ПРИ СВІТЛІ ВОГНЕННИХ КРИСТАЛІВ

Валерія прокинулася, тремтячи від холоду, і побачила, що рівнина вже залита сірим світлом.

Вона сіла, протираючи очі. Конан стояв біля кактуса, відрубуючи його м’ясисте листя і обережно виймаючи колючки.

– Ти мене не розбудив! – з докором сказала вона. – Дозволив мені спати всю ніч!

– Ти втомилася, – сказав він. – Адже ви, пірати, незвичні до кінського хребта.

– А як же ти? – огризнулася вона.

– Перш ніж стати піратом, я був мунганином, – відповів він. – А вони все життя проводять у сідлі. Проте і я на кілька хвилин задрімав – знаєш, як пантера, що підстерігає сарну на лісовій стежці.

І справді, величезний варвар тримався бадьоро, немов спав усю ніч на царському ложі. Витягнувши колючки і зчистивши цупку шкіру, він подав дівчині товстий, соковитий листок кактуса.

– Надкушуй, не бійся, для людей пустелі це і їжа, і питво. Колись я був вождем зуагірів, пустинного племені, яке живе грабуванням караванів.

– О боги, ким ти тільки не був! – з недовірою й захопленням сказала вона.

– Наприклад, я ніколи не був королем гіборійської держави, – він відкусив величезний шматок кактуса. – Хоч і мрію про це. І, можливо, колись ним стану – чом би й ні?

Вона похитала головою, дивуючись його спокійній зухвалості, й узялася до їжі. Смак не був неприємним, а волога цілком тамувала спрагу. Покінчивши зі сніданком, Конан витер руки об пісок, встав, розчесав п’ятірнею свою чорну гриву, начепив пояс із мечем і сказав:

– Що ж, ходімо. Якщо городяни захочуть перерізати нам горлянки, вони з таким самим успіхом можуть зробити це і зараз, поки сонечко не почало припікати.

Валерія подумала, що цей похмурий жарт може виявитися віщим. Вона теж устала й підперезалася. Нічні страхи минули, і дракони з лісу здавалися вже смутним спомином. Вона сміливо простувала поряд з Конаном. Які б небезпеки не випали їм, вороги будуть всього лише людьми. А Валерія з Червоного Братства ще не зустрічала людини, здатної налякати її,

Конан дивився на неї й дивувався – вона йшла так само гінко, як і він, і не відставала.

– Ходиш ти, як горяни, а не як моряки, – зауважив він. – Ти, певне, аквилонка. Сонце Дарфару не зробило твою білу шкіру бронзовою. Багато принцес могли б тобі позаздрити.

– Так, я з Аквилонії, – відповіла вона. Його компліменти вже не дратували її, а явне захоплення було навіть приємне. Якби інший чоловік дозволив їй проспати її варту, вона б страшенно розгнівалася, бо не допускала, щоб їй робили поблажки як жінці. Проте вона таємно раділа, що Конан учинив саме так. І не скористався її страхом чи слабкістю. Зрештою, подумала вона, це незвичайна людина.

Сонце вставало за містом, і його вежі засяяли тривожним пурпуром.

– При місяці вони чорні, – бурмотав Конан, і в очах його з’явилася варварська покірність долі. – А при ясному сонці вони наче, кров, і кров, певне, віщують. Ой і не подобається мені це місто!

Проте вони продовжували йти, і Конан відзначив, що до міста, з півночі не було жодної дороги.

– Худоба не витоптала пасовищ по цей бік міста, – сказав він. – І плуга не бачила ця земля багато років, а може й століть. Та поглянь – тут усе ж таки колись були землероби.

Валерія побачила стародавні зрошувальні канави – місцями засипані, місцями порослі кактусами.

Вона з тривогою подивилася на місто. Сонце не вигравало на шоломах і списах воїнів на стінах, труби не сурмили тривогу, з веж не було чути наказів… Тиша – така ж, як у лісі. Сонце було вже високо на сході, коли вони зупинилися в тіні винесеного парапету перед величезною брамою в північній стіні. Плями іржі покривали, залізну окбвку бронзових стулок. Звідусіль звисало павутиння,

– Її не відчиняли вже багато років! – сказала Валерія.

