецтвом повитухи (його мати була повитухою). Він демон­
стрував дію свого методу в процесі бесід з учнями. Під час діа­
логічної бесіди використовував два засоби для отримання знан­
ня - індукцію та дефініцію. Але починався «сократичний метод»
з іронії, коли мислитель зіштовхувався з самим собою, розумів
суперечливість своїх уявлень, визначав особисте неуцтво.
і* Платан - об'єктивний ідеаліст, від нього бере початок іде­
алізм взагалі, «лінія Платана». Він визнавав існування об'єктив­
ного світу, але вважав його лише відбиттям, витвором дійсно
реального потойбічного світу ідей. Таким чином, він гадав, що
існує, наприклад, ідея коня в потойбічному світі, яка в нашому
світі вилилась у реального коня. Існує, наприклад, ідея стола,
різних тварин, тощо, а реальні предмети є лише їхнім відбиттям,
втіленням. За Платоном, істинним є тільки загальне, а не одинич­
не. Коні бувають різними, народжуються, вмирають, а сама ідея
коня є вічна й незмінна. Ідея за Платоном, - це граничне уза­
гальнення речей. У ній закладено власне принцип речі, модель і
метод її конструювання та пізнавання. Таким чином, матеріаль­
ний світ,
за Платоном, - «тінь» світу ідей,
вторинний. Ідеї ієрархізовані. Вище за все
стоїть ідея краси і добра.
<•• Платон розробив так звану «теорію
спогадів», що є ядром його гносеологічної
концепції. Ідеї людей, тобто їхні душі,
перебуваючи на землі, зберігають у собі
спогади про істинний потойбічний світ
ідей, звідки вони прийшли. Ці спогади є,
за Платоном, нашими знаннями про світ.
Чим краще душа пам'ятає світ ідей, тим р"с-3-

більше людина знає. Спогади тим сильніші й інтенсивніші, чим більше душі вдається зректися тілесності. Душа людини, за Платоном, має три складові: душу розумну, від якої у людини з'являється мудрість; душу вольову як основу- мужності; душу чуттєву, що дає доброчесність, розважливість. Саме мудрість, мужність і добрий розум можуть стати засадами для основної характеристики суспільства - справедливості.

Існуючі державні форми ГТлатон ділить на дві групи: при­пустимі й регресивні. До упадочних він відносить тимокротію (владу кількох осіб, засновану на військовій силі), олігархію (владу кількох осіб, яка спирається на торгівлю, лихварство), демократію (владу невдячного демосу, натовпу) і тиранію.

Філософія мегарської школи базувалася на поєднанні сокра-тівського вчення про пізнання загального в поняттях з ученням елеатської школи про єдине буття та протилежність чуттєвого і розумового пізнання. Евклід вчив, що реально існує тільки за­гальне. Мегарці доводили, що одиничне не може бути істинним і доводили цілу низку прикладів, що зафіксовані в софізмах «Бре­хун», «Рогатий», «Лисий», «Купа». В софізмі «Рогатий» гово­риться: ти маєш те, що не втратив. Ти не втратив рога, таким чином, ти їх маєш. У софізмі «Брехун» говориться: якщо люди­на запевняє, що вона - брехун, то чи обманює вона, чи говорить правду? Це вже не софізм, а логічна задача. В софізмах «Купа» і «Лисий» вирішується проблема переходу кількісних змін у якісні (з випаданням котрої волосини людина стає лисою? З додаванням котрої зернини утворюється купа?).

Матеріалістична і атеїстична орієнтація була характерна для школи кірентків. Вони не заперечували існування зовнішньо­го світу, але проголошували його непізнаванним. Єдине, що можна досягти,- це відчуття, які діляться на приємні (добро) і неприємні (зло). Розробляючи етичні проблеми, кіренаїки були гедоністшш, проголошували вищим благом та метою життя насолоду.

Систематизацію і логічне узагальнення всіх наукових знань своєї епохи дав Арістотель (384-322 рр. до н.е.). Він написав близько 150 наукових праць, серед яких можна виділити кілька

- груїг. 1) логічні трактати («Категорії», «Про тлумачення», у котрих викладена теорія суд­ження, «Аналітика перша і друга» - голов­ний логічний твір мислителя, «Топіка», у котрій викладено теорію імовірного знан­ня); 2) трактати про природу і рух ('«Фізи­ка», «Про походження і знищення», «Про небо» та інші); 3) біологічні трактати («Про душу», «Історія тварин»); 4) твори про «первинну філософію», тобто метафізику)', 5) етичні твори - «Ніко-махова етика», «Евдемова етика»; сощально-політичні та історичні твори, найважливішим серед яких є «Політика»; твори про мис­тецтво, поезію і риторику, перш за все це - «Поетика».

