КОНАН І ЖАЗМІНА

Конан швидко перетнув залу, ще одну кімнату і дістався дверей, що вели на галерею. Зауважив, що підлога тут покрита дрібними блискучими скалками. Кришталева плита, що закривала вихід, розсипалася на друзки. Кімерієць пригадав, який оглушливий був дзвін, коли він розбив кулю, що лежала на вівтарі. Отже, саме тоді розсипалися всі кришталеві речі в храмі. Якесь неясне, приховане в підсвідомості відчуття підказувало Конану правду про сумний зв’язок між Добродіями Чорного Кола і золотими плодами граната. Він відчув, що по його спині пробігли мурашки, і поспішив викинути все це з пам’яті.

Вийшовши на галерею з зеленого нефриту, він зітхнув з полегшенням. Йому треба було ще подолати ущелину, але, принаймні, він уже міг бачити виблискуючі на сонці білі вершини і величезні схили, що потопали в морі блакитного туману.

Іракзай лежав на тому ж місці, куди впав: безформна пляма на блискучій гладенькій поверхні. Сходячи вниз крутою стежинкою, Конан із подивом поглянув на сонце, яке ще було в зеніті, хоча йому здавалося, що від того часу, коли він зайшов до замку Імш, проминули довгі години.

Він відчував, що його підганяє необхідність поспішати, ним керувала не сліпа паніка, а інстинктивне передчуття небезпеки, яка чатувала на нього. Він нічого не сказав Жазміні, а дівчина здавалася заспокоєною, маючи нагоду спертися своєю чорною голівкою на його широкі груди, відчуваючи себе в цілковитій безпеці. Конан на мить завмер на краю ущелини і, насупивши брови, глянув униз. Щільний туман у прірві вже не був рожевим та іскристим. Він був каламутним, сірим і примарним, як тінь життя, жевріючого в пораненій людині. Кімерійцю на ум спала дивна думка, що чаклунство чорнокнижників пов’язане з їхньою особистістю тісніше, аніж гра акторів із життям живих людей.

Проте далеко внизу, як і раніше, рівнина блищала матовим сріблом, а золота смуга блискотіла непогасним сіянням. Конан перекинув Жазміну через плече і почав сходити вниз. Швидко спустився по платформі і пробіг дном ущелини, що озивалася луною. Він був упевнений у погоні і розумів, що єдиний шанс уціліти – щонайшвидше подолати цю жахливу смугу, перш ніж поранений володар знову буде в змозі влаштувати їм якусь небезпеку.

Коли він вибрався на край протилежної стіни, то полегшено зітхнув і опустив Жазміну на землю.

– Далі ти можеш іти сама, – сказав він. – Дорога весь час іде схилом.

Дівчина крадькома кинула погляд на виблискуючу піраміду по той бік ущелини: замок Імш височів на тлі засніженого схилу як цитадель мовчання і зла.

– Конане з Гхора, невже ти чарівник, що переміг Чорних Чаклунів з Імша? – запитала Жазміна, коли вони спускалися стежиною.

– Це все пояс, який мені дав Хемса перед смертю, – відповів кімерієць, підтримуючи дівчину. – Так, він трапився мені дорогою. Це незвичайний пояс, я покажу його тобі, коли буде вільний час. Проти деяких заклять він виявився безсилий, але проти більшості з них вельми мені допоміг, хоча добрий кинджал – найкраще закляття.

– Якщо ти за допомогою пояса переміг володаря, – сказала Жазміна, – то чому не пощастило з ним Хемсі?

Конан похитав головою.

– Хто знає? Хемса був слугою володаря, можливо, це й ослабило його сили. Наді мною він не мав такої влади, як над Хемсою. Та я б не сказав, що я його подолав. Щоправда, зін утік, а все ж я боюся, що ми з ним ще зустрінемося. Хотілося б, щоб від його володінь нас відділяла якомога більша відстань.