– Мертве місто, – погодився Конан. – Ось чому засипані канави і не зорані поля,

– Хто ж спорудив це місто? Хто жив у ньому? Де поділися люди?

– Не знаю. Певне, якийсь вигнаний стигійський рід. Хоча ні. Стигійці будують інакше. Можливо, їх прогнали вороги чи винищив мор?

– Тоді там нагромаджені скарби, оброслі пилом і павутиною! – сказала Валерія, в якій прокинулася притаманна її ремеслу жадібність, поєднана з жіночою цікавістю. – Зуміємо ми відкрити Цю браму? Спробуймо!

Конан із сумнівом подивився на важку браму, та все ж таки вперся в неї руками і штовхнув що було сил.

Страшенно зарипіли заіржавілі петлі, тяжкі стулки подалися, і Конан випростався, дістаючи меча з піхов. Валерія визирнула з‑за його плеча й здивовано скрикнула.

Бо за брамою не було ні вулиці, ні майдану, як завжди буває. Вона розчинилася в довгий широкий коридор, який, здавалося, не мав кінця. Підлога в цій титанічній споруді була вистелена квадратними плитами з дивного червоного каменю, який, здавалося, горів невидимим вогнем, а стіни були оздоблені зеленими плитами.

– Хай я буду шемітом, якщо це не яшма, – сказав Конан.

– Так багато? – засумнівалася Валерія.

– Я чимало награбував її з кхитайських караванів, аби відповідати за свої слова. Це яшма!

Куполоподібна стеля з ляпіс‑лазурі була прикрашена гірляндами зелених коштовних каменів, що випускали мертвотне світло.

– Кристали зеленого вогню, – сказав Конан. – Так звуть їх люди в країні Пунт. Базікають, що це скам’янілі очі давніх гадів, яких старі люди називають Золотими Зміями. Вони світяться в темряві, як котячі очі. Вони освітлюють коридор вночі, але це пекельне світло. Що ж, подивімося. Можливо, знайдемо заховані скарби?

– Зачини браму, – сказала Валерія. – не хотіла б я втікати від дракона цим коридором.

Конан скривився й зауважив:

– Сумніваюся, щоб вони взагалі залишали ліс.

Проте прохання виконав і показав на зламаний засув на внутрішньому боці брами.

– Отож мені й здалася, коли я штовхав браму, ніби щось тріснуло. Цей засув зламаний щойно. Іржа проїла його наскрізь. Якщо люди залишили місто, чому ж брама була замкнута зсередини?

– Тут є інший вихід, – зміркувала Валерія.

Вона прикидала, коли востаннє зазирало в цей коридор сонячне світло. Проте вони незабаром переконалися, що сонце все ж таки потрапляє сюди, – в стелі були довгасті отвори, закриті чимось на зразок скла. А між ними горіли зелені кристали. Виблискуюча підлога у них під ногами вигравала різними відтінками полум’я. Усе це нагадувало дорогу, спрямовану в пекло.

Три галереї, одна над одною, обрамлені поручнями, тяглися обіч коридору.

– У споруді чотири поверхи, – міркував Конан. – Коридор же доходить до самого даху. Він довгий, як вулиця, але мені здається, що кінець уже видно.

Валерія знизала плечима.

– Значить, ти маєш кращий зір, хоча серед моряків я була найзіркіша.

Вони навмання вибрали одні з дверей і пройшли анфіладою кімнат із такою ж підлогою, як у коридорі, зі стінами, викладеними яшмою, мармуром, слоновою кісткою й халцедоном та прикрашеними зображеннями з бронзи, срібла й золота. Під стелями світилися таким самим демонічним світлом зелені кристали. Прибульці у цьому світлі мали вигляд примар.

У деяких кімнатах освітлення не було, і Конан з Валерією про всяк випадок обминали їх.

По кутках звисала павутина, але пилу не було ані на підлозі, ані на кам’яних лавицях і столах. Тут і там висіли штори з того самого шовку, що зветься “китан” і вважається вічним. Ніде вони не знайшли вікон чи дверей, які виходили б на вулицю чи майдан. Кожні двері вели до наступної палати.

– І що це ми ніяк не дістанемося до вулиці, – дивувалася Валерія. – Ця споруда така ж величезна, як гарем туринського короля.