Філософія, за Арістотелем, поділяється на три частини -теоретичну, практичну та творчу. Теоретична філософія тлума­читься як наука про першооснови та причини буття. Арістотель піддає критиці ідеалістичне вчення Платона про ідеї як першо­основу, або істинне буття. Критика Платона мала принциповий характер. Арістотелю приписують афоризм: «Платон мені друг, але істина - дорожча».

Арістотель обґрунтовує реальність існування буття, окремих чуттєвих речей, у яких існує загальне і завдяки чому може бути пізнане. Світ, за Арістотелем, - сукупність множини таких суб­станцій, кожна з яких є нерозривною єдністю форми і матерії. Матерія тлумачиться Арістотелем як пасивний «матеріал» бут­тя і тому у «чистому» вигляді може тільки мислитися. Мисли­тель коливався між ідеалізмом і матеріалізмом. Застосовуючи матеріалістичні методи вивчення різних проблем і об'єктів, він все ж природний розвиток пояснював первісним поштовхом, який колись зробив «світовий розум». Реально ж існувати мате­рія може тільки «оформленою», тобто вступаючи в контакт з формою. Отже, причиною існування речі є активна форма. Ма­терія ж - це лише першоматеріал, можливість стати чимось. Рух матерії може надати тільки форма. «Формою всіх форм є Бог».

За Арістотелем існує чотири види причин: матерія (цегла та інший будівельний матеріал), форма (план), рушійна причина

груїг. 1) логічні трактати («Категорії», «Про тлумачення», у котрих викладена теорія суд­ження, «Аналітика перша і друга» - голов­ний логічний твір мислителя, «Топіка», у котрій викладено теорію імовірного знан­ня); 2) трактати про природу і рух ('«Фізи­ка», «Про походження і знищення», «Про небо» та інші); 3) біологічні трактати («Про душу», «Історія тварин»); 4) твори про «первинну філософію», тобто метафізику)', 5) етичні твори - «Ніко-махова етика», «Евдемова етика»; сощально-політичні та історичні твори, найважливішим серед яких є «Політика»; твори про мис­тецтво, поезію і риторику, перш за все це - «Поетика».

Філософія, за Арістотелем, поділяється на три частини -теоретичну, практичну та творчу. Теоретична філософія тлума­читься як наука про першооснови та причини буття. Арістотель піддає критиці ідеалістичне вчення Платона про ідеї як першо­основу, або істинне буття. Критика Платона мала принциповий характер. Арістотелю приписують афоризм: «Платон мені друг, але істина - дорожча».

Арістотель обґрунтовує реальність існування буття, окремих чуттєвих речей, у яких існує загальне і завдяки чому може бути пізнане. Світ, за Арістотелем, - сукупність множини таких суб­станцій, кожна з яких є нерозривною єдністю форми і матерії. Матерія тлумачиться Арістотелем як пасивний «матеріал» бут­тя і тому у «чистому» вигляді може тільки мислитися. Мисли­тель коливався між ідеалізмом і матеріалізмом. Застосовуючи матеріалістичні методи вивчення різних проблем і об'єктів, він все ж природний розвиток пояснював первісним поштовхом, який колись зробив «світовий розум». Реально ж існувати мате­рія може тільки «оформленою», тобто вступаючи в контакт з формою. Отже, причиною існування речі є активна форма. Ма­терія ж - це лише першоматеріал, можливість стати чимось. Рух матерії може надати тільки форма. «Формою всіх форм є Бог».

За Арістотелем існує чотири види причин: матерія (цегла та інший будівельний матеріал), форма (план), рушійна причина

(архітектор, його мистецтво) та мета будови (сама будова). Та­ким чином, пасивній матерії надає дієвості форма. Філософія Арістотеля теологічна, оскільки все у світі, на його думку, має початкову цілеспрямованість до Бот, до його творчого задуму.