Він зрадів, знайшовши стриножених коней біля тамарисків – там, де їх залишили. Швидко відв’язав їх, осідлав чорного жеребця і посадив перед собою дівчину. Решта коней, набравшись сил на випасі, дружно рушили за ними.

– А що тепер? – запитала вона. – В Афгулістан?

– Як би не так! – сумно посміхнувся він. – Не знаю хто, можливо, губернатор, убив сімох моїх вождів. Мої бовдури, афгули, гадають, що я маю з цим щось спільне. Доки я не зможу переконати їх, що вони помиляються, вони переслідуватимуть мене, як пораненого шакала.

– А що зі мною? Якщо вожді мертві, я тобі як заручниця більше не потрібна. Ти уб’єш мене, щоб помститися за них?

Він блиснув очима і розсміявся, почувши таке безглузде припущення.

– Їдьмо до кордону, – сказала вона. – Там афгули тобі погрожувати не будуть…

– Атож, прямо на вендійську шибеницю.

– Але я королева Вендії, – нагадала вона йому. В її голосі на мить з’явилися владні інтонації. – Ти врятував мені життя. Одержиш за це винагороду.

Це прозвучало не так, як вона хотіла, і лише викликало в Конана обурення.

– Прибережи свої винагороди для своїх придворних покручів, князівно. Якщо ти хазяйка рівнин, то я – хазяїн гір і не зроблю ні кроку до вендійського кордону!

– Ти був би там у безпеці… – сказала вона з недовір’ям.

– А ти знов стала б Деві, – перервав він її. – Ні, дякую, віддаю перевагу тобі такій, яку бачу тепер – жінкою з плоті й крові, що їде зі мною в сідлі.

– Але ж ти не можеш мене затримати! – вигукнула вона. – Не можеш…

– Почекай і переконаєшся! – сказав він гірко.

– Але1 я заплатила б тобі величезний викуп.

– До біса твій викуп! – сказав він грубо, міцно обіймаючи її. – У всьому королівстві Вендії не могло б знайтися нічого, що я хотів би замість тебе. Я викрав тебе, ризикуючи життям, і, якщо твоя челядь хоче тебе повернути, хай приїздять у Забар і відберуть силою.

– Але ж у тебе немає людей! – вигукнула вона. – Тебе переслідують. Як ти захистиш себе, не говорячи вже про мене?

– Є ще у мене друзі в горах, – відповів він. – Вождь куракчаїв заховає тебе в надійному місці, поки я не домовлюся з афгулами. Якщо вони не захочуть мене вислухати, то – в ім’я Крома! – поїду з тобою на північ, до степових розбійників. Перш ніж потрапити на схід, я був їхнім вождем. Я тебе зроблю королевою Вільного Степу!

– Не хочу, – опиралася вона. – Ти не можеш мене примусити…

– Якщо це тобі так неприємно, – сказав він, – чому ти зі мною тоді цілувалася?

– Навіть королева може бути всього лише жінкою, – відповіла вона, почервонівши. – І тому, що я – королева, я мушу перш за все жити інтересами мого королівства. Не вези мене в чужі краї. Повертайся зі мною у Вендію.

– А ти зробиш мене своїм королем? – запитав він, іронічно посміхаючись.

– Але звичаї… – зам’ялася вона, а Конан зі сміхом перервав її:

– Так, звичаї цивілізованих людей не дають тобі змоги зробити те, що ти хотіла б. Вийдеш заміж за якогось старого, зморшкуватого короля з рівнини, а в мене свій шлях…

– Але ти можеш поїхати в моє королівство, – безпорадно повторила вона.