– Вони не померли від хвороби, – сказав Конан, якого теж турбувала таємниця спорожнілого міста. – Тоді б тут валялися скелети. Можливо, тут все захопили сили зла, і люди втекли. А можливо…

– Можливо, можливо! – обірвала його Валерія. – Про це ми ніколи не дізнаємося. Подивися на ці барельєфи. На них зображені люди. Що це за народ?

Конан подивився і похитав головою.

– Ніколи не бачив я нічого подібного. Щось є в них східне – Вендія, чи Кхитай, чи Косала.

– Певне, ти і в Косалі був королем?

– Ні, проте був проводирем афгулів, які живуть у Гімеліанських горах біля кордонів Вендії. Цей народ підтримує Косалу. Та якого біса її жителям будувати місто так далеко на заході?

На стінах були зображені стрункі чоловіки й жінки з тонкими, екзотичними рисами обличчя. Одягнені в прозорий одяг, прикрашений коштовностями, вони були відображені під час танців, бенкетів, різних утіх.

– Люди зі сходу, це напевно, – підтвердив Конан. – Ось тільки звідки? Спосіб життя вони вели мирний, інакше тут були б сцени сутичок і боїв. Піднімемося цими сходами.

З кімнати, в якій вони знаходилися, вгору підіймалися гвинтові сходи зі слонової кістки. Вони піднялися на три поверхи і опинилися на вершині споруди. Денне світло заливало все навколо, і блідим здавався вогонь зелених кристалів. Вони зазирнули в кожні двері – і майже всі, за винятком одних, вели в такі самі освітлені кімнати. Ці ж єдині вели в галерею, розташовану над залою меншого розміру, аніж та, з якої вони почали огляд.

– Прокляття! – змучена Валерія опустилася на яшмову лаву. – Очевидності, хто жили тут, усі скарби прихопили з собою. Досить вештатися наосліп цими порожніми палатами.

– Усі верхні приміщення освітлені, – сказав Конан. – Добре б знайти вікно, що виходить назовні. Зазирнімо сюди…

– Ось ти й зазирай, – сказала Валерія. – А я посиджу тут, хай ноги відпочинуть.

Конан зник у дверях, протилежних тим, що вели на галерею, а дівчина простяглася на лаві, підклавши руки під голову. Все це мовчазне каміння й зали з палаючими гірляндами зеленого каміння та іскристою підлогою почали пригнічувати її. Хоч би знайти вихід з цього лабіринту й опинитися зовні! Цікаво, чиї ноги ступали цими плитами минулими століттями, скільки жорстоких і загадкових діянь осяяли своїм світлом мерехтливі зелені кристали?

Тихий шурхіт перервав її думки. Вона схопилася з мечем у руці раніше, ніж з’ясувала причину тривоги. Конан усе ще не повернувся, проте це були не його кроки.

Звук доносився з‑за дверей, що виходили на галерею. Безшумно рухаючись у своїх чоботях із м’якої шкіри, вона проминула двері й, опинившись на балконі, подивилася вниз. Через залу пробирався чоловік.

Побачити його тут, у місті, яке вони вважали покинутим… Ховаючись за кам’яною колоною, з нервами, напнутими як струни, Валерія стежила за таємничою постаттю.

Цей чоловік не був схожий на людей, зображених на стінах. Трохи вище середнього зросту, з досить темною шкірою, але зовсім не з негритянських племен. Єдиним його одягом була пов’язка на стегнах, перетягнута в талії широким шкіряним поясом. Довге чорне волосся спадало на плечі прямими пасмами, надаючи йому вигляду дикуна. Він був худий, проте міцний.

Та найдивнішим був не його вигляд, а поведінка. Він рухався сильно пригнувшись і безперервно озираючись на всі боки. У правій руці він тримав ножа з широким лезом, і лезо це тремтіло, ніби жило власним життям. Чоловік був виповнений жахом, він поводився так, немов якась величезна небезпека загрожувала йому. Коли він обернувся в її бік, Валерія побачила, як з‑під чорних пасем блиснули дикі очі.

Він не помітив її, безшумно перетнув залу й зник за дверима. За якусь мить вона почула здавлений крик – і знову все затихло.

