ДВАДЦЯТЬ ЧЕРВОНОГОЛОВИХ ЦВЯХІВ

У вартівні на поверсі Орла сиділи двоє воїнів. Їхні недбалі пози зовсім не свідчили про втрату пильності. Штурм бронзової брами міг розпочатися будь‑якої миті, та протягом багатьох років жодна зі сторін не зробила такої спроби.

– Чужоземці – сильні союзники, – сказав один із воїнів. – Гадаю, що завтра Ольмек виступить на ворога.

Він говорив, як солдат на справжній великій війні. В маленькому світі Ксухотля будь‑яка жменька озброєних людей вважалася армією, а порожні зали між двома фортецями – країною, яку належало завоювати.

Інший воїн задумався.

– Припустімо, за їхньої допомоги нам вдасться покінчити з ксоталанкійцями, – сказав він нарешті. – А що потім, Ксатмеку?

– Як це що? – здивувався Ксатмек. – За кожного з них ми заб’ємо по цвяху. Полонених спалимо, обдеремо живцем або четвертуємо.

– А потім? – наполягав перший. – Потім, коли їх не буде? Дивно навіть якось – не буде з ким битися… Все своє життя я рубався з ксоталанкійцями й ненавидів їх. Чим я житиму, коли ворожнеча закінчиться?

Ксатмек знизав плечима. Його власні думки ніколи не спрямовувалися так далеко.

Раптом обидва почули за брамою якийсь шум.

– Ксатмеку, до брами! Я подивлюся через Око…

Ксатмек із мечем у руках притиснувся до, брами, напружуючи слух, а його товариш поглянув у систему дзеркал і побачив, що перед воротами повно людей! Мечі вони тримали в зубах, а вуха заткнули пальцями. Один із них – на ньому був султан[51]із пер – підніс до губ сопілку і, тільки охоронці зчинили тривогу, почав грати.

Голос застиг у горлі стражника, коли високий, незвичайний писк пройшов крізь металеву браму й торкнувся його вух. Ксатмек упав біля воріт, немов паралізований. Інший воїн, що знаходився подалі, відчув загрозу в цьому диявольському свисті. Високі звуки, немов невидимі пальці, встромилися в його мозок, наповнюючи його чимось чужим і божевільним. Страшенним зусиллям волі йому вдалося скинути чари й відчайдушним голосом вигукнути сигнал тривоги.

І тоді музика змінилася, нестерпний свист став різати барабанні перетинки. Ксатмек застогнав від нестерпної муки, і рештки розуму залишили його. У нестямі він розімкнув ланцюг, відкрив браму і з мечем у руках кинувся до зали, перш ніж товариш устиг його зупинити. Негайно ж у нього встромилася дюжина клинків, і по його скривавленому тілу з гарчанням промайнув гурт ксоталанкійців. Їхній торжествуючий крик наповнив зали й кімнати Текультлі.

Стражник, що залишився живим, виставив списа й лише тут зміркував, що ворог у фортеці! Вістря його списа встромилось у чийсь живіт, і більше він нічого не бачив – удар шаблі розкроїв йому голову.

Крики й брязкіт зброї розбудили Конана. Він скочив із ліжка, схопив меча і, підбігши до дверей, розчинив їх навстіж. У коридор він вийшов саме тоді, коли по ньому мчався воїн Текультлі.

– Ксоталанкійці! – гарчав він. – Вони у фортеці!

Конан помчав коридором і наткнувся на Валерію, яка вискочила зі своєї кімнати.

– Що коїться, хай йому чорт? – закричала вона.

– Кажуть, прорвалися ксоталанкійці, – сказав він. – І схоже, що це правда.

Утрьох вони заскочили до тронної зали. Видовище, яке постало перед ними, було найкривавішим жахом. Близько двадцяти чоловіків і жінок, із зображеннями білих черепів на грудях, зчепилися з людьми Текультлі. Жінки обох кланів билися нарівні з чоловіками, і підлогу в залі встеляли мертві тіла.

Ольмек, лише в пов’язці на стегнах, бився біля свого трону. Таскела прибігла зі своїх покоїв із мечем у руці.

