ЧОРНИЙ ЖЕРЕБЕЦЬ

Коли Жазміна прокинулася, сонце було вже високо в небі. Дівчина не схопилася з ліжка, озираючись навколо порожнім поглядом і міркуючи, де вона перебуває. Прокинувшись, вона відразу пригадала всі події, що сталися напередодні. Від довгої їзди у неї боліли всі кістки, а її пружне тіло все ще відчувало м’язисті руки чоловіка, який так далеко її завіз.

Вона лежала на овечій шкурі, яка вкривала ложе з листя, кинутого на добре утоптану глиняну підлогу. Під головою у неї був згорнутий кожух, а ковдрою їй служив пошарпаний плащ. Вона перебувала у величезному приміщенні з нерівними, проте товстими стінами з неотесаних валунів, скріплених між собою висушеним на сонці болотяним баговинням. Могутні балки підтримували таку ж міцну стелю, в якій вона помітила прикритий лядою лаз. У товстих стінах не було вікон, тільки вузькі бійниці. Були також і двері – величезна плита з бронзи, поза сумнівом, вкрадена з якої‑небудь вендійської сторожової вежі. Навпроти дверей виднів широкий грот, відокремлений від кімнати міцними дерев’яними ґратами. За ним Жазміна побачила прекрасного чорного жеребця, що жував сіно. Будинок служив одночасно фортецею, житлом і стайнею.

У іншому кінці кімнати дівчина в каптані й мішкуватих горських штанях сиділа навпочіпки біля невеликого багаття, смажачи смужки м’яса на залізній решітці, покладеній на каміння з боків багаття. Над багаттям у стелі виднів задимлений отвір, через який виходила частина диму. Решта диму сіруватими пасмами розповзалася по кімнаті.

Горянка через плече кинула погляд на Жазміну, показуючи обличчя зі сміливими вродливими рисами, потім повернулася до свого заняття. Зовні чулися чоловічі голоси, і через хвилину до будинку зайшов Конан, відчинивши двері ударом ноги. Уранішнє світло освітило його могутню фігуру, і Жазміна помітила ще кілька деталей, які вона не могла помітити вночі. Його одяг був чистим і незношеним. Широкого бакарійського пояса, за яким стирчав кинджал у різьбленій оправі, не посоромився б і князь, а крізь розстібнуту сорочку було видно сталь туранської кольчуги.

– Твоя полонянка прокинулася, Конане, – сказала вазулка.

Кімерієць щось буркнув під ніс, підійшов до вогню і згріб смужки баранини на кам’яну тарілку. Сидяча навпочіпки біля вогню горянка посміхнулася йому, й відпустила якийсь жарт, на що він вискалив зуби і; зачепивши дівчину ногою, перекинув її на землю. Схоже, що ці нехитрі жарти приносили вазулці задоволення, та Конан уже не звертав на неї уваги. Діставши звідкись величезний окраєць хліба і мідний дзбан з вином, відніс все Жазміні, яка підвелася на ложі, з подивом дивлячись на нього.

– Це не досить відповідний харч для Деві, моя люба, та кращого ми не маємо, – буркнув він. – Принаймні це наповнить твій шлунок. – Він поставив миску на землю, і раптом Деві відчула, що страшенно голодна. Без зайвих слів вона, схрестивши ноги, сіла на підлозі і, поставивши миску на коліна, почала їсти пальцями, які відтепер мали замінити їй столові прибори. Між іншим, здатність пристосовуватися – одна з рис справжнього аристократа. Конан стояв, заклавши руки за пояс, дивився на неї зверху вниз, він ніколи не сидів по‑східному, схрестивши ноги.

– Де я? – запитала вона.

– У домі Яра Афзала, вождя Курум Вазулів, – відповів він. – Афгулістан знаходиться за якихось дві милі на захід звідси. Ми залишимося тут на якийсь час. Кшатрії прочісують гори, шукають тебе, горяни вже вирізали пару загонів.

– Який ти маєш намір?

– Затриматися тут, поки Чундер Шан не погодиться випустити моїх конокрадів, – пояснив він. – Жінки вазулів вичавлюють чорнило з листя шоки, і незабаром ти зможеш написати губернатору листа.