Підстьобувана цікавістю, вона майнула через галерею і досягла дверей, розташованих над тими, куди зайшов незнайомець. Вони вели в іншу галерею, що оточувала простору залу. Ця зала була на другому поверсі, ї її стеля була дещо нижча, ніж купол великої зали. Приміщення освітлювали тільки вогненні кристали, і їхнє світло не могло пронизати тінь балконів.

Очі Валерії розширилися. Чоловік, якого вона побачила, усе ще залишався тут. Він лежав обличчям униз на темно‑пурпурному килимі посередині зали, широко розкинувши руки. Поряд валявся кривий ніж.

Що це з ним, подумала вона, але глянула на килим – і все зрозуміла. Там, де лежав чоловік, килим був іншого відтінку.

Тремтячи, вона сховалася за балюстрадою[48], намагаючись роздивитися, що таїться в тіні під балконом.

І тут на сцені з’явився ще один персонаж цієї похмурої драми. Чоловік, схожий на свого попередника, вислизнув з протилежних дверей.

Коли він побачив тіло, простерте на підлозі, очі його зблиснули, і він вимовив щось подібне до “хицмек”. Той, що лежав, не ворухнувся.

Прибулець підбіг до нього, схилився і, схопивши за плече, перевернув на спину. Здавлений крик вирвався з його грудей, коли він побачив, що голова майже відокремлена від тулуба.

Прибулець кинув тіло й підхопився, тремтячи, як осиковий лист. Обличчя його нагадувало сіру маску. Готовий до втечі, він чомусь сиам’янів і широко розплющив очі.

У пітьмі під балконом з’явилася світла цятка й почала зростати – цей демонічний пломінь не був схожий на світло зелених кристалів. Тут у Валерії заворушилося на голові волосся – у повітрі, ледве помітний в пульсуючому сяйві, висів людський череп незвичайних контурів, і світився саме він.

Чоловік унизу стояв нерухомо, як утілення жаху, що паралізує будь‑яку волю, не відриваючи погляду від примари. Примара ж відділилася від стіни, супроводжувана химерною тінню. Поволі ця тінь набувала контурів людської постаті, груди й руки якої біліли в пітьмі, немов голі кістки. Череп містився на її широких плечах і продовжував сковувати прибульця поглядом своїх очних ямок. А той стояв, як мумія, марно тримаючи ножа в руці. Здавалося, якийсь маг вихлюпнув на нього всю могуть свого чаклунства.

І тоді Валерія зрозуміла, що тут діє не тільки страх. Щось було в цьому пульсуючому сяйві таке, що позбавляло людину можливості мислити й рухатися. Навіть вона, перебуваючи у відносній безпеці у своєму укритті, відчула раптовий вплив цієї сили, яка, здавалося, здатна позбавити розуму.

Жахливе творіння підповзало до своєї жертви, і та, нарешті, зсунулася з місця – але лише для того, щоб кинути зброю і впасти на коліна, закривши обличчя руками. Нещасний безпорадно чекав удару шаблі, яка виблискувала в руці примари, що стояла над ним, ніби смерть, що торжествує над життям.

І тут Валерія підкорилася першому ж пориву своєї непередбачуваної натури. Вона, немов тигриця, перестрибнула балюстраду й опинилася внизу, за спиною жахливої постаті. Та обернулася була на шум, але пізно: меч Валерії вже ударив, і власниця полегшено зітхнула, коли зрозуміла, що лезо встромилося всього лише в тіло простого смертного.

Примара видала булькаючий звук і впала – з перерубаними плечем, грудьми і хребтом. Палаючий череп покотився підлогою, відкривши чорну гриву волосся й темне лице, спотворене передсмертною гримасою. Під страшною маскою був чоловік – такий самий, як і той, що скорчився від жаху на підлозі.

Урятований підвів голову й подивився очманілими очима на білошкіру дівчину, що стояла зі скривавленим мечем у руці над тілом його ворога.

Він устав, похитуючись і бурмочучи щось, немов несповна розуму. Велике ж булр його здивування, коли жінка зрозуміла його: він говорив стигійською, хоча й із незнайомою вимовою.

– Хто ти? Звідки ти взялася? Що ти робиш в Ксухотлі? Та все одно ти друг – дарма, богиня ти чи демон. Від твоєї руки поліг Палаючий Череп! І під ним ховалася людина! А ми гадали, що це демон, якого вони викликали з підземель… Чуєш?