– Навіщо? – запитав він зі злістю. – Протирати штани на золотому троні й слухати лестощі дурнувато усміхнених підлабузників в оксамитовому вбранні? І що тобі це дасть? Слухай: я народився в горах Кімерії, де живуть варвари. Був найманим солдатом, корсаром, розбійником, робив сотні інших речей – таких самих. Хто ще з королів об’їздив стільки країн, провів стільки битв і здобував такі трофеї, як я? Я приїхав до Гулістану, щоб зібрати орду і спустошити південні королівства, у тому числі й твоє. Те, що я став вождем афгулів, було лише початком. Коли мені вдасться з ними помиритися, протягом року за мною піде ще якась дюжина інших племен. Якщо ні – повернуся в степ і грабуватиму прикордоння Турану. А ти поїдеш зі мною. До біса твоє королівство, обходилося ж воно якось, коли тебе ще не було на світі!

Сидячи з ним у сідлі й дивлячись йому в обличчя, Жазміна відчувала в ньому те саме, що прокинулось і в її душі. Проте тисячі поколінь предків були для неї таким гнітючим тягарем!

– Не можу! Не можу! – безсило повторювала вона.

– У тебе немає вибору, – запевняв він її. – Поїдеш… Хай йому чорт?!

Імш залишився далеко за спиною, тепер вони їхали високим ребром, що розділяв дві полонини. Вони знаходилися саме на вершині скельного гребеня, звідки добре була видна полонина праворуч. Так ішла відчайдушна битва. Сильний вітер дув від них, тому шум битви був погано чутний, але й так знизу доносився дзвін шабель і стукіт копит.

Було видно сонячні зблиски на вістрях списів і гостроверхих шоломах. Три тисячі закутих у сталь вершників гнали перед собою орду пошарпаних воїнів у тюрбанах на головах, які втікали, як зграя вовків, відбиваючись від нападників.

– Туранці! – вигукнув Конан. – Це загони з Секундерама. Що вони тут роблять, хай їм чорт?

– А кого вони переслідують? – запитала Жазміна. – І чому так люто б’ються? При такій перевазі ворога в них немає жодних шансів.

– Це п’ятсот моїх шалених афгулів, – буркнув Конан, хмурячи брови. – Вони в пастці і знають про це.

Справді, афгули потрапили в глухий кут. Полонина поступово звужувалася, переходячи в глибокий яр, що закінчувався невеликою улоговиною, оточеною крутими, непереборними стінами.

Наїзників у тюрбанах заганяли в ту ущелину. Не маючи іншого виходу, вони задкували туди крок за кроком під дощем стріл і градом ударів. Туранці тіснили їх рішуче, проте не надто сильно. Вони знали лють доведених до відчаю горян і чудово розуміли, що загнали їх у безвихідну пастку. Дізнавшись, що це воїни з племені афгулів, вони хотіли їх оточити і примусити підкоритися. Аби здійснити свій намір, вони потребували заручників.

їхній емір був діловою людиною. Коли він досяг долини Гурашах і з’ясував, що ні супротивника, ні емісара немає на місці зустрічі, він пішов далі, довіряючи своєму знанню гір. Усю дорогу його військо билося з вороже налаштованими жителями гір, і в багатьох селах тепер горяни зализували рани. Емір знав, що, напевно, ані він, ані жоден із його списоносців не повернуться живими у Секундерам, бо з усіх боків їх оточують вороги, але він був налаштований виконати наказ – за всяку ціну забрати в афгулів Деві й доставити її Ездигерду як невільницю, або. ж, якщо це виявиться неможливим, з честю загинути, відрубавши їй голову. Звичайно ж, про все це пара людей, що дивилася на них із хребта, не мала жодного уявлення. Конан занепокоєно крутився.

– Чому вони, дияволи, дали себе загнати в пастку? – запитував він. – Знаю я, що ці пси робили в цих краях: полювали на мене. Вони заглядали в кожну полонину і, перш ніж встигли схаменутися, потрапили до пастки. Нещасні бовдури! Вони і в ущелині оборонятимуться, але довго не протримаються. Коли туранці відтиснуть їх в улоговину, то зроблять із ними, що захочуть.

Шум, що доносився знизу, посилився. Афгули, які люто боронились у вузькій ущелині, на якусь мить затримали закутих у броню вершників, які не могли кинути на них усі свої сили.