Ксатмек і його напарник були вбиті, і тому ніхто не міг пояснити людям Текультлі, яким чином ворог увірвався у фортецю. І тим більше ніхто не міг пояснити причини цієї шаленої атаки.

Втрати ксоталанкійців були більшими, а становище жахливішим, аніж вважали їхні вороги. Союзник, покритий лускою, був скалічений, Палаючий Череп убитий, а один із чотирьох воїнів перед смертю встиг повідомити про двох білошкірих воїнів, які укріпили сили ворога. Цього було достатньо, щоб довести їх до відчаю й кинути на ворогів.

Люди Текультлі заспокоїлися вже від першого шоку, втративши кілька життів, і люто билися, а стражники з нижніх поверхів чимдуж поспішали, аби пристати до бою.

Це була битва диких собак, сліпа, безжальна, до останнього подиху. Все більше яскраво‑червоних плям розцвітало ца пурпурній підлозі. Тріщали столи й крісла зі слонової кістки, падали оксамитові штори – і теж забарвлювалися червоним. Це була кривава кульмінація кривавого півстоліття, і всі це розуміли.

Та результат битви був вирішений наперед. Люди Текультлі, що й так удвічі кількістю переважали супротивника, збадьорилися, коли до бою вступили їхні світлолиці союзники.

А вони увірвалися, немов ураган, що ламає молодий ліс. Сила Конана перевищувала силу трьох тлацитланів, і жоден із них не міг порівнятися з ним у стрімкості. В цій людській гущавині він рухався зі швидкістю блискавки і сіяв смерть, немов вовк в овечому стаді, залишаючи за собою купи покалічених тіл.

Поряд з ним із посмішкою на вустах билася Валерія. Вона перевершувала силою звичайного чоловіка, але була значно небезпечнішою. Меч в її руці здавався живим. Якщо Конан повергав своїх супротивників тяжкістю й силою удару, розбиваючи голови та випускаючи кишки, то Валерія спочатку приголомшувала ворога своїм незрівнянним фехтувальним мистецтвом. То один, то інший воїн падав із пробитими грудьми, не встигнувши навіть замахнутися. Конан ішов залою як буря, що змітає все на шляху, Валерія ж здавалася примарою. Вона постійно міняла позицію, рубала й колола, а всі мечі, направлені в неї, пробивали повітря. Вороги вмирали, чуючи її знущальний сміх.

Ні стать, ні стан учасників не мали значення в цьому шаленому бою. Ще до того, як Конан і Валерія увірвалися до зали, п’ятеро ксоталанкійок уже лежали на підлозі з перерізаними глотками. Коли хто‑небудь опускався на підлогу, завжди напоготові був кинджал для беззахисної шиї чи нога, здатна розтрощити голову об підлогу.

Від стіни до стіни, від дверей до дверей перекочувалися хвилі нещадної битви. Зрештою на ногах залишилися тільки люди Текультлі та двоє білих найманців. Тупо й мертво дивилися вони одне на одного – ці живі жалюгідні уламки цілого світу.

Вони стояли, широко розставивши ноги, їхні клинки були скривавлені й вищерблені, кров стікала по руках, коли вони дивилися одне на одного над тілами порубаних друзів і ворогів. Не було ані сил, ані повітря в грудях, аби видати переможний вигук, тому з вуст їх виривалося тільки скажене звірине завивання, подібне до вовчого.

Конан схопив Валерію за руку і притиснув до себе.

– У тебе рана на нозі, – буркнув він.

Вона глянула вниз і лише тепер відчула біль. Певне, якийсь умираючий воїн устиг встромити кинджала.

– Ти сам у крові, як різник, – засміялася вона.

– Зі мною все гаразд. Нічого серйозного. А ось твою ногу треба перев’язати.

Широкі груди й борода Ольмека теж були в крові. Очі його горіли, немов відблиски полум’я на чорній воді.

– Ми перемогли! – захоплено кричав він. – Війна закінчена! Ксоталанкійські пси мертві! О боги, хоч би один вижив, щоб здерти з нього шкіру! Але вони і такі хороші. Двадцять мертвих псів! Двадцять червоних цвяхів у чорній дерев’яній колоні!