Він перервав свою незв’язну мову і застиг, прислухаючись. Дівчина не чула ні звуку.

– Треба поспішати, – прошепотів він. – Вони перебувають на захід від Великої Зали й можуть нас оточити. Можливо, вони вже підповзають!

Він з силою схопив її за передпліччя.

– Хто ж ці “вони”? – запитала Валерія.

Він подивився на неї, немов дивуючись безодні її неуцтва.

– Вони? – він навіть почав заїкатися. – Ну ясно, народ Ксоталанка! Клан чоловіка, вбитого тобою. Вони мешкають поблизу східної брами.

– Значить, місто заселене?! – вигукнула вона.

– Заселене, заселене, – він крутився на місці від нетерпіння. – Ходімо звідси! Швидше! Нам слід повернутися в Текультлі!

– Це ще куди?

– Це біля західної брами! – він знову схопив її за передпліччя й потягнув до дверей, з яких вийшов. Великі краплі поту виступили в нього на лобі, а в очах знову світився жах.

– Стривай! – гарикнула вона і скинула його руку. – Тримайся від мене далі, а то голову розтрощу! Що тут таке? Хто ти такий? Куди ти мене тягнеш?

Він насилу взяв себе в руки і, неспокійно озираючись, заговорив швидко‑швидко – так, що слова його зливалися в незрозумілий потік:

– Звуся я Техотль. Родом із Текультлі. Я і той, хто лежить там з перерізаним горлом, прийшли до Зали Мовчання, сподіваючись підстерегти пару ксоталанкійців. Ми розділилися, а коли я повернувся сюди, то застав його зарізаним. Це зробив Палаючий Череп. Він і зі мною так само розправився б, якби не ти. Але він міг бути не один. Імовірно, сюди пробралися й інші ксоталанкійці! Навіть самі боги здригаються при думці про те, що чекає на людей, котрі живими потрапляють до рук цього народу!

Тут його затіпало, як у лихоманці, а темне обличчя стало попелястим.

Валерія глянула на нього скоса. В цьому базіканні їй причувалося все ж таки якесь приховане значення.

Вона обернулася до черепа, який усе ще світився й миготів на підлозі, і хотіла штовхнути його чоботом, але чоловік, який назвався Техотлем, з виском вискочив уперед.

– Не дотикайся до нього! Навіть не дивися на нього! Це смерть і безумство! Чаклуни з Ксоталанка знають його секрет – вони знайшли його в підземеллях, де покояться останки грізних владик, що правили Ксухотлем у минулі чорні століття. Один погляд на нього може заморозити кров людини й висушити її мозок, а вже від дотику неодмінно збожеволієш і загинеш!

Вона подивилася на нього похмуро й недовірливо. Їй не подобалися ні його кремезна постать, ані змієподібні кучері. А в очах, крім постійного страху, світилося ще щось, не характерне для погляду нормальної людини. Проте застереження звучали цілком розумно.

– Ходімо! – він простягнув до неї руку, але вчасно відсмикнув, пригадавши попередження. – Ти тут чужа. Я не знаю, як ти потрапила сюди, але ні богиня, ні демон, що прийшов на допомогу народу Текультлі, не ставили б стільки запитань. Очевидно, ти з‑за великого лісу – звідти прийшли й наші предки. Проте все‑таки ти друг, якщо вбила мого ворога. Ходімо швидше, а то ксоталанкійці знайдуть нас і порубають на шматки!

Вона перевела погляд з його спітнілого, схвильованого лиця на огидний череп, що світився на підлозі біля трупа. Череп, поза сумнівом, був людський, але дивно деформований. Істота, якій належав він за життя, мала, очевидно, жахливий, неземний вигляд. За життя? Схоже, що й сам череп є якоюсь формою життя. Він обернувся в бік Валерії і клацнув щелепами. Світність стала яскравішою, жвавішою, і з’явилося якесь відчуття нереальності того, що відбувається, немов усе це уві сні… з якого її вирвав настирний голос Техот ля:

– Не дивися на череп! Не дивися на череп! – і голос цей доносився з якоїсь невимірної пустки.