Конан спохмурнів, безпорадно закрутився в сідлі, граючи кинджалом, і, нарешті, сказав відверто:

– Деві, я мушу піти туди. Знайди якусь схованку, де перечекаєш, поки я повернуся. Ти говорила про своє королівство… ну, не вдаватиму, що вважаю цих волохатих бісів своїми дітьми, але, крім усього іншого, які вони не є, вони мої люди. Вождь ніколи не кидає своїх людей, навіть якщо вони залишають його першими. Їм здавалося, що вони мали рацію, коли звинувачували мене… Хай йому чорт, я не стоятиму осторонь, спостерігаючи, як їх вирізають! Я все ще вождь афгулів, і доведу це! Спущуся вниз в ущелину.

– А що зі мною? – запротестувала вона. – Ти завіз мене з моєї країни, а тепер хочеш покинути в горах саму?

Конан болісно роздумував, що аж жили набрякли в нього на скронях.

– Це правда, – сказав він сумно. – Кром знає, що я зараз мушу робити.

Жазміна легко нахилила голову, і на її вродливому обличчі з’явився дивний вираз.

– Слухай! – раптом вигукнула вона. – Слухай!

Вітер доніс до них слабкі відгомони фанфар. Вони поглянули в полонину з лівого боку і помітили там довгі колони вершників. Вони їхали дном полонини, виблискуючи на сонці крицею списів і полірованими шоломами.

– Це вендійська кіннота!

– Їх тисячі! – сказав Конан. – Давно вже кшатрійські загони не забиралися так далеко в гори.

– Вони шукають мене! – викрикнула Жазміна.. – Дай мені свого коня! Я поїду до моїх воїнів. З лівого боку спуск не такий крутий, можна з’їхати вниз. Ти йди до своїх і скажи їм, хай протримаються ще якусь мить. Я спрямую кінноту в полонину й ударю по туранцях! Візьмемо їх у кліщі. Швидше, Конане! Невже ти хочеш, аби твої люди загинули через твої бажання?

Його очі горіли дикою пристрастю, але він зіскочив з коня й віддав поводи.

– Ти виграла, – сказав він. – Мчи, як тисяча бісів!

Жазміна звернула на схил ліворуч, а він швидко побіг ребром, поки не досяг довгої ущелини, в якій кипіла битва. Вправно, як мавпа, спустився вниз, використовуючи заглибини й виступи в скелі, щоб зрештою потрапити в гущу битви. Навколо лунали крики й брязкіт сталі, виск та іржання коней, шум падаючих тіл.

Щойно після стрибка його ноги торкнулися землі, кімерієць завив, як вовк, схопився за оздоблену золотом вуздечку, ухилився від удару шаблі і встромив свого кинджала в серце вершника. Наступної миті він уже був у сідлі, викрикуючи люті накази приголомшеним афгулам. Вони кілька секунд дивилися на нього з розкритими ротами, потім, бачачи спустошення, яке він творить серед ворогів, знову взялися до зброї, без заперечень приймаючи його повернення. У цьому пекельному хаосі не було часу на зайві запитання.

Усе нові й нові ряди вершників у гостроверхих шоломах і позолочених кольчугах вступали в ущелину, вузька розколина була повністю забита скопищем людей і коней; воюючі збивалися груди в груди, орудуючи короткими ножами, завдаючи смертельного удару, коли вдавалося розмахнутися в такій штовханині. Солдати, збиті з коней, вже не підіймалися, затоптані сотнею копит. У такій битві все вирішувала груба сила, а вождь афгулів мав її за десятьох. У подібних випадках люди охоче підкоряються укоріненим звичкам, і горяни, звиклі бачити Конана своїм вождем, підбадьорилися.

Проте чисельна перевага все ж таки мала значення. Щільні задні ряди туранської кінноти тіснили передніх у глибінь вузької ущелини під блискучі леза шабель афгулів. Горяни поволі задкували, залишаючи за собою гори трупів. Вражаючи й убиваючи, як шалений, Конан задавав собі запитання, від якого холола кров: а чи дотримає слова Жазміна? Вона ж могла приєднатися до своїх воїнів і повернути на південь, кинувши кімерійця і його афгулів на вірну смерть.