– Краще подбайте про поранених, – відвернувся від нього Конан. – Гей, дівчинко, дай‑но я подивлюся твою ніжку.

– Зачекай! – вона нетерпляче відштовхнула його руку. Полум’я боротьби все ще палало в її душі. – Ви певні, що всі лежать тут? Що, коли на нас нападуть із другого боку?

– Вони не розділяли б клан перед таким походом, – сказав Ольмек. До нього поволі поверталася розсудливість. Без свого пурпурного вбрання він був схожий швидше на мавпу‑людожера, ніж на князя. – Присягаюся головою, ми поклали їх усіх. Їх було менше, ніж я гадав, а вів їх відчай. Проте яким чином вони проникли до фортеці?

До них підійшла Таскела, витираючи меч об стегно. В руці вона тримала предмет, знайдений біля трупа вождя ксоталанкійців – того самого, прикрашеного султаном із пер.

– Флейта безумства, – сказала вона. – Один із воїнів сказав мені, що Ксатмек відкрив ворогам браму й кинувся на них – воїн сам це бачив і навіть чув останні звуки цієї мелодії, яка, як він сказав, заледеніла його душу. Толькемек багато розказував про цю флейту. Жителі Ксухотля поклонялися їй, потім вона лежала в гробниці якогось стародавнього мага. Якимсь чином ці пси знайшли її і зуміли використати.

– Комусь треба піти в Ксоталанк і переконатися, що ніхто не залишився в живих, – сказав Конан. – Я і сам піду, якщо знайдеться проводар.

Ольмек подивився на рештки свого народу. Лишилося тільки два десятки, та й більшість із них лежала на підлозі. Таскела була єдиною, хто вийшов з бою без подряпин, хоча вона билася так само люто, як і всі.

– Хто піде з Конаном у Ксоталанк? – запитав Ольмек.

Пришкандибав Техотль. Рана на його стегні знову відкрилася, а на грудях зяяла свіжа.

– Я піду!

– Ти не підеш, – заперечив Конан. – І ти не підеш, Валеріє, ти втратила багато крові.

– Тоді піду я, – сказав воїн, що перев’язував собі руку.

– Добре, Янат. Ходи з кімерійцем. І ти теж, Топал, – Ольмек вказав на ще одного воїна, який був лише легенько оглушений. – Та спочатку допоможіть підняти поранених, аби ними могли зайнятися.

Все було зроблено швидко. Коли Конан схилився над жінкою з розбитою головою, борода Ольмека торкнулася вуха Топала. Варвар помітив це, але не видав себе. За якусь мить усі троє залишили залу.

Проводарі зі всіма обережностями провели Конана через залу за брамою і через анфіладу кімнат, залитих зеленим світлом. Вони нікого не зустріли і не почули анінайменшого шуму. Коли воїни підійшли до Великої Зали, що перетинала місто з півночі на південь, то стали ще обережнішими: адже вони перебували на ворожій території. Та й наступні зали були порожні – аж до бронзової брами, схожої на Браму Орла в Текультлі. Брама відчинилася несподівано легко.

Воїни Текультлі зі страхом дивилися на зелену залу. Ось уже п’ятдесят років ніхто з їхнього племені не потрапляв сюди інакше, як полоненим, приреченим на жахливу смерть. Не було гіршої долі для жителя західної фортеці, аніж потрапити в Ксоталанк. Жах полону переслідував їх від самого дитинства. Для Яната й Топала ця брама була Брамою Пекла.

Конан відштовхнув супутників і вступив у Ксоталанк.

З побоюванням вони рушили за ним, щомиті озираючись. Але тишу порушувало лише їхнє власне дихання.

За брамою була така ж вартівня, і хід із неї вів до такої ж тронної зали, як і в Ольмека. Конан зайшов туди, глянув на килими, дивани й штори і почав уважно прислухатися. Ні звуку. Кімната була порожня. Він уже не вірив, що в Ксухотлі залишився хоч один живий ксоталанкіець.

– Ходімо, – сказав він і зайшов до тронної зали.

Проте далеко не пішов, відчувши, що за ним іде тільки Янат. Конан обернувся і побачив, що переляканий Топал завмер і витягнув руки, немов захищаючись від невідомої небезпеки.