Валерія струсонула головою. Зір повернувся до неї. Техотль швидко говорив:

– За життя він містив страшенний мозок – мозок короля чорнокнижників! І досі тліє в ньому життя!

З прокльонами Валерія стрибнула, як пантера, і череп розсипався під її мечем на сотні палаючих уламків. Десь у залі – а можливо, і в космічній пустці, чи в туманних далях її підсвідомості – нелюдський голос завив від болю й люті.

Техотль бив її по плечу й кричав:

– Ти розбила його! Ти його знищила! Ніяке чорне мистецтво ксоталанкійців не поверне його до життя! Тікаймо звідси! Тікаймо тепер швидше!

– Я не можу піти, – заперечила вона. – Десь поблизу мій товариш, і я…

Вона замовкла, побачивши, як розширюються його очі й блідне обличчя. Вона обернулася. Четверо чоловіків зайшли з чотирьох різних дверей і оточували її й Техотля.

Вони були схожі на тубільців, яких вона зустрічала раніше, – ті ж вузлуваті м’язи на худих руках і ногах, таке ж гладеньке чорне волосся, таке ж саме шаленство в широко розкритих очах. Одягнені й озброєні вони були так само, як Техотль, але на грудях у кожного висіло зображення білого черепа.

Не було ні зухвалих висловів, ні бойового кличу. Мовчки кинулися воїни Ксоталанка на своїх ворогів. Техотль зустрів їх із мужністю відчаю. Він ухилився від удару шаблі й, обхопивши свого супротивника, кинув його на підлогу, де вони продовжували боротьбу в мертвій тиші.

Троє інших оточили Валерію. Очі в них були червоні, як у скажених собак.

Першого, котрий опинився в межах досяжності, вона вбила так швидко, що він не встиг навіть завдати удару. Довгий прямий меч розрубав йому череп.

Вона зійшла з лінії удару, відбиваючи шаблю, занесену над нею. В її очах танцювали вогні, а губи скривила жорстока посмішка. Це знову була Валерія з Червоного Братства, і дзвін сталі звучав для неї, як весільна пісня.

Її меч розминувся з лезом, виставленим для захисту, і на дві долоні ввійшов у живіт, перетягнутий шкіряним поясом.

Поранений застогнав і опустився на коліна, але його кремезний товариш у грізному мовчанні обрушив на Валерію такий ураган ударів, що вона не встигала контратакувати й холоднокровно відступала, відбиваючи удари й очікуючи зручного моменту. Не міг же її супротивник витримати довго такий темп. Ось ослабне його рука, перехопить йому подих – тоді вона без зусиль знайде дорогу до його серця.

Вона глянула вбік і побачила, що Техотль сидить на своєму супротивнику й намагається вивільнити руку з кинджалом.

Піт виступив на лобі воїна, що бився з нею, очі палали як вугілля. Валерія відбивала найсильніші удари. Він став гарячково дихати і промахуватися. Вона відступила назад, заманюючи його, – і раптом відчула, що її схопили за ноги. Вона забула про пораненого, що валявся на підлозі…

Він стояв навколішки, обхопивши обома руками її ноги, а його товариш переможно закричав і почав обходити Валерію зліва. Вона намагалася вирватися, та безуспішно. Того, хто тримав її за ноги, можна було позбавитися одним ударом меча, але кремезний воїн не давав їй можливості завдати цього удару. Поранений вчепився зубами в її ногу, як звір.

Вона опустила ліву руку, схопила його за довге волосся, закидаючи голову назад, і побачила, як блищать його зуби й витріщені очі. Високий ксоталанкієць гнівно закричав і стрибнув, щосили завдаючи удару. Вона відбила його, але так невправно, що власний меч плазом ударив її по лобі – аж іскри посипалися. Знову піднялася зброя ворога, він видав переможний рев, проте тут за його спиною виросла величезна постать і блиснула сталь. Крик обірвався. Воїн упав, як бик під сокирою різника, – мозок вилетів із голови, розколеної до плечей.

– Конан! – прохрипіла Валерія.

В пориві гніву вона обернулася до супротивника, волосся якого тримала в лівій руці.

– Проклятий псюко! – лезо її меча свиснуло в повітрі, і безголовий тулуб сповз на підлогу.

