СМЕРТЬ КОРОЛЯ

К ороль Вендії помирав. У душній ночі дзвін священних гонгів і ревіння раковин було чути далеко. Слабкі відгомони доносились і в кімнату із золотими склепіннями, де на своєму устеленому оксамитом ложі метався Бунда Чанд. Смаглява шкіра короля блищала від поту, а пальці вчепилися у розшиту золотом постіль. Він був ще молодий, і не списом його поранили, і не всипали у вино отрути. Та все ж на скронях його набрякли сині вузли жил, а очі застелила мла близької смерті. Біля ліжка навколішки стояли перелякані невільниці, а біля узголів’я – сестра короля Деві Жазміна. З глибокою тривогою вдивлялася вона в його обличчя. З нею стояв і вазам, літній дворянин, що давно вже перебував при королівському дворі.

Почувши далекий гуркіт барабанів, Жазміна різко підвела голову.

– Ох, ці жерці й усе це сум’яття! – скрикнула сестра короля з гнівом і відчаєм. – Вони так само безпорадні, як і лікарі! Він умирає, і ніхто не знає від чого. Умирає – а я, безпорадна, стою тут, я, яка спалила б усе це місто і пролила б кров тисяч, аби його врятувати!

– Я не знаю жодної людини в Айодії, яка б не хотіла померти замість нього, коли б це було можливо, Деві, – сказав вазам. – Ця отрута…

– Я ж говорила тобі, що це не отрута! – вигукнула вона. – З дитинства його так добре охороняли, що найспритніші отруйники Сходу ніколи б не змогли до нього дістатися. П’ять черепів, що біліють на Вежі Паперових Змій, свідчать, що ті, хто пробував це зробити, не досягли мети. Ти чудово знаєш, що ми тримаємо тут десять чоловіків і десять жінок, аби вони куштували його вина та їжу, а його спокій охороняють п’ятдесят вартових, як і зараз. Ні, це не отрута, це чаклунство. Жахливе прокляття…

Вона замовкла, бо король цієї миті заговорив, щоправда, його посинілі губи не ворухнулися, а в скліючих очах не з’явилось і проблиску свідомості, проте пролунав невиразний, жахливий і тихий скрик, немов волаючий із бездонних, схльостаних вітром глибин.

– Жазміно! Жазміно! Сестро моя, де ти? Я не можу знайти тебе. Усюди темрява й виття вихору!

– Брате! – закричала Жазміна, хапаючи його безвольну долоню. – Я тут! Ти не пізнаєш мене?

Зупинилася, побачивши повну байдужість, що розлилася обличчям короля. З його губ зірвався слабкий, нерозбірливий звук. Невільниці біля подіуму[39]заскімлили від страху, а Жазміна рвала на собі одяг.

В іншій частині міста якийсь чоловік визирав крізь ажурні ґрати балкона на довгу вулицю, освітлену тьмяним світлом димучих смолоскипів, що осявали зведені до неба темні обличчя з виблискуючими білками очей. З тисяч вуст виривалися довгі голосіння.

Чоловік повів широкими плечима й повернувся до кімнати зі стінами, вкритими арабесками. Він був високий, ставний, у багатому вбранні.

– Король ще не помер, але вже чутно траурні співи, – сказав він другому чоловікові, що сидів, схрестивши ноги, на рогожі в кутку кімнати. Той, другий, був одягнений у коричневу тогу з верблюжої шерсті, сандалії й зелений тюрбан. Він байдуже подивився на того, хто говорив.

– Просто люди знають, що він не доживе до світанку, – відповів він.

Перший чоловік подивився на нього довгим цікавим поглядом.

– Не розумію, – сказав він, – чому я мусив так довго чекати, поки твої хазяї почнуть діяти. Якщо їм удалося вбити короля тепер, чому вони не могли зробити цього кількома місяцями раніше?

– Навіть умінням, яке ти звеш чаклунством, управляють закони Всесвіту, – відповів чоловік у зеленому тюрбані. – Від зірок залежать і ці речі, а також усі інші справи на землі. Навіть мої хазяї не в змозі цим нехтувати. Поки зірки не опинилися в потрібному положенні, чари не діяли.

Довгим брудним нігтем він креслив сузір’я на мармурових плитах підлоги.

– Положення Місяця обіцяє нещастя королю Вендії та сум’яття поміж зірок Змія у Будинку Слона. За такого положення невидима варта покидає душу Бунди Чанда. Відкрита дорога в невидимі королівства, і, коли нам вдалося знайти точку зіткнення, були послані тією дорогою могутні сили.

– Точка зіткнення? – перепитав другий чоловік. – Ти маєш на увазі те саме пасмо волосся Бунди Чанда?