– Що сталося?

Тут він і сам побачив, що сталося, і мурашки пробігли по його могутній спині.

Жахлива голова зводилася над диваном, зміїна голова, велика, як у крокодила. Над нижньою щелепою нависали величезні зуби, але було в цій голові щось безпорадне. Конан подивився за диван. Там лежала змія – здоровеннішої йому в своїх мандрах не траплялося… Від неї відгонило тліном і холодом земних глибин. На горлі тварюки зяяла величезна рана.

– Це Повзун! – прошепотів Янат.

– Та сама тварюка, яку я рубонув на сходах, – сказав Конан. – Він гнав нас до Брами Орла, і у нього ще вистачило сил повернутися сюди, аби здохнути. Як ксоталанкійці з ним спілкувалися?

– Вони викликали його з чорних тунелів під катакомбами. Їм були відомі таємниці, закриті для нас.

– Гаразд, цей здох, а якби у них були інші, вони неодмінно притягли б їх із собою в Текультлі. Вперед!

Вони йшли за ним слідом..

– Якщо нікого не знайдемо на цьому поверсі, зійдемо вниз, – міркував Конан. – І перериємо Ксоталанк від підвалу до горища. Чорт, а це що таке?

Вони зайшли до тронної зали. Там був такий самий яшмовий постамент ї трон зі слонової кістки. Не було тільки чорної колони… Тут визнавали інший символ ворожнечі.

На стіні за постаментом підносилися ряди кам’яних полиць, із цих полиць на прибульців дивилися осклілими очима сотні людських голів, що добре збереглися.

Топал бурмотів лайки, Янат же стояв нерухомо, і в очах його знову з’явився вираз безумства. Конан скривився – він знав, що розум людей племені тлацитлан постійно висить на волоску.

Зненацька Янат ткнув у бік страшних трофеїв тремтячий палець.

– Це голова мого брата! – закричав він. – А ось молодший брат мого батька! А за ним старший син моєї сестри!

І він заплакав. Очі його були сухі, але з грудей виривалися хрипкі ридання. Потім плач перейшов у тонкий пискливий сміх і, нарешті, в нестерпний вереск. Янат збожеволів.

Конан поклав руку йому на плече, і цей дотик немов би випустив безумство на волю. Янат завив і крутнувся на місці, намагаючись дістати Конана мечем. Кімерієць відбив удар, а Топал спробував схопити Яната за руку. Божевільний вислизнув із його рук і загнав меча в тіло товариша. Топал зі стогоном опустився на підлогу. Янат закрутився в божевільному танці, потім кинувся до полиць і почав рубати їх, скрегочучи зубами.

Конан підскочив до нього ззаду, бажаючи обеззброїти, але божевільний обернувся й, завиваючи, кинувся на нього. Побачивши, що з божевільним не упоратися, Конан поступився йому дорогою і ззаду завдав удару, перерубавши ключицю й груди. Нещасний упав мертвим біля своєї вмираючої жертви.

Конан схилився над Топалом і побачив, що той дихає востаннє. Не варто й намагатися зупинити кров, що цибеніла зі страшної рани.

– Погані твої справи, Топале, – буркнув Конан. – Чи не треба щось передати твоїм, га?

– Нагнися нижче, – прохрипів Топал, і Конан послухався, але… за секунду схопив його за руку: кинджал був спрямований просто йому в груди.

– Присягаюся Кромом! – сказав Конан. – І ти з’їхав з глузду?

– Так наказав Ольмек, – прошепотів поранений. – Чому – не знаю. Коли ми клали поранених у ліжка, він шепнув мені, щоб я убив тебе під час повернення в Текультлі…

І помер із ім’ям свого клану на вустах.

Конан дивився на нього, спантеличений. Чи вони всі тут з глузду з’їхали? Він знизав плечима й вийшов за бронзову браму, залишивши воїнів Текультлі під охороною сотень голів їхніх родичів.

По дорозі назад йому не потрібен був провідник. Інстинкт вів його безпомилково. Але рухався він обережно, уважно оглядаючи кожен темний куток. Варвар побоювався не духів убитих ксоталанкійців, а своїх недавніх союзників.