Жазміну охопив раптовий напад гніву, коли вона подумала про злу примху долі, яка порушила її плани, перетворивши їх на ніщо, бо вона стала в’язнем саме тієї людини, котру хотіла зробити виконавцем своїх задумів і підступів. Вона відкинула миску із залишками їжі і схопилася на ноги, стиснувши від злості зуби.

– Ніякого листа не писатиму! Коли ти не відвезеш мене назад, вони повісять сімох твоїх людей і ще тисячу!

Вазулка залилася сміхом, а Конан грізно насупив брови, аж раптом відчинилися двері й зайшов Яр Афзал. Вождь вазулів був такого ж зросту, що й Конан, дещо міцнішої статури, та поряд з м’язистим кімерійцем мав вайлуватий вигляд. Він погладив свою руду бороду і багатозначно подивився на горянку, яка відразу ж устала й вийшла. Яр Афзал обернувся до приятеля.

– Ці прокляті всі ремствують, Конане, – сказав він. – Хочуть, аби я тебе вбив, а за дівчину взяв викуп. Говорять, що вона благородна, це видно з її одягу. Запитують, чому афгульскі пси отримають усе, тим часом як ми ризикуємо, ховаючи її в нашому селі?

– Позич мені коня, – відповів Конан. – Я заберу її, і ми поїдемо. Яр Афзал пирхнув:

– Ти гадаєш, я не зможу домогтися від моїх людей послуху? Я наказую їм танцювати в самих сорочках, коли вони мене сердять. Вони не люблять тебе, це правда, так само, як і інших чужоземців, проте я чудово пам’ятаю, що ти колись урятував мені життя. Ходімо до них, Конане, щойно повернувся вивідач.

Конан підтяг пояс і вийшов із вождем на вулицю. Вони зачинили за собою двері. Жазміна визирнула через бійницю й побачила відкритий простір, потім ряд хатин із каменю й болотяного баговиння, голих дітей, що бавилися серед валунів, і високих струнких горянок, зайнятих своїми справами.

Тут же, біля будинку вождя, вона побачила зарослих, обідраних чоловіків, котрі сиділи на землі півколом, лицем до дверей. За кілька футів від них стояли Конан і Яр Афзал, слухаючи чоловіка, що сидів зі схрещеними ногами.

Воїн хрипким голосом говорив із вождем на вазульскому діалекті, який Жазміна ледве розуміла, хоча частина освіти, яку вона дістала, складалася з мов Іраністану й споріднених гулістанських діалектів.

– Я говорив із дагозанцем, який минулої ночі бачив величезний кінний загін, – говорив вивідувач. – Він сидів уночі в засідці біля того місця, де вождь Конан наткнувся на нашу засідку. Даггоанець чув, що говорили вершники. Був серед них і Чундер Шан. Вони знайшли убитого коня, і один із солдатів упізнав у ньому коня Конана. Вони знайшли також труп вазульского воїна. Дійшли висновку, що вазули вбили Конана й викрали дівчину, тому загін вирішив припинити погоню в Афгулістан. Проте вони не знали, з якого села цей мертвий воїн, а ми не залишили слідів, якими могли б скористатися кшатрії. Потім вони поїхали до ближнього села вазулів, до Югре, спалили його і вбили багато людей. Але воїни Коюра в темряві напали на них, завдали їм великих втрат і поранили губернатора. Залишки кшатріїв під покривом ночі вислизнули від них, а ще до сходу сонця повернулися з полонини Забар із підкріпленням, і з ранку в горах точаться сутички; Говорять, що вендійці збирають велику армію, аби очистити гори навколо Забара. Воїни всіх племен гострять ножі і влаштовують засідки на кожному перевалі аж до полонини Гурашах. Окрім того, Керім Шах повернувся в гори.

Навколо пролунали вигуки, і Жазміна щільніше припала до отвору, почувши ім’я чоловіка, котрий давно викликав її підозри.

– Куди він подався? – запитав Яр Афзал.

– Дагозанець не знав. Із ним триста іракзаїв із рівнинних сіл. Вони десь у горах.

– Іракзаї – це шакали, які збирають залишки левового бенкету, – пробурмотів Яр Афзал. – Кидаються на гроші, які Керім Шах жменями розкидає серед прикордонних племен, купуючи людей, як коней. Не люблю його, хоч він і наш родич з Іраністану.

– Ні, – сказав Конан. – Я знаю його давно. Це гірканець, шпигун Ездигерда. Коли я його спіймаю, то повішу його шкуру на тамариску.

