ХЕМСА ВДАЄТЬСЯ ДО ЧАРІВНИЦТВА

У метушні, яка охопила фортецю, коли стражники вхопилися за зброю, ніхто не зауважив, що придворна, супутниця Деві, вислизнула через браму і зникла в темряві. Для зручності піднявши спідниці, вона помчала до міста. Бігла вона не дорогою, а навпростець, через і поле і пагорби, огинаючи паркани і перестрибуючи через водогінні канави, мов спритна професійна бігунка. Перш ніж вона досягла стін Пешкаурі, за пагорбами затих тупіт копит вершників. Дівчина не пішла до брами, біля якої, спершись на списи, вдивлялися в темряву, напружували зір вартові, намагаючись зрозуміти причину переполоху і взагалі, що сталося у фортеці. Вона пішла вздовж стіни, поки не дійшла до місця, з якого побачила вежу, що підноситься між її зазублинами. Тоді вона приставила долоню до губ і видала тихий, незвичайний і дивно різкий звук.

Майже відразу ж з амбразури з’явилася чиясь голова, і зі стіни спустився довгий мотузок. Дівчина схопилася за нього, вставила ногу в петлю на кінці мотузка й помахала рукою. Швидко й плавно її витягнули на прямовисну кам’яну стіну. Вже за мить вона піднялася на зубці і стала на плоскому даху будинку, що прилягав до фортечної стіни навколо Пешкаурі. Біля відчинених віконниць чоловік у тозі з верблюжої шерсті спокійно змотував мотузку, немов йому було за дурницю витягнути дорослу жінку на п’ятнадцятиметрову стіну.

– Де Керім Шах? – видихнула вона.

– Спить унизу. Ти принесла звістку?

– Конан викрав Деві з фортеці й повіз її в гори! – випалила вона, від квапливості проковтуючи слова.

На обличчі Хемси не позначилося ніяких відчуттів, він лише кивнув головою, обв’язаною тюрбаном, і сказав:

– Керім Шах буде задоволений, коли дізнається про це.

– Зачекай! – Дівчина обійняла його за шию. Вона важко дихала не тільки від бігу. Її очі палали в мороці, як два чорні алмази. Вона наблизила своє обличчя до лиця Хемси, який, щоправда, прийняв її обійми, але не відповів. – Нічого не говори гірканцю! – видихнула вона. – Ми самі використаємо цю звістку. Губернатор і його люди вирушили в гори, але з таким самим успіхом вони могли б переслідувати дух. Чундер Шан нікому не сказав, що викрали саме Деві. Окрім нас, у Пешкаурі й фортеці ніхто про це не знає.

– А яка з цього користь для нас? – розмірковував чоловік. – Мої хазяї послали мене разом із Керім Шахом, аби я допомагав йому в кожному…

– Допоможи собі! – крикнула вона з люттю. – Скинь ярмо!

– Ти хочеш сказати… Я мушу виявити непокору моїм хазяям? – пробурмотів він, і дівчина, яка притиснулася до його грудей, відчула, як його тіло здригнулося від жаху.

– Так! – вона зі злістю струснула його. – Ти теж чаклун! Чому ж ти маєш бути невільником, спрямовувати свої сили й уміння тільки на те, щоби звеличувати інших? Пора вже самому скористатися всім цим!

– Не можна! – Хемса тремтів, як у лихоманці. – Я не належу до Чорного Кола. Тільки за наказом моїх хазяїв я насмілююся користуватися знанням, яке маю завдяки їм.

– Але можеш використовувати його набагато краще! – вона наполегливо переконувала його. – Зроби те, про що я тебе прошу! Це безперечно, що Конан викрав Деві, аби тримати її як заручницю і обміняти на спійманих сімох вождів. Убий їх, щоб Чундер Шан не міг використовувати їх для викупу Деві. Потім подамося в гори й заберемо її в афгулів. Їхні ножі не допоможуть проти твого чаклунства. Ми візьмемо викуп, скарби вендійських королів будуть наші, а коли їх одержимо – обдуримо кшатріїв і продамо Деві королю Турану. Ми станемо багатшими, ніж самі можемо собі уявити! Будемо в змозі заплатити найманцям. Займемо Корбул, виб’ємо туранців із гір і вишлемо наші війська на південь. Ми будемо володарями імперії!

Хемса теж почав важко дихати, тремтячи, як лист, у її обіймах. Великі краплі поту стікали його сполотнілим обличчям.