Арістотель запропонував класифікацію форм руху. Вій вид­ілив зміни за сутністю (виникнення, скасування) та рух у вузь­кому розумінні (перехід у іншу якість, збільшення, зменшення, пересування). Але він вважав земний рух недосконалим, дру­горядним, а небесний - найбільш зразковим.

Натурфілософську картину світу Арістотель будує на ідеї чотирьох коренів (повітря, вода, земля, вогонь) та уявленнях про їх взаємопроникнення (теплого - в холодне, сухого - у мокре та навпаки). Але обов'язковим є п'ятий елемент - божий ефір (квінтесенція), з якої утворюються небо та зірки.

Арістотель - засновник логіки, він розробляв проблему істини, силогізми. Його надбанням є десять категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан, володшня, дія, страждання. Щ

Теорія пізнання Арістотеля матеріалістична лише у своєму ви­хідному стані. В основі його гносеології лежить положення: «той, хто не відчуває, нічого не знає і не розуміє». Мислитель будує кла­сифікацію відчуттів: 1) дотик; 2) смак; 3) нюх; 4) слух; 5) зір. Усі об'єкти Арістотель ділить на дві групи: 1) які можуть сприйматися лише завдяки органам -чуття - звук, колір, запах; 2) які сприйма­ються одразу всіма або більшістю органів чуття - рух, розмір, фігу­ра. Однак інформація органів чуття обмежена, помилкова, оскіль­ки не дає уявлення про необхідність, форму і мету.

Арістотель виділяє чотири смисли буття: 1) буття в собі, що описується категоріями, або, як їх називає Арістотель, вищими видами буття (субстанція, або сутність, якість, кількість, відно­шення, дія, страждання, місце, час, мати, бути в спокої); 2) бут­тя потенції та акту; тут вирішується проблема розрізняння ак­туальної та потенційної нескінченності та руху; 3) буття акцидеицій - це випадкові типи буття; 4) буття як істина, що належить людському інтелекту і вивчається логікою.

Абсолютне знання є, за Арістотелем, системою першопо-чатків, якими є перша філософія, або метафізіка. Сама мета морфних елементів у своїх доказах і вимагала логічного обґрун­тування висунутих положень. Антична філософія мала певні загальні риси:

* насамперед космологічно-онтологічний характер;

* існування теоретико-пізнавальної етичної проблематики у межах онтологічної;

* підкреслення пасивної ролі суб'єкта пізнання, усвідомлен­ня людської діяльності лише як активного перегрупуван­ня природних речей;

* пошуки таких форм буття, що найкраще відповідати б природній доцільності.

У цілому в античній філософи абсолютне знання сприй­мається як система першопочаткгв, якими є перша філософія, або метафізика. Оскільки першопочатки не можуть бути до­ведені або виводитися з чогось, то метафізика і є метанау-кою, що обґрунтовує початки не окремих наук, а наукового пізнання в цілому.

»

2.3. Філософія середніх віків: теоцентризм г'

Середні віки охоплюють період з II по XIV ст. Унаслідок роз­колу християнства в 1054 р. у Західній Європі відбувається ут­вердження влади католицизму. Тому провідну роль у суспільній свідомості цього періоду починає відігравати теологія як «знан­ня» про «найдосконаліше» втілення духовності - Бога; решта ж форм суспільної свідомості, насамперед філософія, починають виступати в ролі «служниць теології». Протягом наступних століть у країнах Західної Європи стало швидко зростати значен­ня римського єпископа як першого серед інших «князів церкви». З V ст. він починає іменуватись «Папою».

Початковий період середньовічної філософії отримав назву патристики (від лат. рагсіз - отці (церкви) (ІІ-УІІІ ст. н.е.). У цей час відбувається боротьба проти античної філософії і фор­муються та утверджуються фундаментальні при цими середнь­овічної філософії на базі християнсько-теологічного переосмис­лення ідейної спадщини античності й старозавітної міфології.

Представники так званої апологетики (Тертулліан, Лактацій,
Юстін, Оріген, Климент Александрійськнй) і «отці церкви»
(Григорій Богослов, Василь Великий, Аврелій Августин) зак­
ликали правителів і освічених людей захищати переваги хрис­
тиянського вчення. •'<

Тертултан заявляв у своєму основному творі «Апологети-кум» («Захист»): «Вірую, тому що абсурдно». Приниження знан­ня і розуму, ворожнеча до «язичницької» філософії і звеличуван­ня сліпої віри - така головна ідея праць Тертулліана. Тертулліанове поняття віри підготувало основу для підкорення філософії теології (вчення про віру), що було характерним для всього наступного періоду розвитку християнської філософії.