– А кшатрії! – вигукнув один із сидячих воїнів. – Ми що, маємо сидіти по домівках і чекати, поки нас звідси викурять? Зрештою вони дізнаються, в якому селі тримають дівчину. Забарці нас не поважають, вони допоможуть кшатріям.

– Хай спробують з’явитися, – буркнув Яр Афзал. – Ми втримаємо ущелину від кінноти.

Один із присутніх схопився на ноги і погрозив Конану кулаком.

– Ми маємо ризикувати, а всі плоди збере він! – заволав чоловік. – Ми за нього мусимо битися?

Конан звівся над ним і, схилившись, подивився просто в заросле обличчя. Кинджала він не витягував, та ліву руку тримав на піхвах, оголивши рукоятку кинджала, даючи зрозуміти свої наміри.

– Я нікого не прошу битися за мене, – відповів спокійно. – Вийми зброю, якщо ти відважний, паршивий псюко!

Вазул відскочив, пирхнувши, мов кіт.

– Спробуй доторкнутися до мене, і ці п’ятдесят чоловіків розірвуть тебе на шматки! – закричав він.

– Що?! – вигукнув Яр Афзал, багряніючи від гніву, наїживши вуса і виставивши уперед живота. – Хіба ти вождь Курума? Виходить, вазули підкоряються наказам якогось виродка, а не Яра Афзала?

Воїн зіщулився, а непереможний вождь підскочив до нього, схопив за горло і почав душити, поки обличчя жертви не стало синьо‑фіолетовим. Потім у люті шпурнув його об землю і став над ним із шаблюкою в руці,

– Хтось має ще якісь сумніви? – заричав він і обвів усіх войовничим поглядом, а його одноплеменці похмуро втупилися в землю.

Яр Афзал презирливо крякнув і вкинув зброю в піхви жестом, повним презирства. Потім люто штовхнув лежачого на землі підбурювача, аби почути від нього крики болю.

– Обійдеш пости на скелях і дізнаєшся, чи не помітили вони чого, – наказав він. Чоловік подався виконувати наказ, трусячись від страху і скрегочучи зубами від злості.

Яр Афзал видерся на камінь, щось бурмочучи собі під носа. Конан стояв біля нього, широко розставивши ноги, заклавши пальці за пояс, примруженими очима дивлячись на воїнів, що з’юрмилися навколо. Вони похмуро дивилися на нього, не насмілюючись більше провокувати гнів Яра Афзала, але ненавидячи чужинця так, як це можуть тільки горяни.

Чоловік обігнув ряд хатин, під’юджуваний злими зауваженнями і сміхом жінок, які були свідками його поразки, потім швидко пішов угору дорогою, що звивалася між валунів і скель.

Він дійшов до першого повороту, зник із виду і – зупинився, як упав, і розкрив рота від здивування. Йому не вірилося, щоб комусь із чужинців удалося не поміченим соколиноокими спостерігачами на вершинах проникнути в долину Курум, та все ж на низькому виступі скелі біля дороги сидів незнайомий чоловік у тозі з верблюжої шерсті й зеленому тюрбані.

Вазул відкрив був рота, щоб крикнути, а його рука схопилася за руків’я ножа. Та саме тоді, як його очі зустрілися з очима чужинця, крик завмер йому в горлі, а рука безсило опустилася. Він стояв нерухомо, немов статуя, вдивляючись у далечінь осклілим, відсутнім поглядом!

Якусь мить вони стояли нерухомо, потім чоловік у зеленому тюрбані накреслив пальцем на камені якийсь таємний знак. Вазул не помітив, щоб незнайомець щось поклав поряд із символом, але зненацька на скелі щось заблищало – з’явилася кругла блискуча куля, схожа на шліфоване вугілля. Чоловік у тюрбані підняв її й кинув вазулу, який несвідомо її схопив.

– Віднеси це Ярові Афзалу, – сказав незнайомець.

Вазульський воїн слухняно розвернувся і попрямував дорогою назад, тримаючи у витягнутій руці чорну кулю. Над краєм виступу з’явилася голова дівчини, яка зі здивуванням і острахом, якого ще вчора не відчувала, дивилася на нього.

– Навіщо ти це зробив? – запитала вона. Хемса ласкаво погладив її чорне волосся.