Відрубану толову Валерія жбурнула на середину зали.

– Що тут, хай йому чорт, відбувається? – стоячи над трупом своєї жертви, здивовано озирався Конан.

Техотль, поранений, звівся над тремтячим тілом останнього ксоталанкійця, струшуючи кров із леза. Він дивився на Конаназ величезним подивом.

– Що все це означає? – повторив Конан, приголомшений тим, що застав Валерію за смертельним змаганням із дивними людьми в місті, яке здавалося йому безлюдним.

Повернувшися з даремних мандрів верхніми приміщеннями і не знайшовши Валерії в умовному місці, він пішов на шум битви.

– П’ять убитих псів! – вигукував Техотль, і очі його сяяли сатанинським блиском. – П’ять убитих! П’ять пурпурних цвяхів у чорній колоні! О, спасибі вам, криваві боги!

Він звів руки вгору і, як демон, почав плювати на ворогів і топтати їх.

Його новоспечені союзники дивилися на нього з подивом, і Конан запитав аквилонською:

– Це що за ненормальний? Валерія знизала плечима.

– Сказав, що звуть його Техотль. Із його базікання я зрозуміла, що його плем’я живе на цьому боці божевільного міста, а їхні вороги – на іншому. Думаю, нам краще піти з ним.

Техотль перестав танцювати на трупах і прислухався до них, причому страх на його обличчі змінився торжеством.

– Тепер ходімо, – шепнув він. – Славно попрацювали. П’ять мертвих псів! Мій народ добре зустріне вас, із належними почестями! Тож уперед! До Текультлі ще далеко. Будь‑якої миті можуть з’явитися ксоталанкійці, і їх буде забагато навіть для ваших мечів!

– Веди! – буркнув Конан.

Техотль миттю опинився на сходах, що ведуть на галерею, а вони пішли услід, намагаючись не втрачати його із поля зору. На галереї він пройшов через західні двері й повів їх анфіладою освітлених кімнат.

– Що за дивне місто! – бурмотала Валерія. – Що тут коїться?

– А хто його зна! – відповів Конан. – Втім, люди його раси мені вже стрічалися. Вони живуть на берегах озера Зуад, на межах землі Куш. Це якась помісь паршивих стигійців з людьми, що прийшли зі сходу років двісті тому. Вони називають себе тлацитланами. Але, рухаюся, це місто – не їхній витвір!

Техотлем, здавалося, опанував колишній страх, і він аж ніяк не зменшувався з їхнім наближенням до мети. Він усе ще озирався на всі боки й прислухався.

Мимоволі затремтіла й Валерія. Людей вона не боялася. Але дивна підлога під ногами, незвичайні кристали над головою, від світла яких тільки густішала в кутках темрява, полохливість проводаря зароджували в її серці тривогу, відчуття якоїсь прихованої, надприродної небезпеки.

– Вони можуть з’явитися між нами й Текультлі, – прошепотів Техотль. – Треба стерегтися, бо потрапимо в засідку!

– А чом би нам не вибратися з цього чортового палацу й не піти вулицею? – запитала Валерія.

– У Ксухотлі немає вулиць, – відповів провідник. – Немає ні майданів, ні дворів. Усе місто – суцільний палац під одним дахом. Вулицею можна назвати хіба що Велику Залу, яка тягнеться через усе місто від південної до північної брами. Міська брама – єдине, що пов’язує нас зі світом, але її не переступала жодна людина ось уже п’ятдесят років.

– І давно ви тут живете? – запитав Конан.

– Я народився в Текультлі тридцять п’ять років тому. І за околиці міста не виходив. В ім’я всіх богів, рухайтеся тихіше! У цих залах може таїтися безліч демонів. Коли дістанемося до Текультлі, Ольмек розкаже вам про все.

У тиші вони рухалися кімнатами. Зелені кристали миготіли над головою, підлога іскрилася під ногами, і Валерії здавалося, що темношкірий кошлатий гоблін веде їх просто в пекло.

Коли вони йшли найпросторішою кімнатою, Конан наказав зупинитися. Його слух дикуна був гострішим, аніж у Техотля, що виріс серед цих тихих і небезпечних коридорів.

– Ти справді вважаєш, що твої вороги можуть влаштувати нам засідку попереду?