З усіх «отців церкви» найбільший вплив на розвиток філософії мав Августин Бла­женний. Його головними творами є «Сповідь», «Про трійцю», «Про град Бо­жий». Він доводив, що Бог - найвище бут­тя. У ньому перебувають вічні ідеї, що зу-мовлюють існуючий у світі порядок. Бог створив світ із нічого з доброї волі, а не че-рез необхідність. Людина - це малий світ, який поєднує в собі природу матеріальних речей, рослин і тварин, а також має розумну душу і свободу волі. Душа людини, за Авгу-стином, є безсмертною, «першородний гріх» Адама та Єни вразив усе людство і для порятунку у майбутньому житті недостатньо сил людини. Необхідний примат духовна! влади над мирською, оскіль­ки без церкви немає порятунку. Історія, за Августином, - лише короткий відрізок між двома «вічностями» - створенням світу Бо­гом і «тисячолітнім» царством Божим на землі.

Мислитель стверджував єдність віри і пізнання, пер­винність віри над розумом. Не самостійність людського ро­зуму, а натхнення релігійних догматів є авторитетом. Церк­ва - єдина, безгрішна, остання інстанція будь-якої істини. Соціально-політична доктрина Августина заснована на ідеї нерівності. Він софістичними аргументами захищав рабство та приватну власність багатіїв. «Гріховному» та «тимчасово му» земному життю він протиставляв вічне й «блаженне» «потойбічне» існування.

Головним напрямком у розвитку філософії феодального суспільства була так звана схоластика (від лат.: зспоіазііса -шкільний, учений). Розквіт її припадає на ХІ-ХІІ ст. (рання схоластика) і XIII ст. (пізня схоластика). Це філософія, якої навчали в школах, а з середини XII ст. - в університетах. На­далі слово «схоластика» стало синонімом такої науки, що була відірваною від життя, далекою від спостережень і дослідів та базувалась на некритичному наслідуванні переважно церков­них авторитетів.

Середньовічній свідомості притаманна двоїстість: світ роз­
поділяється на духовний, небесний, божественний і земний,
плотський, гріховний. 1 хоча перший (небесний) світ справжній,
істинний, людина належить і до земного, гріховного світу. Тому
філософія не може не розглядати і його проблеми. Людина се­
редніх віків - це духовна істота, вона створена за образом і
подобою Бога. Ключ до розв'язання «земних» проблем люди­
на шукає у сфері духовності. .~

Духовність є найвищим критерієм реальності, тілесні харак­теристики і потреби - «неістотні». Якщо людина античності -природно тілесна істота, то для середніх віків вона є духовною. Теологічна зовнішність тематики філософії хоч і була зумовле­на історичною специфікою феодального способу життя, не оз-начата проте припинення (чи, принаймні, істотного уповільнен­ня) власне філософського розвитку.

У ХІ-ХІІ ст. в Європі відбуваються палкі дискусії про при­роду універсалій. Універсали (від лат.: ипіуегзаііз - загальний) -філософський термін, що вживався для позначення загальних понять (стіл, людина) на відміну від одиничних (даний конк­ретний стіл, людина). Питання про те, що існує реально - уні­версали чи окремі речі, було головним у боротьбі між номінал­ізмом і реалізмом у філософії середньовіччя. Власне постановка проблеми природи загальних понять (універсалій) була викли­кана потребами теології. Церковники ніяк не могли узгодити положення про єдність Бога і його троїстість.

- Реалісти твердили, ніби універсалі! існують реально як сутність будь-якого буття і осягаються тільки за допомогоюі висновку. Номіналісти ж вважали, що реально існують тільки поодинокі речі, а універсали є узагальненням того спільного, що містять окремі речі даного роду; загальні поняття не існують реально, а є лише словами, іменами (звідси і їх назва, від лат.: потіпаїія - ім'я). Згідно з цим поглядом, наприклад, «людина взагалі» як родова сутність не існує. Реально існують тільки окремі речі. «Людина» - лише загальне ім'я, котрим називаєть­ся кожна окрема людина.