– Ти, певне, усе ще приголомшена їздою на повітряному коні, якщо сумніваєшся в моїй мудрості? – розсміявся він. – Поки живий Яр Афзал, Конан у безпеці серед вазулів, їх багато, і ножі їхні гострі. Я задумав дещо розумніше, аніж просто вбити кімерійця і забрати у вазулів дівчину. Не треба бути чарівником, аби відгадати, що зроблять вазульські воїни з Конаном, коли ця моя жертва подасть вождю Курума кулю Езуда.

Тим часом Яр Афзал, стоячи перед своїм будинком, перервав тираду на півслові, бо зі здивуванням і незадоволенням побачив, що чоловік, якого він послав обійти пости, пробивається до нього крізь натовп.

– Я ж наказав тобі обійти пости! – заричав вождь. – Ти не міг цього зробити так швидко!

Воїн не відповідав, він стояв нерухомо, незрячими очима дивлячись на вождя, і міцно стискав у простягнутій руці чорну кулю. Конан, поглянувши через плече Яра Афзал а, шепнув щось і хотів схопити вождя за руку, але, перш ніж він устиг це зробити, вазул у гніві вдарив воїна кулаком, поваливши його на землю, як осла. Чорна куля випала з руки воїна й покотилася під ноги Яру Афзалу, який тільки тепер помітив її, нахилився й підняв з землі. Решта воїнів, здивовано поглядаючи на товариша, побачила, як їхній вождь нахиляється, але не помітили, що він підняв.

Яр Афзал випростався, поглянув на кулю і хотів запхати її за пояс.

– Віднесіть цього бовдура в дім, – наказав він. – Він схожий на людину, що наїлася лотоса. Дивився на мене таким порожнім поглядом. Я… А‑а‑у‑у!

У правій долоні вождь раптом відчув якесь дивне тріпотіння. Він замовк, і стояв, і дивився просто перед собою, бо в долоні він відчував… дивне ворушіння: щось там мінялося, рухалося, жило. Його пальці більше не стискали гладеньку, блискучу кулю. Він боявся поглянути туди, його язик присох до гортані, а долоня не хотіла розкриватися. Здивовані воїни раптом побачили, що очі Яра Афзала страшенно розширилися, а кров відринула з лиця. Несподівано з його губ, схованих у густій рудій бороді, зірвався жахливий крик болю, вождь захитався і звалився, ніби вражений громом, випростовуючи перед собою праву руку. Він упав обличчям до землі, а між його розтиснутих пальців виповзав павук – жахлива чорна істота з волохатими кінцівками і тулубом, блискучим, як шліфоване вугілля. Чоловіки заревли і відсахнулися від нього. Павук скористався панікою, доповз до тріщини в скелі й зник.

Воїни здивовано перезирнулися. Раптом серед шуму незрозуміло звідки почувся гучний, владний голос. Пізніше кожний із присутніх чоловіків, що залишилися живі, твердили, що це кричав не він, а тільки слова ці чули всі.

– Яр Афзал мертвий! Смерть чужинцю!

Цей заклик згуртував горян. Сумніви, недовір’я й страх розчинилися в приливі непогамованої жаги крові. Під небеса злетів розлючений крик, коли всі вазули підтримали цей заклик. З палаючими від ненависті очима вони кинулися вперед, хляпаючи полами плащів і піднімаючи ножі для удару.

Конан відреагував так само швидко. Миттю він опинився біля дверей будинку. Але горяни були надто близько, і уже на порозі він був вимушений обернутися і відбити удар півметрового ножа. Проломив нападникові голову, ухилився від удару іншого ножа, розпоров черево його власнику, лівою рукою повалив на землю нового супротивника, а ножем, якого тримав у правій руці, убив ще одного – і щосили вдарив спиною в зачинені двері. Пущений у нього ніж відколов від одвірка тріску просто над його вухом, але двері під вагою його тіла поступилися, і кімерієць задом улетів у будинок. Тієї ж миті бородатий горянин, що саме замахнувся для удару, втратив рівновагу і розтягнувся на повний зріст на порозі. Конан нахилився, схопив його за одяг і, вкинувши того в глибину кімнати, штовхнув двері назустріч наступаючим. Пролунав хрускіт поламаних кісток, а наступної миті Конан засував запори. Він поспішно обернувся, аби відбити напад чоловіка, який уже схопився з підлоги і як скажений кинувся на нього.