Зрештою, коли здавалося, що минули століття цих нестерпних битв, у дзвоні сталі й криках конаючих прорізався новий звук. Зі співом труб, від якого затряслися гори, з наростаючим стукотом копит п’ять тисяч вендійських вершників ударили по кінноті Ездигерда.

Один цей удар розкидав туранські полки на дрібні купки, розбив їх, зім’яв і розігнав по всій полонині. Раптом хвиля атакуючих подалася з ущелини, ту ранці повернулися, аби поодинці чи групами кинутися у вир битви. Проте, коли пронизаний кшатрійським списом емір сповз на землю, вершники в гостроверхих шоломах утратили бойовий дух і, шалено поганяючи коней, спробували прорватися крізь кільце нападників. У міру того як їхні загони розбігалися, переможці‑вендійці кидалися за ними в погоню, і вся полонина й невисокі схили біля її виходу були забиті відступаючими та їхніми переслідувачами. Ті з афгулів, хто ще міг триматися в сідлах, вирвалися з ущелини й приєдналися до гонитви, без заперечень приймаючи несподіваний союз, – так само, як вони прийняли повернення вигнаного вождя.

Сонце вже ховалося за вершини Гімелії, коли Конан у роздертому одязі, у забризканій кров’ю кольчузі і з забрудненим кров’ю кинджалом у руці пройшов крізь побоїще й підійшов до Деві Жазміни, яка очікувала його на краю прірви в оточенні свого почту.

– Деві! – крикнув він. – Ти дотримала слова, хоча, признаюся, була мить, коли я думав… Стережися!

Величезний яструб, як блискавка, упав з ясного неба, ударом крила збиваючи вершників із сідел. Викривлений, як шабля, дзьоб цілив у м’яку шию Жазміни, але Конан був швидшим: короткий розбіг, тигрячий стрибок, скажений удар скривавленого кинджала – і яструб із жахливим людським стогоном закачався в повітрі, а потім звалився в прірву, щоб за тисячу футів розбитися об каміння. Падаючи й розрізаючи крилами повітря, він набув вигляду людини в розмаяній чорній тозі.

Конан блискучими очима дивився на Жазміну. З багатьох ран на його м’язистих руках і ногах сочилася кров.

– Знову ти – Деві, – сказав він, не звернувши уваги на цвіт лицарства, що стовпився навкруги неї, і лише вискалив зуби, побачивши облямований золотом, тонкий, як павутина, серпанок, який вона накинула на сукню горської дівчини. – Я мушу подякувати тобі за те, що ти врятувала більше трьох сотень моїх бандитів, які зрештою переконалися, що я не зраджував їх. Завдяки тобі я знову можу думати про завоювання.

– Я й досі залишаюся в боргу, – сказала вона, дивлячись на нього виблискуючими очима. – Я заплачу тобі десять тисяч штук золота…

Він обірвав її різким, нетерплячим жестом і, витерши кинджал, засунув його в піхви.

– Я сам візьму викуп, – сказав він, – і сам визначу спосіб і час оплати. Я одержу його в твоєму палаці в Айодії, а приїду туди з п’ятдесятьма тисячами воїнів, аби бути упевненим, що одержу все сповна.

Вона засміялася, натягнувши поводи.

– А я зустріну тебе на березі Юмди із сотнею тисяч!

Очі Конана висловлювали захоплення, коли він відступив убік і владним жестом підняв руку, показуючи Жазміні, що шлях вільний.

…Задумам Конана не судилося здійснитись і в Афгулістані. Повернувшись у гіборійські королівства, він приєднався до повстання, піднятого принцом королівства Котх Альмуриком проти короля Страбонуса. Повсталі були розбиті і, зрештою, безпощадно винищені край південної пустелі…