Видатним реалістом XII ст. був Ансельм Кентерберійський. На його думку, поняття добра, істини, справедливості існують як такі реально і незалежно від понять, що оцінюються як дійсні поняття, і незалежно від дій людини. Ансельм доводив існуван­ня буття Бога. Оскільки ідея Бога існує у свідомості людей, то це значить, що існує і Бог. «Боже. Ти воістину існуєш,- гово­рив він, - бо ми й уявити тебе неіснуючим не можемо». Такий доказ буття Бога отримав назву онтологічного.

На противагу реалізму, Іоанн Росцелін висунув позицію номіналізму, згідно з якою реально існують лише одиничні, індивідуальні речі. Іоанн Росцелін завзято обґрунтовував ном­іналізм, застосовуючи його для єретичного тлумачення «святої трійці» як сукупності трьох окремих богів. Номіналіст Берен-гарій Турський визнавав за реальне лише те, що ми сприймає­мо нашими органами чуття і заперечував реальність загальних духовних сутностей. Він робив єретичний висновок, що у цер­ковному обряді-причасті людина смакує хліб та вино, а не «тіло і кров Господню», як вчить церква. Якби тіло Христа, - писав Беренгарій Турський," було б велике, як башта, то і тоді б його вже з'їли до кінця.

Якщо зміст ранньої схоластики було викладено у творах Ансельма Кентерберійського, то розробкою ЇЇ форми займав­ся його молодший сучасник - француз П'єр Абеляр. Завдяки йому в межах номіналізму зародилася тенденція раціоналістич­ного філософського аналізу теологічних положень, що об'єктив­но призвела до звільнення філософії від ролі «служниці тео-

логії». У книзі «Так і ні» Абеляр вказує на суперечності, які є
не тільки у творах авторитетних церковних авторів, але й у>
самому святому письмі. Вихідним положенням Абеляра було:)
«Розуміти, щоб вірити». І
Роджер Бекон одним із перших наполягав на необхідності
дослідницького вивчення природи. Основним знаряддям і дже­
релом знань Роджер Бекон вважав дослід, логічне мислення,
авторитет. Цінність авторитету і навіть логічного мислення за­
лежить від досвіду. На допомогу йому повинні бути залучені
вищі способи пізнання - філософія та богослов'я. Захищаючи
тезу про реальне існування одиничних предметів і заперечую­
чи окреме від людини існування загальних понять (універ-І
салій), номіналіст Дуне Скотт послідовно шукав шляхи віднов­
лення зв'язку між матерією і духом. Дуне Скотт розглядає»
питання про стосунки богослов'я й філософії. Власний предмет**
богослов'я - Бог, предмет філософії (метафізики) - буттял
Пізнання Бога за допомогою філософії обмежене. За тверджен-с|
ням мислителя, Бог - чиста форма. Але решта істот і речещ
складаються не тільки з форми, а й з матерії. Душа, згідно з
Дунсом Скоттом,- це форма людського тіла. Вона створюєтьсж
Богом за народження людини і під час її життя не відокремлені
на від тіла. Вона єдина і безсмертна. .і

Найбільш відомим реалістом XIII ст. бувт Фома Аквінський, відомий своєю працею$ «Сума теології», що стала своєрідною ен-4 циклопедією середньовічного світогляду д Мета вчення Фоми - показати, Іцо розум й віра відрізняються одне від одного. Всупе- і реч вченню аверроїстів про двоїсту істину,! Фома Аквінський стверджує, що супе-' речність, котра існує між двома положення­ми, означає, що одне з них хибне. А оскільки у «Божому натх­ненні» не може бути нічого помилкового, можна стверджува­ти, що помиляється розум, а не віра, філософія, а не богослов'я. Гармонія віри й розуму, в розумінні Фоми Аквінського, означає підпорядкування другого першій. Він стверджував: якщо людсь- кий розум виявляє нездатність раціонально осягнути зміст тих або інших «божественних» істин, то він повинен «упокорено» схилитися перед вірою. Фома Аквінський визнає відмінність-філософії від релігії, що полягає у методах досягнення резуль­татів. Філософія настільки нижча від теології, наскільки людсь­кий розум нижчий від божественного. Деякі з догматів теології, на його думку, можуть бути доведені філософією (буття Бога, безсмертя душі).