Жазміна забилася в куток, із жахом дивлячись на людей, які, б’ючись то влітали до кімнати, то викочувалися звідти, інколи майже падаючи на неї. Кімнату наповнив скрегіт і блиск сталі, а зовні натовп нападаючих вив, як зграя вовків, ударяючи кинджалами в бронзові двері, кидаючи в них каміння. Хтось притягнув колоду, і двері затремтіли під важкими ударами.

Дівчина затулила вуха руками, дивлячись на все нестямними очима. Боротьба не на життя, а на смерть, що точилася в будинку, нелюдське виття зовні приводили її в напівбожевільний стан. Жеребець іржав і бив підковами об стіни своєї загородки. Раптом він обернувся і ударив копитами межі ґрат саме тоді, коли горянин, відскочивши назад під час убивчої атаки кімерійця, діткнувся спиною перегородки. Хребет вазула тріснув у трьох місцях, як суха гілка, і воїн упав на Конана, збивши його, так що обидва звалилися на глиняну підлогу.

Жазміна скрикнула й стрибнула вперед. Усе трапилось, так швидко, що їй здалося, ніби обидва вони вже мертві. Вона була поряд із воїнами саме тоді, коли Конан відштовхнув труп і почав підійматися, і схопила його за плече, тремтячи як у лихоманці:

– Ох, ти живий! Я думала… думала, що він тебе убив!

Конан подивився на неї – на сполотніле, звернене до нього обличчя і широко розкриті чорні очі.

– Чому ти тремтиш? – запитав він. – Що тобі до того, живий я чи ні?

На обличчі Жазміни зразу ж з’явилася тінь пихатості, вона відсунулася, намагаючись – без особливого успіху – здаватися колишньою Деві.

– Даю перевагу тобі – перед зграєю вовків, що виють зовні, – відповіла вона, показуючи на стіни біля одвірка, де вже почав кришитися камінь.

– Довго не витримає, – зауважив Конан, потім швидко обернувся й підійшов до перегородки, за якою стояв жеребець.

Жазміна стиснула кулаки й затамувала подих, дивлячись, як він відсовує вбік зламані ґрати і входить до оскаженілої тварини. Жеребець став дибки, вишкірив зуби, забив копитами й дико заіржав, роздуваючи ніздрі. Конан підстрибнув і, з нелюдською силою схопивши його за гриву, примусив стояти спокійно. Кінь пирхав і тремтів, але дозволив надіти на себе збрую і оздоблене золотом сідло з широкими срібними стременами.

Кімерієць повернув коня і покликав Жазміну. Вона обережно наблизилася, тримаючись якнайдалі від копит жеребця. Конан щось робив біля кам’яної стіни загородки, а тоді тихо пояснив дівчині:

– Тут є таємні двері, про які навіть вазули нічого не знають. Яр Афзал якось зоп’яну показав мені їх. Вони виходять просто в ущелину за будинком. Ха!

Він потягнув за непоказного вигляду виступ скелі, і вся частина її відсунулася всередину на змазаних салом залізних рейках. Виглянувши в отвір, Жазміна побачила вузьке міжгір’я в скельній кручі, що вертикально здіймалось на кілька футів за задньою стіною будинку. Конан вихопився на коня, підняв дівчину, посадив перед собою в сідло. За їхніми спинами товсті двері, охнувши, як жива істота, з шумом упали, і через отвір уліз натовп зарослих, волаючих на всю горлянку воїнів із кинджалами в руках. Величезний жеребець вилетів із будинку, немов його випустили з катапульти, і з піною на морді погнав ущелиною, витягуючись на бігу, як струна.

Цей маневр застав вазулів зненацька – як і тих; хто крався ущелиною. Все сталося так швидко, що чоловік у зеленому тюрбані не встиг поступитися дорогою. Збитий скаженим конем, він упав, його супутниця пронизливо скрикнула. Конан бачив її всього лише мить: струнка темноволоса красуня в шовкових шароварах і нагруднику, вишитому коштовностями, вона притиснулася до стіни ущелини. Чорний кінь мчав, як лист, несений вихором, рятуючи кімерійця і його полонянку, а кровожерне завивання горян змінилося криками подиву й відчаю, коли вони вибігли вслід за втікачами через потайні двері.