Він минув Велику залу й перейшов до кімнат на іншому боці, коли почув, що попереду хтось повзе, тяжко дихаючи й стогнучи. Потім він побачив чоловіка – той, справді, повз по пурпурних плитах, залишаючи за собою кривавий слід. Це був Техотль, і очі його вже застилала мла.

– Конане! – окликнув поранений. – Конане! Ольмек викрав дівчину із золотим волоссям!

– От чому він наказав Топалу заколоти мене, – зміркував Конан, стаючи на коліна біля вмираючого. – Цей Ольмек не такий вже божевільний, як здається на перший погляд!

Блукаючі пальці Техотля упилися в руку Конана. Він прожив життя в холодному, непривітному, страшному світі, і вдячне почуття до прибульців розбурхало в ньому іскру справжньої людяності, якої так не вистачало його родичам, що жили лише ненавистю й жорстокістю.

– Я хотів перешкодити цьому… – пухирці червоної піни лопалися на губах Техотля. – Але він ударив мене… Думав, що вбив… Але я поповз… О Сет, я довго повз у власній крові! Бережися, Конане! Ольмек може заманити тебе в пастку! Убий його! Це звір! Бери Валерію і втікай! Лісу не бійся. Ольмек і Таскела брехали, лякаючи драконами. Вони давно винищили один одного, залишився тільки найсильніший. А якщо ти його убив, то більше боятися нічого. Ольмек вважав його за бога, приносив йому людські жертви. Старих і дітей зв’язував і скидав зі стін. Поспішай! Ольмек потягнув Валерію…

Техотль помер, перш ніж голова його торкнулася підлоги.

Забувши про обережність, Конан швидко попрямував у Текультлі. На ходу він перераховував колишніх союзників. Двадцять один, рахуючи й Ольмека, залишився після бою в тронній залі. З того часу померли троє… Що ж, Конан був готовий зараз поодинці перебити весь клан.

Але інстинкт був сильнішим і велів узяти себе в руки. Він пригадав застереження Техотля щодо пастки. Цілком можливо, що князь поклопотався про це на випадок, якщо Топал не виконає наказу. А коли так, то чи варто повертатися тією ж дорогою?..

Конан подивився у вікно, за яким мерехтіли зірки. Вони ще не почали бліднути. Скільки подій за одну ніч!

Він звернув із дороги і гвинтовими сходами спустився поверхом нижче. Він не знав, де знаходяться потрібні йому двері, але був певен, що знайде. Зате він уявлення не мав, як упоратись із засувами, – напевно брама буде закрита, за давньою півстолітньою звичкою.

Стискаючи меча, він безшумно рухався темними й освітленими залами. Текультлі були вже близько, коли варвара стривожив якийсь звук. Він без зусиль упізнав його – так намагається кричати людина, котрій затикають рота. Джерело звуку було ліворуч. У цій мертвій тиші будь‑який писк розносився далеко.

Він пішов на повторювані крики і побачив крізь прочинені двері вражаюче видовище. На підлозі кімнати була встановлена залізна конструкція, що нагадувала колесо для катування. На колесі було розіпнуто чоловіка велетенської будови, голова його лежала на підставці, утиканій сталевими шпильками. Їхні вістря були забарвлені кров’ю з проколеної шкіри. На голові було щось подібне до вуздечки – втім, її шкіряні ремені не захищали від шпильок. Ця вуздечка була тонким ланцюгом сполучена з пристроєм, що підтримував величезну залізну кулю, що звисала над волохатими грудьми полоненого. Поки нещасний лежав нерухомо, куля висіла на місці. Та варто було йому від нестерпного болю підвести голову, куля падала на кілька дюймів. Зрештою м’язи шиї відмовляться підтримувати голову в такому неприродному стані, а біль від шпильок буде абсолютно нестерпним… Тоді куля роздавить його повільно й невідворотно. Рот жертви був заткнутий кляпом, і великі чорні очі дико втупилися в людину, що зупинилась у дверях в цілковитому подиві. Тому що на колесі був розіпнутий Ольмек, князь Текультлі.