Аквінський висунув п'ять доказів буття Бога. Перший до­каз полягає в Існуванні руху. Усе, що рухається, має причину руху, саморух предмету неможливий, першоосновою руху є Бог. Другий доказ виходить із розуміння «продуктивної» причини, першопричиною є Бог. Третій доказ існування Бога виходить із необхідності існування всього. Четвертий - із існування абсолют­ного мірила - Бога. П'ятий доказ виходить із цілеспрямованості: має бути той, хто цілеспрямовує буття світу, і це є Бог.

У своєму вченні Фома використовував ідеї Арістотеля. Згідно з Фомою Аквінським матерія не може існувати окремо від форми, але форма може існувати окремо від матерії. Це оз­начає, що ніщо матеріальне не може існувати незалежно від вищих форм, тобто Бога, а Бог - чисто духовна сутність.

Учення Фоми Аквінського отримало назву томізму (латинсь­кою Фома вимовляється як Тома). За життя Фоми церква не дуже схвально ставилася до його вчення, але вже в 1323 р. його було зараховано до рангу святих. У 1879 році вчення Фоми було про­голошено Папою Левом XIII офіційною доктриною католицької церкви. З XX ст. на його основі розвивається неотомізм.

XIV століття було ознаменовано новим плідним для філо­софії і науки підйомом номіналізму. Видатним представником номіналізму цього періоду був Уїльям Оккам. Він стверджу­вав, що універсалі! існують тільки після речей, у розумі люди­ни, вони відображають загальне в речах. За вченням Оккама тільки чуттєве наочне знання (інтуїція) може засвідчити існу­вання чого б там не було і тільки воно одне осягає факти. Вчен­ня про роль чуттєвої інтуїції і досвід у процесі пізнання пов'я­зано в Оккама з вимогою простоти пояснення (принцип економії або бережливості). Він поділив науки на «реальні» і «раціональні». Ресіпьт науки розглядають поняття з точки зору їх відношення до речей. Раціональні ж науки - з точки зору їх співвідношення не з речами, а з іншими поняттями.

Таким чином, у середні віки онтологія як вчення про буття теологізується, адже, розвиваючи тезу Арістотеля про боже­ственний першопочаток, філософи середньовіччя вкладають у це зовсім інший зміст. В Арістотеля Бог хоча і є причиною світу, проте тільки цільовою причиною, яка задає загальну тенденцію розвитку світу, але він не є прямою причиною фізичних речей. У християнській же теології Бог - творець і причина всього . існуючого, це периюсутність, від якої залежать усі інші сутності. -Філософія стає не просто любов'ю до мудрості, а перпі за все -любов'ю до Бога, адже мудрість вважається знанням речей бо­жественних. Оскільки саме божественне є першопочатком, то теологія спирається на абсолютну достовірність, що походить від Бога, надаючи достовірності й іншим наукам. Характерни­ми рисами філософії середньовіччя можна вважати такі:

* вона була служницею богослов'я, теології. В основі хрис­тиянського монотеїзму лежать два найважливіші принци­пи: ідея творення й ідея натхнення. Вони обумовлюють' існування єдиного особистого Бога.

* філософія того періоду залишалась відокремленою, чужою для суспільства, оскільки була відсутня вільна особа і роз­винені товарно-грошові відносини - фактори, що склада­ють передумови раціонального. Філософія писалася ла-' тинню, а тому залишалася вченням вузького кола людей, церковників.

* середньовічна філософія є синтезом двох традицій: хріс- ' тиянського вчення і античної філософії. Стверджуючись, християнство для обґрунтування своїх догматів запози­чило античну ідею раціонального, використовувало тво­ри античних філософів.

* особливістю середньовічної філософії була і боротьба но­міналізму і реалізму протягом кількох віків як прояв дав­ньої боротьби матеріалізму і ідеалізму.

* специфічною формою філософії у середні віки була схо­ластика. Незважаючи па те що важливу роль у ній відігра­вало обґрунтування догматів віри, вона все ж таки мала певне позитивне значення: це, насамперед, відновлення після тривалої перерви античної спадщини, розробка про­блем пізнання, а також теорія «двоїстої істини», що при­зводить до звільнення філософії з-під впливу релігії. На­ука і віра, теологія і філософія починають розвиватися згідно зі своїми власними закономірностями, що є осно-кщ: вою всієї нової культури.

2.4. Філософія епохи Відродження:


Дата добавления: 2015-09-13; просмотров: 7; Нарушение авторских прав





lektsii.com - Лекции.Ком - 2014-2021 год. (0.014 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав
Главная страница Случайная страница Контакты