– Вони весь час ховаються у цих палатах, – відповів Техотль. – Так само, як і ми. Зали й кімнати між Текультлі і Ксоталанком – це спірні території, ними ніхто не володіє. Ми називаємо їх Залами Мовчання. А чому ти запитав?

– Тому що в наступній кімнаті люди, – сказав Конан. – Я чув, як сталь брязнула об камінь.

І знов тремтіння охопило Техотля.

– А може, це твої товариші? – припустила Валерія.

– Краще не перевіряти, – сказав він і метнувся вбік, в кімнату, з якої вели вниз сходи зі слонової кістки.

– Сходи ведуть у неосвітлений коридор, – прошипів він.. – Але там вони теж можуть сховатися. Може, усе це саме і влаштовано, щоби заманити нас униз. Але вгорі – напевно пастка. Тепер треба швидше!

Безшумно, мов духи, спустилися вони сходами й опинилися перед входом до коридора – темного, як ніч. Прислухалися – і зробили крок у морок. Мороз пробіг по спині Валерії – їй здалося, що їй між лопаток націлювався меч. Тільки залізні пальці Конана на плечі додавали їй упевненості. Темрява була непроглядною. Витягнутою рукою Валерія обмацувала стіну, час від часу натикаючись на наступні двері. Коридор здавався нескінченним.

Звук, що виник іззаду, був подібний до удару грому. Валерія впізнала скрип дверей, що відчиняються. Якісь люди за їхніми спинами ввійшли до коридору. І саме в цей момент Валерія спіткнулася об людський череп, який зі стукотом покотився по підлозі.

– Тікаймо! – істерично вискнув Техотль і метнувся вниз по коридору.

Валерія знову відчула, як Конан підхопив її й потягнув услід за провідником. Кімерієць не відзначався нічним зором, проте інстинкт його був безпомилковим. Без його допомоги вона давно впала б або врізалася в стіну. Тупіт за плечима ставав усе гучнішим. Техотль закричав:

– Сходи! За мною! Швидше!

Рука Конана допомогла Валерії зберегти рівновагу на першій сходинці гвинтових сходів. Раптом Конан відпустив дівчину і, обернувшись, став прислухатися – відчуття підказувало йому, що вороги зовсім близько. Але він розрізняв не лише тупіт!

Щось повзло сходами, звивалося, шаруділо й холодило повітря. Конан ударив мечем, і лезо встромилося в якусь плоть. Він відчув, як щось крижане торкнулося його ноги, а потім пролунали страшні, конвульсивні удари й закричала в агонії людина.

Конан помчав угору й опинився біля дверей, до яких вели сходи. Техотль і Валерія були вже там, і, коли кімерієць приєднався до них, Техотль зачинив двері й рушив засув – перший засув, який побачив Конан після міської брами.

Вони опинились у добре освітленому приміщенні. Перш ніж залишити його, Конан озирнувся і побачив, що двері тріщать і прогинаються під чиїмись могутніми ударами. Техотль біг так само швидко, але відчував себе більш певним, як людина, що потрапила в знайомі місця і знає, що друзі вже близько.

Проте Конан знову перелякав його, запитавши:

– Що це за тварюку я зарубав там, на сходах?

– Який‑небудь ксоталанкієць, – відповів Техотль, не озираючись. – Я ж кажу, що вони всюди аж кишать.

– Це не людина, – пробурчав Конан. – Воно повзало й було холодне як лід. Думаю, що розрубав його навпіл. Воно кинулося на тих, хто набігав іззаду, і задушило одного.

Голова Техотля сіпнулася, а лице зблідло. Він у паніці прискорив біг.

– Це був Повзун! Чудовисько з підземель, яке вони викликали на допомогу! Що це таке, ми не знаємо, проте знаходили людей, жахливо ним знівечених. В ім’я Сета, швидше! Якщо вони пустили його по нашому сліду, він гнатиметься за нами аж до брами Текультлі!

– Сумніваюся, – буркнув Конан. – Я непогано рубонув його на сходах.

– Тікаймо! Утікаймо! – стогнав Техотль.

Вони минули ще кілька залитих зеленим світлом кімнат, перетнули обширну залу й зупинилися перед гігантською бронзовою брамою.

– Текультлі! – сказав Техотль.