– Так. Усі частини тіла весь час перебувають між собою в нерозривному зв’язку. Жерці Ашура давно це підозрювали, тому зрізані нігті, волосся і все інше, що належить членам королівської сім’ї, передбачливо спалювали, а попіл старанно ховали. Але у відповідь на благання князівни Косаль, яка була безнадійно закохана в Бунду Чанда, він подарував їй на спомин пасмо свого довгого чорного волосся. Коли мої хазяї вирішили долю короля, це пасмо викрали із золотої оздобленої коштовностями скриньки, яку князівна тримала вночі під подушкою, а замість нього поклали інше, схоже. Дівчина підміни не помітила. Потім справжнє пасмо витримало довгу подорож із караваном верблюдів до Пешкаурі і через перевал Забар, поки не потрапило до рук тих, куди воно й мало потрапити.

– Звичайне пасмочко волосся, – мовив аристократ.

– Завдяки якому можна багато що вилучити з тіла і потягти в безмежні безодні мороку, – сказав чоловік, котрий сидів на рогожі.

Аристократ із цікавістю придивлявся до нього.

– Не знаю, людина ти чи демон, Хемсо, – сказав він зрештою, – мало хто з нас є тим, кого вдає. Мене кшатрії знають як Керіма Шаха, принца з Іраністану, проте я всього лише підставна особа, як і інші. Так чи інакше, всі – зрадники, а половина з них навіть не знає, на кого працює. Я, принаймні, позбавлений таких сумнівів, бо служу королю Турану Ездигердові.

– А я – Чорним Чаклунам Імша, – сказав Хемса, – і мої хазяї всемогутні, на відміну від твого короля, своєю майстерністю вони досягли того, чого він не міг досягти разом зі своїми озброєними тисячами.

Тужливі стогони вендійців линули до зоряного неба, осляче ричання раковин прорізало парку темряву ночі.

У палацових парках світло смолоскипів відбивалося в блискучих шоломах, вигнутих мечах і прикрашених золотом нагрудниках. Всі воїни Айодії благородного походження юрмились у величезному палаці й довкруг нього, а біля невисоких овальних арок і біля кожних дверей стало на варту по п’ятдесят лучників зі стрілами на тятиві. Проте Смерть простувала королівськими покоями, і ніхто не міг утримати її беззвучної ходи.

У кімнаті із золотими склепіннями король, змучений пароксизмами жахливого болю, скрикнув ще раз. Його голос був так само слабкий і далекий. Деві схилилася до нього, тремтячи від жаху, викликаного чимось іншим, аніж острах смерті.

– Жазміно! – пролунав знов цей приглушений, повний страж: дання крик із пітьми. – Допоможи мені! Я так далеко від дому! Чаклуни заманили мою душу в похльостану вихором темряву. Вони намагаються порвати срібну нитку, що пов’язує мене з умираючим тілом. Кубляться навколо. Їхні руки немов кігті, їхні очі червоні, як жарини в мороці. О, врятуй мене, сестро! Їхні дотики печуть мене як вогонь! Вони знищать моє тіло і погублять душу! Що їх привело до мене? Ох!

Відчувши безмежний жах в його голосі, Жазміна пронизливо скрикнула й у відчаї притислася до його грудей. Тіло короля здригнулося від жахливих судом, із його спотворених вуст пішла піна, а судомно стиснуті пальці залишили слід на плечі дівчини. Проте очі короля втратили скляний вираз, немовби вітер на мить розвіяв імлу, що закрила їх, і король подивився на сестру.

– Брате! – заплакала вона. – Брате…

– Поспішай! – вигукнув він, а його слабнучий голос лунав цілком свідомо. – Я вже знаю причину моєї загибелі. Я здійснив довгу подорож і все зрозумів. Це чаклуни з Гімелії напустили на мене чари. Вони витягнули мою душу з тіла і понесли її далеко, в кам’яну кімнату. Там вони спробують порвати срібну нитку життя і укласти мою душу в тіло жахливого чудовиська, якого їхні закляття витягли з пекла. Ах! Я відчуваю їхні сили! Твій плач і потиск твоїх пальців повернули мене, але тільки на мить. Моя душа все ще тримається в тілі, та цей зв’язок усе слабшає. Швидше, убий мене, перш ніж вони назавжди помістять мою душу в цю тварюку!

– Не можу, – ридала вона, б’ючи себе в груди.

– Швидше, наказую тобі! – у слабому його шепоті відчулися колишні владні інтонації. – Ти завжди слухалася мене, послухайся і мого останнього наказу! Відпусти мою чисту душу до лона Ашура! Поспішай, інакше приречеш мене на вічне перебування в тілі жахливого чудовиська. Убий мене, наказую тобі! Убий!

З жахливим криком Жазміна вихопила з‑за пояса оздоблений коштовними каменями стилет і загнала його по рукоятку в груди брата. Король розпрямився, його тіло ослабіло, сумна усмішка викривила помертвілі губи. Жазміна впала на застелені очеретом плити, б’ючи по них стислими кулаками. За вікном гарчали раковини і гриміли гонги, а жерці завдавали собі ран мідними ножами.