– Кохаю тебе! – пристрасно вигукнула вона, звиваючись у його обіймах, міцно притискаючись до нього і струшуючи його. – Зроблю тебе королем! Заради кохання до тебе я зрадила свою пані, а ти заради кохання до мене зрадь своїх магістрів! Чому ти боїшся Чорних Чаклунів? Покохавши мене, ти вже порушив одну з їхніх заборон! Поруш і інші! Ти такий самий могутній, як і вони!

Навіть людина з льоду не витримала б вогню пристрасті й люті, що віяла від її слів. З невиразним вигуком Хемса притиснув до себе дівчину й обсипав поцілунками.

– Я зроблю це! – сказав він охриплим від пристрасті голосом. Він хитався, як л’яний. – Сила, якою наділили мене магістри, служитиме не їм, а мені! Ми заволодіємо світом! Світом…

– Ходімо ж! – Обережно визволившись з його обіймів, вона взяла його за руку і повела до люка на даху. – Ми маємо бути певними, що губернатор не обміняє цих сімох афгулів на Деві.

Хемса пішов за нею, як у трансі, вони спустилися сходами й опинилися в невеликій кімнаті. Керім Шах нерухомо лежав на ложі, прикриваючи лице зігнутою в лікті рукою, немов йому заважало неяскраве світло мідної лампи. Дівчина схопила Хемсу за руку і швидким жестом провела ребром своєї долоні по шиї. Хемса підняв було руку, але потім, змінившись на лиці, похитав головою:

– Я їв його сіль, – шепнув він. – Крім того, він нам навряд чи зашкодить.

Вони з дівчиною вийшли на вузькі круті сходи. Коли їх обережні кроки затихли, Керім Шах підвівся з ложа, витерши піт із лоба. Він не боявся удару ножем, але Хемси боявся, як отруйного гада.

– Люди, котрі влаштовують на дахах змови, мають пам’ятати про те, аби говорити тихіше, – шепнув він собі. – Хемса повстав проти своїх хазяїв, тільки через нього я міг з ними спілкуватися.

Отже, на їхню допомогу розраховувати вже не варто. Відтепер дію на свій ризик.

Швидко підійшов до столу, дістав із‑за пояса перо й пергамент і накреслив кілька коротких пропозицій:

“Косра Хану, губернатору Секундерама. Кіммерієць Конан викрав Деві Жазміну і гайнув до афгульського села. Є можливість схопити Деві, чого так давно жадає король. Негайно пошли три тисячі вершників. Чекатиму їх із проводирями в полонині Гурашах”.

Закінчивши, він приписав унизу своє ім’я, яке навіть і близько не нагадувало ім’я Керім Шах.

Потім дістав із золотої клітки голуба і тоненькою ниткою прикріпив до його ноги згорнутий в маленьку трубочку пергамент. Тоді швидко підійшов до вікна і випустив птаха в ніч. Голуб залопотів крилами, врівноважився й зник у темряві, як швидка тінь. Схопивши плащ, шолом і меч, Керім Шах скочив із кімнати і збіг униз крутими сходами.

В’язниця в Пешкаурі знаходилася за масивною стіною, у ній була тільки одна, оббита залізом і розташована в напівкруглому порталі, брама. У світильнику над порталом горіли смоляні тріски, а біля дверей навпочіпки сидів стражник зі щитом і списом, спираючись головою на держак своєї зброї та час від часу позіхаючи. Раптом стражник схопився на ноги. Він дав би голову на відсіч, що не стуляв очей, та все ж перед ним стояла людина, появи якої він не помітив. На чоловіку була тога з верблюжої шерсті й зелений тюрбан. У відблисках миготливого світла смолоскипа на його обличчі горіли дивно виблискуючі очі.

– Хто там? – запитав стражник, наставляючи списа. – Хто ти?

Прибулець не виявляв сум’яття, хоча вістря списа торкалося його грудей. З надзвичайною увагою він вдивлявся в стражника.

– Що ти маєш робити? – запитав він раптом.

– Охороняти браму! – машинально відповів той здавленим голосом і завмер, як статуя, його очі заскляніли, погляд став відсутнім.

– Неправда! Ти маєш слухатися мене! Ти подивився мені в очі, і твоя душа тобі вже не належить. Відчини браму!

Немов кам’яний, з лицем, застиглим у здивованій гримасі, стражник обернувся, вийняв із‑за пояса великого ключа, повернув його у величезному замку і широко розчинив браму. Потім став віддалік, дивлячись перед собою незрячим поглядом.

З тіні вислизнула жінка, вона нетерпляче поклала руку на плече гіпнотизера.

– Скажи йому, щоб дав нам коней, Хемсо, – шепнула вона.

