ПОВЗУЧІ В ПІТЬМІ

Річка мала вигляд туманного шляху поміж двома чорними стінами. Весла занурювались у воду безшумно, немов клюв чаплі. Широкі плечі того, хто сидів перед Бальтом, синіли в темряві. Юнак знав, що навіть досвідчене око слідопита на носі човна бачить зараз не далі, аніж на кілька ліктів. Конан вибирав напрям чуттям, бо добре знав річку.

Бальт уважно придивлявся до своїх супутників ще у форті й коли вони виходили за частокіл і сідали в човен. Це були люди міцної породи, що народжувалася в суворому прикордонні, люди, що мимоволі вчилися вміння жити і виживати в лісах. Вони навіть зовні скидалися один на одного, і вбрання їхнє було схоже – козлині чоботи, шкіряні штани і куртки, широкі пояси, і зброя – сокири й короткі мечі, і обличчя в усіх були посічені шрамами, а очі дивилися жорстко.

Вони теж були дикунами, але все‑таки між ними й кімерійцем пролягала прірва. Вони – діти цивілізації, що опинилася на варварському рівні. Він – варвар у тисячному поколінні. Вони навчилися ховатися й підкрадатися, він таким народився. Вони були вовками, він – тигром.

Бальт захоплювався ними, захоплювався ватажком і страшенно пишався, що його допустили в таку компанію. Пишався й тим, що його весло було таке саме безшумне, як і в усіх. Хоча б у цьому вій був рівня їм – адже мисливське мистецтво в Таурані не йшло ні в яке порівняння з прикордонним.

Униз за течією від форту річка описувала широку петлю. Швидко зникли вогні сторожових постів, але човен пройшов ще з милю, з незвичайною точністю уникаючи мілин.

її отім, за сигналом ватажка, повернули до західного берега. Човен виплив із рятівної тіні зарослів на стрижень, де його легко можна було помітити. Але світло зірок було тьмяним, і Бальт сподівався, що ніхто за річкою не спостерігає.

Коли наблизилися до заростей західного берега, Бальт простягнув руку й ухопився за якесь кореневище. Не було вимовлено ні слова. Всі розпорядження були віддані ще до виходу з форту. Конан безшумно переліз через борт і зник у чагарниках. За ним у повній тиші рушили дев’ять інших. Один зі слідопитів залишився в човні з Бальтом.

У них було своє завдання: сидіти й чекати повернення решти. Якщо ж Конан із товаришами не повернуться з першим промінням сонця, належало піднятись угору річкою й доповісти у форті, що нетрі знов узяли належну їм данину. Тиша була гнітюча. Жоден звук не доносився з чорного лісу. Навіть не били барабани. Юнак напружував очі, марно прагнучи роздивитися щось у цьому мороці. Від води тягнуло холодом. Десь поблизу плеснула риба – так, в усякому разі, йому здалося. Човен навіть здригнувся від носа до корми. Той, хто сидів на кормі, відпустив кермо, і Бальт обернувся, щоб з’ясувати, що сталося.

Напарник не відповідав – чи не задрімав? Бальт простягнув руку і доторкнувся до його плеча. Від дотику тіло слідопита похитнулось і сповзло на дно човна. Тремтячі пальці Бальта торкнулися шиї товариша, і, тільки міцно зціпивши зуби, юнак зумів утримати в собі крик. Горло слідопита було перерізане від вуха до вуха.

Жахаючись, Бальт підвів голову – і відразу ж м’язиста рука міцно затиснула йому шию. Човен затанцював на воді. У руці Бальта опинився ніж – він і сам не помітив, як дістав його з‑за халяви. Завдав навмання кілька лютих ударів. Лезо ввійшло глибоко, пролунало сатанинське гарчання, зі всіх боків йому відповіло страшне звірине завивання, й інші руки вчепилися в Бальта. Під вагою багатьох тіл човен перекинувся, і, перш ніж він пішов під воду, Бальта торохнули чимось по голові, він побачив вогненний спалах і поринув у пітьму, в якій не сяяли навіть зорі.