– Навіщо? – трохи підвищивши голос, її супутник наказав вартовому: – Ти виконав те, що мав виконати. Тепер убий себе!

Солдат мовчки сперся кінцем списа об землю під стіною і притулив вузьке лезо до свого живота нижче ребер. Повільно, флегматично наліг на нього всією вагою тіла так, що вістря прошило його наскрізь і вийшло між лопатками. Тіло зісковзнуло по спису і спокійно лягло долі, держак, що високо стримів з нього, був схожий на стовбур якогось страшного дерева.

Дівчина дивилася на все це з похмурим захопленням, поки Хемса не схопив її за плече і не повів за собою. Смолоскипи освітлювали вузький простір між стінами – внутрішньою й зовнішньою. Внутрішня була нижчою, із багатьма несиметрично розташованими дверима. Солдат‑охоронець, що сторожував тут, повільно підійшов до відчиненої брами, відчуваючи себе в цілковитій безпеці і нічого не підозрюючи, коли з темряви перед ним з’явився Хемса з дівчиною. Втікати було надто пізно. Хемса не марнував часу на те, щоб загіпнотизувати жертву, та його супутниці й тепер здалося, що вона – свідок чаклунства. Стражник грізно замахнувся списом і вже відкрив було рот, аби закричати. Це скликало б сюди цілий загін стражників з вартівні, але Хемса лівою рукою відбив держак, як соломинку, убік, а його права рука описала коротку дугу, наче мимохідь діткнувшися до шиї солдата. Стражник звалився з переламаною шиєю на бруківку, навіть не скрикнувши.

Хемса більше не звертав на нього уваги. Підійшов до перших же дверей і притулив розкриту долоню до масивного бронзового замка. Двері з роздираючим слух тріском піддалися. Ідучи слідом за Хемсою, дівчина побачила, що по товстих, із тикового дерева, дверях пішли тріщини, бронзові засуви погнуто й вирвано з гнізд. Навіть сорок воїнів, котрі б’ють тисячофунтовим тараном, не змогли б завдати дверям більшої шкоди. Сп’янілий свободою, Хемса вигравав своєю чудесною силою, радіючи їй і тішачись, як молодий велетень із надміром темпераменту використовує силу своїх м’язів у ризикованих витівках.

Виламані двері вели до маленького дворику, освітленого смолоскипами. Навпроти дверей вони побачили товсті залізні стрижні ґрат. Помітили волохату руку і білки виблискуючих у темряві очей.

Хемса якусь мить стояв нерухомо, вдивляючись у пітьму, з якої відповідав йому погляд палаючих зіниць. Потім сунув руку за пазуху і висипав на бруківку жменю блискучого пилу. Спалахнув зелений вогонь, освітлюючи дворик. Спалах висвітив постаті сімох людей, що нерухомо стояли за ґратами, висвітивши кожну деталь їхнього поношеного гуральского одягу і орлині риси зарослих облич. Ніхто з них не озивався, проте в їхніх очах панував жах, волохатими руками вони міцно стискали стрижні ґрат.

Вогонь згас, але блиск залишився, – тремтливий блиск зеленої кулі, пульсуючої і тріпочучої на камінні біля ніг Хемси. В’язні не могли відвести від нього погляду. Куля поступово витягнулася, перетворилася на спіраль із яскравого зеленуватого диму, який вигинався та скручувався, як величезна змія, що напружує блискучі, хвилеподібні сплетіння. Ця стрічка раптом перетворилася на хмару, яка повільно рухалася бруківкою просто до клітки. В’язні дивилися на неї широко розкритими від жаху очима, тремтіння відчайдушно стиснутих на стрижнях пальців передавалося клітці. З розкритих губ горян не зринуло ані звуку. Зелена хмаринка доповзла до ґрат, закриваючи їх від очей дівчини. Як туман, проникла вона крізь стрижні й огорнула горян. З густих клубів пролунав здавлений стогін, ніби хтось занурювався під воду.

Хемса доторкнувся до плеча дівчини, яка дивилася на це широко розкритими від здивування очима. Вона обернулася і мовчки пішла за ним, увесь час озираючись через плече. Мла потроху стала розсіюватися: просто біля ґрат була видна пара взутих у сандали ніг, що стирчали вгору, а також неясні абриси[40]семи нерухомих, лежачих безладно тіл.

– А зараз осідлаємо верхового коня, швидшого за будь‑якого зі скакунів, вирощених у стайнях смертних, – сказав Хемса. – Будемо в Афгулістані ще до сіанку.